Штірліц, гуд бай!

Сенсаційне затримання в США групи громадян за підозрою у шпигунстві стало подією, що напевне послужить основою для голлівудського блокбастера. От тільки незрозуміло — драми чи комедії. Шпигунського трилера з нього, схоже, не вийде. Що по-своєму парадоксально, бо тут є всі елементи шпигунського жанру. І вкорінені у вороже оточення подружні пари. І російська красуня, покликана звабити одного з нью-йоркських фінансистів. І передача рюкзаків у парку. І хитромудрі явки з паролями. І навіть модні останнім часом стеганографічні послання — розміщені в Інтернеті безневинні фото, в яких зашифровано листування «Юстаса» з «Алексом».

І все ж таки є в цій фабулі деякі елементи, які не дозволяють ставитися до неї з належною серйозністю. Ну, як, приміром, можна серйозно ставитися до шпигунів із бронебійними «легендами» і водночас «вираженим слов’янським акцентом»? Або до сімейних фотографій родини Мерфі, зроблених на радянській фотоплівці? І сам факт, що протягом десяти років, а можливо й довше, доволі масштабну агентурну мережу прослуховували, прочитували й відстежували компетентні органи аж до сімейних розмов на кухні... Як сказав би Остап Бендер, «низький клас, нечиста робота».

Однак про все своєю чергою. Якщо вірити американському обвинуваченню, з певного моменту в дев’яностих роках у різних містах США починають укорінюватися колишні радянські громадяни під різноманітними легендами з єдиним спільним завданням — пустити коріння, «американізуватися» і чекати подальших вказівок Центру. На той момент вони ще поза полем зору американських спецслужб. Десь близько 2000 року в їхній роботі трапився прокол, через що вони всі скопом (на той момент дев’ять осіб) потрапляють під ковпак ФБР.

Американська агентура розміщує жучки в їхніх будинках і проводить непомітні для фігурантів обшуки, в результаті чого з’ясовує все — паролі, явки, бухгалтерію та листування із Центром.

Судячи з усього, на початку двохтисячних років Центр вирішив надати проекту нової динаміки й підключив до нього двох молодих агентів — фатальну брюнетку Ганну Чапман (уроджену Кущенко) і Михайла Семенка, поліглота з Благовєщенська, який отримав стипендію в одному з американських університетів. На відміну від старих агентів, які спочатку спілкувалися з допомогою азбуки Морзе та стеганографії, вони з самого початку орієнтуються на інший метод передачі інформації — з допомогою бездротових комп’ютерних мереж, яких у просунутій Америці сотні на кожен квартал. Техніка була проста й геніальна — у призначений час до будинку фігурантів або кафе, де вони сиділи зі своїми ноутбуками, під’їжджала машина Центру і зчитувала по спеціальному каналу потрібну інформацію. Вся операція здійснювалася дуже швидко і не вимагала особистого контакту з агентами.

Ось тут і сталася накладка. Чи то американці не могли зчитати інформацію зі шпигунських ноутбуків, чи то «жадібність фраєра занапастила», але, так чи інакше, вони вирішили підіслати до Михайла і Ганни своїх агентів під прикриттям. Останні видали себе за представників Центру і (яка зухвалість!) просили передати їм ноутбуки — нібито щоб полагодити. Оскільки підсадні качки знали пароль, фігуранти спочатку довірилися їм, провели бесіди, акуратно записані американцями на плівку, і навіть погодилися з’явитися на повторну зустріч, але потім, певне, запідозрили недобре і почали терміново збиратися в дорогу. На цьому етапі американцям не залишалося нічого іншого, як захлопнути пастку і заарештувати всю мережу.

А тепер, як кажуть в Америці, «запитання на шістдесят чотири тисячі доларів» — чому пастка, яку розставляли протягом десяти років, мала захлопнутися саме тепер, рівно через три дні після того як Барак Обама і Дмитро Медведєв на очах усього світу так мирно смакували бургерами на людному бульварі Вілсона в Арлінгтоні? Ясності, природно, немає.

Існують різні версії. Чи то США раптово прокинулися від сну і вирішили «зливати» потепління з Росією, повертаючи відносини на доперезавантажувальні круги свої. Чи то якісь закулісні сили в Америці вирішили «зливати» самого Обаму, представивши його як слабкого політика перед обличчям невиправної у своєму підступництві Москви. Чи то американців використовували втемну, а насправді йдеться про таємну операцію російських «путінців» проти «медведєвців» із тим, щоб послабити позиції Медведєва, представити його як лідера, нездатного налагодити безперебійне викачування інформації з Америки.

Насправді «запитання на шістдесят чотири тисячі» треба розбити на два. Перше — чому мережу накрили саме тепер? І друге — чому Обама не перешкоджав розголосу? Припускаю, що перше питання так і залишиться без чіткої відповіді. Не виключав би — чого в житті не буває! — що йдеться про простий збіг і що нинішній інцидент не матиме фатальних наслідків для «перезавантаження». Принаймні у скрупульозному, по днях розписаному тексті обвинувачення все виглядає досить логічним і підкріпленим речовими доказами, насамперед записами розмов із Семенком і Чапман. Та й обставина, що в справі не висунуто обвинувачення в шпигунстві, теж багато про що свідчить.

А от відповідь на друге запитання, на мій погляд, не має до росіян прямого стосунку. Обама пішов на розголос, бо будь-яка спроба перешкодити могла коштувати йому колосального політичного скандалу, абсолютно зайвого напередодні й без того непростих листопадових виборів до конгресу. Не кажучи вже про спробу відстрочити арешт російських агентів, що може закінчитися їхньою втечею за кордони США (якби такий компромат виплив, то могло б дійти й до імпічменту). Отже, якщо тут і мала місце закулісна багатоходівка, то шукати її треба у внутрішніх, а не зовнішніх розкладах американської політики.

Перед Обамою стояв вибір: або можливість витоку в американську пресу інформації про використання президентом «адмінресурсу» з тим, щоб не гнівити Москву, або шпигунський скандал, який, якщо Москва правильно поведеться, може доволі швидко стихнути. Обама вибрав останнє і був абсолютно правий.

Інша річ — спецслужби (як російські, так і американські), на діяльність яких інцидент проливає доволі дивне світло. З одного боку, перед нами випадок неефективного витрачання коштів держбюджету на таємні спецоперації, котрі за десять років (!) не привели до передачі практично будь-якої цінної інформації.

З іншого боку — якщо вдуматися, за останні десятиліття ні з однієї, ні з іншої сторони не було жодного значного агента, який був би класично «вкорінений» або завербований спецслужбами (не думає ж хтось, що завербовані і вкорінені агенти просто якимось дивом перестали попадатися). Найбільшими бійцями невидимого фронту незмінно виявляються перебіжчики. Всі ці Еймси, Хансени, Калугіни, Литвиненки, Третьякови — не хто інший, як інсайдери спецслужб, котрі з тих чи інших причин самі запропонували свої послуги учорашнім ворогам. Іноді це виглядає як банальний коловорот розвідників у природі — процес, якому аматори на кшталт цієї новоявленої «червоної капели», здається, тільки заважають.

Якщо все справді так, як подано в американському обвинуваченні, то епопея Семенка—Чапман—Мерфі видається дивною пародією на американські шпигунські фільми. Проте в ній є і глибший аспект, який полягає в тому, що при всьому своєму романтизмі класична розвідка а-ля Штірліц з укоріненнями, спокушеннями та вербуваннями, виглядає в сучасному світі як непотрібне витрачання державних ресурсів. Бо при нинішньому рівні пильності й захисту закритої інформації в тій-таки Америці чи Росії зламати цей сейф можна тільки зсередини і тільки з добровільної подачі тих, хто має до нього доступ.