Сон розуму породжує монстра. Це — враження від тієї частини Податкового кодексу, яка присвячена фінансовим ресурсам, що надходять до місцевих бюджетів

Розробників можна зрозуміти: терміни стислі, головний креатив було доручено закладати в загальнодержавні «пекучі податки» — податок на прибуток, ПДВ, акцизи. До місцевих податків просто руки не дійшли. Та й готувався проект кодексу в умовах абсолютної закритості: до нормотворчої «кухні» стороннім — зась. Дарма, що законодавство прямо передбачає проведення консультацій з асоціаціями місцевого самоврядування при розробці актів, що їх стосуються.

Не в традиціях державних чиновників залучати до роботи громадськість — сакральність влади порушується. Не дай Боже хтось сторонній запідозрить, м’яко кажучи, непрофесійність розробників! А так автор колективний і могутній, і ім’я йому — Влада, в усій її зовнішній величі та внутрішній вбогості.

За роки вимушеної опозиції нинішня партія влади мала час попрацювати над податковими новаціями. Зрештою, кілька років тому було створено робочу групу по розробці законопроекту «Про місцеві податки та збори» під керівництвом регіонала Віталія Хомутинника, і її напрацювання були досить пристойними. Але страх, що нововведеннями будуть незадоволені електорат і, що більш важливо, зміцнілий в умовах законодавчого хаосу бізнес, мабуть, перемогло навіть відчуття абсолютності нинішньої влади.

Хай там як, але перед урядом постали непрості завдання: стан комунальної інфраструктури катастрофічний, централізовані інвестиції неефективні, впровадження європейських принципів організації регіонального розвитку неприйнятне через занадто високу відкритість і прозорість процедур. Необхідно розширити джерела наповнення місцевих бюджетів, особливо в частині розвитку. А тут іще й президент з наказом зменшити розмір ставки податку на прибуток. І тоді з’являється геніальне рішення: ставку зменшуємо до 20%, але при цьому дозволяємо місцевим радам приймати рішення про встановлення додатково власних ставок. Обласним — до 2%, міським (міст обласного значення) та районним — до 3%. Красиво і просто. Як-то кажуть, і вовки, тобто місцеві бюджети, ситі, і президента потішили.

Пам’ятається, у проекті Бюджетного кодексу уряду Тимошенко теж бавилися з податком на прибуток: там ішлося про передачу 10% від загальнодержавного до бюджетів місцевого самоврядування. Диспропорції при цьому в дохідності створюються грандіозні, однак була певна логіка. Хто забороняє в кожному селі побудувати свій горілчаний чи принаймні свічковий заводик — і буде село процвітати, як Немирів зі своєю 60-відсотковою часткою в доходах області. При цьому розщеплення податку мало би здійснюватися на рівні Державного казначейства. Тобто підприємство платило б податок на єдиний рахунок.

Пропозиція ж встановлювати власні ставки податку захоплює своєю революційністю — нарешті органи місцевого самоврядування отримають право регулювати ставки податку, що передбачено Європейською хартією місцевого самоврядування. І не якогось там земельного, а відразу податку на прибуток, який, по суті, став місцевим.

Правда, при цьому бухгалтер підприємства, яке має філії, повинен оформляти кілька (чи кілька сотень) платіжок: до державного бюджету, до всіх обласних і до всіх міських, районних, де є філії, — відповідно до ставок, встановлених відповідними радами. При цьому необхідно здійснити розподільчий баланс витрат між філіями, щоб визначити частки податку між філіями. Хоча наші бухгалтери переживали і не такі новації.

Гірше інше — нестабільність ставок різко погіршує підприємницький клімат, створює штучні бар’єри для руху капіталу. Досвід розвинених країн показує, що право регулювання ставок податку на прибуток допускається тільки у федеративних країнах, та й то тільки на рівні суб’єкта федерації. Але й там він встановлюється один раз і дуже мало змінюється. Так, у Франції на початку 80-х років минулого століття, після надання права органам самоврядування встановлювати ставки податку на капітал (значно менш рухливого параметра підприємницької діяльності), уряду довелось у терміновому порядку різко обмежити права органів місцевого самоврядування щодо його регулювання. Бо капітал почав масово мігрувати в зони меншого оподаткування і, зрештою, залишати межі країни.

Щодо України, то тут ризики істотні: сумарна частка додаткового податку сягає 20%, тобто вдвічі більша від тієї, що була закладена в проекті Юлії Володимирівни. Взагалі, податок на прибуток, ПДВ, акциз дуже незручні в частині прив’язки до місцевих бюджетів. Надзвичайна мобільність, низька прогнозованість, високий дисбаланс — усе це спонукало розробників Бюджетного кодексу зразка 2001 року відмовитися від їх використання на місцевому рівні.

Та й вітчизняний досвід спонукав. Приміром, дворазове збільшення акцизу на спирт у 1999 році зумовило масову контрабанду з Молдови. Як наслідок, замість запланованих 80 млн. грн. від цього джерела в Чернівецькій області реально надійшло 20 млн. А під прогнозовані доходи в бюджеті було розписано соціальні видатки.

Другий приклад. При прийнятті Бюджетного кодексу АР Крим наполягла на зарахуванні акцизу до її бюджету. І вже в перший рік втратила понад 100 млн. грн. після перереєстрації «Союз-Віктану». Звичайно, тоді автономії допомогли — не чужі все-таки.

Теорія місцевих податків визначає кілька принципів. Насамперед до місцевих можна відносити ті, які за природою прив’язані до місцевості, яких важко уникнути, ті, що зав’язані на землю, нерухомість, окремі види господарської діяльності, наприклад промисли. Інша вимога — органи самоврядування мають право самостійно регулювати ставки податку. Причому загальне правило каже, що верхня межа визначається тільки обсягом місцевих потреб і готовністю жителів платити за надання таких місцевих послуг. Причому у більшості розвинених країн база оподаткування прив’язана до ринкової вартості об’єкта оподаткування.

У постсоціалістичних країнах базою оподаткування є кількість квадратних метрів. В Україні додумалися навіть цю базу зменшувати: у перших проектах ішлося про оподаткування починаючи від 80 квадратних метрів загальної площі, потім від 150, а під кінець — на 300 квадратів. І лише хороми площею понад 300 метрів оподатковувати. Але навіть такі норми щодо податку на нерухомість на шляху від Кабміну до Верховної Ради випали із проекту Податкового кодексу — чи то хтось із великих світу цього прикинув розміри свого маєтку, чи то урядовцям таки втовкмачили, що такий податок платитиме лише ідіот, тому що «нормальні пацани» додумаються зробити роздільні рахунки на родичів.

Таким чином, податок на нерухомість в українському виконанні залишився «страшилкою» для віртуальних олігархів. Хоча реально він давно вже стягується в Україні. Наприклад, в котеджних містечках чи в районах міст із садибною забудовою, де мешканці не чекають, поки місцева влада заасфальтує дорогу, а створюють ареал життя власним коштом, піддаючи обструкції сусідів, що досі вірять у казки про комунізм.

Ще одне правило місцевих податків — їх платять усі. Держава може, звичайно, визначати, якого роду пільги можуть надаватись, але рішення з цього питання приймає орган самоврядування, до бюджету якого спрямовується податок. Таким чином, держава дає можливість і місцевим обранцям потренуватись у мистецтві демагогії — не все ж нардепам бути добрими. При цьому намагаються мінімізувати можливі зловживання. Якщо вже звільняють від сплати земельного податку пенсіонерів, як це запропоновано в нас у проекті Податкового кодексу, то тільки одиноких, може, й цинічно, однак логічно очікуючи виморочної спадщини, що переходить у власність громади. В іншому разі за пристойного рівня оподаткування будь-яка людина середніх інтелектуальних здібностей не полінується переписати земельну ділянку на батьків-пенсіонерів.

І остання умова — місцеві податки адмініструються місцевою податковою службою. Держава при цьому виконує лише контрольні та методологічні функції. До речі, Мінфін підтримав цю позицію при затвердженні Концепції реформування місцевого самоврядування постановою Кабінету міністрів №900 від 29.07.2009 р. Хоча ДПА і була невдоволена.

Та повернімося до проекту Податкового кодексу. Плата за землю в ньому традиційно залишилась у складі загальнодержавних податків, хоча за своєю природою — це місцевий податок, що фактично підтверджено в проекті вже Бюджетного кодексу, де його віднесено до другого кошика доходів місцевих бюджетів. Ставки цього податку залишаються настільки мізерними, що інколи вартість оформлення переказу більша за розмір самого податку. Загалом, очікувати серйозних надходжень від цього податку в Україні було б наївно, тому в містах і не продають землі — оренда є значно привабливішою. І ціни на квартири та земельні ділянки істотно не падають навіть у нинішні кризові часи: утримувати їх на високому рівні спекулянтам нічого не коштує.

Щодо туристичного збору, то тут розробники не були оригінальними: практично повернуто готельний збір, скасований кілька років тому. Особливостями ж збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності є те, що ним фактично узаконюється гральний бізнес.

Ринковий збір не віднесений до місцевих і стягуватиметься відповідно до указу президента України від 28 червня 1999 року. А вже після 31 грудня 2013 року його взагалі збираються скасовувати. Як і збір за паркування автомобілів. І це далекоглядне рішення. Адже в ньому закладена досить корупційна схема: фірмам місцева влада віддає практично в концесію вулиці, збираючи при цьому невелике відчіпне. Реальні ж розміри збору для автомобілістів вже визначатимуть самі щасливі власники дозволів на оренду паркувальних місць. Хоча щоб збити капітал, їм відводиться лише три роки: далі почнеться електоральна кампанія. Але недругам нинішньої влади нічим буде крити — дія збору закінчиться.

Цікавим є податок на рекламу. Базою оподаткування тут пропонується зробити вартість рекламної продукції, визначену в договорі між рекламодавцем і рекламорозміщувачем. Залишивши осторонь можливість подання фіктивних договорів, прикинемо, як збирається міська рада якогось районного центру стягнути податок на рекламу з телевізійної компанії загальнодержавного рівня. А та, мабуть, без ДПА не додумається розділити податок між 11 тис. сільських, селищних, міських бюджетів, адже споживачі рекламної продукції живуть скрізь. Дивне рішення законотворця, хоча при розробці проекту цього податку пропонувалося за базу брати тільки площу зовнішніх носіїв реклами, які чітко локалізовані.

Загалом, проект Податкового кодексу викликає настирливе відчуття дежавю. Принаймні істотних поліпшень для місцевих бюджетів не спостерігається. Тому розмови про децентралізацію влади залишаються поки що тільки для закордонних споживачів політичної рекламної продукції.