Портрет шахтаря: на уламках колишньої слави

У багатьох офіційних промовах і документах сказано про те, що вугілля — основа енергетичної безпеки України. Отож, це неправда. Основа енергетичної безпеки нашої країни не вугілля, а люди, які його видобувають, — шахтарі. Однак про це чомусь ніхто не згадує, нібито вугілля саме вискакує з-під землі, а не добувається важкою працею гірників. Усі старанно роблять вигляд, ніби їх немає. Коли в центрі уваги перебувають тонни видобутку та відсотки ВВП, а не людина — це по-справжньому сумно.

Перший результат — із серії «дивовижне поруч». Ні для кого не секрет жахливе становище, в якому перебуває український вуглепром. При цьому, однак, понад 50% шахтарів задоволені своєю роботою. Втім, пояснюють дослідники, тут чітко простежується поділ за віковою ознакою: що молодший гірник, то менше в нього радості й ентузіазму. Соціологи називають це «ретроспективним задоволенням»: працюючим пенсіонерам приємно оглянутися на пройдений трудовий шлях із почуттям виконаного обов’язку. Не менш приємно їм пригадати ті часи, коли вони належали майже до касти «небожителів».

Революція 1917 року, як потім хвалькувато заявили більшовики, ліквідувала поділ людей на класи шляхом диктатури одного класу — пролетаріату. Однак і пролетаріат усередині себе однорідним не був. Якщо говорити конкретно про Донбас, то шахтарі завжди були «гвардією праці», елітним станом стосовно представників інших робітничих професій. У трагічні роки Голодо­мору селяни бігли на шахти, тому що знали: там вони ніколи не помруть із голоду.

За часів індустріалізації привілейований статус гірників закріпився остаточно. Шахтарів-передовиків запрошували на дружні «посиденьки» з вищим керівництвом країни, і на одній із таких вечірок пролунала знаменита фраза Олександра Засядька: «Засядько норму знає!», коли товариш Сталін дорікнув гірнику, що той занадто активно прикладається до чарки.

Ім’я Олексія Стаханова і зовсім стало загальним. «Стахановські темпи», «працювати по-стахановськи», «ну ти, блін, стахановець!» — ці звороти ввійшли в розмовну мову давно та міцно, хоча не кожен, хто вживає їх, пригадає, хто такий цей Стаханов і чим він знаменитий.

Елітарність цієї професії забезпечувалася двома чинниками — високим заробітком і надпрес­тижністю, ореолом мужності та жертовності. Кожен спуск на сотні метрів під землю, у ворожий людині підземний світ вважався подвигом, на який здатен не кожний. Не тільки тому, що робота гір­ника важка і небезпечна, а ще й тому, що дуже нелегко зважитися на такий крок, як перший спуск. Залишити яскраве сонячне світло й ухнути у вертикальну чорну нору, у суцільну темряву та невідомість. Донбас заселили представники багатьох національностей, і у віруваннях кожного з цих народів підземний світ вважався царством смерті та осереддям зла. Навіть в епоху діалектичного матеріалізму, коли віра в таке вже не практикувалася, місцевий фольклор породив свого потойбічного героя — Шубіна. Легенда про «господаря шахти» існує тільки тут, серед шахта­рів Донецького вугільного басейну.

«Что ты знаешь о солнце, если в шахте ты не был?» — у цьо­му пісенному рядку сконцентровано всю гордість аристократії пролетаріату. Саме так, із легким презирством, ставляться «дембеля» до однолітків, які відкосили від армії: вважайте мене, ким хочте, але я через це пройшов.

Навіть залишившись без потужної підтримки Агітпропу, як у 30-х, культ шахтаря жив своїм життям. Якщо столичні жителі заздрили партноменклатурникам і академікам з їхніми дачами та «Волгами», то жителі Донбасу хотіли бути шахтарями.

«Шахтарська праця завжди добре оплачувалася. Я сам родом із шахтарського селища; мій батько пропрацював усе життя водієм. А поруч жили шахтарі, і я знав, що буду шахтарем. Тому що сім’ї шахтарів жили ліпше, ніж сім’ї водіїв. Отже, вибору в мене не було», — розкрив душу якось у розмові з кореспондентом «ДТ» заступник губернатора Донецької області Олександр Хохотва.

Це справді так. Окрім високої зарплати, шахтар був власником дуже потужного «соцпакета», такого, як безплатні путівки на відпочинок і оздоровлення собі та членам своєї сім’ї, навчання дітей у напівзакритих «підшефних» дитсадках і школах, право на влаштування дітей у ВНЗ поза конкурсом, нарешті, рання і дуже пристойна пенсія.

Тож не дивно, що зараз гірники старшого покоління відчувають розпачливу ностальгію за тими часами. І, до речі, усіма силами противляться будь-якій «боротьбі з тоталітарним радянським минулим» — хоча б щось збереглося на згадку.

Їх дещо молодші колеги всього цього не застали, але з оповідей «старожилів» склали собі уявлення про минулу епоху, як про якусь «золоту добу», що ніколи не повернеться. У них перед очима зовсім інша реальність: непомірна праця за невеликі гроші, вечірні посиденьки з дру­зями за чаркою та убогою закускою (не те що широкі гірницькі застілля раніше) і чорні, немов труни, елітні позашляховики, що здіймають пилюку на тихих вуличках шахтарських селищ — нагадування про те, що нині високі заробітки і загальну повагу потрібно шукати не в шахті...

Те, що саме ця думка про нинішнє принизливе становище не дає спокою колишній «гвардії праці», підтвердили й результати опитування. На запитання, яку проблему свого підприємства шахтарі вважають головною, варіант відповіді «низьку зарплату» переміг із великим відривом: його вибрали 37,4% опитаних гірників. «Жите­лям шахтарських селищ властивий жорсткий прагматизм. На тлі небезпеки аварій працівник радше вимагатиме підвищення зарплати і своєчасної її виплати», — прокоментувала отримані дані керівник дослідної групи, кандидат політичних наук Ольга Семченко.

Соціологи зізналися, що цей результат став несподіванкою. Обиватель, далекий від вугільної тематики, шахти бачить у телевізорі тільки тоді, коли там стаються аварії. Тому вугільні шахти в масовій свідомості асоціюються передусім із вибухами та смертями. Проте самі шахтарі звикли до небезпеки, що є неодмінним атрибутом професії. Їх більше хвилює рутинне монотонне виживання в «мирний час». Кожен, хто спускається під землю, готовий ризикувати, але не хоче робити це за жалюгідну подачку від рідної держави. Він, шахтар, хоче жити, а не виживати.

Держава, у свою чергу, намагається робити вигляд, що все «як раніше». За минулий рік обсяги вуглевидобутку знизилися на 17%, але зарплату шахтарям основних професій поступово збільшили в 2,2 разу. «У нас сьогодні половина державних коштів, що виділяються вуглевидобувним підприємствам, йде на виплату заробітної плати. Я це не коментуватиму — не хочу нікого ображати. Але те, що вже сталося, — це дуже погано. Якщо так триватиме, то й цієї заробітної плати не буде, тому що ці підприєм­ства не працюватимуть. Поки ми не вкладатимемо гроші в розвиток, а будемо витрачати їх на заробітну плату, ні порядку, ні перспективи в цій галузі не буде. Заробітна плата має вип­лачуватися тільки з коштів від реалізації продукції, виробленої шахтарями. Іншого шляху немає», — зауважив із цього приводу в інтерв’ю нашому кореспонденту губернатор Донецької області Воло­димир Логвиненко.

«Знаєте, грошей завжди мало. І щастя не в їх кількості, а в тому, щоб їх було достатньо», — додав Логвиненко.

Висока аварійність виробництва є голов­ною проблемою лише для 12,1% гір­ників. У своєму резюме соціологи зазначають, що «занепокоєність аварійністю виробництва характерна для кваліфікованих фахівців» — передусім інженерів.

Проте коли в шахтарів поцікавилися причинами аварій на шахтах, то з’ясувалося, що гірники, м’яко кажучи, не дуже-то довіряють своїм керівникам та урядовим чиновникам, коли ті офіційно оголошують свої висновки. Так, найчастіше причиною трагедій стають такі собі підземні процеси, наукою не вивчені, а тому невідомі та небезпечні.

«У нас для технологів, для розробників слабка геологічна база, слабка інформація. Ми домовилися з наукою: жодне родовище, жоден горизонт на жодній із шахт не буде прийнятий в експлуатацію без наукового обгрунтування геологів, сейсмологів — цілого ряду інститутів», — заявляв міністр вугільної промисловості Віктор Полтавець після ава­рії на шахті «Красноли­ман­ська» (м. Родинське, Донець­ка область), що забрала життя 11 гірників.

«Цього року ми зустрілися з двома новими явищами, невідомими на діючій шахті, — самозайманням вугільного шару і рап­товим викидом... Я, гірник із більш як 30-річним стажем, скажу, що такого викиду я не бачив», — вторив йому директор тієї ж шахти Зиновій Пастернак.

Після безпрецедентної трагедії на шахті імені Засядька в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» (№48 за 15 грудня 2007 року) Юхим Звягільський також нарікав на те, що «оточуюче нас середовище вивчене недостатньо»...

Можна без особливих зусиль набрати грубу папку подібних висловлювань офіційних осіб.

А тепер наведемо шахтарський «рейтинг» основних причин аварій: на першому місці — застаріле та зношене обладнання (54,9% опитаних гірників), на другому — порушення техніки безпеки (18,4%). Нарешті, 8,9% респондентів обвинувачують в аваріях бездарне керівництво. Начальницьку думку про гірничо-геологічні особливості поділяють 2,9%, але, що важливо, ця невеличка частина — знову інженери. Не менш цікаво, що й тут існує градація за віком: старші за віком частіше за інших обвинувачують в усьому бездарне та хапке на руку керівницт­во.

При цьому 45,8% шахтарів упевнені, що справжні причини аварій завжди замовчуються.

Утім, із цією статистикою, напевно, категорично не погодився б керівник регіонального управління Держпромгірнагляду Донецької області Микола Малєєв. Він переконаний, що до 80% аварій стаються виключно з організаційних причин, тобто з вини недотепного керівництва. На думку Малєєва, різко підвищити рівень безпеки можна й без додаткових уливань, треба лише відучити директорів шахт гнати своїх робітників за метрами проходки і тоннами видобутку як в останній бій, наплювавши на заходи безпеки.

«Не всі робітники Донецької області знають, що ми працюємо в найважчих умовах у світі. Це справді так; ми працюємо на найбільш небезпечних пластах. А те, що зношеність основних фондів висока, — це теж правда. У нас, мабуть, і обладнання найстаріше у світі. Я тільки зараз зрозумів, як важко працювали наші батьки та діди, наскільки вони все це робили на совість, що обладнання й досі працює», — прокоментував висновки соціологів віце-губернатор Олек­сандр Хохотва.

Шахтарі, може, не все знають, але здогадуються: у рейтингу довіри на останньому місці опинилися урядові та відомчі комісії. Не дивно, адже в цих же шахтарських селищах живуть і ті, кому пощастило вижити при аваріях, і хто готовий відкрити їм правду. Багато з тих, хто вижив, зізнавалися, що люто матюкалися вголос у лікарняній палаті, слухаючи, що повідомляють про причини чергової трагедії офіційні особи.

Підводячи риску під цим далеко не повним «оцифрованим» портретом донбаського шахтаря, скажемо так: не сприймайте їх як покірне та нескінченно терпляче «бидло» — їм набридло виживати і хочеться жити. Не думайте, що вони вірять офіційній брехні та незабаром забудуть усю неправду, за якою намагаються сховати істинні масштаби руїни та злочинної недбалості. Вони все розуміють і все пам’ятають. Зокрема й часи, коли до них ставилися інакше...