Металеві сльози

Коли українська металургія підхоплює нежить, країна заходиться від надсадного кашлю. Правило не нове, але так само актуальне.

Роль галузі в економічному розвитку країни можна проілюструвати на простому й наочному прикладі.

Для функціонування народного і комунального господарства Україна має купувати газ. Що обходиться їй у 23 млрд. дол. на рік. Отже, до останнього часу саме металургія, яка дає 27 млрд. дол. прибутку від експорту, забезпечувала приплив потрібної для закупівель газу валюти.

Щойно такий баланс змінюється — проблеми починаються практично відразу. Літнє падіння світових цін на метал уже у вересні призвело до скорочення золотовалютних резервів країни, а в жовтні — до паніки на міжбанківському ринку та різкого стрибка курсу долара.

Причина проста: в країні стало менше грошей, а в зовнішніх інвесторів — більше сумнівів у найближчих перспективах її економіки.

Причому про кризу, що насувається, металурги говорять давно. Адже основна причина падіння цінової кон’юнктури полягає не тільки й не стільки в сезонності споживання металопродукції.

Нинішнє падіння цін і обсягів продажу прямо випливає з глобальної фінансової кризи, що вибухнула, та різкого вповільнення темпів світової економіки. І якщо падіння попиту на метал у США та ЄС давить ціни донизу, то зростаючі обсяги експорту сталі з Китаю викликають загострення конкуренції на ринках Південно-Східної Азії, що ще більше посилює ефект зниження цін.

Зниження попиту на світовому ринку металопродукції позначається і на українських виробниках. Уже з середини червня меткомбінати були змушені знижувати експортні ціни на свою продукцію. Заодно впали ціни й на внутрішньому ринку. Почасти цим захищали свої позиції від експансії зарубіжних постачальників. Проте стимулювати попит усередині країни не вдалося...

Урядова політика, спрямована на зниження темпів інфляції, обернулася в середині літа низкою негативних для металургів тенденцій. Обмеження грошової маси в обігу та ревальвація гривні спровокували в Україні будівельну кризу, що, своєю чергою, призвело до зниження темпів будівництва і, як наслідок, внутрішнього споживання металу.

Значну кількість нових проектів заморозили ще на початкових стадіях. У результаті попит продовжив падати. За даними металургів, нині з 36 доменних печей в Україні майже половина або зупинена, або працює на «тихому ходу». На комбінаті ім. Ілліча з шести домен повноцінно працює одна...

У головному металургійному центрі країни, Донецькій області, щодобове виробництво рідкого чавуну знизилося з 49—50 до 31—32 тис. тонн. Голова правління ВАТ «ММК ім. Ілліча» Володимир Бойко вже заявив, що зарплату за вересень працівникам підприємства виплатять у зменшеному обсязі.

Загалом по країні ситуація аналогічна. Залежно від сортаменту зниження виробництва становило приблизно 30—40%.

Віце-президент консорціуму «Індустріальна група» Олександр Пилипенко зазначає: «Криза на ринку, безумовно, є. Вона пов’язана з тим, що Україна споживає всього лише приблизно 25% виробленого металу, решту вона експортує.

Тому світова кон’юнктура вдарила й по Україні. Раніше зупиняли доменні печі в Україні тільки одного разу — під час Великої Вітчизняної війни. І тепер держава повинна думати, що зробити, аби таке не повторилося.

Потрібно втручатися і дивитися на тарифи на електроенергію, вартість газу й багато інших речей, пов’язаних з металургією. Треба зрозуміти, що залізниця — це не спосіб заробити гроші для бюджету, це кровоносна артерія економіки країни. Вона має сприяти експорту. А не тільки заробляти дивіденди або щоб якісь чиновники на цьому годувалися.

Нині держава має розпочати відразу й негайно повертати ПДВ металургам. Тому що коли ляже металургія, ляжуть 40% усієї промисловості: шахти, залізниця, порти».

Основна проблема ГМК України — у відсутності значних запасів міцності на більшості металургійних підприємств. Політика, коли галузь розглядали виключно як дійну корову, вже призвела до різкого погіршення умов її функціонування.

Безупинне зростання витрат на сировину, енергоресурси, устаткування та залізничні перевезення позбавило українських металургів останньої конкурентної переваги — відносно невисоких цін. Зараз собівартість виробництва тонни рідкої сталі в середньому по країні сягнула 520 дол. У низки підприємств вона ще вища.

Рентабельність окремих виробників становить близько 7%, чого недостатньо не тільки для модернізації, а й навіть для простого відтворення основних фондів. Це означає, що в умовах тривалої рецесії на ринку (а до цього все й іде) такі виробники опиняться на межі банкрутства. Нагадаємо, дуже часто йдеться про містоутворюючі підприємства.

Досі вжиті державою заходи були половинчастими. Політики й уряд чомусь вважали, що до 1 жовтня криза, немов за помахом чарівної палички, закінчиться. На Печерських пагорбах, схоже, і досі не зрозуміли, що криза справді світова, тож треба вжити антикризових заходів, підтримуючи металургію як основу економіки.

Нині кожна держава Євросоюзу та США вживають заходи для порятунку ринку. І байдуже, чи йдеться про державні компанії чи приватні, це єдина економіка країни. В Україні вже сьогодні склалася ситуація, коли розв’язання низки проблем також неможливе без реальної підтримки держави.

Якщо вітчизняні металургійні компанії не встигнуть у найкоротші терміни реалізувати свої інвестиційні програми комплексної модернізації, Україні загрожує повномасштабний технологічний дефолт...

Як наслідок, скоротиться основне джерело валютних надходжень. А це вже й різкі стрибки курсу (які вже спостерігалися на початку жовтня), і різке зростання інфляційних процесів — тобто саме те, з чим начебто й боролися.

А далі — все торованою в 90-х колією. За високої інфляції банки згортають довгострокові інвестиції, обмежуючись лише короткостроковим кредитуванням торгівлі. Відсоткова ставка при цьому встановлюється у такий спосіб, щоб не тільки забезпечити прибуток, а й перекрити інфляцію. Зросла плата за кредит не дає змоги підприємцям обновляти виробництво, оскільки нове обладнання окупається лише через роки. Ну а на виході маємо зношене устаткування в експортерів, втрачені ринки та нову спіраль інфляції.

Низка проблем має й інфраструктурний характер. Приміром, українську металургію відверто дестабілізує зростаючий дефіцит конче потрібних для коксохімічного виробництва марок коксівного вугілля. Раніше цю проблему розв’язували, імпортуючи російське вугілля. Проте в зв’язку зі зростанням металургії в самій РФ це джерело вже вичерпалося. До того ж світова ціна на кокс за останній рік практично подвоїлася, досягаючи за рядом контрактів 650 дол. за тонну, що важким тягарем лягає на собівартість продукції виробників.

Дефіцит коксівного вугілля, що виник, можна покрити тільки імпортом через океан, тобто з Австралії та Америки. Для чого поки що немає портових потужностей. А для їх створення потрібна продумана державна політика.

Словом, без партнерства держави і бізнесу радикально відновити сталеливарний сектор неможливо.

Потрібно в найкоротші строки ліквідувати вузькі місця в інфраструктурі (передусім, транспортній).

Треба розібратися з тарифами монополістів як транспортних, так і енергетичних.

Слід у найкоротші терміни сформулювати й реалізувати ефективну промислову політику, спрямовану на комплексне розв’язання ключових проблем металургійної галузі й пов’язаних галузей, зокрема інфраструктурних.

Треба виробити зрозумілу інвестиційну стратегію. Зокрема, створити максимально пільгові умови для здійснення модернізації підприємств гірничо-металургійного комплексу. Йдеться про звільнення від сплати ввізного мита на устаткування та комплектуючі для модернізації підприємств галузі.

Потрібно вирішувати питання прискореного повернення сплаченого податку на додаткову вартість, розібратися з численними накрутками на вартість імпортованого газу тощо.

І багато чого з наведеного списку треба було робити «вже вчора».

Без термінової реалізації антикризових заходів галузь, а за нею й Україна в найближчій перспективі опиниться у вкрай важкому стані. Він уже тепер критичний, але не безнадійний. Криза в галузі вже позначилася на виконанні підприємствами соціальних програм, рівні відрахувань до бюджетів. Та чиновникам усе було ніколи.

Тим часом у світі змінюється багато чого, проте конкуренція в ньому постійно посилюється. І чекати, поки ми розв’яжемо всі проблеми, ніхто не буде...