Труби чисті?

До «сирної війни» між Москвою та Києвом хочуть додати нову - трубопровідну. Поки що на словах. У лютому російська «Транснефть» порадувала Київ заявою про нові плани зі скорочення транзиту нафти (про газ кажуть давно та завзято) через Україну.

Віце-президент «Транснефти» Михайло Барков повідомив про контакти з чеськими та німецькими фірмами для пошуків джерел фінансування трубопроводу, який має з’єднати на території Німеччини та Чехії північну й південну гілки нафтопроводу «Дружба». «Проект із будівництва перемички між північною та південною гілками «Дружби» обговорюється чеською та німецькою сторонами. Ми беремо участь у цих переговорах», - заявив він.

Пропонується побудувати нову ділянку трубопроводу завдовжки близько 300 км і вартістю в 2,5-3 млрд. євро. Нині нафтопровід «Дружба» розділяється в Білорусі на дві гілки. Одна, північна, іде в напрямку Польщі й далі до Німеччини, а південна - через Україну - поставляє російську нафту до Словаччини, Чехії та Угорщини.

Власне кажучи, нечітка інформація про такий розвиток подій з’являлася ще влітку 2011 року. Тоді росіяни запропонували чеській трубопровідній компанії «МЕРО ЧР» розглянути кілька варіантів. Офіційно це звучало досить стримано: «Обговорення питань транспортування нафти нафтопроводом «Дружба», у т.ч. у сфері забезпечення стабільності поставок російської нафти в напрямку Чеської Республіки».

Однак чехи чемно спустили питання на гальмах. Що й було зафіксовано ввічливою фразою «компанії обмінялися думками про можливі шляхи розвитку систем магістральних нафтопроводів Європи та аспекти двостороннього співробітництва в сфері транспортування нафти».

Наскільки відомо, відтоді ніяких особливих змін у позиції Праги не відбулося. Та й анонс нинішнього «німецько-чеського» проекту відразу обріс чималою кількістю застережень. За словами віце-президента «Транснефти» Михайла Баркова, компанія розглядає для себе можливість участі лише як підрядної будівельної організації. І дипломатично зазначає, що «питання будівництва нафтопроводів за межами РФ не належать до компетенції компанії».

До речі, будівництва цієї труби немає й у планах «Транснефти» на період до 2020 року. До того ж будувати передбачають саме за рахунок західних компаній, яким потім і належатиме цей трубопровід. Наскільки країни ЄС зацікавлені в посиленні монополізації рівня поставок до Євросоюзу, питання не дуже просте для Москви. Досі європейці цьому відверто протидіяли.

У результаті в останні роки основні зусилля Росія спрямовувала на розвиток другої черги Балтійської трубопровідної системи (БТС) і тихе, але впевнене викручування рук білорусам, які потрапили у жорстку фінансову кризу, в питаннях приватизації місцевої ділянки труби… Причому небезуспішно. У Мінську нині готують список підприємств для приватизації, і в ньому очікується поява «Дружби». Перший віце-прем’єр Білорусі Володимир Семашко вважає, що із введенням у дію транзитних нафтопроводів, які обходять територію Білорусі, трубу треба продавати: «Ця труба вже не нова, а нам треба враховувати, що є БТС, БТС-2. Нам потрібно думати, як ефективно використовувати існуючі потужності». За словами Семашка, з 2008 року «стоїть наша труба, яка йде на Новополоцьк. Там потужності десь 37 млн. тонн на рік, а сьогодні йде тільки нафта на Новополоцький НПЗ («Нафтан»). Це теж не справа».

Утім, питання ще не остаточно вирішене. «Всілякі тривають переговори. Безумовно, є різні думки, можуть бути різні покупці, і не тільки російські. Поки що серйозного опрацювання немає. Але я вважаю, що це - справа часу», - зазначив перший віце-прем’єр Білорусі.

Основними претендентами все ж таки є росіяни. Тим паче, схоже, і сам «Нафтан» незабаром перейде під російський контроль. За даними білоруських експертів, контрольний пакет компанії буде заставлено під кредит одного з російських держбанків.

Однак «Транснефть» більше цікавить у Білорусі південна гілка, а точніше - республіканське унітарне підприємство «Гомельтранснефть «Дружба». Гомельська система трубопроводів прокачує близько 70 млн. тонн нафти на рік. Нині вона ще перебуває в переліку стратегічних об’єктів, які не підлягають приватизації. Але, як пам’ятається, у цьому ж списку перебував і вже проданий «Белтрансгаз».

Поки Москва підминає під себе майно сусідів, українську ділянку труби в останні роки впевнено осушують. За даними Кабміну, з 2007-го по 2011 рік український транзит скоротився більш як удвічі - з 39,8 млн. до 17,8 млн. тонн (див. табл.).

Деякою мірою на ситуацію вплинув і корпоративний конфлікт навколо Кременчуцького НПЗ («Укртатнафта») між групою Приват і «Татнефтью», який призвів як до припинення поставок нафти на завод, так і до зникнення торік російського нафтотранзиту Придніпровською системою магістральних трубопроводів. До речі, на одному з кінців придніпровської труби вже майже півтора року простоює (через безперервну зміну приводів) Одеський НПЗ, який належить російському «Лукойлу». Його вже більше року обіцяють запустити в «найближчий час». Тепер цей «найближчий час» - кінець поточного кварталу. Тим часом простій Одеського НПЗ - це приблизно 2-3 млн. тонн недопоставленої по трубі нафти на рік...

Хоча роль конфлікту в цьому процесі не слід абсолютизувати. Курс на максимальний обхід української території трубами (як нафтовими, так і газовими) Росія чітко взяла відразу після приходу до влади Володимира Путіна.

Уже в 2000-2001 роках було аврально побудовано 250-кілометровий нафтопровід Суходільна-Родіонівка, який обходив схід України. Раніше нафта йшла на Новоросійськ через Луганську область. Уведення в експлуатацію цього трубопроводу призвело до скорочення транзиту нафти через Україну на 26 млн. тонн на рік.

Обхідних газопроводів побудували ще більше. Це й труба через Білорусь, і «Північний потік», прокладений дном Балтійського моря на кілька років пізніше та вдвічі дорожче, ніж розраховували, і трубопровід через Чорне море в Туреччину («Блакитний потік»).

У 2007 році для постачання півдня Росії було без особливого шуму запущено газопровід Сохранівка-Октябрська, який обходить ту саму Луганщину. «Нафтогаз України» тоді заявляв про втрату майже 10 млрд. кубометрів транзиту газу на рік. Утім, цей трубопровід, за розрахунками економістів, збитковий і для самої Росії - витрати на його експлуатацію перевищують зекономлені платежі Україні... Заодно ввели в експлуатацію й невеликий газопровід Суджа-Глушково, який забезпечив прямі поставки (минаючи Україну) у два прикордонні райони Курської області.

Однак за межами СНД, за винятком «Північного» та «Блакитного» потоків, обхідні проекти зависли. Широко розрекламований проект будівництва газопроводу через Польщу - Брест-Велке Капушани (Словаччина) тихо «випарувався».

Провалився й проект будівництва 280-кілометрового нафтопроводу від болгарського Бургаса в Александропулос (Греція) для транспортування нафти в обхід чорноморських проток: у грудні минулого року Софія заявила про вихід з нього. У відповідь «Транснефть» пообіцяла обійти й саму Болгарію.

Цікаво, що серед реальних проектів, які згадувалися росіянами, - не тільки турецькі Самсун-Джейхан чи Трансфракійський проект, а й румунський Констанца-Трієст і, що особливо зворушливо, багатостраждальний нафтопровід Одеса-Броди-Плоцьк. Приємно все-таки, що «Транснефть» у нього все ще вірить…

А поки що Україні ненав’язливо натякають, як погано шукати інші джерела ресурсів. Наприклад, качати ту саму азербайджанську нафту. Та й узагалі будь-яку іншу, крім російської.

Хоча в цілому заяви більше схожі не на реальний план, а на випробування нервів. Однак покладатися тільки на це не варто. Українським дипломатам і експертам слід опрацювати питання. Адже питання економічної безпеки країни надто часто пускають на самоплив. Тим паче що російської нафти на всіх не вистачить. Уже сьогодні потужностей з її транспортування (наявних і очікуваних у найближчі три-чотири роки) більше, ніж РФ може видобути й експортувати…

Потрібні інші джерела. І потрібна виразна (а не наскрізь корупційна) енергетична політика. І тут гріх не повчитися у наших східних партнерів. У чому їм не відмовиш, то це в наполегливості при досягненні мети. Доведеться надолужувати… Хоча, поза сумнівом, найдуться й бажаючі просто здатися.