Скорочення енергомісткості — пріоритет для ГМК

Відомо, що економіка України має низький рівень самозабезпечення енергетичними ресурсами за реальної перспективи різкого підвищення цін на енергоносії. Сьогодні наша країна посідає перше місце у світі серед промислово розвинених держав за витратами енергії на одиницю виробленого валового продукту. Очевидно, що такого, як у нас, неекономного витрачання енергетичних і матеріальних ресурсів не витримає економіка жодної країни.

Фундаментальним елементом економіки України є металургія, частка якої в національному валовому продукті становить майже 30%. Однак при цьому гірничо-металургійний комплекс (ГМК) є і найбільшим споживачем енергетичних ресурсів. Саме тому проблеми і напрями розвитку металургії, з чим нерозривно пов’язане майбутнє машинобудування, енергетики, будівельної індустрії та інших галузей промисловості, хвилюють українське суспільство і є предметом гострої полеміки на сторінках «Дзеркала тижня» (див. статті «Морфологія та генезис гірничо-металургійного комплексу України», №11 від 24 березня 2007 р.; «Атомна енергетики і чорна металургія», №28 від 4 серпня 2007 р.; «Кого збагачують гірничо-металургійні комбінати України?», №46 від 1 грудня 2007 р.; «Білоцерківський сталепрокатний завод повинен стати гордістю сучасної української металургії», №12 від 29 березня 2008 р. та ін.). Причому наведені в публікаціях погляди на шляхи розвитку металургії України не завжди збігаються. Часом думки, які висловлюються щодо цього, далекі від професійного підходу і являють собою типові зразки технічного неуцтва та кон’юнктурного політиканства. Тож як повинна розвиватися металургія України за умов дефіциту і безперервного підвищення вартості енергоносіїв?

Пріоритет політики в промисловості України загалом та її гірничо-металургійному комплексі зокрема сьогодні має полягати в істотному зменшенні енергомісткості виробництва. Реалізацію енергозберігаючого напряму розвитку металургії сьогодні розглядають як найактуальніший шлях розв’язання проблеми енергомісткості нашої держави. Для збереження нинішньої значущості ГМК в економіці країни немає альтернативи енергозберігаючій моделі його розвитку.

Україна — енергодефіцитна держава. Власними ресурсами вона забезпечує свої енергопотре­би всього на 53%. Енергомісткість валового внутрішнього продукту України втричі-вп’ятеро вища, ніж розвинених держав Західної Європи. Потенціал енергозбереження становить 45% ниніш­нього обсягу споживання енергоресурсів. Найбільшими споживачами паливно-енергетич­них ресурсів у ГМК є металургійні (близько 75%) і коксо­хіміч­ні (майже 18%) підприємст­ва. На виплавку чавуну в доменних печах використовується третина зі спожитих металургією обсягів природного газу, у середньому 100 кубометрів на тонну чавуну, а в цілому по галузі — понад
3 млрд. кубометрів. У мартенів­ських печах на виплавку тонни сталі витрачається близько 95 кубометрів природного газу, у конвертерах — до восьми кубометрів. У електросталеплавильних агрегатах природний газ практично не використовується.

Навіть ця інформація переконливо доводить, на що потрібно спрямувати першочергові зусилля зі зниження енерговитратності виробництва сталі. Звісно ж, проблему енергозбереження в металургії України необхідно розв’язувати на кожній переробці металургійного циклу, у кожному виробництві, на кожному агрегаті. Та оскільки не можна осягнути неосяжне, а грошей ніколи не буває багато, в досліджуваній проблемі необхідно насамперед визначити пріоритети. Зупинимося на цьому питанні детальніше.

Спроба енергозбереження

Заходи для тепло- і енергозбереження в металургії можна поділити на глобальні, які потребують багатомільйонних інвестицій і досить тривалого часу для впровадження, і на порівняно недорогі, доступні для масового застосування, які швидко реалізовуються та швидко окупаються. Спочатку розглянемо прості, але водночас дуже ефективні рішення.

На одній з останніх науково-практичних конференцій із впровадження енергоефективних технологій наводився приклад, коли після об’єднання «нова» Німеч­чина за кілька років реалізувала програму санації старих будівель колишньої НДР, які були побудовані за радянськими проектами. При цьому для зменшення втрат тепла через стіни приміщень застосовувалися сучасні теплоізолюючі матеріали, зокрема пінопласт. За теплозахисними властивостями шар пінопласту завтовшки 100 мм еквівалентний кладці в кілька цеглин. Сьогодні таку технологію утеплення будинків використовують і в житловому будівницт­ві України.

Пінопласт, природно, не може бути використаний на високотемпературних теплових об’єктах металургії, енергетики, хімічної промисловості. Та його роль при температурах до 1600°С успішно виконують вироби з вогнетривкого волокна. При цьому в чорній металургії тонна вогне­тривких волокнистих матеріалів заміняє від 10 до 23 тонн вогнетривкої цегли за однакового теплоізолюючого ефекту.

У разі футеровки «м’якими» вогнетривами з волокнистих матеріалів замість цегли втрати тепла зменшуються подекуди у десятки разів. В Україні теж почали виробляти сучасні високотемпературні теплоізолюючі матеріали із вогнетривкого волокна, наприклад, на ТОВ «Синтез» у м.Синельникове Дніпро­петровської області. Показово, що тепло­ізоляція названим матеріалом 120-метрової печі на цьому заводі знизила витрату природного газу на її обігрів на 45%. Чим не приклад для наслідування?

На підприємствах різноманітних галузей промисловості України налічують тисячі аналогічних печей та іншого високотемпературного технологічного устаткування. У результаті утеплення їх волокнистими вогне­тривами економія газу в масштабах країни становитиме величини стратегічного значення, порівнянні з ефектом від глобальних перебудов у металургії. Проте аналізованій темі на підприємст­вах ГМК поки що приділяють недостатньо уваги. На жаль. Істотною проблемою металургії України є слабке використання досягнень науково-технічного прогресу.

Енергозбереження в металургії

Тепер звернімося до кардинальних проектів тепло- й енергозбереження при виробництві чавуну й сталі в Україні в порівнянні, наприклад, із Росією, не кажучи вже про низьку енергомісткість металургії Німеччини, Італії, Японії, США та інших технічно розвинених країн.

Підприємства ГМК України планують найближчими роками модернізувати 11 доменних печей із метою скоротити витрати коксу на 20—30% і газу — удвічі-утричі або узагалі відмовитися від його використання в основно­му за рахунок упровадження технології вдування в піч вугільного пилу. Адже на зорі розвитку металургії природний газ у домен­них печах не використовували. Пи­ловугільного палива можна вду­ти в доменні печі до 200 кг на тон­ну чавуну. Реалізація такого рішення дала б змогу замінити цим паливом ті самі 3,0 млрд. кубометрів природного газу на рік.

Начебто все зрозуміло. Тим більше що на Донецькому металургійному заводі установка для вдмухування пиловугільного палива успішно експлуатується майже 20 років. П’ятнадцять років тому устаткування для пиловдування закупили за кордоном і поставили на «Криворіж­сталь». Проте після того, як В.Севернюк пішов з посади директора цього комбінату, впроваджувати цю енергозберігаючу технологію припинили, попри те, що місячного прибутку, одержуваного від продажу металу в останні п’ять-десять років, вистачило б на оснащення доменної печі такою установкою.

Металургам бракує коксу!

Енергозбереження при вироб­ництві чавуну напряму залежить від кількості споживаного коксу. З кожним роком ситуація з забез­печенням цією сировиною металургійних комбінатів загострюється. Через брак вугілля в Україні обсяги виробництва коксу за пер­ші місяці 2008 року знизилися більш як на 15% і це при надлишкових потужностях коксохімічних заводів. І хоча коксу металургам не вистачає, витрача­ється він максимально. Приміром, на металургійних підприємствах Європи на виробництво тонни чавуну витрачається на 150—200 кг коксу менше, ніж в Україні.

Одна з причин такого марнотратства полягає в тому, що протягом усіх років незалежності з держбюджету виділялися дотації вугільній промисловості. За рахунок цих дотацій опосередковано занижувалися ціна вугілля й потім ціна коксу, яка була такою, що непотрібні були жорсткі заходи для його економії. Та й природний газ був майже дармовим. Металурги, як той коник-стрибунець, заходи щодо скорочення витрат коксу й природного газу відкладали на потім, а тепер зима на носі. Воістину, доки грім не вдарить, мужик не перехреститься.

Для спокійного життя металургам України потрібно 3,5—5,0 млн. тонн вугілля. У минулі роки близько 10 млн. тонн коксівного вугілля завозили з Ковальського й Печорського вугільних басейнів Росії. Нині зросла ціна на російську сировину, збільшилася вартість її перевезення, та й у самої Росії виникла напруженість із забезпеченням вугіллям власних коксохімічних підприємств.

Слід також зазначити, що здійснюваний Україною курс на збереження в робочому стані всіх коксових батарей потребує, м’яко кажучи, переосмислення. Адже більша частина коксохімічного обладнання гранично зношена, а через це погіршується якість коксу, збільшуються шкідливі викиди в навколишнє середовище. За даними УНВА «Укркокс», на такому устаткуванні експлуатаційні витрати на тонну коксу зростають у півтора-два рази, витрата енергоресурсів збільшується в 1,4—1,7 разу.

У сформованій ситуації імпорт коксу в Україну, на що змушені йти окремі металургійні комбінати, руйнівний. Адже заміна імпорту в Україну 2 млн. тонн коксу на імпорт 3 млн. тонн вугільного концентрату дала б змогу додатково завантажити українські коксохімічні заводи й виробити приблизно 1 млрд. кубометрів коксового газу, що еквівалентно 0,5 млрд. кубометрів природного газу. Проте часом металургам просто нікуди подітися — купити вугілля ніде.

А тепер про головне — про шляхи енергозбереження в сталеплавильному виробництві. Про те, як «будувати міст — уздовж чи поперек».

Україна є єдиною країною у світі, в якій нині в мартенівських печах виплавляється приблизно 45% сталі (у конвертерах — 51%, в електропечах — близько 4%) і яка не реалізує стратегії заміни мартенівського виробництва більш ефективними способами плавки. Безперервним способом розливається всього 35% виплавленої сталі. У нас, як і в повоєнні роки, «горять мартенівські печі», що з’їдають приблизно 7 млн. тонн брухту. Складати й співати патріотичні пісні про це можна й нині, а от пишатися нічим. Особливо, якщо згадати про майже 2 млрд. кубометрів природного газу, споживаного мартенами. З огляду на нинішню й очікувану в недалекому майбутньому ціну на газ, саме час пустити сльозу.

У світі модне міні

Де ж вихід? Як поводяться у цій ситуації інші держави?

Хоча в Росії сталі загалом виробляється вдвічі більше, ніж в Україні, та в мартенівських печах виплавляється приблизно в 1,5 разу менше, а в електричних дугових сталеплавильних печах (ДСП) — у чотири рази більше, ніж в Україні. Тобто частка електросталі становить приблизно 23—25% від загального виробництва. Втім, обсяги її постійно нарощуються і до 2015-го мають досягти 25 млн. тонн на рік (32—35%). Концепцію переважного розвитку електросталеплавильного виробництва сповідують не тільки найбільші меткомбінати Росії (Магнітогорський, Череповецький, Новокузнецький та інші), а й також середні й невеликі діючі заводи.

Головне ж у стратегії розвитку металургії Росії полягає в випереджальних темпах будівництва нових металургійних міні-заводів, які переплавляють брухт у ДСП. Компактні міні-заводи зводяться в «неметалургійних» регіонах, поблизу великих споживачів готової продукції, зокрема арматури для будівництва, і центрів заготівлі сталевого брухту, що гарантує забезпечення цією сировиною електросталеплавильного виробництва.

Так, поблизу Москви ввели в експлуатацію, будують і проектують три міні-заводи, обладнані ДСП. Кілька років тому введено в експлуатацію електрометалургійні міні-заводи — Сулинський у Ростовській області, Новоро­сійсь­кий у Краснодарському краї, Фроловський у Волгоградській області. Крім того, будуються електросталепрокатні модулі продуктивністю 1,6 млн. тонн ста­лі в Калузькій області, у м.Шахти Ростовської області. Заплановано спорудити такі підприємства в Алапаївську, у Новосибірській області та інших регіонах, усього понад 10 нових заводів. Дуже ефективно працюють Молдавсь­кий і Білоруський електросталеплавильні міні-заводи, розташовані на відстані близько 100 км від столиць Молдови й Білорусі. Електросталепрокатні міні-заводи працюють поблизу Лондона, Парижа, Мехіко й інших сто­лиць. Зауважимо, що Молдавсь­кий і аналогічні заводи в Туреччині, Єгипті орієнтовані на брухт з України. А всього у світі нині працює понад тисячу таких міні-підприємств. Побудовано їх в основному поблизу найбільших мегаполісів світу.

В Україні мода на міні-кваліфікацію?

А яка ж ситуація з будівницт­вом електросталепрокатних міні-заводів в Україні, з огляду на наявність власної сировинної бази (Україна заготовляє 7,7—8 млн. тонн і експортує 0,7—1 млн. тонн брухту) та самозабезпеченість порівняно недорогою електро­енергією?

Понад 20 років металурги України мріють про будівництво сучасного енергоекономного сталепрокатного міні-заводу. Чим ми, зрештою, гірші за росіян чи турків? Були різні розробки, проекти, та не було головного — грошей. Не було інвестора, готового вкласти понад півмільярда доларів у такий проект. Нарешті мрії й плани втілились у реальність. Будівництво нового сталепрокатного модуля «з нуля» почалося в районі Білої Церкви. Переваги цього об’єкта докладно розглянуто на сторінках «Дзеркала тижня» (№12 від 29 березня 2008 р.), тож немає потреби повторюватися. А про його актуальність і ефективність свідчить наведений вище аналіз світових тенденцій розвитку металургії. Тому автора цих рядків, який уже понад сорок років спеціалізується професійно на проблемах ГМК і не приймає тут жодних політичних інсинуацій, скажемо без перебільшення, шокував відкритий лист прем’єр-міністрові України Ю.Тимошенко «Не дамо перетворити Білу Церкву на звалище» (див. «Дзеркало тижня», №11 від 22 березня 2008 р.).

Виглядає анекдотично, але, судячи зі змісту цього листа, присвяченого будівництву сталепрокатного міні-модуля в районі Білої Церкви, на проблемах металургії — однієї з найбільш високотехнологічних галузей промисловості — нині, як на футболі, «глибоко знаються» всі. Всі громадяни України, незалежно від віку, статі, рівня освіти чи неосвіченості. Смішно, чи не так? Проте одним сміхом тут не обійтися. Драма, а можливо, і трагедія полягає в тому, що активні дилетанти ненавмисно (але, не виключено, що й навмисно, переслідуючи, можливо, свої корисливі цілі) блокують, гальмують реалізацію ефективного інвестиційного проекту вартістю кілька сотень мільйонів доларів. На тлі титанічних і найчастіше безуспішних зусиль із залучення серйозних інвестицій в Україну, прагнення вивести економіку дер­жави на якісно новий рівень починається спроба поховати унікальний техніко-економічний проект. Неуцтво й чвари навколо заводу, що раніше процвітали на містечковому рівні, тепер виносяться на загальнодержавне обговорення.

Автор цих рядків як металург і промисловець із багаторічним стажем досконально знайомий із цим і подібними проектами, багаторазово реалізованими у світовій практиці. Понад 15 років тому мені довелося побачити технологію й обладнання таких міні-заводів у Ньюкорі (США) й «Арведі» поблизу Мілана (Італія). Поділюся з читачами своїми враженнями. Ці підприємства сусідять із житловими масивами. Їхні корпуси зовні схожі на будів­лі великих медичних центрів, лікарень. Відмінність лише в тому, що з одного боку в ворота замість автомобілів швидкої допомоги заїжджають вагони з брухтом. Із протилежного ті ж вагони виїжджають уже з готовою продукцією — прокатом. Робітники всередині заводу ходять у білих халатах. Та й назвати їх робітниками в нашому розумінні не можна. Правильніше говорити про технічний персонал, що керує виробничим процесом. Увесь технологічний процес і устаткування комп’ютеризовані й автоматизовані. Зрозуміло, що про будь-яке відчутне забруднення атмосфери, навколишнього середовища не йдеться.

Сталепрокатний завод у Білій Церкві ще сучасніший, оскільки технології за 20 років значно удосконалили. Окремі технологічні рішення справді унікальні, викликають у фахівців без перебільшення захват. Про забруднення довкілля тут говорити взагалі не доводиться — проект це виключає.

Біла Церква, мабуть, ідеальне місце для розташування сталепрокатного міні-заводу в Україні. Київський «Втормет», власники якого є інвесторами проекту, збирає на рік 1,5 млн. тонн брухту. Хіба погано для економіки України, коли замість експортувати брухт і розвивати зарубіжні міні-заводи ця сировина перероблятиметься на українському підприємстві, й промисловість одержить 1,8 млн. тонн арматури та іншого прокату? Зрослі обсяги житлового будівництва в Києві потребують величезної кількості такої продукції. Зменшення витрат на її доставку в Київ знизить вартість цього житла. Виходячи зі стратегічних міркувань, доцільно ще кілька нових металургійних міні-заводів побудувати також у західному регіоні неподалік Львова, поблизу Рівненської та Хмельницької атомних електростанцій, у районі міст Одеса й Миколаїв, у Криму. Можливо, неподалік Бурштинської ГРЕС. Рано чи пізно це станеться. Такі тенденції.

Особливо наголошую, що Національну програму розвитку гірничо-металургійного комплексу України, в якій передбачено будівництво Білоцерківського сталепрокатного міні-заводу, схвалила Верховна Рада України. Чи це для псевдоекологів нічого не значить?

Названий лист до прем’єр-міністра з проханням завадити будівництву в Україні передового сталепрокатного заводу підписали 584 білоцерківські «екологи» й «економісти»! Проект, розроблений 27 науково-дослідними інститутами України і найавторитетнішими зарубіжними корпораціями («Сіменс» та ін.), відхиляють, вибачте за прямолінійність, дилетанти. З фаховою майстерністю політичних фокусників, судячи зі змісту листа, вони, використовуючи казуїстику, обманюють суспільство й дискредитують інноваційний проект, привласнюючи собі право «законне» називати «незаконним». Мені просто соромно читати, як ганьблять майбутнє української металургії. Добродії критикани, подивіться на речі реально, адже ваші аргументи необгрунтовані! Проект будівництва білоцерківського сталепрокатного заводу не просто екологічно безпечний — він зразковий, відповідає найвищим світовим стандартам. Ставлення до екології в авторів листа прем’єрові дуже дивне та наводить на думку, що в Білій Церкві проблема далеко не в екології. Розмови про екологію — це для непосвячених.

Громадянам України слід, зрештою, зрозуміти, що державним пріоритетом у галузі металургії є енергозбереження, а отже, розвиток сталеплавильних і сталепрокатних міні-заводів. Не виключено, що, можливо, десь доведеться піти на самообмеження заради досягнення цієї мети.

Останнім часом в Україні розвинувся новий спосіб заробляти гроші. Ноу-хау полягає в тому, що заповзятливі діти лейтенанта Шмідта, персонажі відомого роману Ільфа й Петрова, добувають інформацію про плановане будівництво якогось цивільного чи промислового об’єкта. Далі утворюють «ініціативну групу», яка починає тероризувати інвестора запланованим негативним результатом «громадського слухання» проекту населенням сусідніх будинків у разі, якщо інвестор не розгляне й не задовольнить фінансових претензій цієї «ініціативної групи». А просто кажучи, займається тривіальним рекетом щодо інвестора, завуальованим найчастіше під захист довкілля та громадян незалежної України, які там проживають. Вимагають звичайно гроші, причому чималі. А якщо не наражаються на жорсткий опір, то нахабніють безмежно, вимагаючи частку в проекті.

Така доля, схоже, уготована й найбільш яскравому та реальному масштабному енергозберігаючому інвестиційному проекту в промисловості України — будівництву першого суперсучасного сталепрокатного міні-заводу в районі Білої Церкви. Чи готова нині влада в Україні перейти від порожніх балачок про боротьбу з корупцією, рейдерством, рекетом до реальних заходів для боротьби з цим злом, покаже подальша доля Білоцерків­ського заводу. Сподіватимемося на європейський вибір України на ділі, а не на словах.