Виселення за борги. Не все так просто, як вважають держвиконавці

Упевненість у можливості позбавлення громадян квартир за неоплачені комунальні послуги давно утвердилася в середовищі держвиконавців, переважна частина з яких має вкрай низький рівень професійної підготовки й просто нездатна продукувати юридично відточені рішення. На жаль, неуцькі дії одного, підштовхувані безграмотною консультацією-вказівкою другого, помножені на безпринципність судових органів, безправ’я і незахищеність громадян, призвели до того, що в державі стали в масовому порядку викидати на вулицю цілі сім’ї, які мають борги за комунальні послуги.

Коли зважено проаналізувати законодавство, взявши до уваги, що конституційні принципи — не пустий звук, узявши на озброєння сучасні методи пізнання реальної дійсності, можна дійти єдино правильного висновку: за несплату комунальних послуг не можна позбавляти громадян житла, доки не створено відповідних правових і організаційних механізмів.

В одному із січневих номерів урядової газети «Урядовий кур’єр» вийшла у світ стаття «Як стягується борг за комунальні послуги» («УК» № 1 за 2007 р.). Консультував читачів головний спеціаліст Департаменту державної виконавчої служби. Працівник центрального апарату головного виконавчого органу подав свою консультацію у вигляді тез, що не дає можливості до кінця відстежити причинно-наслідкові зв’язки між думками автора й ускладнює з’ясування сенсу написаного.

Наріжною частиною статті є опис дій виконавців, спрямованих на звернення стягнення на житло у разі, якщо громадяни мають борги за спожиті комунальні послуги, і підприємства, які надають ці послуги, стягнули виниклу заборгованість у судовому порядку.

Спробуємо послідовно й аргументовано довести цей висновок і, можливо, переконати спільноту державних виконавців, працівників «Укрспец’юсту», котрі мають іншу думку, сформовану під впливом порочної практики.

Справді, судові ухвали щодо майнових спорів, зокрема й щодо заборгованості по комунальних платежах, підлягають виконанню органами Державної виконавчої служби. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» (далі — Закону) кредитори передають виконавчі листи в даний держорган. Потім, у рамках наданої Законом компетенції державний виконавець відкриває виконавче провадження і приступає до виконання резолютивної частини рішення.

Уявімо собі ситуацію, коли боржник, окрім житлового приміщення (будинку, квартири) та боргів за спожиті комунальні послуги, нічого не має. Керуючись указівками головного спеціаліста департаменту держвиконавчої служби, виконавець зобов’язаний забезпечити виконання судового рішення за правилами ст. 62 Закону. Для довідки повідомляємо, що в цій нормі права визначено дії виконавця зі звернення стягнення на житлове помешкання боржника, якщо у нього відсутні достатні кошти та рухоме майно. Спочатку держвиконавець складає акт опису й арешту квартири (будинку) боржника, що затверджується начальником відповідної державної виконавчої служби, приймає постанову про накладення арешту на житлове помешкання й оголошується заборона на його відчуження. Далі житло підлягає оцінюванню на підставі Тимчасового положення про порядок проведення публічних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Мін’юсту від 02.11.1999 р. № 745/4038. Після укладання договору про реалізацію арештованого майна, воно передається спеціалізованій організації (як правило — «Укрспец’юсту») для продажу через систему публічних торгів.

Однак тут виникає архіважливе запитання: а чи правильно чинить виконавець? Чи відповідають його дії закону?

Виконуючи організаційно-правові дії з купівлі-продажу об’єкта нерухомості, вищезгадана спеціалізована організація і покупець, котрий бажає придбати виставлене на торги житло, в якому живуть люди, автоматично потрапляють до «законодавчої пастки». І ця пастка поставлена виконавчою службою, тому що саме вона дає незаконне доручення держпідприємству «Укрспец’юст».

Отже, на мить уявімо, що житлове приміщення боржника на торгах набуло нового власника, котрий, природно, бажає негайно ним скористатися. Покупець одержує правовстановчі документи на житло, на підставі яких, здавалося б, має повне право на реалізацію всіх правочинів власника (користування, володіння, розпорядження). Тепер же усвідомимо реальний стан речей і спробуємо відповісти на запитання: скільки боржників добровільно погодяться виселитися з житла? Будучи розсудливими людьми, котрі знають ціну і значущість житла, можна сміливо сказати: жодна людина добровільно не погодиться його залишити. І це пояснюється не тільки рушійною силою власницьких інтересів у гарному сенсі цього слова, ролі житла в житті людини, а ще й наявністю розпоряджень, які містяться в нормах права, що забороняють виселення громадян, котрі не оплатили комунальні послуги.

Відповідно до ч.3 ст. 47 Конституції України, позбавити громадянина житла можна лише на підставах, передбачених у законах, ухвалених Верховною Радою, і тільки після проголошення про це судового рішення, де в резолютивній частині буде вказано, що громадянин втрачає суб’єктивне право на проживання в конкретному житловому приміщенні. І тільки після набрання рішенням законної чинності громадянина можна відселяти з житлового приміщення.

Тільки так слід трактувати правовідносини, пов’язані з позбавленням громадянина прав на проживання в житловому приміщенні, виходячи з диспозиції ст. 47 Конституції України, ст. 116 Житлового кодексу України.

А тепер перелічимо всі можливі підстави (причини), які можуть стати приводом для ініціювання судового провадження та наступного виселення громадянина без надання іншого житлового приміщення:

— систематична руйнація або псування об’єкта нерухомості;

— використання житла не за призначенням;

— систематичне порушення загальноприйнятих правил співжиття, коли заходи попередження та громадського впливу виявилися безрезультатними;

— позбавлення батька та (або) матері батьківських прав і надалі визнане неможливим спільне проживання з дітьми, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав;

— систематичне здавання в піднайм об’єкта нерухомості, який перебуває в державній або комунальній власності з метою отримання нетрудових доходів (ст. 96 ЖК України);

— визнання недійсним ордера на житло, на підставі якого отримано квартиру (будинок), що належить до державної або комунальної власності (ст. 117 ЖК України);

— самовільне заняття громадянами приміщення.

Це повний перелік причин, які мають бути на злам перевірені в суді, і тільки після цього, діставши своє закріплення в ухвалі, можуть стати законним приводом для виселення.

Настанови, дані в газеті «Урядовий кур’єр», можуть бути реалізовані в єдиному разі: коли громадянин дозволив накопичитися боргам за надані комунальні послуги, однак не мешкає в житлі, на яке, в рамках виконавчого провадження, звернено стягнення.

Буквально півтора-два місяці тому група депутатів Верховної Ради України виступила з ініціативою внести до Житлового кодексу статтю, що забороняє виселення за неоплачені комунальні послуги. Проте інша частина депутатів резонно заперечила, що така заборона й так існує, і намічена до прийняття норма права була знята з голосування. І от знову на першій шпальті газети «Голос України» від 12.01.2007 р. Блок Юлії Тимошенко вимагає ухвалення закону, який забороняє забирати житло за борги, що утворилися внаслідок несплати житлово-комунальних послуг. Виходить, самі народні депутати не орієнтуються в чинних нормах цивільного і житлового права.

Безумовно, слід застосовувати повсюдні й найсуворіші заходи до людей, які не виконують договірні зобов’язання, що випливають із законів, зокрема й за несплату комунальних послуг аж до виселення з жител. Проте для цього необхідно побудувати соціальне, можливо, менш комфортне та зручне житло, куди переселяти неплатників. Дати їм можливість отримувати соціальні кредити під даний вид невиконаного зобов’язання, створити інші механізми, що забезпечують баланс суспільних інтересів. Доки такий механізм відсутній, як немає і норм права, що дають можливість виселяти з житла за несплату комунальних послуг, ЖОДНА ЛЮДИНА НЕ МОЖЕ БУТИ ВИКИНУТА НА ВУЛИЦЮ.