Зона підневільної торгівлі? У ній ризикує опинитися український АПК, погодившись на умови Євросоюзу

Україна переживає черговий «період вступу». 2008 рік — набули членство у СОТ, від якого й досі не можемо повною мірою оговтатися.

Червень 2010 року — підписали Угоду про зону вільної торгівлі з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ), що об’єднує Ісландію, Ліхтенштейн, Норвегію та Швейцарію. Але, як з’ясувалося, дипломатичний жест виявився швидше подарунком до
50-річчя ЄАВТ, аніж економічною вигодою, яку обстоювала українська сторона впродовж кількарічних перемовин.

Сьогодні ж влада впритул підійшла до митної території 27 країн — членів ЄС. Колишній президент обіцяв нам відкрити «вільну зону торгівлі» наприкінці 2009 року. Потім урочистості перенесли на 2010-й. Тепер на обрії нова віха — весна 2011 року.

Переступити «пороги»...

Зона вільної торгівлі з ЄС, яку через її винятковість назвали «поглибленою та всеосяжною» (ПВЗВТ), є компонентом більш масштабної Угоди про асоціацію. Традиційно, стандартні зони вільної торгівлі передбачають взаємне відкриття ринків для товарів і послуг. Але зона вільної торгівлі між Європейським Союзом та Україною йде значно далі. Так принаймні декларують чиновники. Українські закони та стандарти стануть сумісними із законами та стандартами ЄС, що стосуються торгівлі та пов’язаних із нею питань.

Зрозуміло, що з політичної точки зору укладання такої угоди важливе, оскільки це спрощує ведення бізнесу і пересування громадян. Тобто певною мірою інтегрує нас в європейський політичний, економічний та культурний простір. Окрім того, зважаючи на вітчизняний агропромисловий потенціал, Україні необхідно шукати нові ринки збуту. Й нас не може не приваблювати європейський ринок з його півмільярда заможних споживачів.

Однак укладання угоди про ПВЗВТ було би великим плюсом, якби вона торкалася власне вільної торгівлі. Споглядаючи сьогоднішній стан переговорного процесу, який дедалі більше нагадує дорогу з одностороннім рухом, постає запитання: заради чого ми здаємо інтереси аграрного сектору України, який, до речі, у 2009 році експортував продукції майже на 10 млрд. дол.?

Україна по більшості товарних позицій на 60—70% відкриває свої ринки перед європейською продукцією, встановивши нульові ставки імпортного мита. Натомість ЄС пропонує нам пройти через «перехідний коридор», який може розтягтися на три-сім років. Зарубіжні партнери відкривають двері, але лише за вигідними для них позиціями, а за так званими чутливими узагалі закривають доступ або ж нав’язують такі сурогатні режими, які навряд чи можна назвати вільною торгівлею.

Скажімо, ми можемо за нульовою ввізною ставкою ввозити в ЄС фініки, ківі, банани, авокадо та інші екзотичні продукти, які не ростуть в Україні, змагаючись із традиційними країнами — виробниками цієї екзотики. Однак зовсім інша ситуація стосовно традиційних продуктів харчування. Наприклад, по свинині Україні виділили квоту аж... у 15 тис. тонн, курятині — 10 тис. тонн, по яловичині — стільки ж. На європейському ринку, який споживає загалом 40 млн. тонн м’яса, нам пропонують заповнити нішу в 0,1%? Мізерія!

Зрозуміло, українська сторона не може змиритися з цим і ратує за раціональні квоти. Скажімо, по курятині фігурує пропозиція у 300 тис. тонн, яловичині і свинині — по 50 тис. Чи дослухаються до неї європейські чиновники?

Щодо овочів, то ЄС пропонує скасувати імпортне мито, яке становить близько 15%, але залишає entry price — вхідну ціну. І що ж виходить? Якщо ви експортуєте продукцію в ЄС за ціною, нижчою за вхідну, то вам шляхом донарахування ліквідують цю різницю. Тобто наша продукція дешевшою, як у ЄС, ніколи не буде. Це — один із варіантів (а їх чимало!) так званої вільної торгівлі.

Так само і по зерну. Брюссельський офіс вважає великою поступкою для України квоту у 100—200 тис. тонн. І це при тому, що тамтешня діюча квота пільгового імпорту для третіх країн становить більш як 3,5 млн. тонн за ставкою 12 євро за тонну. По суті, ці обсяги наразі припадають на дві країни — Росію з Україною, бо зерно до ЄС ніхто більше не транспортує. Мільйони тонн — за квотою, і пару сотень тисяч — у режимі зони вільної торгівлі... Відчуваєте «преференції»?

ЄС зайняв жорстку позицію щодо захисту своїх географічних найменувань. Коньяк, шампанське, сири — пармезан, фета... Україна повинна відмовитися від власного виробництва і продажу продукції під «чужими назвами» на внутрішньому ринку. Серед 3 тис. географічних найменувань, зареєстрованих у Європі, на наших теренах ходових запозичень зо два десятки.

Зважаючи на те, що українська економіка не найсильніша у світі, логічно було б залишити певні критичні види продукції, економічно значущі, вивести їх за межі угоди про ПВЗВТ, а решту взяти під захист. Як варіант, можна використати перехідний період у 10—15 років, протягом яких виробники перебудують свою маркетингову політику, виведуть на ринок інші марки харчових продуктів. Власне, до такого компромісу дійшли свого часу США, домовляючись із ЄС про торговельні відносини. Але, висловлюючись спортивною термінологією, США — це «важковаговик», а Україна — «мухач», і ЄС не бавитиметься з нами.

Політична й економічна доцільність

Чого найбільше побоюється вітчизняний бізнес? Аби політична «доцільність» не взяла гору над економічною, як у випадку із підписаною Угодою про зону вільної торгівлі із ЄАВТ.

Європейців найбільше дратує експортне мито на насіння соняшнику. Мало того, що за СОТівськими зобов’язаннями Україна через два роки знизить вивізне мито на цю культуру до 10%. Брюсселю подавай більше — повного його скасування.

Позиція майбутніх торговельних партнерів зрозуміла: вони лише наполовину завантажують переробні потужності власною сировиною, і ситуацію можна змінити за рахунок України, якщо вона скасує мито. Тоді сировина — близько 7 млн. тонн соняшнику — перебазується на територію ЄС, а наші олійно-жирові комбінати, спроможні проковтнути майже 9 млн. тонн, залишаться ні з чим.

Можна припустити, що в такому разі наша держава із домінуючого експортера на міжнародних ринках олії та шроту швидко перетвориться на імпортера. Власне, схожу ситуацію українська олійна промисловість пережила у 2002 році.

Завдяки активному розвитку вітчизняного олійно-жирового комплексу з початку нового тисячоліття обсяги виробництва соняшникової олії зросли втричі. У минулому маркетинговому році підприємства вийшли на рекордні показники з обсягів виробництва олії — 2,5 млн. тонн. Нинішнього очікується майже 2,95 млн. тонн. Завантаженість наявних переробних потужностей становить понад 75%.

Оскільки внутрішнє споживання соняшникової олії за останні п’ять років залишається практично незмінним й оцінюється на рівні 390—410 тис. тонн, то основною формуючою балансовою статтею олії є експорт, який становить більш як 80% виробленої продукції (соняшникова олія, соняшниковий шрот). Експортуючи, Україна залишає в себе додану вартість від переробки насіння, близько 2 млрд. дол. виручки від експорту рослинної олії і шроту та забезпечує низькі внутрішні ціни на продукти олійної групи.

Однак як у Кабміні, так і в Верховній Раді є «захисники» аграріїв, котрі переконані, що за відміни діючого 12-відсоткового мита на соняшник на стільки ж автоматично зростуть доходи сільгоспвиробників. Але «доброзичливці» не враховують того, що наші роздрібнені і не об’єднані (не враховуючи агрохолдингів) селяни не спроможні самі експортувати насіння. А отже, експортна маржа осяде в інших кишенях.

Цей так званий захист селян обійдеться бюджету щонайменше у 230 млн. грн., а мільйонам українських споживачів — у 650 млн. грн. Бо ціни на олію в Україні за несприятливого розвитку переговорного процесу з ЄС зростуть до європейських (близько 30 гривень за літр). Загалом же втрати української економіки, за підрахунками економістів, сягатимуть 1,5 млрд. грн.

Не забуваймо і про те, що СОТ не забороняє послуговуватися експортними митами. Близько третини членів цієї організації застосовують їх. Основний аргумент на користь експортних мит на сировинні товари — вони можуть стимулювати розвиток вітчизняного виробництва та переробної промисловості з високою доданою вартістю.

Ще один аспект проблеми. Всі пам’ятають, як ми відвойовували експортні мита перед СОТ і зрештою відстояли. А тут раптом взяли й скасували на догоду євросоюзівським чиновникам… Від таких рішень втрачається інвестиційна привабливість країни. Адже який сенс вкладати кошти в українську економіку, якщо уряд розтринькує те, що роками будувалося? І де гарантія, що, укладаючи чергову угоду, приміром, з Бразилією, чільники не пожертвують м’ясною галуззю, а з Туреччиною — тепличним господарством? Уже сьогодні турецькі помідори перетинають наш кордон за ціною 50—60 центів за кілограм, а потім продаються як херсонські на базарах і магазинах за ціною 16—18 грн. за кілограм.

Якщо на раундах переговорів українська сторона зачіпає дражливі теми, європейські повпреди незговірливі: це — red line! Тобто червона лінія, за яку заступати — зась. Україна також має бути перед ними несхитною, обстоюючи державницькі інтереси. Для нас експортне мито на соняшник — red line. Питання — поза зоною дискусій.

Цікаво, що ЄС, наполегливо вимагаючи від України скасувати експортне мито на соняшник, прагне при цьому залишити за собою право застосовувати експортні субсидії, що вкрай викривляє «вільну торгівлю» між нами. А про державну підтримку і говорити годі. Адже в ЄС існують бюджетні статті на допомогу фермерам (так звані єдиний платіж в обсязі 28,5 млрд. євро і єдиний платіж на площу — 4,5 млрд.), які становлять у сумі 33 млрд. євро. Незалежно від того, що фермери виробляють і в якій кількості.

Парадокс у тому, що, оскільки такі дотації не прив’язані ні до виду продукції, ні до обсягу, то Євросоюз класифікує їх як виплати із «зеленої скриньки». І СОТ із цим погоджується. А Україна вимахує перед селянами 200 млн. євро прямої бюджетної підтримки і вважає це перемогою.

На сьогодні переговорний процес «завис». Однак усе може раптово активізуватись, якщо влада заявить: «Ми хочемо безвізовий режим із ЄС, а вони — нашу сільгоспсировину. То давайте зробимо обмін!»

Однак не все так просто. Потрібно розуміти, що таке безвізовий режим. По-перше, це — перехідний період у кілька (десятків) років, по-друге, лише для певної категорії громадян, із енною кількістю обтяжень-обмежень... Тобто лише з певними умовами.

Угоди ж — навіки. Я не пригадую жодного прецеденту скасування угоди після підписання її обома сторонами. «Ефект тимчасовості» повинен поступитися місцем створенню стабільних і прогнозованих умов роботи в українському АПК, що стимулювали б залучення інвестицій. А не перетворювати країну на сировинний придаток розвинених країн. І прикладів цьому достатньо.

Скажімо, експортуючи зерно, Україна імпортує м’ясо і переважно з того ж таки Європейського Союзу. Дуже не хотілося б, щоб, експортуючи соняшник, ми імпортували олію.

Україна готова до вільної торгівлі. А вже справа переговірників і політиків — зробити так, щоб вона не стала підневільною.