Монополії — вбивці якості життя

Державно-олігархічний капіталізм, або Хто винний?

В останні місяці у відкритих інформаційних джерелах продовжувала з’являтися інформація про концентрацію промислового, сільськогосподарського і фінансового капіталу. При цьому така концентрація в ряді випадків призводить до створення фактично монополістичних об’єднань. В опублікованій 1917 року безсмертній праці «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» Володимир Ленін писав: «...породження монополії концентрацією виробництва взагалі є загальним і основним законом сучасної стадії розвитку капіталізму». У праці йшлося про проблеми концентрації виробництва і монополію, фінансовий капітал і фінансову олігархію, вивезення капіталу, тобто про проблеми, з якими реально зіштовхнулася сьогодні й Україна.

ЗМІ наввипередки повідомляють або про триваючу концентрацію або про завершення монополізації в таких секторах економіки, як промисловість (вугільна, металургійна, гірничодобувна, хімічна); енергетика (розподіл електроенергії, видобуток, переробка, транспортування та продаж нафтопродуктів); виробництво продуктів харчування (курятина та яйця); авіаційні пасажирські перевезення, мобільний зв’язок, засоби масової інформації. І це - тільки на національному рівні та лише приватний капітал.

До цього поспішаємо додати інформацію про бурхливий розвиток монополістів регіональних і місцевих. І це - не рахуючи державних природних монополій (залізниця, порти тощо). В останні місяці держава також активно веде роботу зі створення нових монополій в успішних секторах економіки, наприклад у сфері поставок зернових.

«Система перехресної взаємоучасті в керівництві монополій - лідерів різної спеціалізації - склалася в густе павутиння влади через зрощування на основі персональних контактів і особистої взаємозалежності в прийнятті рішень. …Ядро всієї економіки становить кілька головних імперій і ряд не таких великих князівств. Межі між ними мінливі, невизначені та проходять багатьма прикордонними провінціями, які перебувають під змішаним контролем». Це не про Україну, це - цитата з книжки, виданої 1986 року в розпал перебудови в Радянському Союзі. Автор В.Железова в книжці «Власть под псевдонимом» пише про тих, хто реально володів економікою США у 80-х роках минулого століття.

Нагадує ситуацію в нас, чи не так? Схоже, та не дуже. Потрібно згадати, що на той час у США давно існували незалежні та не корумповані суди, а кількість, наприклад, банків сягала 15 тис.

У звіті Антимонопольного комітету України (АМКУ) Верховній Раді про діяльність у 2010 році відверто говориться, що структурні передумови конкуренції в національній економіці погіршилися порівняно з попередніми роками. Усього за рік частка ринків із конкурентною структурою зменшилася на 6%. Частка ж ринків «чистої монополії» зросла на 2%, а ринків з ознаками домінування - на 8%.

Рівень монополізації зріс у 29 галузях, зменшення цього рівня спостерігалося тільки в 14 галузях. Частка «чистої монополії» збільшилася в усіх секторах економіки з 14,2 до 17,2%, ринків з ознаками домінування - із 36,6 до 64,5%. Про тенденції пришвидшення концентрації свідчать і цифри розглянутих у 2010 році заяв про видачу дозволів на концентрацію суб’єктів господарювання, яких було 697. Що більше, ніж у 2009 році. Але ж це стосується тільки суб’єктів, які бажають, наголошуємо, ЛЕГАЛЬНО провести процедури з концентрації.

Багаті не плачуть. Плачуть бідні

У результаті такої тенденції до списку найбагатших людей світу за версією журналу «Форбс» потрапили вісім українців. Звертаємо увагу на те, що в цьому списку немає багатьох відомих в Україні та світі українців. А от у списку, можливо, більш поінформованого українського журналу «Фокус» уже 21 мільярдер.

Лише за рік один із українських мільярдерів збільшив свої статки утричі(!). Водночас соціальні наслідки державної економічної політики, яка вирощує мільярдерів, проявилися в тому, що майже 10 млн. українців живуть на межі бідності. Вперше з 2003 року в Україні їхній відсоток знову почав збільшуватися. Так, якщо в передкризовому 2008-му лише 18,1% українців жили на доходи нижчі за прожитковий мінімум, то 2010-го цей показник зріс до 21,4%.

До цього треба додати й те, що Україна до 2011 року посіла 73-тє місце в рейтингу якості життя (із 192), 89-те - у рейтингу глобальної конкурентоспроможності (з 130), 162-ге - у рейтингу економічних свобод (із 183). Українці перебувають у лідируючій трійці громадян світу, які хочуть одержати грін-карту для від’їзду в США. Половина молоді не від хорошого життя хоче поїхати з країни та більше не повертатися.

Таким чином, успішний економічний розвиток, влада та статус в Україні можливі насамперед для суб’єктів господарювання і підприємців, які є монополістами чи близькі до цього. Друга частина цього простого економічного закону полягає в тому, що водночас погіршується економічний і соціальний стан іншої, більшої частини населення.

В умовах радикальної зміни економічної ситуації за останні три роки (швидке економічне зростання - фінансова та економічна криза - стагнація - посткризове відновлення) роль державних інститутів влади зростає. Не можна не звернути уваги на глибокий висновок АМКУ, що структурні передумови конкуренції в національній економіці погіршилися, при цьому показники ефективності дії конкурентних механізмів погіршилися ще більшою мірою. Це зміцнює в думці про те, що в кризових умовах посилилася дія несприятливих для конкуренції чинників не структурного, а інституціонального характеру.

Не в останню чергу з цієї причини відбувалося непрозоре підвищення цін на газ і комунальні послуги, незрозуміле підвищення цін на гречану крупу і нафтопродукти, були перебої з поставками борошна тощо. Ці події призвели у тому числі до неприємного і глибокого падіння рейтингів правлячої партії та президента. І це - ще один неприємний наслідок розвитку монополізму в економіці.

Що робити?

У цій ситуації, на наш погляд, необхідно розпочати розробку національної конкурентної політики, що може, як показує світова практика, стати локомотивом позитивних змін не тільки в мікро-, а й у макроекономіці. А також загалом позитивно вплинути на соціально-економічний рівень життя населення.

В юридичній літературі прийнято вважати, що конкурентна політика в Україні відображена в базовому законодавстві про конкуренцію. Частково погоджуючись із цією тезою, дозволимо собі висловити точку зору про те, що вона не до кінця відображає динаміку розв’язання економічних проблем країни, а також змін у законодавстві, у тому числі норм міжнародного права (наприклад, правила і норми СОТ), які діють для України.

Антимонопольний комітет, реагуючи на зміну ситуації, у ряді випадків з ініціативи уряду був змушений діяти як пожежна команда. Що ефективно так само, як забивання цвяхів персональним комп’ютером. Тим часом АМКУ з огляду на свій особливий статус, накопичивши і майже не втративши потенціалу блискучих професіоналів, за майже 20 років свого існування став найпотужнішим інтелектуальним центром, спроможним вирішувати справді масштабні
завдання.

Принципи нової конкурентної політики не було позначено в програмі кандидата на пост президента В.Януковича «Україна - для людей!». Насправді таку мету не обов’язково формулювати в програмі кандидата на посаду президента. Її можна сформулювати в інших базових документах і оформити законодавчо.

На наш погляд, у ситуації, коли в країні розробляються та реалізовуються ряд найважливіших реформ, було б неправильним не приділяти уваги розробці нової довгострокової конкурентної політики в Україні. В уже згаданій програмі В.Януковича йдеться: «Сьогодні Україна знаходиться на порозі нових випробувань, у вимірі масштабних світових викликів, які потребують максимальної концентрації наших спільних зусиль, консолідації всього суспільства. Виключно складні реалії вимагають від вищого керівництва країни оперативного та ефективного реагування, зважених, скоординованих дій, спрямованих на подолання кризових явищ».

З огляду на появу цього тижня інформації про те, що АМКУ планує розробити довгострокову стратегію розвитку конкуренції в Україні на найближчі десять років, дозволимо собі навести приклад того, як розробляли та реалізовували державну конкурентну політику в Австралії.

Австралія - далекий континент

На початку 90-х років минулого століття державне керівництво Австралії усвідомило, що для ліквідації відставання країни в економічній і соціальній сфері необхідно здійснити рішучі кроки з реформування конкурентної політики.

У 1992 році уряд країни створив Комітет з перегляду національної конкурентної політики, завданням якого було формулювання необхідних змін до законодавства та інших заходів, пов’язаних із проблемами при реалізації Акта торговельної практики в частині, що стосується конкурентної політики. Цей акт був ухвалений ще 1974 року для захисту споживачів і містив низку заходів, які перешкоджають обмежувальній торговельній практиці.

Головою комітету було призначено професора Фреда Гілмера - людину відому в академічних і бізнес-колах Австралії. До складу комітету ввійшли вчені, представники бізнесу, чиновники та адвокати - фахівці в сфері конкуренції.

Доповідь, підготовлена комітетом, враховувала проблеми, які виникли в процесі здійснення реформ у мікроекономіці в зв’язку з конституційними обмеженнями застосування акта 1974 року і неузгодженістю в діях федерального уряду та урядів штатів. Важливо й те, що доповідь враховувала також економічну роль державних підприємств, у тому числі монополістів, які почали вести активну комерційну діяльність нарівні з приватними. Принциповими рекомендаціями доповіді, завершеної в 1993 році, були:

- здійснювати всю комерційну діяльність в Австралії на рівних умовах, незалежно від форми власності на підприємство;

- створити новий регуляторний механізм для попередження того, щоб компанії, які контролюють основні об’єкти з монопольними ознаками, не зловживали своїм ринковим становищем;

- слідувати принципам, серед яких, наприклад, був такий: перед тим, як розпочати комерційну діяльність, державні органи мають дотримуватися «конкурентного нейтралітету» із метою не допустити викривлення конкуренції, що можливо через надання їм різноманітних пільг.

Заявленою метою національної політики в сфері конкуренції в частині, що стосується держсектора, було досягнення найефективнішого забезпечення надання державою товарів і послуг з допомогою реформ, спрямованих на мінімізацію обмежень конкуренції та заохочення конкурентного нейтралітету. Головний підхід - будь-яка політика, що обмежує конкуренцію, може бути виправдана лише в тому разі, якщо вона дає суспільну вигоду. Політика, для якої суспільне благо не може бути продемонстровано, має бути переглянута таким чином, щоб вона не знижувала конкуренції.

Метою політики конкурентного нейтралітету є усунення викривлень у результаті розподілу ресурсів, які природним чином випливають із державної власності суб’єктів, що займаються торговельною діяльністю. Торговельна (економічна) діяльність уряду не повинна мати конкурентної переваги тільки за фактом власності на той чи інший державний (суспільний) сектор.

Доповідь стала найпотужнішим інтелектуальним проривом у мікроекономічній реформі, і її рекомендації були швидко імплементовані в Акті торговельної практики, який було оформлено у трьох угодах між федеральним урядом та урядами штатів. Акт став ключовим нормативним документом з розвитку конкуренції в Австралії й лише в 2010 році був замінений Актом про конкуренцію та споживачів.

Подальші дослідження, виконані Австралійською комісією з продуктивності, показали, що реформи Гілмера мали істотний вплив на зростання продуктивності економіки, при цьому допомагаючи підтримувати значне економічне зростання країни в другій половині 90-х і в 2000-х
роках. Австралія не тільки повернула втрачені позиції, а й посіла провідне місце у світовому економічному табелі про ранги.

А за підсумками 2010 року Австралія посіла друге місце у світі в рейтингу якості життя, відставши від Франції, яка стала першою, всього на 1 бал. Індекс якості життя (Quality of Life Index) є комплексним показником, що характеризує рівень суспільного розвитку, досягнутий країною, у тому числі в сфері економіки, екології, інфраструктури, культури, безпеки тощо.

От вам і конкурентна політика...