Вавилон на Дністрі

З огляду на тривале перебування української Буковини у складі чужоземних імперій, кожне свідчення її приналежності до Великої України — на вагу золота. Тим більше коли йдеться про зафіксоване у літописі перебування цих земель у складі Галицько-Волинської Русі. Наразі мова про унікальний осередок давньоруської культури місто Василів (тепер село Василів Заставнівського району Чернівецької області) — ровесника Києво-Печерської лаври та Софії Київської. Проте через байдужість державних мужів унікальному археологічному та культурному об’єкту загрожує знищення. Бо якщо на захист столичних святинь піднімається мало не вся країна, то доля не менш значних, але розміщених у провінції, пам’яток дуже часто схожа на долю самих жителів окраїн...

Літописний Василів, як люблять представляти своє знамените село заледве півтори тисячі місцевих мешканців, на вигляд нічим не відрізняється від решти населених пунктів Буковини. Похилені паркани, розбиті дороги, спорожнілі хати й фізична спрацьованість його жителів вочевидь засвідчують, що всюдисущі будівничі комунізму не оминули й цього мальовничого закутка краю.

Про колишню велич одного з портових міст Галицької Русі, де у часи розквіту мешкало від 20 до 40 тисяч людей, нагадують лише багатотонні кам’яні хрести, котрі немов гриби після дощу проросли на вкритій багаторічною травою верхівці глиняного мису, що на околиці села. Поодинці, парами і групами, дорослі і дитячі, з язичницькими орнаментами, кириличними написами і безіменні, під спекою, дощем і снігом стоять вони німими свідками давно минулих епох... Інколи під час земляних робіт на місці, де колись були городище та феодальний замок цього, висловлюючись по-сучасному, трансєвропейського коридору давньоруських часів, тут також виорюють тонку цеглу — плінфу, з якої будували давньоруські церкви, а на городах селяни досі викопують кістки древніх поховань.

— Усі розповіді про Василів заведено починати словами: коли Чернівці були селом, то у місті Василеві налічувалося вже від 12 до 70 церков, — розпочинає екскурсію директор музею села, вчитель історії місцевої школи Марія Смук. — Перша писемна згадка про Василів датується 1230 роком. Площа, на якій знаходять рештки різних споруд давнього міста, значно перевищує площу сучасного села.

Можливо, майбутній імператор Візантії василевс Андронік Комнін також колись перебув у Василеві роки свого вигнання. Деякі мешканці Василева досі переконані, що це саме василівські ченці, позбавлені даху над головою після монгольської навали, переселилися з берегів Дністра на берег Пруту і заснували Чернівці.

...Здолавши крутий підйом, опиняємося на маківці схилу, розташованого у південній частині посаду, який селяни у пошуках будівельної глини активно підкопують уже багато років поспіль. З поораної часом нерівної поверхні гори повсюди визирають рештки фундаменту старовинного білокам’яного храму XII століття, стінки кам’яних саркофагів, перекошені хрести, поблизу яких присіли відпочити кури і гуси... Згадуються моторошні перекази про похованих у фундаменті храму малолітніх дітей або замуровану у стіну дружину зодчого, який його споруджував. Ось лише одна з легенд, записана у Василеві від місцевої жительки.

Люди кажуть, що під час розкопок у фундаменті церкви справді було знайдено замурований скелет жінки. Найімовірніше, це було поховання в саркофазі. Проте зараз тут лише сліди занепаду і запустіння. Пам’ятка, щонайменше, загальноукраїнського рівня, друга за значенням на Буковині, як стверджують науковці, після розрекламованої Хотинської фортеці, вочевидь, переживає не найкращі часи. Якщо розробка глинища, на яке місцеві умільці перетворили пагорб із рештками давньоруського храму й цвинтаря, і далі триватиме, то підмурівки унікальної будови скоро зникнуть назавжди. Відтак, якщо негайно не зупинити несанкціонованого відбору глини з кар’єру, невідомо, які ще раритети знайдуть місце свого вічного спочинку не у музейних колекціях, а у фундаментах і стінах будівель підприємливих василівчан...

— Обережніше! Не заходьте у вівтарну частину храму, — несподівано зупиняє потік думок Марія Василівна. — Все таки тут понад 200 років поспіль правилася служба Божа. До того ж рештки білокам’яного храму у Василеві засвідчують його високий статус. Такі споруди, заввишки 32—34 метри, зводили лише для митрополитів або їхніх намісників. Та й у кам’яних саркофагах ховали людей переважно князівського стану або бояр. Коли ми з дітьми прибираємо тут, то у вівтарну частину заходять лише хлопчики, а дівчатка пораються деінде.

Незвичайна група відвідувачів викликає жвавий інтерес у місцевих мешканок, обійстя й городи яких поруч із храмом та старовинним цвинтарем.

— Боже! Скільки тих черепів було — стояли у хатах цілими стосами, — пригадує мешканка села Василів Одарка Гривул ті часи, коли батько буковинської археологічної школи Борис Тимощук проводив розкопки на місці колишнього білокам’яного храму. — Мій Штефан разом з іншими чоловіками, яким платив Борис Онисимович, накопали багато того добра. А оскільки молодими тоді були, то, бувало, і пожартують. Брат мого тата, наприклад, ліг якось на збитки у те кам’яне корито, що тут викопали.

Про те, що предметом для жарту виявився кам’яний саркофаг, якому було, щонайменше, 800 років, жінка, вочевидь, не здогадується. Як і про те, що належати він міг далеко не останній людині у Галицькій Русі. Подейкують, комусь із родичів осліпленого після Любецького з’їзду князів Василька Теребовлянського. Позначений загадковим квадратом-лабіринтом, що його науковці називають знаком «вавилон», він понині зберігається у Чернівецькому краєзнавчому музеї.

Людських кістяків тут справді багато. І не лише у кам’яних саркофагах, фрагменти яких проступають із землі по всій площі колишнього храму. Ось прямо під стіною клуні, що на протилежному боці дороги, яка відділяє колишній храм від решти села, проступають основа черепа, хребет і ще якісь людські кістки. Хто знає, які таємниці відкрили б проведені на цьому місці розкопки?..

— Добре, що вже давно не було дощу. Бо після кожної зливи вода вимиває на цій дорозі, по якій ми зараз ідемо, нові й нові кістяки, — ділиться спо­стереженнями хранителька музею. — Позаторік ми зі священиком зібрали останки небіжчиків давньоруських часів — жінки та кількох дітей — і разом із рештками труни та елементами прикрас перепоховали за всіма церковними канонами. Проте, очевидно, знову доведеться просити батюшку здійснити новий обряд перепоховання...

Давньоруське поховання виявили під час прокладання газопроводу на одній із центральних вулиць села. І хоча з віднайденими таким незвичайним чином рештками вчинили по-християнськи, науковці забили на сполох. Адже проводити будь-які будівельні роботи у напханій старожитностями землі категорично заборонено. Очевидно, і газопровід у цьому селі слід було прокладати повітряним шляхом, а не копати траншеї трактором. Тим більше що, остерігаючись помсти з боку душ померлих, селяни не дозволили науковцям як слід дослідити виявлені рештки.

Проте очевидно, що, попри титанічні зусилля місцевих ентузіастів справи, без екстраординарних заходів не обійтися. Бо якщо залишити все так як є, то на унікальному об’єкті незабаром взагалі нічого буде рятувати. Першим кроком на цьому шляху мало би стати оголошення території, яку займає Василів, археологічним заповідником національного значення. Відтак саме влада мала би відшукати кошти на проведення тут систематичних археологічних розкопок, у тому числі радіовуглецевий аналіз виявлених у саркофагах решток. (Хто знає, які ще таємниці приховують поховання під плитами білокам’яного храму? Адже достеменно відомо, що у межах церков так ховали тільки знатних і заможних людей). Унікальні знахідки могли би поповнити музей літописного Василева, а законсервовані фахівцями і вкриті склом фундаменти древнього замку на горі Хом, скельного монастиря, білокам’яного храму та решти церков приваблювали б сюди тисячі шанувальників старовини.

Те, що справу можна зрушити з мертвої точки, засвідчує затверджена обласною радою в лютому 2007 року «Комплексна програма збереження та використання об’єктів культурної спадщини Чернівецької області на 2007—2010 роки», яка, зокрема, передбачає виділення понад 21 мільйона гривень на зазначені потреби. Проте, знаючи, як фінансуються вже навіть затверджені культурні програми, впевненості в тому, що пам’ятку справді буде врятовано, з кожним роком меншає. Тим більше що у Василеві вже знають сумний приклад руйнування, а не збереження старовини. У 1991 році тут знищили музей історії села, який існував із 1976 року. Містечкові керманичі місцевого колгоспу вирішили, що розміщений у його будівлі конденсаторний цех принесе більше користі, ніж «якісь черепки». Відтак зібрані там кількома поколіннями науковців унікальні експонати без інвентарної звірки просто повантажили на підводи і скинули на сходи біля клубу...

Практично зруйнована через байдужість можновладців пам’ятка, що при раціональному господарюванні могла би стати туристичною окрасою регіону, —яскравий, але, на жаль, не єдиний приклад декларативного «порятунку» Василева. Бо якби пріоритетність туристичної галузі для розвитку економіки Буковини була не паперовою, ми вже давно мали б на її туристичній карті такий унікальний об’єкт як «літописний Василів».