Важкі «пасиви» легкої промисловості

«Мати сіяла льон, а зійшло полотно»… Ці слова відомого поета Бориса Олійника давно втратили актуальність. Сучасні українські матері та бабусі льон не сіють. Майже перестали займатися льонарством і сільгосппідприємства. Коли наприкінці 80-х років минулого століття в Україні цією культурою засівали 200 тис. гектарів, то через 17 років під льон-довгунець відвели лише
11,4 тис. га.

Україна перестала бути ще й «конопляним раєм». Отара овець порідшала, наче після воєнних дій. Містичних причин цього не шукайте. Навіщо ж вирощувати натуральну сировину для тканин, коли вітчизняна легка промисловість її не потребує?

Напрями руху легкої промисловості проаналізували учасники всеукраїнської наради з питань розвитку легкої промисловості, яка відбулася в липні у ВАТ «Тернопільське об’єднання «Текстерно» за участю прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Для оцінки «прогресу» галузі традиційно взяли 1990 рік. Тоді вона випустила продукції на 15 млрд. дол., забезпечивши 10% усього промислового виробництва. У 2007 році показник не дотягнув до одного відсотка. За неповні 20 років українське виробництво тканини скоротилося в 11 разів, сорочок — у 19, суконь і сарафанів — у 60, а виробництво дитячого одягу взагалі опинилося поза увагою статистики. Доходить до кумедного: на одного українця за рік шиють одну сорочку в Україні та ще одну легально завозять із-за кордону.

Про заповнення українських базарів дешевим турецько-китайським ширвжитком і західним секонд-хендом написано чимало. В його імпорті досі править бал контрабанда, яка задушила швейне виробництво в Україні. Це ж парадокс: чоловічі костюми завозять у мішках із-за кордону по 8 грн., шкіряні туфлі — до 10 грн. за пару. Тож як українські швейні фабрики, що працюють легально і сплачують усі податки, можуть конкурувати з чорним ринком? За роки незалежності вони втратили не тільки обсяги виробництва, а й налагоджену мережу оптової торгівлі.

За інформацією уряду, легальний імпорт у першому півріччі 2008 року порівняно з відповідним минулорічним періодом зріс на 72%. Проте такий прорив, як зазначила Юлія Тимошенко, — «лише один відсоток виведеної на світло контрабанди».

А контрабанда — гнучка, навчилася обминати шлагбауми.

— В Україну замість тканини ввозиться марля, щоб дешевше було платити мито, — переконує голова наглядової ради ВАТ «Тернопільське об’єднання «Текстерно» Валерій Ломач. — А кому потрібна тканина сумнівної якості і такі ж вироби з неї? Тільки суб’єктам підприємництва, які працюють за спрощеною системою оподаткування. Потрібно тотально ввозити касові апарати, щоб фіксувати виручку з продажу тканин. Й одночасно знижувати навантаження на фонд зарплати для виробників, котрі працюють у правовому полі.

З колегою солідарна голова правління асоціації «Укрлегпром» Валентина Ізовіт:

— Основна проблема — тінізація легкої промисловості, яка вибиває нашого національного виробника з ринку. Потрібно нарешті вивести із спрощеної системи оподаткування ввезення та реалізацію імпортного одягу і взуття. Або інше. Щоб не сплачувати податків, секонд-хенд зараз масово ввозять через релігійні організації, благодійні фонди. Ми не можемо заборонити ввезення вживаного одягу, бо вступили до СОТ і змушені дотримуватися вимог цієї торговельної організації. Але запровадити ліцензування такого експорту із застосуванням санітарно-епідеміологічних експертиз нам ніхто не забороняє.

Загальновідомо, що система оподаткування в Україні ставить на коліна легальних виробників з річними оборотами понад 500 тис. гривень. Однак керівники підприємств «легкої і теплої» галузі мають чимало претензій і до «хитрого» ПДВ. Його повертають далеко не повністю при експорті, а значну частину продукції швейні та взуттєві фабрики України збувають саме за кордоном. Крім того, з квітня 2005 року з ініціативи уряду Ю.Тимошенко було скасовано повернення цього податку при імпорті обладнання для виробничих потреб, яке українські підприємства легкої промисловості завозять на мільйонні суми. Нарешті, завеликою, на думку менеджерів галузі, є 20-відсоткова ставка ПДВ від реалізації продукції на внутрішньому ринку, її потрібно зменшити. Вони наводять приклад Росії, де діє ставка ПДВ у 10%, наприклад, для продажу дитячого одягу, а ще 10% підприєм­ство має можливість вкладати в розвиток виробництва.

Як на мене, певний резон у цих думках є. У 1997—1999 роках діяв експеримент у легкій промисловості. ПДВ було замінено 10-відсотковим податком з продажу. Ну і який же результат? Слово фахівцеві, голові правління АТВТ «Трембіта» (Чернівецька швейна фабрика) Стеллі Станкевич:

— Отоді наша галузь почала відновлюватися. Але скоро все повернулося до злиденного початкового стану. Було відновлено ПДВ. А банківські кредити в Україні взагалі не розраховані на виробництво. Ще зовсім недавно ми брали позики під 13—14% річних, а нині вже — під 23%. Втрачаємо найкращих фахівців, бо через купу проблем не можемо підвищити заробітну плату.

«Пасив» легкої промисловості — не тільки застаріла матеріальна база, а й старі кадри. І нічого дивуватися. Хто демонструватиме трудовий ентузіазм, коли зарплата на прядильних, ткацьких, швейних та інших підприємствах — просто символічна, в середньому 840 грн. на місяць? Вона уп’ятеро нижча від заробітків польських колег і удвічі менша, ніж у російських ткаль і швачок.

Досвідчені кадри залишають галузь, як і Україну загалом. Наприклад, недавно із ВАТ «Тернопільське об’єднання «Текстерно» на роботу за кордон запросили головного інженера, головного механіка, начальника виробництва, монтажника обладнання. Середній вік працівників, які залишилися тут, 50—52 роки. От вам і соціальний зріз цієї сфери. На початку 90-х років у ній працювало 750 тис. людей. Тепер — уп’ятеро менше.

У багатьох державах швейна і взуттєва індустрія дали поштовх відродженню національної економіки. Італія, Китай, Японія, Південна Корея. Україна? Ні! Хоча наша легка промисловість має значні перспективи для зростання. За оцінками експертів, місткість внутрішнього ринку одягу і взуття — 50 млрд. гривень щороку. І галузь ця потенційно досить прибуткова. З урахуванням постійного подорожчання енергоресурсів у її валових витратах газ та електроенергія у них займають до 5%, а рівень доданої вартості може досягати 50%.

Пропозиції уряду для пожвавлення роботи легкої промисловості на згаданій нараді звучали дуже трафаретно. Було заявлено про розвиток сировинної бази — льонарства, виробництва вовни, шкірсировини; про вдосконалення маркетингових досліджень, про підвищення зарплат у галузі та випуск екологічно чистої продукції і на завершення — про підвищення якості продукції. Але сама прем’єр-міністр в одну мить «зарубала» концепцію і проект державної програми розвитку цієї галузі — документи, розроблені урядом В.Януковича у 2006 році:

— Це — передові з районної газети радянських часів. Я в ній не знайшла жодного інструмента, чітких кроків, що потрібно зробити, щоб розвивалася галузь.

Глава уряду попросила керівників асоціації «Укрлегпром», директорів підприємств легкої промисловості, імпортерів, які «втомилися давати хабарі державним органам», науковців, профспілкових лідерів у двотижневий термін розробити «план-таблицю» першочергових заходів для зміни ситуації в галузі.

Можливо, ці заходи мають виглядати так? Юлія Володимирівна починає купувати модний і дорогий одяг винятково українського виробництва. Цей почин підтримують міністри, губернатори, мери, начальники управлінь, відділів… Зрештою, черга доходить і до простого громадянина. Починається розквіт вітчизняної легкої промисловості…

Дофантазувати не встиг — нарада завершилася.

Незчувся, як сплив майже місяць після тернопільського зібрання. Про сучасну концепцію реформування легкої промисловості щось не чутно…