Безпека поставок нафти і газу через призму подій на Близькому Сході: реалії та спекуляції

Ефект доміно в арабських країнах Північної Африки та Близького Сходу, що розпочався з протестів у Тунісі, продовжує приковувати увагу усього світу. Туніські події майже три місяці тому, потім продовження в Єгипті, Ємені, Лівії, Бахрейні, нестабільність в Омані, Алжирі та Саудівській Аравії вказують на те, що арабський світ зазнає тектонічних змін. Вони близькі за своїм масштабом до змін кінця 80-х - початку 90-х років ХХ століття в Європі, пов’язаних із розпадом комуністичної системи та СРСР. Значною мірою низка арабських режимів - релікти епохи холодної війни, що завершилася понад два десятиліття тому. Мубарак в Єгипті, Каддафі у Лівії, Салех у Ємені - всі вони з того чи іншого боку фронтів холодної війни прийшли одного разу до влади у своїх країнах. Період світової трансформації оминув їх. Однак і Європу, і США вони цілком влаштовували, хіба що за винятком Каддафі, за яким тягнувся хвіст справи Локербі.

Відсутність мотивації у світових країн-лідерів щодо змін у регіоні пов’язана з тим, що нафта і газ безперебійно надходили і надходять з Близького Сходу на Захід. Звідти близькосхідні режими отримують гарні гроші за поставлену вуглеводневу сировину, закуповують сучасні технології та обладнання, озброєння і військову техніку. Деякі з арабських країн - експортерів нафти та газу стали протягом останніх двох десятиліть взірцями розвитку. Взяти хоча б Катар, ОАЕ, Саудівську Аравію. Здавалося б, схема «видобуток-нафта-гроші-інвестиції-розвиток-видобуток» може працювати ефективно і нескінченно довго. Здавалося б, що це формула успіху для арабських країн аж до останньої барелі нафти. Тим більше що минуле десятиліття принесло арабським країнам - експортерам нафти і газу колосальні доходи, адже ціни на нафту динамічно зростали аж до середини 2008 року.

Однак у цій формулі не все спрацьовувало як слід. Як завжди, розподіл національних доходів від експорту вуглеводнів, що здійснюється правлячими режимами, відбувається за рахунок нехтування соціальними інтересами. І що більше режим при владі, то більшою стає асиметрія його інтересів та інтересів соціуму. Корупція, непотизм, преференції представникам одних кланів з одночасною дискримінацією чи ігноруванням інших - супутні явища не тільки сучасного арабського суспільства, але, як виявилося, там вони проявилися найбільше. В умовах сучасного глобалізованого світу це не має шансів залишитися непоміченим із боку суспільства. І тоді соціальне збурення стає лише питанням часу.

Питанням часу стає і зміна режиму в тій чи іншій країні. Якою мірою зміни на Близькому Сході несуть виклики та загрози нафтовому благополуччю світової економіки в цілому та Європи зокрема? Хто і як цим скористається? Важливим питанням для подальшого розвитку світової економіки є безперебійні поставки нафти за прийнятними цінами. Переривання цих поставок навіть у відносно невеликих кількостях у минулому призводило до значного зростання цін на сировину. Зокрема, під час арабського нафтового ембарго 1973 року скорочення поставок нафти становило лише 9%, що призвело до майже чотириразового підвищення цін на неї у світі. Революція аятол в Ірані 1979 року та наступна ірано-іракська війна в Перській затоці також викликали ціновий стрибок.

Прогнози та реалії

Історична ретроспектива показує, що насправді проблема переривання поставок нафти не така катастрофічна, як це часто намагаються показати в ЗМІ. Припинення поставок нафти на світовий ринок з окремо взятої країни чи навіть групи країн може бути цілком компенсоване за рахунок інших постачальників. Наприклад, з початком протестів у Єгипті, на тлі побоювань припинення поставок нафти Суецьким каналом і нафтопроводом, що з’єднує Червоне і Середземне моря, ціни на нафту за один день зросли майже на 2 дол. за барель.

Така різниця стала платою тільки за ймовірність виникнення проблем з транспортуванням нафти. Адже елементарний аналіз показує, що Єгипет не є країною, що здатна істотно вплинути на світовий ринок нафти. Він не володіє ні значними запасами нафти (не належить до країн з високим їх рівнем, див. рис. 1), ні значною часткою її видобутку. Видобуток нафти у цій країні у 2010 році становив лише 540 тис. бар. на день, а споживання - 710 тис.

Північна Африка і Близький Схід є ключовими регіонами постачання нафти на світовий ринок. Із 12 провідних експортерів нафти ОПЕК вісім, а саме - Саудівська Аравія, Іран, ОАЕ, Кувейт, Алжир, Ірак, Лівія, Катар, розташовані у неспокійному регіоні (рис. 2). Вони експортують на світовий ринок 22,8 млн. бар. на день (станом на 2009 рік), тобто приблизно чверть світового попиту на нафту. У 2010 році світовий попит на нафту становив 86,3 млн. бар. на день, у 2011-му прогнозується 87,7 млн., що означає додаткові 1,4 млн. бар. на день.

Прикладом різкого підвищення цін на нафту за незначного для світового ринку зменшення обсягів видобутку та експорту вже стала Лівія. На заворушення у цій країні світовий нафтовий ринок відреагував достатньо різко. Адже Лівія, на відміну від Єгипту, має найбільші запаси нафти в Африці та є однією з країн, що входять до пулу найбільших світових експортерів нафти (рис. 1). Через протести в Лівії протягом одного дня - 22 лютого - ціна на нафту зросла на Лондонській біржі на 1,2 дол., до майже 107 дол. за барель, а на Нью-Йоркській біржі ціна нафти підскочила на 6,45 дол. за барель. Докладніше див. тут.

При цьому в перші дні про скорочення видобутку у Лівії всього на 100 тис. бар. на день у зв’язку із заворушеннями оголосила тільки німецька компанія Wintershall (докладніше - тут).

З розширенням протестів у Лівії, після заяв лідера одного з впливових племен аль-Зуайя на сході країни (де розташовані найбільші нафтові родовища) про можливість припинення видобутку нафти, а також після повідомлень про можливість здійснення Муамаром Каддафі диверсій на нафтопроводах ціни на світовому ринку нафти отримали додатковий поштовх.

Представники нафтотрейдерських компаній та деяких аналітичних центрів роблять прогнози щодо значного зростання ціни барелі нафти у разі поширення заворушень на інші видобувні країни Близького Сходу. За оцінками голови і співзасновника швейцарської трейдингової групи Mercuria Energy Марко Дунанда, при поширенні заворушень на країни Близького Сходу ціна на нафту може сягнути історичного максимуму у 150 дол. за барель. Аналітики японського банку Nomura вважають, що у разі припинення видобутку нафти в Алжирі та Лівії ціни можуть перевищити 220 дол. за барель, а резервні потужності ОПЕК скоротяться до рівня періоду війни у Перській затоці у 1990-1991 роках або ж до рівня 2008 року, коли ціни сягнули 147 дол. за барель

Значною мірою такі оцінки є перебільшенням і спрацьовують на ескалацію нафтових цін, що відображає інтереси самих трейдерів і банківських структур, в альянсі з якими вони працюють і, відповідно, отримують доходи.

Оцінюючи вплив призупинення поставок нафти на світові ціни, варто звернутися до подій наприкінці 70-х років минулого століття. Шахський Іран 1978 року був другим після Саудівської Аравії експортером нафти. В 70-х частка іранського нафтового експорту була більш вагомою для світового нафтового ринку порівняно з його нинішнім статусом. Щодня на світовий ринок Іран постачав 4,5 млн. бар. нафти з 5,5 млн. бар. національного видобутку. Світовий попит на той час становив близько 50 млн. бар. щодоби. Випадіння іранської частки внаслідок революційних подій наприкінці 1978-го - на початку 1979-го було значним і спричинило паніку на нафтовому ринку. Хоча поступово дефіцит було компенсовано Саудівською Аравією, яка збільшила видобуток з 8,5 млн. бар. до 10,5 млн. на добу, а також іншими країнами - членами ОПЕК. Однак ціновий стрибок був більш потужним і тривалим, аніж під час арабського нафтового ембарго 1973 року (див. рис. 3).

Авторитетний американський дослідник Деніел Ергін детально пояснив причини цінового стрибка: «…зміни дали експортерам можливість отримати додаткові прибутки, причому надзвичайно високі… Більшість експортерів, хоча і не всі, за будь-якої можливості продовжували накручувати ціни, а деякі маніпулювали нерегулярністю поставок, створюючи ще більший ажіотаж на ринку та отримуючи додаткові доходи… Невизначеність, занепокоєння, сум’яття, страх, песимізм - усі ці настрої визначали їхні дії та керували ними під час паніки. Згодом, коли було обраховано всі результати, здійснено аналіз попиту та пропозиції, з’ясувалась уся ірраціональність цих емоцій: для них не було підстав» (Д.Эргин. Добыча. - М.: Издательство «ДеНово», 1999. - С. 727-728).

Приблизно таку само картину ми спостерігаємо і сьогодні. Здавалося б, цього не має бути, адже, на відміну від далеких 70-х, сьогодні є Інтернет і соціальні мережі та, відповідно, нинішні можливості оперативного обміну інформацією в режимі он-лайн. Очевидно, що ми спостерігаємо один із феноменів інформаційної глобалізації, коли Інтернет, засоби масової інформації, мізкові центри можуть виступати і як механізми масової дезінформації та цілеспрямованої дії. Одні - несвідомо, просто передруковуючи неперевірені матеріали або покладаючись на «авторитетність» і «професійність» джерел. Інші - цілком свідомо, виступаючи в ролі виконавців замовлень медіасприяння грі на цінову ескалацію. В сумі усе це створює ще більшу дисперсію думок і оцінок, в яких важко оперативно розібратися, а отже, спрацьовує на ескалаційний тренд, яким потім де-факто підтверджується правильність «прогнозів» щодо цінових стрибків, зумовлених нестабільністю в регіоні. Коло замикається.

Для спекулянта важливий не сам факт реальної дії конкретного чинника, йому достатньо лише його медіапроекції, чуток чи поданих в упаковці «конфіденційно» даних, які негайно буде використано для ескалації ціни на товар чи підняття фрахтових розцінок.

Середньостатистичний макрологістичний ланцюжок від свердловини до нафтопереробного заводу (НПЗ) стосовно близькосхідної нафти, яка потрапляє на європейський ринок комбінованим трубопровідно-танкерно-трубопровідним способом, виглядає так: видобуток сировини - комплексна підготовка (очистка) - транспортування - накопичення в резервуарному парку - продаж (експортне відвантаження) - танкерна доставка - розмитнення - транспортування до НПЗ - технологічна підготовка - переробка (отримання нафтопродуктів). Зрозуміло, що з урахуванням технологічних витрат часу мине понад два місяці, перш ніж барель нафти, видобута десь у Північній Африці, перетвориться на пальне, що надійде на АЗС десь у Європі.

Однак зростання цін на АЗС споживачі спостерігають паралельно з подіями в Лівії. Це і є дія спекулятивних механізмів, що базуються на експлуатації ірраціональних чинників страху.

Нафтовидобуток у принципі є завжди збалансованим із споживанням, якщо не відбувається якихось надзвичайних подій, які реально, а не ймовірно порушують баланс. Зараз ми спостерігаємо саме такий випадок на тлі катастрофічних подій у Японії. Внаслідок руйнівного землетрусу та цунамі Японія не зможе певний час імпортувати в попередніх обсягах нафту та скраплений природний газ (СПГ), а вона є третім за величиною (після США і КНР) великим світовим імпортером нафти та першим - СПГ. Це означає, що на ринку з’явиться надлишкова пропозиція. Такий розвиток подій вже має знижувальний вплив на нафтові ціни. А з часом знову знизяться ціни на СПГ, частину якого переорієнтують на ринок ЄС такі традиційні постачальники цієї сировини до Японії, як Малайзія, Індонезія та Катар.

Привиди «танкерної війни»

Яскравою ілюстрацією нейтралізації впливу ірраціональних чинників на цінову ситуацію є «танкерна війна» між Іраком та Іраном у період тривалого збройного конфлікту між ними (1980-1988 роки) за нафтоносну провінцію, прилеглу до річки Шатт-ель-Араб. «Танкерній війні» передував взаємний обмін нищівними ударами по нафтовій інфраструктурі (терміналах, НПЗ, морських платформах тощо) у прибережній зоні обох країн. Іран зруйнував нафтові термінали Басри та острова Фао, іракська авіація систематично завдавала ударів по терміналах і НПЗ у Бендер-Машарі, на острові Харг, у Бендер-Аббасі, Абадані, Хорремшехрі. Основний експортний термінал Ірану на острові Харг зазнав за вісім років бойових дій загалом понад 9 тис. авіаударів (фото 1, 2, рис. 4).

З квітня 1984-го по грудень 1987-го (основний період «танкерної війни») унаслідок повітряних нальотів, атак ВМС, мінування було пошкоджено 340 суден великого дедвейту, з них 259 - нафтоналивних, решта - суховантажі. Однак потоплено було лише 11 суден. На рис. 3 чітко простежується не тільки відсутність цінового стрибка, а навпаки, наявність чіткої динаміки зниження ціни. Звичайно, дія чинника «танкерної війни» сама по собі, безперечно, не сприяла зниженню ціни. Вона компенсувалася дією інших чинників, зокрема, захистом, який згодом було надано танкерам з боку 5-го флоту США, що дислокувався у Перській затоці, а також збільшенням поставок нафти із Саудівської Аравії. Американські кораблі ескортували танкерні конвої арабських країн Перською затокою та Ормузькою протокою до виходу їх в Індійський океан.

Слід особливо зазначити, що знищити танкер чи потопити його - насправді не таке просте завдання, як може здаватися на перший погляд, попри те, що він, особливо класу VLCC чи ULCC, являє собою ідеальну ціль - великорозмірну, неманеврену, таку, що повільно рухається. Проте одним влучним потраплянням протикорабельної ракети (ПКР) чи торпеди, не оснащеної ядерною бойовою частиною, практично неможливо знищити сучасний супертанкер з огляду на його конструктивні особливості та запас живучості. Максимум - його можна серйозно пошкодити. Те саме стосується і ситуації, коли танкер натрапляє на морську міну. Саме цим і пояснюється низький рівень неповоротних втрат танкерів - 3,2% від загальної кількості в 340 пошкоджених суден. Відповідно, і реальна, а не медійна ефективність дестабілізації нафтового трафіка є невисокою. За оцінками французьких джерел, загалом Ірак витратив приблизно 200 ПКР Exocet під час «танкерної війни» в Перській затоці. Як бачимо, ефективність цього більш ніж скромна, навіть якби використовувалися виключно зазначені ПКР, але іракські ВПС використовували не лише їх. Наприклад, 14 травня 1988 року іракська авіація потопила найбільший на той час у світі супертанкер Seawise Giant (клас ULCC, дедвейт 564 тис. тонн), що йшов із вантажем іранської нафти з термінала на о. Харг через Ормузьку протоку. Іракські літаки випустили по танкеру кілька ПКР, влучення яких спричинило вилив нафти, її загоряння та, зрештою, затоплення судна.

Зовнішні ефекти, розтиражовані ЗМІ, особливо телебаченням, безперечно, справляють враження на споживачів нафти і нафтопродуктів. Вони погодяться платити будь-яку ціну, запропоновану трейдинговим ланцюжком, бо психоемоційний ефект від побаченого значною мірою нівелює раціональне мислення (див. фото 3, 4). Вмикається «логіка хом’яка» - будь-що і за будь-яку ціну купити сировину «про запас», адже далі може бути ще гірше. Це і сприяє спекулятивним операціям у ланцюжку поставки нафти, а потім її переробки та продажу готових нафтопродуктів.

Тривала «танкерна війна» хоча й скоротила нафтовий експорт Ірану майже в 2,5 разу, зменшила рух суден у Перській затоці приблизно на чверть, збільшила страхові суми для танкерів і ставки фрахту, проте не зупинила нафтового потоку із затоки. Пошкоджені танкери ремонтували і знову відправляли за нафтою (фото 5). Яскравим прикладом є згаданий Seawise Giant. Взяли до уваги високу вартість та унікальність танкера, оцінку його пошкоджень і вартості можливого ремонту, умови мілководдя, де він затонув, і це призвело до того, що після завершення бойових дій у Перській затоці танкер підняли, відремонтували і знову спустили на воду у 1991 році під іменем Happy Giant. Нині його використовують як плавуче нафтосховище.

Ще один приклад. Відступ іракської армії з анексованого Кувейту в 1991 році внаслідок операції «Буря в пустелі» супроводжувався виведенням з ладу та підпалами нафтових свердловин іракцями (фото 6), що створило дефіцит нафти майже в 4,3 млн. бар. щодоби. Це означало фактичну втрату 1/10 сукупних поставок нафти на світовий ринок. Однак це незначно вплинуло на ціни на цьому ринку (див. рис. 3).

Підсумовуючи, слід зазначити, що інтенсивні авіа- та ракетні удари з боку Іраку по нафтоекспортній і нафтопереробній інфраструктурі Ірану (за оцінками військових експертів, Ірак завдав втричі більше авіаударів по Ірану, ніж Іран по Іраку) хоч і призвели до різкого зниження видобутку та експорту нафти, однак нафтова інфраструктура продовжувала функціонувати в умовах воєнних дій, забезпечуючи потреби країни та певні обсяги експорту (див. рис. 5). Це зайвий раз підтверджує живучість нафтової інфраструктури.

До того ж за останнє десятиліття з’явилися грунтовні розробки із захисту критичної інфраструктури. Найбільші досягнення - в США та на рівні НАТО. В американському «Чотирирічному огляді оборонної політики», що вийшов рік тому, з-поміж іншого сфокусовано увагу на посиленні захисту індустріальної інфраструктури не тільки США, а й їхніх союзників і партнерів, та на забезпеченні енергетичної безпеки (Quadrennial Defense Review Report. February 2010). Тож очевидно, що регіон Великого Близького Сходу не залишиться без американської уваги, що має вирішальне значення з точки зору захисту стратегічних вуглеводневих комунікацій. На жаль, Європейському Союзу у цьому сенсі далеко до США.

Чи можливий рецидив 1973 року?

Водночас існують ризики створення окремими країнами - експортерами нафти її штучного дефіциту на світовому ринку. Приклад з Лівією в цьому дуже показовий: намагаючись викликати хаос у країні, М.Каддафі наказав підготувати диверсії на нафтопроводах і нафтопереробних заводах, щоб покарати в такий спосіб вождів тих племен, які виступили проти нього, та блокувати можливість отримання ними доходів від експорту нафти і нафтопродуктів. Розвиток такого сценарію також позначився і на світовому нафтовому ринку, насамперед на європейському, адже 70% лівійської нафти надходить через Середземне море саме до європейських країн. На тлі поширення заворушень у багатих на нафту і газ регіонах можуть виникнути узгоджені дії окремих гравців, спрямовані на дестабілізацію світового нафтового ринку шляхом обмеження видобутку або транспортування нафти споживачам.

Враховуючи серйозні протиріччя, зокрема, між Іраном і світовою спільнотою, між США та Венесуелою, а у разі приходу до влади ісламістського уряду - у Лівії, між зазначеними країнами можуть виникати за певних обставин (наприклад, солідарності з Іраном у разі удару по ньому з боку Ізраїлю та США) узгоджені дії щодо тимчасового обмеження поставок нафти на світові ринки. У випадку таких узгоджених дій Ірану, Венесуели та Лівії світовий ринок може недорахуватися майже 7,7 млн. бар., або близько 9% поставок нафти за показниками 2009 року (див. рис. 2). Це може призвести до стрибка цін на нафту та серйозної паніки на нафтових ринках, хоча й ненадовго.

Попри значні запаси нафти у світі, навіть невелике зменшення обсягів поставок нафти Лівією призвело до спекулятивного підняття цін на нафту. Знаючи про достатні резерви та можливості щодо нарощування видобутку, нафтотрейдери все одно запанікували, і ціни на нафту почали рухатися у бік збільшення. ЗМІ часто некритично підходять до отримуваних даних і ретранслюють панічні чутки, неперевірені дані, чим сприяють маніпуляціям на нафтовому ринку.

Зменшення обсягів поставок нафти на світовий ринок можна певним чином компенсувати. Для цього існують два шляхи. По-перше, врахувавши наслідки попередніх нафтових криз, більшість країн мають серйозні стратегічні запаси сировини. Зокрема, у відповідь на нафтове ембарго 1973 року було створено Міжнародне енергетичне агентство (МЕА). Його початковим завданням стала допомога країнам з метою координувати їхні дії, щоб подолати кризові ситуації, спричинені перериванням поставок нафти на світові ринки, шляхом використання створених на такі випадки запасів нафти. 28 країн - членів МЕА, які імпортують близько 24 млн. бар. на день, або 27% світового споживання нафти, повинні мати запаси, які покривають 90 днів імпорту нафти. Європейський Союз, більшість країн якого є членами МЕА, вимагає від усіх країн - членів ЄС також підтримувати запаси нафти на рівні 90-денного споживання. На сьогодні тільки державні запаси нафти країн - членів МЕА становлять 1,6 млрд. бар., що покриває 145 днів їх імпорту, (близько 18,5 дня загальносвітового споживання нафти).

По-друге, існує можливість збільшення видобутку окремими експортерами нафти для покриття поточного дефіциту. Загальні світові резервні можливості з поставок цієї сировини становлять 5-6 млн. бар. на день. Про можливість збільшення поставок нафти на ринок заявили Росія, Азербайджан та Іран. Але найбільш вагомою стала заява Саудівської Аравії, яка оголосила про можливість додаткових поставок, що повинні перекрити зменшення обсягів поставок лівійської нафти. Після цієї заяви ціна на нафту знизилася відразу зі 120 до 114 дол. за барель. Саудівська Аравія має резервні можливості поставляти на світовий ринок близько 4 млн. бар. на день (хоча в низки авторитетних джерел існують сумніви щодо достовірності саме такого рівня резервних потужностей), що дало б змогу компенсувати значну частину дефіциту навіть від узгодженого зменшення поставок нафти. Водночас необхідно пам’ятати про наявний протестний потенціал у тій-таки Саудівській Аравії. Не дивлячись на достатньо високий рівень життя громадян королівства, тут можливий сценарій, подібний подіям у Бахрейні, де відбулися заворушення шиїтської більшості проти сунітського керівництва країни. А в Саудівській Аравії східні регіони, багаті на поклади нафти, населені переважно шиїтами. В цьому контексті події у маленькому Бахрейні містять у собі більшу небезпеку, аніж події у великому Єгипті. Якщо дія шиїтського чинника в Бахрейні стане детонатором для Саудівської Аравії та призведе до воєнного зіткнення останньої з Іраном, це означатиме війну в затоці з цілим «букетом» небезпек, нейтралізація яких потребуватиме негайного втручання США та НАТО за підтримки Ліги арабських держав.

Загрози руху нафти

Та, крім імовірності узгодженого зменшення поставок нафти на світові ринки, існують додаткові ризики у вигляді обмеження поставок нафти через окремі нафтотранспортні коридори. У 2009 році морським транспортом було перевезено половину всієї нафти, видобутої у світі (базову інформацію щодо морських проток взято з доповіді Адміністрації енергетичної інформації США).

Основними «вузькими» місцями морського транспортування нафти є такі:

1. Ормузька протока, яка з’єднує Перську та Оманську затоки з Індійським океаном. Нею проходило близько 15,5 млн. бар. (2009 рік) нафти на день (33% світового морського трафіка нафти, а разом з нафтопродуктами - 40%), або 17% світового транспортування нафти. 75% нафти через цю протоку спрямовується на азійські ринки. Альтернативою транспортування нафти Ормузькою протокою є існуючий нафтопровід Схід-Захід від східного узбережжя Саудівської Аравії до узбережжя Червоного моря пропускною здатністю 4,8 млн. бар. на день. Також будується нафтопровід від родовища Габшан (Habshan) до порту Фуджейра (Fujairah) в ОАЕ пропускною здатністю 1,5 млн. бар. на день, призначений для доставки нафти, оминаючи Ормузьку протоку. Термін введення в дію нафтопроводу - друга половина 2011 року.

2. Суецький канал територією Єгипту, який з’єднує Червоне море з Середземним. У 2009 році ним проходило близько 1,8 млн. бар. на день нафти та нафтопродуктів. Його блокування призведе до збільшення на 6 тис. морських миль шляху транспортування вуглеводнів уздовж Африки. Альтернативою та доповненням Суецького каналу є нафтопровід SUMED (Suez-Mediterranean) пропускною здатністю 2,3 млн. бар. нафти на день. У 2009 році нафтопроводом було транспортовано 1,1 млн. бар. нафти на день. Суецьким каналом транспортуються також значні обсяги СПГ: у 2009 році вони сягали близько 24 млрд. кубометрів, а у 2010-му - понад 40 млрд.

3. Протока Баб-ель-Мандеб, яка розташована між Африкою та Аравійським півостровом, з’єднує Аденську затоку з Червоним морем. У 2009 році нею проходило близько 3,2 млн. бар. нафти на день у напрямку Європи, США та Азії. Перекриття цього маршруту спричинить проблеми з доставкою нафти і нафтопродуктів через Суецький канал, що призведе до збільшення часу їх доставки до покупців та, відповідно, вартості. Протоку можна обійти, або оминаючи Африку з півдня, або транспортуванням нафти нафтопроводом Схід-Захід територією Саудівської Аравії.

4. Чорноморські протоки (Босфор і Дарданелли), які розділяють Європу з Азією та з’єднують Чорне море через Мармурове з Егейським і Середземним морями. У 2009 році їх завантаженість становила 2,9 млн. бар. нафтопродуктів на день (з них 2,5 млн. - сира нафта). Чорноморські протоки є одними з найскладніших для навігації у світі. Можливими їх альтернативами є: нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан; «Дружба», БТС, Одеса-Броди. Проекти нафтопроводів для обходу турецьких проток: Самсун-Джейхан, Бургас-Александруполіс, Констанца-Омішаль-Трієст, Бургас-Вльора, Кейєкей-Ібріхаба.

5. Панамський канал, який з’єднує Тихий та Атлантичний океани. У 2009 році ним проходило близько 0,8 млн. бар. нафтопродуктів на день. Значення каналу для торгівлі нафтопродуктами знижується через те, що він не може пропускати танкери класу VLCC та ULCC, які нині використовують більшість нафтотрейдерів. Перекриття каналу збільшить шлях доставки нафтопродуктів на 8 тис. миль. Альтернативою каналу є Транспанамський нафтопровід, який спочатку доставляв нафту від родовищ Аляски до нафтопереробних заводів США у Мексиканській затоці. З 1996-го по 2008 рік нафтопровід не працював, а у 2009-му запрацював у реверсному режимі для доставки колумбійської й африканської нафти до західного побережжя США. Пропускна здатність - близько 1 млн. бар. на день.

6. Данські протоки, які з’єднують Балтійське море з Північним і далі - з Атлантикою. У 2009 році ними проходило у західному напрямку близько 3,3 млн. бар. на день (значне зростання порівняно з попередніми роками пов’язане з введенням у дію РФ Балтійської трубопровідної системи) та 0,3 млн. бар. на день - у східному напрямку (переважно норвезька нафта для балтійських ринків).

7. Малакська протока, що розташована між Малайзією, Індонезією та Сінгапуром, з’єднує Індійський океан з Південно-Китайським морем і Тихим океаном. Є найкоротшим шляхом доставки близькосхідної нафти на азійські ринки. У 2009 році нею проходило 13,6 млн. бар. нафти на день. Альтернатива їй - довший шлях уздовж Індонезійського архіпелагу. Існує також нафтопровід Бірма-Китай пропускною здатністю 240 тис. бар. на день з перспективою розширення.

Обмеження або припинення руху нафти такими транспортними маршрутами, як Ормузька протока, Баб-ель-Мандеб чи Суецький канал, може призвести до негативних тенденцій на нафтовому ринку, зокрема, до значного підвищення цін через очікування дефіциту цієї сировини на ринку. Приклад заворушень у Єгипті вже показує, що оператори ринку нафти миттєво реагують на будь-які можливі складнощі з поставками. Хоча Суецький канал продовжує працювати у нормальному режимі, страхові премії за проходження танкерів каналом значно зросли, що спричинило підвищення цін на нафту в усьому світі, хоча трафік Суецьким каналом і паралельним йому нафтопроводом становить усього 4-5% світового транспортування нафти і перебоїв у їх роботі не було.

Ормузька та Баб-ель-Мандебська протоки також розташовані у неспокійних регіонах. Є побоювання, що у разі початку воєнних дій проти Ірану той може замінувати протоки з метою перешкодити доставці нафти арабських країн на світові ринки. Вважається, що блокада Ормузької протоки призведе до повного припинення експорту нафти та СПГ з Кувейту, ОАЕ, Катару, унеможливить 88% експорту із Саудівської Аравії та левову частку іракського експорту. Підірвані на морських мінах супертанкери можуть закоркувати протоку. Тож можна дійти висновку, що розвиток подій за таким сценарієм автоматично збільшить ціни на нафту, які можуть триматися на високому рівні доти, доки протоку не буде деблоковано.

Однак аналіз реальних можливостей показує абсолютно іншу картину. Перш за все, Ормузька протока - не Босфор із Дарданеллами і не Суец. У найвужчому місці її ширина становить 29 морських миль ( 54 км). Хоча танкери рухаються по спеціальних визначених коридорах завширшки 2 милі (3,7 км) у кожному напрямку та такою ж двомильною розділовою смугою між ними, протока може використовуватися в критичній ситуації по всій своїй ширині - мінімальні глибини (27,5м) дозволяють пройти будь-якому супертанкеру (їх осадка не перевищує 24,6 м). Тому навіть підірвані два-три десятки танкерів, які щодня проходять тут, навряд чи зможуть закоркувати Ормуз, тоді як, наприклад, у Босфорі чи Суецькому каналі було б достатньо і одного-двох танкерів. Акції іранських ВМС проти танкерів арабських країн Перської затоки в період «танкерної війни» були жорстко припинені кораблями 5-го флоту США 18 квітня 1988 року після інциденту підриву на іранській міні одного з американських кораблів. ВМС США було знищено два іранські судна та шість катерів, після чого іранці відмовилися від атак на танкери в зоні Перської затоки. Можливості ВМС та ВПС Ірану є достатньо обмеженими для успішного виконання операції з цілковитої блокади протоки. У разі повторення «танкерної війни» Іран увійде в конфронтацію з міжнародною спільнотою. Тим самим він створить законні підстави для військового втручання сил НАТО чи операції багатонаціональних сил у Перській затоці. Тому перебільшувати можливості Ірану з блокування Ормузької протоки навряд чи варто.

У Баб-ель-Мандебській протоці та довкола неї постійно зростає загроза нападів сомалійських піратів. Проблеми безпеки судноплавства у цих протоках привертають до себе велику увагу світової спільноти. Так, Спілка власників танкерів «Інтертанко» попередила у лютому про небезпеку порушення нафтового трафіка сомалійськими піратами. Прес-реліз спілки констатує: «Ситуація з піратством в Індійському океані починає виходити з-під контролю». «Інтертанко» закликав уряди країн активніше долучатися до боротьби з піратами в Індійському океані, інакше напади на танкери можуть поставити під загрозу глобальні поставки нафти. Приклад останнього часу - захоплення у лютому біля узбережжя Оману супертанкера Irene SL, який прямував з Кувейту до Сполучених Штатів Америки з 1,8 млн. бар. нафти на борту, що становить близько 20% добового імпорту нафти в США. З 23 суден, що перебували у піратському полоні станом на кінець 2010 року, шість - це танкери, причому окремі з них було перехоплено поблизу Баб-ель-Мандебської протоки.

Зростання загрози піратства в Індійському океані призвело до збільшення майже на порядок страхових тарифів. Перевізники дедалі частіше обирають шлях не через Баб-ель-Мандеб і Суецький канал, а навколо Африки, що подовжує маршрут майже вдвічі. Події в Ємені, одній з найбідніших країн арабського світу, набувають тривалого характеру. Навіть у разі зміни режиму Салеха складно прогнозувати відновлення стабільності на території країни. Вона цілком може стати ще однією піратською базою на додаток до існуючої там мережі підтримки «Аль-Каїди». Чинник піратства може стати додатковим реальним компонентом цінової ескалації, який дедалі більше використовуватимуть біржові спекулянти, накручуючи ціни на нафту та ставки фрахту.

Близькосхідна скринька Пандори

Зміна режимів в арабських країнах не гарантує відновлення політичної стабільності, що добре видно на прикладі Іраку. Вірогідно, що нестабільність у Близькосхідному регіоні не обмежиться терміном у кілька місяців і не локалізується кількома країнами. На прикладі того ж Іраку можна говорити про початок «буремних 10-х років ХХІ століття» з високим ступенем імовірності подальшого поширення політичних і соціальних протестів на інші країни арабського світу, перекиданням «арабського протестизму» на інші мусульманські країни. Зокрема, з різним ступенем імовірності можна прогнозувати зростання протестних настроїв як у відносно благополучній Туреччині, так і в проблемному Ірані, а також у таких країнах Центральної Азії, як Таджикистан, Узбекистан, Казахстан, де при владі перебувають корумповані трайбалістсько-непотичні режими. Особливий випадок - Пакистан з його ракетно-ядерним потенціалом і перманентною нестабільністю.

Проблемними питаннями є не тільки і не стільки розвиток подій у тій чи іншій окремо взятій країні, скільки те, як можуть неочікуваним чином поєднатися різні процеси і викликати кумулятивний ефект абсолютно іншої якості та іншого масштабу. Зокрема, чинники ризику можуть бути різко інтенсифіковані низкою проблемних питань, на які сьогодні не можна дати однозначних відповідей чи прогнозів. От далеко не вичерпний перелік таких питань:

- Чи не вдасться Іран до завдання удару по Ізраїлю з тим, щоб відволікти населення від соціально-економічних проблем усередині країни і консолідувати націю необхідністю протистояти «сіоністському ворогу»?

- Чи не вдасться Ізраїль до превентивних агресивних дій щодо арабського оточення на кшталт окупації Синайського півострова чи Південного Лівану або ж до завдання превентивного удару по іранських ядерних об’єктах?

- Наскільки низький поріг застосування ядерної зброї Ізраїлем в умовах ймовірного арабо-ізраїльського конфлікту зразка 1973 року?

- Наскільки США вдасться утримувати Ізраїль від неадекватних дій з урахуванням слабкості нинішньої адміністрації США?

- Як відреагують палестинці на нещодавнє провокативне рішення Ізраїлю про відновлення будівництва поселень на окупованих територіях?

- Як поведе себе Туреччина щодо Ірану та Ізраїлю в умовах конфлікту між ними?

- Якою мірою активізується боротьба курдів за створення незалежної держави Курдистан на території Туреччини, Іраку, Ірану, Сирії?

- Наскільки зможе Іран використати шиїтський чинник на Аравійському півострові на свою користь з тим, щоб дестабілізувати Саудівську Аравію?

- Чи збережеться територіальна цілісність Іраку і чи не спалахне там громадянська війна із втручанням Ірану та Туреччини?

- Що відбудеться в Лівані на тлі непростого становища у цій країні, чи не активізує це «Хезболлу» до відновлення ударів по північному Ізраїлю?

- Як швидко зазнає остаточного краху операція НАТО в Афганістані і якою мірою талібам вдасться досягнути реваншу?

- Чи означають події в арабському світі початок тривалого етапу боротьби сил ісламської модернізації з фундаменталізмом?

- Чи зазнає ренесансу ідея арабської інтеграції або через проект створення Об’єднаної Арабської Республіки, або в інших варіантах?

- Чи настане кінець ери монархічних режимів Аравійського півострова?

- Наскільки ефективно «Аль-Каїда» зможе скористатися процесами трансформації суспільств в арабських країнах?

- Наскільки розшириться географія активності сомалійських піратів у регіоні, чи стане Ємен новим вогнищем піратства?

- Як швидко події на Близькому Сході каталізують переважно мусульманські Північний Кавказ та Уйгуристан у Росії та Китаї, відповідно?

- Чи не скористається Азербайджан нагодою зосередженості провідних країн на близькосхідних подіях з тим, щоб відновити збройним шляхом контроль над Нагірним Карабахом?

- Чи не спробує Росія спровокувати «розмороження» карабаського конфлікту з тим, щоб завадити реалізації проектів Південного газового коридору ЄС?

- Чи не вдасться група країн - експортерів нафти до припинення поставок нафти на світовий ринок як протидії незаконному втручанню Заходу у внутрішні справи ісламських країн (наприклад, Іран-Венесуела-Лівія)?

- Чи наважиться Іран завдати ударів по танкерах у Перській затоці у випадку, якщо по ньому буде завдано удару Ізраїлем?

Події у Північній Африці продемонстрували системні недоліки зовнішньої політики Франції та Італії, а заодно й усієї громіздкої та, як виявилося, неефективної конструкції Середземноморського вектора політики Європейського Союзу. Очевидно, що це прискорить агонію нарцисистьких режимів Саркозі та Берлусконі, які виявилися нездатними протидіяти новим викликам. ЄС начебто і демонструє здатність приймати швидкі рішення, та чи будуть вони ефективними? Європейська комісія 8 березня оголосила про започаткування «Партнерства заради демократії та спільного добробуту» з країнами Середземномор’я. Євросоюз визнав опозиційні сили Лівії як законне представництво лівійського народу, але не зміг дійти консенсусу щодо закриття повітряного простору над країною.

США та Великобританія не демонструють розгубленості, але, очевидно, не можуть обрати оптимальну лінію поведінки. Так уже було. На пам’ять приходять слова американського президента Дж. Картера, які він виголосив у Тегерані на зустрічі Нового 1978 року спільно з родиною шаха Мохамеда Реза Пехлеві: «Іран завдяки чудовому керівництву шаха - надійний острівець стабільності в одному з найбільш неспокійних регіонів світу» (Д.Эргин. Добыча. - М.: Издательство «ДеНово», 1999. - С. 714). Минув рік, і 1979 року острівець стабільності перетворився на вогнище ісламської революції і антизахідних настроїв.

Навряд чи варто перебільшувати наслідки подій у Північній Африці для нафтового сектора. Нині цей сектор, безперечно, більш стійкий, ніж, наприклад, у вже далеких 70-х, коли після арабського нафтового ембарго ще тільки стали створювати стратегічні нафтові резерви. Тепер країни ОЕСР мають їх на рівні щонайменше на 90 днів, а багато з них - і понад 120 днів. На завершення варто навести слова вже згадуваного вище Д.Ергіна про революцію в Ірані та її наслідки: «…не було відповіді на питання, як далеко пошириться вплив іранської революції… Чи зачепить хвиля іранської революції розташований поряд Кувейт, чи дійде до Ер-Ріяда, Каїру, а може, пошириться і далі?» (Д.Эргин. Добыча. - М.: Издательство «ДеНово», 1999. - С. 728). Іранська революція не вийшла за шиїтський ареал, але проблем створила чимало.

Звичайно, прямі паралелі, особливо історичні, навряд чи варто проводити. Локалізація іранської революції межами власне самого Ірану не означає, що події в Тунісі, Лівії, Єгипті чи Ємені так само локалізуються в національних межах. Швидше, навпаки, їх ареалом слід розглядати усю територію, населену арабами-сунітами. І події в Омані, Саудівській Аравії це підтверджують. Серйозні наслідки для світової економіки можуть мати місце у випадку кризи та воєнних дій у монархіях Аравійського півострова, передусім у Саудівській Аравії, частку поставок нафти з якої ОПЕК не зможе компенсувати. Спроба монархічних режимів гасити соціальні пожежі нафтодоларовими ін’єкціями може призвести до результатів, протилежних очікуваним.

Що стосується сектора нафти і газу, то проблема не в ньому, проблема - в страхах, жадібності, скупості, що панують у Тегерані, Тель-Авіві, Ер-Ріяді та інших столицях, і, як наслідок, у надмірній агресивності одних та войовничості інших з чітко вираженими комплексами зверхності або реваншизму. Тому світова спільнота, дивлячись на події на Близькому Сході та у нафтовому секторі світової економіки, повинна не випускати з поля уваги біржову активність міжнародних спекулянтів і стежити за надмірно нервовими ядерними «нелегалами» - Ізраїлем та Пакистаном, а також навколоядерним Іраном. Маленький Катар і найбільша мусульманська країна Індонезія, а також Алжир не мають бути обійдені увагою з огляду на їхній важливий статус у групі п’яти провідних постачальників СПГ на світовий ринок.

Чи зробить висновки Україна в цій ситуації? Події на Близькому Сході напряму нас не зачіпають з точки зору енергетичної безпеки, оскільки наша країна не імпортує нафти з регіону. Але населення та промисловість платять за нафтопродукти ту ціну, яка складається на світовому ринку та на яку впливають різні чинники, в тому числі спекулятивні та ірраціональні чинники страху від можливого переривання поставок сировини на світовий ринок. А тут варто згадати, що питання створення стратегічних нафтових резервів у країні, яке мусується з 2005 року, так і не вирішене. Воно потонуло в чиновницькій метушні охочих нагріти на цьому руки чиновників Міненерговугільпрому.

Очевидно, що максимальну увагу треба приділити розвитку національного видобутку вуглеводнів - на суходолі та на Азово-Чорноморскому шельфі. Необхідно активізувати увагу до розвідки та розробки сланцевого газу, метану вугільних товщ і газогідратів Чорного моря в кооперації з провідними компаніями США та ЄС.

Також українській владі слід подумати і над тим, щоб відносно недалеко розташований від нас регіон Каспію та Південного Кавказу не перетворився на зону розмороження «заморожених» конфліктів. Через Південний Кавказ на східне узбережжя Чорного моря надходить азербайджанська нафта, а згодом, імовірно, надійде і газ. Україна з поточного року вже стає постійним імпортером нафти з Азербайджану. Також ця нафта за схемою заміщення як венесуельської потрапляє транзитом через Україну до Білорусі. Якщо буде реалізований проект AGRI та побудований СПГ-термінал в Україні, то країна отримуватиме і скраплений газ з Каспію. Тому в наших інтересах, щоб на Південному Кавказі зберігся мир. Щоб нафтодолари, які у зростаючій кількості отримує Баку від експорту нафти, не закрутили голову місцевих можновладців і не призвели до військової авантюри в Нагірному Карабасі. Тому Україна повинна активізувати діяльність базової трійки ГУАМ - Грузії, України та Азербайджану з проблематики безпеки на Південному Кавказі. Якщо цього не відбудеться, то літера «У» в цій абревіатурі в найближчі роки зміниться на літеру «Р» - Румунія. І цей процес уже позначився.

Потребує посилення уваги з боку уряду проблема боротьби з морським піратством. Дедалі частіші захоплення танкерів напряму не стосуються України, оскільки країна не має океанського танкерного флоту. Але кількість українських громадян, які, перебуваючи у складі міжнародних екіпажів захоплених суден, потрапляють у полон до піратів, навряд чи зменшиться. Позбавлені перспективи роботи у власній країні, українські моряки дедалі частіше наймаються саме на ті рейси, що пролягають через небезпечні води Баб-ель-Мандебу та Індійського океану. Події на півдні Аравійського півострова в Ємені призводять до розширення зони морського піратства. Україні потрібно прийняти відповідальні рішення про розвиток сил і засобів ВМС (відповідний корабельний склад, морський спецназ) та про серйозне співробітництво зі США, НАТО і ЄС у цьому питанні, якщо, звичайно, доля громадян країни ще щось означає для цієї влади, а не є красивим слівцем для електорату напередодні виборів.

І насамкінець. Події в Північній Африці перерозподілять баланс витрат ЄС між Середземноморським і Східноєвропейським векторами. Цей баланс і так не був на користь Східної Європи. Нині ж, очевидно, він може ще більше порушитися, тим більше що новий бюджетний цикл ЄС не за горами - у 2013 році. І події, що сьогодні відбуваються, внесуть відповідні корективи. Політика європейської інтеграції нинішньої влади в Україні є декларативно-декоративною, а не реально здійснюваною. За рік це вже зрозуміли в Брюсселі та столицях країн ЄС. Також за два роки і два уряди, що минули з часу підписання Брюссельської декларації з модернізації газотранспортної системи України, в Брюсселі не бачать прогресу в її реалізації. Це відкидає Україну в її значущості та пріоритетності для ЄС з точки зору забезпечення енергетичної безпеки. Події на Близькому Сході на додаток до двох газових криз (2006-го та 2009 рр.) у Східній Європі змусять ЄС іще раз переоцінити енергетичну стратегію з погляду мінімізації ризиків. І навряд чи події на Півдні змусять ЄС звернути більше уваги на Схід - на Росію, як дехто вважає. Російський режим дедалі більше оцінюється як такий, що за стилем правління мало чим відрізняється від близькосхідних автократій. Він є твердим, але при цьому слід пам’ятати, що все тверде, як правило, крихке. Тому РФ дедалі більше оцінюють як ризикову країну. Якщо Україна й надалі позиціонуватиме себе як сателіта Росії, то вона автоматично прийме на себе ті ж ризики і загрози, що характерні для Росії. ЄС не залишиться нічого іншого, як згорнути Східне партнерство або ж зменшити його до масштабів Молдова + Південний Кавказ. Щоб цього не сталося, Україні необхідно перейти від метушливо-показушної (від саміту до саміту) політики європейської інтеграції до реального процесу імплементації положень Договору енергетичного співтовариства.

Очевидно, що незалежно від подальшого перебігу подій на Близькому Сході, отримає стимул для розвитку атлантичне енергетичне партнерство між ЄС, з одного боку, та США і Канадою - з іншого. Останні здатні впродовж поточного десятиліття перейти до поставок СПГ в Європу і частково компенсувати можливі дефіцити його в ЄС. Бразилія також дедалі більше заявляє про себе як про зростаючого експортера нафти. Отримають форсований розвиток роботи з пошуку та розвідки вуглеводнів в Арктиці та розробка оптимальних схем їх видобутку та трансарктичних перевезень.

Події в арабському світі також стимулюють розвиток невуглецевої енергетики. Однак в першій половині ХХІ століття альтернативна енергетика навряд чи зможе стати переважаючою над карбон-гідрокарбонною, особливо на тлі подій з японськими АЕС після землетрусу та цунамі. Це означає, що більше уваги буде приділятися геоекономічним аспектам енергетики, енергетичній безпеці та захисту існуючої інфраструктури видобутку, транспортування та переробки вуглеводнів, що має критично важливе значення для функціонування економіки. Без тісної співпраці з ЄС у цьому напрямі Україну буде остаточно відкинуто на маргінес уже після 2012 року.