Міністр культури і туризму Михайло Кулиняк: «Сьогодні треба підтримувати мистецтво серйозне, а шоу-бізнес — і сам проб’ється»

У своєму першому великому ексклюзивному інтерв’ю, спеціально для «ДТ», новий міністр культури України Михайло Кулиняк розповів… Які перші нагальні кроки необхідно зробити в культурній галузі; які зміни можливі у системі кіновиробництва; який «спадок» залишився від попереднього керівника Мінкульту; чи залишиться наш кінопрокат україномовним; чи вистачить культурного бюджету на головні заходи… Також міністр пригадав, як у студентські роки грав на скрипці в підземних переходах столиці, а вже пізніше особисто знайомився з майбутнім президентом…

Міністрами не народжуються, міністрів — призначають. У цьому сенсі новий керманич української культурної сфери — Михайло КУЛИНЯК — вважайте, ніби «Містер Х»… Якихось детальних інформсполохів як про нього персонально, так і про його погляди (ідеї, засади) все-таки менше, ніж про деяких інших популярних міністрів з уряду Миколи Азарова. (Хоча, у принципі, відомо, що Кулиняк — професійний музикант, скрипаль; виходець із Західної України (Дрогобич); певний час працював і в Мінкульті при Юрії Богуцькому, і в передвиборному штабі Віктора Януковича.)

Отже, поява цієї, ще не зовсім публічної, постаті на керівній (культурній) посаді викликає зрозумілу активну суспільну зацікавленість. Щось на мотив відомої пісні: «Кто ты? Горе? Или радость?»

Втім, як на мене, вже майже очевидно: стиль цього міністра більшою мірою визначатиметься проявами «критичного реалізму». На відміну від керівної манери його попередника (який більше тяжів до проявів ейфоричного «націонал-політавангарду»). І ось уже остання «стружка» з того «авангарду» лебединим пухом злітає під час чергового, історичного, ремонту в міністерському кабінеті, колись так «хай-теково», у депресивних темно-сірих кольорах, оформленому Павлом Гудімовим…

«Янукович наказав відбудувати комплекс Шевченка вже у 2010 році»

— Михайле Андрійовичу, можливо, і почнемо з кабінету? В Інтернеті нещодавно вирували пристрасті: мовляв, навіщо новий міністр вирішив публічно «демонів» виганяти з Мінкульту, та ще й телевізійників запросив?

— Так, я читав, буцімто запрошував тележурналістів, щоби вони зробили сюжет про освячення мого кабінету. Насправді нічого такого не було. Для мене, як і для кожної людини, все, що пов’язане з вірою, є поняттями особистими, навіть потаємними. В тому числі й освячення дому, приміщення взагалі. Тому в мене навіть гадки не було запрошувати журналістів на обряд освячення робочого кабінету. Телевізійники нагодилися випадково. До нас мав приїхати владика Павло — привітати мене з призначенням на посаду. Про це дізналися журналісти, які саме перебували в міністерстві з іншого приводу, і запитали, чи можуть вони дочекатися владику. Я ж не скажу — «ні, не можете!». А вже під час освяти кабінету виникли запитання: а ви знаєте, що тут колись було гестапо? А може, ви ще й злих духів виганяєте? Відповів жартома: та хай усі злі духи звідси виходять! І, зрештою, вийшов той сюжет, який викликав таку бурхливу реакцію… Але ж ви самі розумієте: інколи неважливо, «що» саме ти говориш, — важливо, як сказане тобою буде потрактоване, а потім — змонтоване.

Повірте, я людина, далека від езотеризму. Але не приховую: інтер’єр робочого кабінету, який залишився від попередника, мене відверто пригнітив. Чорна стеля, чорна підлога, сірі стіни… Не уявляю, як можна працювати в такому траурному антуражі. Не кажу вже про загальноприйняті норми, пов’язані з діяльністю високих державних службовців. Наприклад, вископосадовці зобов’язані дотримуватися дрес-коду в одязі. Я не прибічник того, щоби у Верховну Раду приходили у футболках та джинсах, — так само і кабінет міністра не повинен нагадувати салон чи подіум. Цей кабінет — місце виключно для праці, а не для самопіару.

— З іншого боку, ви, вже як керівник Мінкульту, власне, й почали з досить сумнівної, як на мене, «піар-акції». Маю на увазі скандал навколо «Євробачення». Хіба це справа «культурного» міністра — розбиратись у чварах «попси», яка не вирішить, чия «черга» їхати на конкурс пісеньок? Багатьох обурило саме те, що нова «культурна влада» таким чином ніби визначає апріорність шоу-бізнесу (як різновиду «гуманітарної» розбудови), а не більш істотних ціннісних культурних напрямів.

— «Євробачення» для мене завжди було лише «одним із…» багатьох конкурсів. І не більше. Але сталося так, що саме цей конкурс і виявився занадто розкрученим у нашій країні. І, зауважте, розкрученим завдяки скандальним історіям, що відбувалися при попередній владі, яка почала з того, що вольовим рішенням визначила у 2005 році делегата на «Євробачення», гурт «Ґринджоли», ігноруючи результати національного голосування. І завершила так само: без проведення національного конкурсу призначили Василя Лазаровича представляти Україну на «Євробаченні-2010».

Так, погоджуюся: не варто стільки уваги приділяти шоу-бізнесовим, хоча й міжнародним, проектам. Але пильний інтерес українців до «Євробачення» певною мірою виправданий: у нас почали ретельно за ним стежити після тріумфу Руслани Лижичко, яка стверджувала європейські пріоритети України на тому конкурсі…

— …ще при першому прем’єрстві Януковича, а потім вона ж «стверджувалась» у кампаніях Ющенка, Тимошенко…

— Навіть не хочу цього коментувати. Це вже індивідуальні питання моральності кожної людини. Але та перемога для України все-таки була. Оскільки ж національний відбір на «Євробачення-2010» не проводився, було десятки дзвінків, десятки обурених: мовляв, рішення керівництва НТКУ приймалося в закритому режимі, нечесно, недемократично. Тому нічого іншого, крім намагання показати людям, що нова влада відстоює чесну та прозору процедуру голосування, ми й не намагалися продемонструвати.

— І якщо ваша (чи вже наша) Альоша з гуркотом програє — то що тоді нова влада співатиме своїм слухачам?

— Альоша перемогла в результаті відкритого національного конкурсу. А що вона отримає на самому «Євробаченні», в Осло, — це вже як зірки на небі зійдуться. Результати цієї музичної акції — часто непередбачувані. Може, знову виграють якісь «лорди» в масках? Хіба ж ми можемо заздалегідь знати майбутній розклад пісенних сил на міжнародній сцені?

Ми ж в Україні показали: навіть у шоу-бізнесі можна працювати відкрито й етично.

До речі, Альоша сама не очікувала такого результату. Вона щиро розхвилювалася, навіть розплакалася.

— Тобто «донецькі продюсери» за нею стіною все-таки не стояли?

— Та хай Бог милує! Я взагалі вперше її побачив на фіналі конкурсу в телестудії.

— Михайле Андрійовичу, а може, все-таки «принципи демократії» не завжди спрацьовують у шоу-бізнесі, де частіше діють «вовчі закони»?

— Власне, це окрема тема… Зараз хочу наголосити на іншому. Зовсім не шоу-бізнес визначатиме пріоритети діяльності Міністерства культури…

— Свій перший наказ у статусі міністра ви підписали тоді, коли Віктора Януковича обурила ситуація в Каневі у зв’язку з хронічною недобудовою Канівського заповідника. Ви звільнили директора. А сама проблема — з добудовою шевченківського комплексу — колись вирішиться?

— Проблема ВЖЕ вирішується. Коли Віктор Федорович дає доручення, то ні в кого навіть бажання не виникає тих доручень не виконати. Деякі люди інколи й засинають із думками про ці доручення — і прокидаються з ними ж… Просто вже є відчуття порядку в державі. І відчуття відповідальності.

Коли Віктор Янукович приїхав до Канева і побачив той розгардіяш, то поцікавився: а скільки ж такий безлад навколо Шевченка вже триває? З’ясувалося, комплекс «будується» сім років. І що цікаво — відповідні кошти виділялися. Інша річ — куди ті гроші потім зникали?

Якщо відверто, то тільки за тиждень до вручення Національної премії імені Тараса Шевченка у березні нинішнього року в Каневі було зроблено набагато більше, ніж за всю попередню п’ятирічку…

— Які ж «фінальні» терміни великої канівської перебудови?

— 2010 рік. Так сказав президент. Зараз цим заповідником займається і ДУС — воно несе економічну відповідальність, і Мінкульт — ми забезпечуємо творчу, експозиційну частину.

— Шевченківські місця в Каневі — не єдина музейна руїна в Україні. Таких територій — безліч. Куди ще варто поїхати Януковичу, аби за тиждень там зробили більше, ніж за сім років?

— Я б не наважувався зараз складати якийсь суб’єктивний «реєстр» найбільш значимих культурних недобудов... Справді, таких — десятки. Музеї. Замки. Нещодавно відвідав Київський Будинок органної музики — там свої фатальні негаразди… На мій погляд, найближчим часом треба зосередитися на збереженні стародавніх українських замків. Це унікальні перлини нашої культури. Деякі з них опинилися під загрозою остаточної руйнації. Адже постійно то коштів не вистачає, то руки в когось не доходять. У цьому питанні багато країн ідуть шляхом концесії. Бізнесменам пропонуються відкриті правила гри. Щоб і унікальні споруди зберегти, і інвестиції на їх реставрацію та утримання отримати.

Але наш інвестор повинен зрозуміти: йому не варто боятися держави. Держава готова запропонувати прозорі умови для ділових відносин, від яких виграють усі. Інвестор, наприклад, зможе, дотримуючись усіх необхідних норм, готель збудувати, а держава — зберегти для нащадків пам’ятки культури.

— Тобто ви «за» приватизацію стародавніх замків?

— Я ні «за», ні «проти». Я — за пошук компромісного, вигідного державі і українському народу рішення, яке забезпечить збереження цих унікальних споруд.

«Закон про культуру треба прийняти негайно…»

— Очевидно, кожен новий міністр, обійнявши посаду, відразу й визначає хоча б перші «кроки» своєї діяльності. Скажіть про свої…

— Одне з найважливіших завдань, яке перед собою ставлю, — сприяти об’єднанню українських земель через культуру. В кожного регіону України — своя історична доля, своя ментальність, культурні традиції. На жаль, таке природне розмаїття, що дісталось Україні як результат її багатовікової історії, окремі політики використали як підґрунтя для цинічних спекуляцій, що породили ідеї розколу нашої країни на Схід і Захід. І врешті-решт — на «своїх» та «чужих». Нагнітання цієї політичної істерії призвело до того, що в національній свідомості почали закріплюватися хибні уявлення: в одних регіонах живуть «правильні» українці, які вдень і вночі опікуються розбудовою України та її духовністю, а в інших — живуть люди, яких ні доля України, ні її духовність абсолютно не турбує… Настав час піднятися над цим плином політичної буденщини і зрозуміти: доля в нас — одна, спільна. І Україна — одна. Для всіх. Національна ідеологія повинна стати ідеологією єднання всіх груп населення країни, яке об’єктивно диференційоване за етнічними, конфесійними, регіональними, мовними чинниками. Таке єднання й відбудеться насамперед завдяки створенню загального духовно-культурного простору України.

Один із моїх перших кроків — домогтися прийняття закону про культуру. Він був розроблений десять років тому. Його затвердили у Кабміні ще 2007 року. Але не змогли провести через Верховну Раду. Зараз іде погоджувальний процес. Зроблю все, щоби сприяти прийняттю цього закону у 2010 році. Для мене це принципово. Тому що окремі положення цього закону покликані полегшити життя працівникам галузі… Саме тим самовідданим людям, яких ми нечасто бачимо на екранах телевізорів, але які нашу культуру, власне, на своїх руках і тримають. Якщо підвищимо рівень їхньої заробітної плати — це вже немало на сьогодні. Відомо, в якому занедбаному стані перебувають сільські, районні будинки культури, бібліотеки, та й в окремих містах ситуація не краща. Немає відповідального за це, не було господаря… Закон про самоврядування, на жаль, не врегулював окремих процесів, тому в площині культурних проблем інколи шукали крайнього, а не відповідального.

Ще один пріоритет — підтримка високого, класичного мистецтва, академічної музики. Поп-культура — вона й сама проб’ється. Оскільки ж я сам музикант, то знаю не з чужих розповідей, в якому жалюгідному і приниженому становищі опинилось академічне мистецтво.

— Думка ця слушна. Але більше — публіцистична. Як «прищепити» суспільству смак до мистецтва високого, якщо його постійно годують іншою продукцією — виключно «генно модифікованою»?

— Якщо сама держава сприйме серйозне мистецтво як свій пріоритет, тоді й суспільство реагуватиме на нього як на взірець престижу. Ось ви згадали про «Євробачення»… А можна ж згадати й про чудовий вечір класичної музики, який відбувся під час Шевченківських свят у Національній опері. І президент із великим зацікавленням сприймав таку музику. Вірю, що саме високе мистецтво стане модним в Україні.

Хочеться зламати певні стереотипи. Згідно зі статистикою, близько 80% глядачів нашої опери — іноземці… Не українці! Щось тривожне сталося за цей час. І це треба змінювати. Так, і Поплавський може бути…

— …таки може?

— Але ж не може тільки він з ранку до вечора співати на каналі УТ-1!

— А чому б і ні? Адже він презентує титульний — культурний — вуз великої України!

— Ви зрозумійте, це не потрібно «забороняти»…

— Та це взагалі неможливо «заборонити».

— Але саме держава повинна опікуватися високою культурою і розвивати її.

— З приводу «вічного» у культурі, можливо, дуже скоро розпочнеться цікава дискусія. Як відомо, адміністрація президента вийшла з ідеєю так званих «культурних автономій» в Україні. Це щось і демократичне, і тривожне — з іншого боку. Якщо дофантазувати, як одна «автономія» вирішить встановлювати в себе суцільні пам’ятники «фюреру», а інша — пролетарському вождю… А держава, очевидно, спостерігатиме за такою демократією?

— У кожній ідеї можна знайти раціональне зерно, а можна і спотворити щось. До абсурду не дійде — переконаний. А ось у тому, що кожен наш регіон може похвалитися самобутніми культурними надбаннями, абсолютно переконаний.

Зараз, наприклад, Вадим Писарєв, художній керівник Донецької опери, хоче показати свій балет у західних містах України. І Мінкульт підтримує такий проект. Гадаєте, львів’яни, вивчаючи афішу, керуватимуться якимись політичними кліше? Та їх насамперед цікавитиме якість балету, його зірки. Справді, зараз у Мінкульту з фінансами справи кепські. Досить велика кредиторська заборгованість…

— Якщо можна, докладніше.

— Майже вісім мільйонів гривень попереднє керівництво міністерства заборгувало за проведені заходи.

— Кому конкретно?

— Державним підприємствам, які займаються проведенням заходів.

— І як виходити із ситуації?

— На жаль, за рахунок нового бюджету. Уявіть, існує десяток таких-ось державних підприємств. І хто там за що відповідає, зрозуміти неможливо. Так само неможливо й простежити за фінансовими потоками. Тепер хочемо уніфікувати всі ці ДП, створивши єдину структуру. Одне казенне підприємство, «Укрдержконцерт», його очолить Валерій Куцевалов.

Так, це централізація. Але тільки так можливо акумулювати кошти. І вже тоді буде видно — «хто», «що», «скільки», «кому». Адже майже кожне з тих десяти ДП, які проводили десятки різноманітних заходів, фактично паразитувало на бюджеті Міністерства культури, — а врахувати й передбачити всі фінансові схеми при цьому важко.

«Я поділяю позицію Конституційного суду щодо українського кінопрокату…»

— Попереду в міністерства ще одна морока — українське кіно. Його скоро звільнять від податків. Але не звільниться воно від інших «болячок». Це і неконкурентоспроможні кадри, і брак цікавих ідей, і відсутність якісних кіносценаріїв. Тобто, звільнивши це кіно від податків, що ж — знову відкриємо шлюзи лише для дешевого кінотрешу та для вигідного обживання студійних територій — у тому числі й за підтримки Мінкульту? Є хоча б «привид» майбутньої кінореформи?

— Це надзвичайно складне питання. Саме зараз із цього приводу я й спілкуюся з різними фокус-групами. Намагаємося визначити адекватний, конструктивний шлях у розв’язанні проблеми.

Шляхів і методів є багато. Можна звернутися до російської моделі, хоча там набагато вагоміші державні фінансові преференції.

Можна звернутись і до іспанського досвіду: запрошується відомий американський режисер Вуді Ален — і виходить чудовий іспанський фільм «Вікі Крістіна Барселона». Це також цікавий для України шлях — запрошення відомих міжнародних майстрів для створення національних проектів. Отже, є різні моделі. Оскільки ж я працюю менше місяця, ще не можу дати чітку відповідь на це запитання. Вивчаю тему. Навіть узяв паузу щодо певних рішень. Визначив лише, що будемо посилювати роботу Державної служби кінематографії. І будемо залучати до співпраці молодих митців та продюсерів. Це процеси, які потребують як вивчення, так і швидкого вирішення. У нас має бути ідеологія в кіно.

— Якою ж має бути ця ідеологія?

— Українською.

— Ви поділяєте позицію регіоналів щодо скасування стовідсоткового дубляжу іноземних фільмів українською мовою?

— Я поділяю позицію Конституційного суду, який 20 грудня 2007 року постановив: «Іноземні фільми не підлягають розповсюдженню та демонструванню в Україні, якщо вони не дубльовані або не озвучені чи не субтитровані державною мовою, а центральний орган виконавчої влади у галузі кінематографії не має права надавати суб’єктам кінематографії право на розповсюдження і демонстрування таких фільмів та видавати відповідне державне посвідчення».

Поділяю позицію і Вищого адміністративного суду України, який підтвердив законність положення постанови Кабінету міністрів України №20 від 16 січня 2006 року про те, що прокатне посвідчення не видається, якщо фільм не дубльований, озвучений або субтитрований державною мовою зі збереженням на фільмокопії звукової доріжки мовою оригіналу.

Тобто дотримуюсь вердикту суддів та законів України.

— Після кіно — до театру… «Франківці» під час святкування свого ювілею майже плакали на сцені з приводу того, що держава 20 років їм не може маленьку сцену обладнати…

— Це також комплексна проблема. І правда в цьому питанні — десь посередині… Адже кошти також виділялися. Звісно, допомагатимемо. Сподіваюся, до 2012 року роботу буде завершено. Це вже справа честі та гідності держави, адже йдеться про перший драматичний театр країни.

— І ще один театр — в Одесі, вже оперний. Як відомо, там майже рік досить напружена ситуація у зв’язку з невизначеністю керівного складу. Тривають суди, а трупа нервує, хоча й працює.

— Як сам колектив вирішить щодо кандидатур гендиректора та художнього керівника — так і буде. Обов’язково приїду до Одеси, щоб зустрітися з творчим колективом, вислухати різні думки, хай навіть серед них будуть і дуже крайні, і дуже суб’єктивні. І ще раз наголошую: лише колективу вирішувати — з ким йому комфортно співпрацювати.

— То спалахує, то на певний період згасає в соціумі тема «культурного рейдерства». Деякі осередки, як ви знаєте, не існують, а сидять на валізах, очікуючи чергового вердикту «комунальної» влади. Перспективним театрам-студіям також не під силу змагатися із заможними орендаторами в центрі — і з того центру фактично вимітається культурне життя…

— Ми вже почали діалог з київською міською владою.

— З ким конкретно?

— З Леонідом Михайловичем… Зараз створюємо так званий реєстр можливих проблемних викликів, які варто вже найближчим часом упередити, а не очікувати скандалів, бунтів. Тобто чергових вигнань наших митців. Якщо навіть когось і торкнеться проблема переселення, то треба зробити так, щоби культурні інституції, художні майстерні забезпечили альтернативними приміщеннями. Так має бути.

Із Черновецьким на даному етапі вже погоджено: не може бути різких, жорстких рухів міської влади стосовно діячів культурної сфери. І ситуація ця буде під постійним контролем уряду. Власне, і Віктор Янукович сказав у Каневі, що гуманітарною сферою опікуватиметься персонально.

— Ваш попередник висував, можливо, передову, а можливо, й суперечливу тезу стосовно перетворення творчих спілок на такі собі «профсоюзи». Будете розвивати цю ідею? Чи, може, є якась власна?

— Міністерство культури фінансує творчі напрями діяльності спілок. Я вважаю, що варто шукати форми співпраці, а не йти на протистояння зі спілками. Не можна одним розчерком ліквідувати ті осередки, які мають свою історію, своїх видатних представників. Треба шукати спільні рішення.

— Ще одна резонансна історія — газетно-журнальне видавництво при Міністерстві культури. Чи збережете його попередню конфігурацію? Чи, можливо, варто чекати на якісь інновації?

— Саме зараз тривають перевірки. Там виявилися досить цікаві речі. Цьому видавництву нещодавно надано статус національного.

— Чому саме національного — за які такі подвиги?

— Це запитання до Віктора Андрійовича Ющенка і Василя Володимировича Вовкуна… Ви можете їх знайти і поцікавитися. Мені дуже важко відповісти. До речі, з десяти видань, анонсованих цим видавництвом, я бачив лише одну газету, собівартість якої не зовсім адекватна.

Нещодавно прийшли представники поліграфічного підприємства, яке друкувало цю продукцію, і виявилося, що з ними не розрахувалися. При цьому кошти на потреби газетно-журнального видавництва міністерство виділяло. І, м’яко кажучи, немалі — близько 5 млн. гривень.

Гадаю, треба розпочати оптимізацію цього видавничого процесу. І де закінчиться ця історія — лише на рівні Мінкульту чи в площині, в якій працюють уже правоохоронні органи, — покаже найближчий час.

— Віктор Ющенко нещодавно просив у Мінкульту для «Мистецького Арсеналу» 300 млн. гривень… А в бюджеті, який обіцяють прийняти, на потреби Мінкульту виділяється, здається…

— …Понад мільярд гривень. Це трохи більше, ніж було закладено в попередньому бюджеті. Але, як завше, — недостатньо. Втім, сподіваємося зберегти всі серйозні культурні програми та проекти. Насамперед орієнтовані на зміцнення міжнародного іміджу країни. Маю на увазі Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, Міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону», інші визначні акції.

— Здається, ви не вдавалися до різких кадрових зрушень у штаті Мінкульту? І майже всі попередні «зами» залишилися при вас на своїх посадах? Це й є «ваша
команда»?

— Так, це моя команда. Адже більшість із них знаю ще з того періоду, коли працював заступником міністра культури і туризму в 2006—2007 роках. Ми провели скорочення посад згідно з рішеннями президента та уряду. Залишилося лише чотири заступники — Віктор Андріанов, Ольга Бенч, Тимофій Кохан, Анатолій Богомолов. Плюс — очільники чотирьох державних служб. Сподіваюся, з часом з’являться нові люди, нові менеджери. Але — з часом.

— Пам’ятаєте найнесподіваніше прохання, з яким до вас звернулися вже у статусі міністра?

— Багато прохань і запитань… Про якесь комічне зараз і не згадаю. А загалом — усі просять грошей.

«З Януковичем познайомився, коли грав у футбол»

— Наступне запитання — скоріше, ретроспекція, новела про минуле, — про яке не всі знають. Отже, як у анкетах запитують: де народився, хто батьки, де навчався?

— Народився у Дрогобичі. Мама викладала в ПТУ фізику і астрономію. Тато займався підготовкою професійних кадрів у рамках великого виробничого об’єднання. Прості люди, звичайні трударі… Ще в дитинстві батьки виявили в мене абсолютний слух. Завдяки чому розпочав свою музичну «кар’єру» з шести років. Спочатку була студія при Дрогобицькому музичному училищі, а потім і саме училище. Я постійно ніби розривався між двома інструментами — скрипкою та акордеоном. Мені дуже хотілося мати акордеон. Після того як із похвальною грамотою закінчив перший клас, мій дід із коштів, які відкладав зі своєї пенсії, виділив мені гроші на велосипед. Я кажу: «А можна мені акордеон?..». І батько з Москви, де був у відрядженні, привіз п’ятирегістровий «Вольтмейстр», який і досі зі мною.

Батько, до речі, співав у двох хорах — у самодіяльному хорі «Бескид», добре відомому на Львівщині, та в хорі, який існував при заводі, де він працював. Я з дитинства мандрував із тими колективами різними куточками України. На акордеоні грав «Їхав козак за Дунай». Паралельно навчався по класу скрипки…

Батька вже немає з нами п’ять років… Але постійно відчуваю духовний зв’язок із ним. Можливо, саме від нього пристрасть до музики.

Вже згодом до Київської консерваторії мене привів Володимир Трохимович Чуба. Прекрасна людина, справжній професіонал. Я навчався в класі найвідомішого українського скрипаля професора Анатолія Івановича Баженова. Брав уроки у видатного музиканта Абрама Штерна — пам’ятаю його пальці, коли він грав без мостика…

— Власне, ви самі давно в руках скрипку тримали?

— Ну-у… Я ж не такий собі Шерлок Холмс, який тішиться грою на скрипці в моменти душевних переломів. Граю, коли є час. Коли душа того просить. Так от, моє самостійне життя — вже в Києві (а батько й привчав мене саме до самостійності) — складалося і з навчання в консерваторії, і з намагання якось підробити, щоби вижити в студентські роки. І, знаєте, я не цурався грати на скрипці навіть у підземних переходах столиці. Це теж хліб музиканта, це також його робота…

В студентський період, до речі, у мене було прізвисько Бандера. Без усілякої злоби мене так називали — просто тому, що був западенцем. Так само, як у наших краях когось називали москалем — також не від злоби, а скоріше з іронічним добродушним підтекстом. Це вже в останні часи політики розсварили людей, і ці поняття стали ніби клеймом. На жаль…

— Знаю, що ви в 90-ті опікувались і своїм музичним колективом.

— Так. Іще зі студентських років організувалася група музичних однодумців — і виникли «Карпатські дзвони». Чудовий ансамбль, який виконував виключно українську та класичну музику, буковинські, молдавські наспіви. Багато мандрували, гастролювали. Звісно, заради того, щоби заробити на життя, і в ресторанах виступали. Це цілий шмат життя.

Ми свого часу «інтегрувалися» в систему тодішнього «Інтуристу» — і були дуже цікаві запрошення за кордон…

Із часом, коли у країні почався економічний розлад, музичному колективу ставало дедалі складніше виступати. І тут — щасливий перст долі… Познайомилися з Богданом Олексійовичем Клюком — тодішнім головою «Укргазпрому», вихідцем з Івано-Франківщини. І він абсолютно щиро взявся підтримувати «Карпатські дзвони». Через профком вибив навіть грант для нашого творчого існування. Потім, коли ця структура помінялась, і до управління прийшов Ігор Бакай, стало складніше, ми не знайшли з ним спільної мови…

— У нього ж дружина музикою займалася — співачка така, Наталя Бакай…

— І наші «Карпатські дзвони», як мовиться, трималися з останніх сил… А наприкінці 90-х колектив потрапив до ефіру програми «Доброго ранку, Україно!». Тоді це був цікавий проект, на якому працювали Василь Климчук, Валентин Щербачов… І тут іще один знаковий поворот долі — як для нашого колективу, так і для мене особисто… Телевізійники створили футбольну команду і часто їздили грати у футбол у різні регіони. Мене, як свого доброго знайомого, також запросили в цю команду — голкіпером. Одна товариська гра відбулася з представниками донецької обласної держадміністрації… Стали тоді команда на команду — вийшла нічия!

— І саме тоді, очевидно, ви з Януковичем і познайомилися?

— Саме тоді. Віктор Федорович був на той час губернатором Донеччини. Він запросив нас усіх до свого кабінету, була дуже добра людяна розмова: запитання, побажання… Віктор Федорович належить до категорії людей, які нічого й нікого не забувають — у хорошому значенні. І вже познайомившись із його заступником, Миколою Івановичем Демянком, я в складі «Карпатських дзвонів» почав виступати на різних концертах у Донецьку. Так складалося наше безпосереднє спілкування…

Деякий час я Віктора Федоровича не бачив, але згодом контакти поновились, як і з Миколою Івановичем. І коли він став працювати в Кабміні, то згодом туди перейшов і я… На той час музиканти з «Карпатських дзвонів» уже обрали для себе різні дороги. Хтось вибрав сольну кар’єру. А хтось — як я — пішов у держслужбовці…

«Супердоходів у мене не було, мене нема за що кусати»

— Кажуть, ви були організатором різноманітних корпоративів — і в «Укргазпромі», і в інших структурах?

— Що значить «корпоративів»? До нашого колективу зверталися представники різних компаній — приїдьте, виступіть… Ми їхали, виступали. Ми — єдиний колектив, який виступав у Маріїнському палаці, коли в Україну приїжджав Гельмут Коль… Це що — також «корпоратив»? То була наша робота, наша музична діяльність.

— А в останній президентській кампанії Януковича саме ви відповідали за культурну програму?

— Ні. За цей напрям відповідали інші люди. Я був у групі, яка супроводжувала кандидата у президенти. Завжди міг висловити свою думку з того чи іншого приводу. І Віктор Федорович вислуховував. Хочу, щоб наступні мої слова ваші читачі сприйняли правильно: за останні роки саме у Віктора Януковича я багато чого й навчився… І можу говорити про це відверто… Мій батько пішов з життя в 2005-му. Саме тоді, коли тільки лінивий не плював у наш бік і на ворота нашого дому. А найласкавіша фраза, яку казали моїм батькам, — «Ваш син — бандиту служить, і вам тут не жити…». У батька за той екстремальний період настільки розвинулася хвороба, що врятувати його вже не було ніякої можливості… Але він сказав мені: якщо відчуваєш, що то твоє — не залишай, незважаючи ні на що й ні на кого… Я чудово розумів, наскільки важко йому давалися ті слова.

І був момент у житті, у 2005-му, коли в кінотеатрі «Зоряний» залишилося дуже мало людей — вже після відомого рішення Верховного суду… Їх залишилося всього кілька. І, я не перебільшую, саме тоді зрозумів значення поняття «звенящая тишина»… Це все було. І я від цього не відмовлюся. Потім була кампанія 2006 року, на якій я також працював.

— За період музичної та політичної кар’єри ви завели собі якийсь бізнес? Якщо так, то що це за бізнес?

— Це були більше хаотичні рухи… До кінця 90-х мій «бізнес» — якщо це так можна назвати — колектив «Карпатські дзвони»… А коли почалася робота в Кабміні, то ніяким бізнесом уже займатися було неможливо. Тому я абсолютно спокійно дивлюся людям в очі, і не шкодую, що не нажив якихось суперприбутків.

— У знаменитій декларації, яку оприлюднили після затвердження нового складу Кабміну, вказано майже смішну цифру ваших доходів — близько двох тисяч гривень. Це що — серйозно?

— Так, я вже наслухався журналістських глузувань з приводу своїх статків. А насправді вийшло непорозуміння. Взяли декларацію за 2005 рік, коли я був уже звільнений з Кабміну, а іншого місця роботи на той час просто не мав, тому й доходи виявилися відповідними. І, згадуючи про ту декларацію, слід вказувати точну дату її надання, щоби не вводити людей в оману. Втім, іще раз вам скажу — ніколи ніяких супердоходів у мене не було, і, може, тому я й щасливий, бо мене нема за що кусати.

— А ваша бідна однокімнатна квартира на Березняках, яку телевізійники обсмакували «з усіх стін»? Це також богемний стиль життя музиканта?

— То справді моя перша квартира в Києві. А трикімнатну я отримав, вже коли працював у Міністерстві культури заступником міністра Юрія Богуцького. Стояв у черзі на розширення, все законно, можете перевіряти…

Причому коли питання із цією трикімнатною вже вирішувалось, я зібрався і, пройшовши через усі «кола» Кабміну, попросив для Мінкульту ще одну квартиру — для однієї співробітниці Служби кінематографії, яка стояла в черзі двадцять років. На щастя, це вдалося зробити. Отже, було б добре, аби люди всю правду казали, а не витягували лише ту, яка їм вигідна в певний політичний момент…

— І ще одне «квартирне питання», про яке прискіпливо пишуть політичні сайти. Нібито на ваше ім’я записана квартира тещі Віктора Федоровича — здогадуюся, що то далеко не скромне помешкання на Березняках…

— Пишуть? Хай пишуть — я не збираюся коментувати чутки й плітки. Завтра напишуть, що моя яхта стоїть на причалі в Монте-Карло — то я теж муситиму все кинути й почати відчайдушно доводити, що не маю ніякої яхти?

— Шлях від музиканта до чиновника виявився для вас органічним, безболісним, чи, можливо подеколи адміністратора все-таки «з’їдає» скрипаль?

— Це все — окремі важливі етапи… Працюючи в Кабміні, опановував певні процеси. Працюючи в Мінкульті на посаді заступника міністра у зв’язках з Верховною Радою, штудіював закони, ходив на засідання коаліції. Разом із тим не переривав зв’язків зі своїми колегами по музичному цеху. Тому зараз і хочу зробити щось корисне для артистів серйозного музичного жанру, адже знаю, який то важкий хліб.