Політична рудохімія

Чудесний це час — вибори. Напередодні їх політики охоче беруться якщо не творити казку, то принаймні її обіцяти.

При цьому реальні результати того, хто обіцяє, не вельми цікавлять. Головне — перемогти, а потім розберемося.

У розвинених країнах цю особливість політиків знають і процес передвиборних «обіцялок» досить ефективно пригальмовують. В Україні ж, як показує досвід останніх тижнів, із гальмами гірше.

Про легендарний закон про підвищення соцстандартів не написав тільки ледачий. Тим часом на передвиборному ринку «хотілок» з’явилася не така яскрава, але значно більш довгограюча річ: Кабмін почав пропонувати роздачу надр. За останні тижні їх обіцяли і хімікам, і металургам…

Копайте глибше?

6 листопада ц.р. прем’єр проводила в Маріуполі виїзне засідання Кабміну з проблем гірничо-металургійного комплексу. А оскільки рік для металургів видався не найкращий і запитань накопичилося багато, у тому числі й до уряду, розмова мала бути нелегкою.

Запас «пряників» у Юлії Володимирівни був досить мізерний, але вона таки знайшла, чим здивувати аудиторію. Прем’єр висловила ідею про перегляд концепції розвитку вертикально інтегрованих компаній у гірничо-металургійному комплексі. Зал, добре інформований про те, як відбувався переділ у газовому секторі, відверто завмер.

Глава Кабміну одразу пояснила свою думку: «Я маю на увазі не у когось щось забрати, а то ви напружилися… Я по очах бачу, як напруження пішло по залу в окремих команд і структур… Не йде мова про перерозподіл — мова йде про те, щоб надати на державному рівні нові можливості тим металургійним підприємствам, які стоять у кінці ланцюжка і не мають повністю сформованої вертикально інтегрованої структури — від сировини до кінцевого виробництва».

На її думку, якби в усіх були рівні можливості, «це виключило б усі конфлікти в колі великих корпорацій». «Думаю, це додало б гармонії та ефективності в економіці, це прибрало би конфлікти між підприємствами гірничо-металургійного комплексу і дозволило б зробити більш ефективною українську економіку… Думаю, що правильно було б надати нові можливості для розробки родовищ руди… Залізорудна сировина в Україні є», — зазначила глава уряду.

Однак після цих слів напруження геть не спало. Одразу виникли два запитання — «кому це потрібно?» і «за чий рахунок свято?»

Власне кажучи, металургійні підприємства, котрі не мають власної сировинної бази, в країні можна порахувати по пальцях однієї руки.

Це Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, заводи «Індустріальної спілки Донбасу» і, почасти, «Запоріжсталь» (тому що остання має блокуючий пакет акцій у Запорізькому залізорудному комбінаті).

Враховуючи, що глава ІСД є ще й радником прем’єра, на представників шанованої групи дивилися дуже уважно...

Особливо після слів Тимошенко, що розробка нових родовищ — «це дуже дорогий процес. Треба провести розкривні роботи, побудувати всю систему технологій — це непроста справа… Але Україні це під силу. Якщо поставимо завдання, то зможемо зробити це власною технікою, власною технологією і власною наукою».

У цій фразі проглядалося, що уряд обіцяє посприяти будівництву. Що й підтвердилося: Кабмін пообіцяв надати держгарантії під кредити на модернізацію виробництва підприємств ГМК і навіть ухвалити цілий закон, котрий діятиме «окремо від держбюджету».

Металургам було навіть обіцяно, що «ми можемо стати партнерами. Для цього потрібна консолідація влади. Ми готові дати гарантії для запозичень підприємств ГМК і спробувати на найвищому дипломатичному рівні провести переговори з ключовими національними банками держави, котрі можуть кредитувати».

Можуть запропонувати технології й устаткування...

Можна ухвалити спеціальний закон... Він цілком і повністю розписав би всю процедуру співробітництва: надання держгарантій, усі повноваження кожної зі сторін.

При цьому робочу групу бажано створити ще до виборів.

І всього лише потрібно… «Якщо буде консолідація сил у парламенті, а ГМК як раз консолідує всі політичні прапори…»

Відверто кажучи, риття ГЗК консолідуючим чинником точно не стане…

Проекти і прожекти

Будівництво ГЗК — задоволення вельми недешеве, і вже згадувані «безрудні» підприємства вже не раз анонсували такі плани.

Найчастіше згадувався Приазовський ГЗК (Кусунгурське родовище) — його збиралися рити на паях завод імені Ілліча і «Запоріжсталь». Остання хотіла побудувати і новий шахтний стовбур на ЗЗРК.

Однак після бурхливих розмов усе закінчилося на рівні землевідведень. Причина банальна: дорого і погано окупається...

Спочатку називалися цифри в кілька сотень мільйонів доларів. Потім цифри плавно поїхали вгору, і стали говорити вже про мільярди. Нині аналітики вважають, що створення того ж Кусунгурського ГЗК потужністю до 10 млн. тонн руди на рік потягне на 2,5—3 млрд. дол. і триватиме кілька років.

Строки ж окупності губляться в далечіні...

Річ у тім, що, попри звичні плачі про жахливу дорожнечу купівлі ЗРС на стороні, процес цей цілком рентабельний. У результаті «безрудні» підприємства спокійно купують практично всю руду на внутрішньому ринку.

Періодично озвучувані плани «зараз усе покинемо, поб’ємо горшки і підемо на зовнішній ринок» статистикою аж ніяк не підтверджуються.

За даними Мінпромполітики, за останні п’ять років у країні було видобуто 360,3 млн. тонн ЗРС, з якої 101,4 млн. тонн пішло на експорт.

Із внутрішнього споживання в 272,8 млн. тонн імпорт становив за п’ять років аж 5%. Причому в останні два роки його частка падала.

Поставки бразильської руди, про вигідність яких на Алчевськ стільки говорили, розвитку не отримали. Сьогодні ІСД завозить руду із Росії.

Цікаво, що вже після наради в Маріуполі авторитетна газета «КоммерсантЪ» поцікавилася перспективами будівництва нових ГЗК. Щось на кшталт ентузіазму виказала виключно ІСД. За словами Олександра Пилипенка, віце-президента «Індустріальної групи» (управляючої компанії ІСД), «потрібно збільшувати виробництво своєї руди, і ми неодноразово казали про це прем’єру».

Втім, він же заявив, що «важливіше розширювати порти, які дозволили б збільшити імпорт сировини в країну».

Відверто кажучи, потужності щодо приймання з моря бразильської руди під держгарантії навряд чи сильно консолідують країну взагалі і ГМК зокрема.

Іллічівці поставилися до того, що відбувається, ще більш скептично. Головний інженер і заступник голови правління меткомбінату Сергій Матвієнков заявив, що збільшення кількості ГЗК — «це другорядне завдання... Зараз про це питання не стоїть. Нам потрібно запроваджувати пільги і створювати умови для значно важливіших проектів, а саме — будівництва власних металургійних потужностей високої переробки, як це роблять Китай, Бразилія та Індія».

А от під цим підпишуться всі українські металурги. Зараз у Бразилії рудовидобувна компанія Vale за узгодженням із урядом розвиває потужності з виробництва сталі. В Індії проводитимуть конкурси на розробку родовищ за умови будівництва металургійного виробництва, котре цю руду споживатиме.

Тобто реалізується чітка стратегія з недопущення затоварення національних ринків.

Цікаво, що в Маріуполі сама Юлія Володимирівна цілком розсудливо казала, що «ми повинні провести найсучаснішу модернізацію підприємств ГМК, або нас просто викинуть зі світового ринку». І хоча зазначені строки в «два-три роки» теж можна списати на передвиборний період, необхідність максимально швидкої реконструкції є безсумнівною.

У світі йде активний перегляд середньострокових стратегічних пріоритетів основних гравців (Китай, Бразилія, Індія) у бік будівництва власних металургійних потужностей високої переробки. І займатися на цьому тлі — при надлишку власного виробництва ЗРС! — введенням в експлуатацію нових потужностей у рудокопів, м’яко кажучи, недалекоглядно.

У країні дійсно багато руди. Але от її якість — досить низька порівняно не тільки з бразильськими чи австралійськими, а й розташованими по сусідству російськими родовищами. Доведення концентрату до рівня, що необхідний ринку, потребує витрат, що позначається на конкурентоспроможності.

У результаті вже в Туреччині ми стикаємося із серйозною конкуренцією з боку бразильських виробників. Руду доводиться возити до Китаю, причому нерідко на межі окупності.

Ще гірше те, що при планованому бразильцями створенні в Азії терміналів із перевантаження руди виникнуть додаткові складнощі. Тоді Україні дістануться лише другорядні ринки і менш передбачуваний ринок разових контрактів. І на цьому тлі будувати нові ГЗК — значить тільки нарощувати надлишок продукції і відволікати ресурси від модернізації існуючих підприємств.

Ще трохи про Китай та Україну. Зовсім недавно, наприкінці жовтня, Юлія Володимирівна заявила, що готова допустити китайських товаришів до добудовування Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд. Причому йшлося про «розробку корисних копалин в Україні на основі угод про розподіл продукції». Інакше кажучи, китайці можуть отримати Східно-Валявкінське рудне родовище, котре відійде до КГЗКОР у навантаження. Це, до речі, близько мільярда тонн руди.

У здатності китайців добудувати підприємство ніхто не сумнівається. Як і в наявності у них ресурсів. Нас цікавить інше: чи замислювалися в Кабміні, що це означає кирдик українському експорту в КНР, із усіма фінансовими і соціальними наслідками, що з цього випливають? Цікаво, хто заніс цю геніальну думку прем’єру?

Поки китайці, в особі заступника голови Держради КНР, чемно інформували: «Вашу пропозицію щодо спільної розробки мінеральних ресурсів буде передано для детального вивчення відповідним органам». Буде дуже весело, якщо вони таки погодяться.

Взагалі, нашому керівництву всіх рівнів треба потихеньку вчитися у західних, та й у тих же китайських колег уміння мовчати і чекати.

У тому ж ГМК є галузь, де видобуток руди справді треба терміново збільшувати. Йдеться про багатостраждальне Костянтинівське родовище урану.

Про нього безперервно говорять усі, включаючи саму Юлію Володимирівну. Недавно вона заявила, що «наша держава, котра має найбільші запаси уранових руд, зможе створити власний ядерний паливний цикл».

Сказано добре, але... точно так само, тими ж словами говорили всі прем’єри України років 15. А країна як забезпечувала 15 років тому себе природним ураном на одну третину потреб, так і досі забезпечує. Всі програми благополучно зірвано, і зараз під урочисті марші бадьоро валимо чергову...

Загалом рудний фокус засідання виявився на рідкість невдалим. Однак були в маріупольських тезах прем’єра і дуже слушні думки. Це стосується її вугільної частини виступу.

Пил яскравіший від сонця…

Перед початком наради Юлія Тимошенко відвідала завод імені Ілліча, де оглянула місце, де планується спорудити установку пиловугільного вдування, котра дасть змогу значно скоротити витрачання коксу на одиницю виплавленого чавуну.

З останнім в Україні просто біда. Цього року підвищення цін на газ змусило металургійні комбінати відмовитися від використання газу в доменному виробництві і перейти на кокс.

За даними аналітиків, якщо 2008 року питоме витрачання коксу при виробництві чавуну становило 530 кг/тонна, то нині — 588—590 кг/тонна.

Що перша, що друга цифра замежно високі. У Росії вони становлять близько 440 кг. На Заході — в межах 280—300. Та й на передових китайських підприємствах вони наближаються до 400 кг.

В Японії вже є підприємства, де витрачання коксу при виробництві чавуну перебуває в межах 300 кг/тонна. І якщо українська металургія хоче вижити, то саме до цього показника треба прагнути.

Українського коксу банально бракує. Причому дефіцит починається вже на стадії виробництва коксівного вугілля.

За десять місяців цього року його видобуток скоротився на 10,5% — до 21,2 млн. тонн. Причому і це краще, ніж очікувалося. Річ навіть не в кризі — в умовах видобутку. У Західній Європі аналогічні вугільні басейни давно закрито. Ми ж собі такого дозволити не можемо і видобуваємо вугілля, платячи за нього життями шахтарів.

Доля пластів на шахті імені Засядька, які постійно вибухають, посилює драматизм ситуації. Якщо додати застаріле обладнання більшості шахт і багаторічне недофінансування, картина стане взагалі вбивчою...

Недавно прем’єр заявила, що у нас — великі запаси вугілля, «але ми не вміємо його нормально експлуатувати». Заперечити щось важко: запасів енергетичного вугілля справді вистачить ще на сотні років. Та от що робити з видобутком коксівного вугілля? Із високим вмістом сірки і надглибокими умовами залягання пластів? Проблеми з коксівним вугіллям поглиблюються рік у рік, й імпорт якісного вугілля зростає разом із їхнім дефіцитом...

З одного боку, тему відверто забалакали: «неухильно поліпшувати і рішуче розвивати» збиралися всі, починаючи з прем’єра Фокіна. З результатами цих рішучих наступів гірше.

Тим часом брак коксу наростає. Причому наростає й у сусідів: у Росії потреби в ньому теж зростають швидше, аніж видобуток. І росіяни дедалі частіше переключають видобуте вугілля або на свої підприємства, або на експорт у більш платоспроможне зарубіжжя. Україні залишається дедалі менше.

Розв’язувати проблему витрачання палива треба не на словах. Інакше ми дійсно вилетимо з ринку. А для підтримки інвестування таких програм (того ж пиловугільного вдування) державна допомога життєво необхідна.

І коли прем’єр заявила, що «з кризи підприємства виходять дуже слабкими, тому що їм потрібно віддавати старі кредити, і при цьому нічого віддавати в заставу, щоб узяти для реконструкції гірничо-металургійного комплексу нові довгострокові кредити на доступних і зрозумілих умовах», — це правда.

Тільки не слід її розмазувати тонким шаром на всіх. Сама ж Юлія Володимирівна в Маріуполі зазначала, що ті меткомбінати, котрі встигли до кризи провести модернізацію виробництва, сьогодні перебувають у виграшному становищі. Це і є ринок.

Ситуація з нескінченним перенесенням приватизації шахт уже занадто затяглася. Приватизація, звісно, не панацея, але це шанс витягти хоча б життєздатні підприємства.

На засіданні в Маріуполі прем’єр пообіцяла прискорити вирішення питання про приватизацію вугільних шахт. Цього точно не відбудеться до виборів, але ж колись це треба робити...

За оцінками експертів, 2010 року українським підприємствам доведеться імпортувати 6—9 млн. тонн коксівного вугілля. І, за розрахунками аналітиків, частка імпортного вугілля надалі зростатиме. Але водночас ті ж експерти визнають, що без розвитку портів Україна фізично не зможе ні ввезти необхідний металургам обсяг, ні вивезти надлишки видобутку.

До речі, уже після виїзного засідання прем’єр запропонувала надати підприємствам хімічної промисловості ліцензії на розробку родовищ природного газу. Було дано доручення створити робочу групу з вивчення родовищ, до якої увійдуть власники великих українських хімічних підприємств і представники Мінпаливенерго, Мінвуглепрому.

Заодно керівникам хімпідприємств запропонували максимально освоїти технологію виробництва газу з вугілля. Запитання — чому це ж не запропонувати і металургам? Споживання газу ними і хіміками практично однакове. Проекти видобутку газу з вугільних пластів теж цікаві. Причому вже є приклади проектів переробки шахтного метану на вуглевидобувних підприємствах України. Можна порівняти, хто і які умови запропонує.

Взагалі сама ідея поговорити з бізнесом про вироблення певної спільної стратегії, безсумнівно, правильна. Нехай навіть напередодні виборів. Нехай навіть з одним із кандидатів.

А от ідея загнати всіх на рівний старт навряд чи переживе вибори. Але, може, з’явиться звичка вислуховувати людей, котрі не тільки ділять гроші, а й їх заробляють?