Чому вимирають східні слов’яни?

У «ДТ» № 47 (9 грудня 2006 р.) було опубліковано статтю професора В.Платонова «Бережи здоров’я змолоду», в якій обгрунтовується теза про те, що найважливішою проблемою української охорони здоров’я є охорона здоров’я здорової людини. Адже сьогоднішні хворі — це вчорашні здорові. В.Платонов — явний науковий лідер у галузі фізичної культури та спорту — стверджує: розв’язання цієї проблеми не під силу МОЗу. Адже МОЗ не має ні методології, ні сил, ні коштів. Та це й не належить до його компетенції. Його турбота — лікування вже захворілих. А от як бачить проблему лікар.

Україна, Білорусь та Росія вимирають. Вважається, що смертність у пострадянських слов’янських державах — найважливіша подія в охороні здоров’я ХХ століття (Cockerham, 2000). Справді, у нас смертність чоловіків у найбільш продуктивному віці (20—60 років) у три-п’ять разів перевищує середньоєвропейські показники. Введено в ужиток термін «надсмертність» слов’янських чоловіків. Дослідження також показують, що у наших студентів 20—24 років «біологічний» вік перевищує паспортний на 10—15 років.

У чому причини такого феномена? Хто відповість на це запитання? Якби існувала наука «еволюційна антропологія», їй, либонь, це було б під силу. Але такої науки немає. Може, медицина?

У давній притчі розповідається про те, як трьох сліпих попросили описати слона. Один із них намацав хвіст, другий хобот, третій — ногу. Очевидно, що їхні описи слона суттєво різнилися. Наші лікарі нагадують мені цих сліпих: реєструючи відхилення в стані окремих функцій пацієнта, вони геть не помічають змін усієї людської природи.

Сучасна медицина розділила людину на безліч спеціальностей — за органами та системами. І немає жодної спеціальності, яка розглядала б людину як єдине ціле. І, може, нічого в цьому не було б поганого, якби в останні десятиріччя не набули повсюдного поширення так звані «полісиндромні стани», коли кожен «вузький» спеціаліст із повним правом ставить пацієнту «свій» діагноз. І ситуація для пацієнта складається безвихідна: він не може проковтнути ту кількість таблеток, які виписують лікарі відповідно до звичних методів лікування. Тому що він помре. І це глухий кут.

І нікому з учених-медиків не спадає на думку зазирнути в «сусідній город» і задуматися над тим, що ж відбувається з біологічним видом Homo sapiens у сучасних умовах, у чому причина настільки високого поширення «полісиндромних» станів, чому наші чоловіки частіше хворіють і частіше вмирають.

Слід задуматися над простою закономірністю: кожний біологічний вид, з’явившись на білий світ і переживши пік свого розквіту, вимирає. Вимирає з однієї простої причини — змінилися умови існування, до яких він був пристосований. Нині на Землі збереглося не більш як 0,01% усіх видів, породжених еволюцією, і з кожним десятиріччям їхня кількість скорочується.

Чи є Людина щасливим винятком із цієї сумної закономірності? Якщо мати на увазі лише біологічну суть людського єства, то навряд чи. Проте Людина — істота соціально активна, вона здатна не допустити такого розвитку подій. І для цього потрібна відповідна цілеспрямована діяльність, грунтована на досягненнях сучасної науки. Але поки Людина так організовує свою соціальну активність, що тільки сприяє прискоренню своєї загибелі. «Хвороби цивілізації», «екологічна криза», «озонова діра» тощо — терміни, які давно ввійшли у повсякденність наших сучасників. І це відбувається, попри те, що в орбіті наукових досліджень сьогодні дедалі більше так званих глобальних проблем: екологічних, демографічних, ресурсних тощо.

Що ж сталося із сучасною людиною?

В еволюції живого розглядаються два енергетичні принципи: екстенсивного й інтенсивного розвитку життя. Перший пов’язаний із захопленням енергії біосистемами (поширення видів), а другий — з ефективністю її використання. При еволюції живих систем дедалі суттєвішу роль відіграють процеси, спрямовані на поліпшення якості використання енергії. Встановлено, що прогресивна еволюція живого світу пов’язана з посиленням інтенсивності дихання (внутрішньоклітинного енергоутворення) організмів. Цей показник у перерозрахунку на 1 г умовного організму в процесі еволюції зріс із 0,09 мВт у найпростіших до 39 мВт у приматів (І.Зотін).

Таким чином, зростання активного обміну, або інтенсивності енергоутворення — підсумкова міра прогресу. Що більш доступними для використання є резерви біоенергетики, то організм життєздатніший, адже в основі життєдіяльності (як, утім, і в усьому, що відбувається у Всесвіті) — енергія. При цьому є одна важлива закономірність: що міцнішим є апарат мітохондрій, який є «акумулятором» клітини, то більший діапазон зовнішніх впливів вона здатна витримати і відновити свою структуру. Доведено: від резервів енергоутворення залежить життєздатність — стійкість індивіда до гіпоксії, крововтрати, інтоксикації, проникаючої радіації тощо.

Розповім про деякі теми практичних занять, які проводили у Військово-медичній академії, де автор викладав на кафедрі фізіології підводного плавання, що готує лікарів для Військово-морського флоту. Проблема гіпоксії вивчається в усіх медичних вузах — на мишках і пацюках. Але навряд чи вона має такий яскраво виражений практичний відтінок, як у військовій медицині. Майбутні лікарі-підводники повинні мати не лише теоретичні уявлення про цю проблему, вони повинні її «помацати», побачити і, може, навіть відчути на собі нестачу кисню у вдихуваному повітрі. Практичне заняття «Гіпоксія» будувалося так. У замкнену систему дихання включався випробуваний (один із курсантів). Йому пропонувалося без зупинки писати на папері своє прізвище. Спочатку він дихав атмосферним повітрям, але непомітно для нього згодом відбувався перехід на дихальну суміш із 10% вмістом. Через певний час він непритомнів, що наочно демонструвалося прямою лінією, яка змінювала прізвище. Пряма лінія слугувала сигналом перемикання на дихання атмосферним повітрям, і випробуваний знову починав бадьоро розписуватися, навіть не помітивши короткочасної втрати свідомості.

Мета заняття полягала в демонстрації раптовості й відсутності продромів (передвісників) утрати свідомості при гіпоксії, а також наявності гіпоксичної амнезії: випробуваний геть не пам’ятав, що з ним відбувалося.

Мене зацікавив один факт: проміжок часу від початку перемикання на гіпоксичну суміш до втрати свідомості у різних випробуваних був різним за тривалістю, хоча вони всі були однаково здоровими, тобто придатними до служби на підводних човнах. А у деяких унікумів узагалі не вдавалося продемонструвати гіпоксичну втрату свідомості, хоча наявними були всі ознаки максимального напруження функцій киснево-транспортної системи. Згодом виявилося, що у наших випробуваних були відмінності в показниках максимальної аеробної здатності.

Друга серія досліджень (40-річної давнини) полягала в тому, що у військовиків строкової служби перед проходженням стандартної смуги перешкод досліджувалася максимальна аеробна здатність (а вона характеризує ефективність внутрішньоклітинного утворення — дихання), після цього у них проводився забір 500 мл крові (ми готувалися до атомної війни!). А через годину вони знову виходили на старт для проходження дистанції. Закономірність та ж: що вища аеробна здатність, то вища боєздатність після масивної крововтрати.

Зауважимо: практично кожний патологічний процес має своїм результатом гіпоксію, крововтрату або інтоксикацію. Очевидно: що вищий енергопотенціал біосистеми, то вища її життєздатність.

Таким чином, життєздатність — біологічна сутність фізичного здоров’я людини. За резервами аеробного енергоутворення можна ранжирувати рівні фізичного здоров’я (РФЗ).

У наших подальших дослідженнях показано: що нижчий РФЗ, то частіше зустрічаються ендогенні чинники ризику розвитку хронічних соматичних захворювань і самі захворювання, а також смертність від них. Тобто: існує єдиний чинник ризику розвитку захворювань — зниження ефективності внутрішньоклітинного утворення. А вже слідом за ним формуються ті, приміром, 400 чинників розвитку ішемічної хвороби серця, що їх виділяють кардіологи. Водночас існує «безпечний рівень» здоров’я, вище від якого практично не зустрічаються ні ендогенні чинники ризику, ні самі захворювання. Очевидно, що «безпечний рівень» — це той резерв енергоутворення, якого досягнуто людиною в процесі еволюції. Щоб його зберегти, необхідно дотримуватися певних «правил гри». Ці правила позначаються як «здоровий спосіб (стиль) життя». Якщо їх не дотримуватися, людина починає «сповзати» зі східців еволюції. І при цьому закономірно з’являються порушення в діяльності біосистеми.

Які ж механізми лежать в основі цих порушень?

По-перше, це гіпоергія — брак енергетичного субстрату в клітинах, унаслідок чого клітина не здатна повноцінно виконувати свою функцію. При цьому вагому роль починають відігравати анаеробні (безкислородні) механізми енергоутворення. Вони енергетично менш ефективні порівняно з аеробними (у 36 разів!)

Особливості стилю життя наших сучасників характеризуються зниженням рухової активності — загального обсягу, інтенсивності, амплітуди та зусиль під час рухів. За даними досліджень, замовлених взуттєвими фірмами, сто років тому людина за своє життя в середньому проходила 75 тисяч км, нині — не більш як 25. Це якщо у неї немає автомобіля, і вона не любить сидіти цілими днями перед телевізором.

Саме ця обставина є причиною того, що активність ферментів, які забезпечують анаеробні механізми енергоутворення (гліколіз), із віком збільшується. Водночас із віком (так само як і за фізичної детренованості) унаслідок незначного використання жирів у метаболізмі збільшуються розміри жирових депо, розвивається ліпоїдоз внутрішніх органів. У крові та тканинах підвищується загальний вміст ліпідів, змінюються концентрація та співвідношення їхніх фракцій. Це стосується і холестерину, і тригліцеридів, і жирних кислот. Саме ці зміни в ліпідному обміні сприяють, на нашу думку, розвитку атеросклеротичного процесу.

Другий патогенетичний ланцюжок, появі якого сприяє гіпоергія — підвищення аутолізу (загибелі) клітин тканин організму і зниження, внаслідок цього, імунореактивності організму на чужорідні антигени. Аутоліз — природний процес (саме з цієї причини під час старіння зростає титр протиорганних аутоантитіл), але він може стимулюватися функціональним навантаженням, особливо, якщо це навантаження перевищує функціональні можливості субстрату. Ступінь аутолізу і, відповідно, титру протиорганних аутоантитіл прямо залежить від функціональної надійності клітини, багато в чому визначуваної резервом її енергопотенціалу. У наших дослідженнях показано, що у фізично тренованих осіб фізичне навантаження «до упору» призводить лише до незначного зростання титру протикардіальних аутоантитіл, у молодих дужих, але нетренованих — майже удвічі порівняно з рівнем спокою. Це означає, що в останніх гине безліч міокардіоцитів.

Загибла клітина — чужорідний антиген, який викликає підвищене утворення аутоантитіл. Підвищене утворення протиорганних аутоантитіл й аутоімунних комплексів при збільшенні аутолізу клітин, викликаного гіпоергією, визначають механізми зниження рівня імунної відповіді на чужорідні антигени — атипові клітини, ендогенну й екзогенну бактеріальну інфекцію тощо. Все це веде до підвищення ризику розвитку злоякісних новоутворень та інфекційних захворювань.

І, нарешті, третій патогенетичний ланцюжок частково також формується внаслідок зменшення використання жирового субстрату в енергетичному метаболізмі і накопичення його в тканинах і крові, унаслідок чого знижується реактивність тканин до інсуліну. Водночас є підстави думати, що головною ланкою в розвитку інсулінорезистентності є зниження чутливості та кількості інсулінозалежних рецепторів на мембрані клітин-мішеней унаслідок гіпокінезії та гіподинамії. Очевидно, «від незастосування» обмежується постійно існуюча за нормальної рухової активності діяльність системи синтезу та розпаду глікогену. Докази цього отримано нами під час дослідження толерантності до вуглеводів підводників до і після тривалого походу. Виявилося, що ступінь зміни кривої вуглеводного навантаження у підводників більше залежав від рівня їхньої рухової активності в поході (крокометрія), аніж від накопичення жирової компоненти у складі тіла. Підвищення резистентності до глюкози веде до цілого комплексу змін (гіперінсулінемія, артеріальна гіпертензія, гіпертригліцеридемія, зниження концентрації ліпопродеїдів високої щільності у сироватці крові, ожиріння), що дістало останнім часом назву «метаболічний синдром».

Атеросклероз, злоякісні новоутворення, діабет («лиховісна тріада» за висловом В.Дільмана) — основні причини смерті сучасної людини. Цю ж тріаду іноді називають «нормальними хворобами» старості.

Корені розвитку цих станів лежать у зниженні потужності й ефективності енергоутворення (гіпоергії), а також у відносному виключенні з енергетичного метаболізму жирів. Очевидним є і шлях запобігання цим станам — систематичне фізичне навантаження на рівні аеробно-анаеробного переходу.

Сумно, але факт: у нашій країні одиниці дотримуються принципів здорового способу життя. І тому навіть у межах одного покоління (20 років) ми спостерігаємо істотне зменшення популяційного прошарку, що перебуває в «безпечній зоні» здоров’я (з 8 до 0,8%), унаслідок фізичної деградації популяції. І жодні вдосконалення лікувально-діагностичних заходів не можуть подолати виниклу ситуацію. Тобто медицина безсила, вона може подовжити життя захворілої людини, але повернути їй здоров’я вона не в змозі.

40 років тому подібна ситуація спостерігалася й у США. У той час ця країна впевнено лідирувала за показниками смертності від хвороб серця та судин. Однак там удалося переломити громадську думку, сформувати у населення правильні уявлення про можливості зберегти і зміцнити своє здоров’я. І вагома частина американців стала активно використовувати фізичні вправи з оздоровчою метою. Вони стали підраховувати спожиті з їжею калорії, оголосили війну тютюнопалінню та алкоголю. Сьогодні, за даними департаменту превентивної медицини Чиказького університету, у США 87% жінок і 89% чоловіків у віці 20—59 років перебувають у межах «безпечної зони» здоров’я (М.Carnethon a.o., 2005). І от результат: із 1970 по 2002 рік смертність від інфаркту міокарда в США скоротилася удвічі, а від мозкового інсульту — утричі. Порівняємо: частка українців, яка перебуває сьогодні у «безпечній зоні» здоров’я, — менш ніж 1%.

Стає очевидним, що саме фізична деградація слов’янської популяції, яка в остаточному підсумку веде до гіпоергії (зниження ефективності внутрішньоклітинного утворення за межі порога, досягнутого в еволюції), є причиною різкого збільшення показників захворюваності та смертності.

Відповідно до закону максимуму біогенної енергії Вернадського—Бауера, у суперництві з іншими системами виживає та, яка найкраще сприяє захопленню енергії та її використанню найефективнішим способом. Слов’янська популяція внаслідок порушення умов її існування приречена (якщо ці умови не зміняться) на вимирання через зниження її популяційного енергетичного потенціалу.

Як же змінити ситуацію?

Розв’язання проблеми лежить у реалізації комплексу міжвідомчих заходів, спрямованих на зростання енергетичного потенціалу популяції та переміщення більшої її частини в «безпечну» зону здоров’я. Для цього потрібне створення нової ідеології здоров’я, нового поняттєвого апарата, нових підходів у системі управління здоров’ям. Необхідною є зміна психології, формування нових цінностей та установок суспільства. Жодне окремо взяте відомство не в змозі розв’язати таку проблему. Потрібне створення єдиної державної системи збереження та зміцнення здоров’я популяції через індивідуальне здоров’я. Найважливішими компонентами її мають бути:

— формування у населення мотивації до збереження та зміцнення здоров’я;

— формування структур для оцінювання та моніторення рівня здоров’я індивіда;

— створення кадрового потенціалу і матеріально-технічної бази для збереження та зміцнення здоров’я ;

— створення законодавчої бази і нормативно-правових документів;

— наявність керівної структури та відповідної адміністративної вертикалі;

— створення активної частини громадськості для використання організаційного та творчого потенціалу населення тощо.

Розроблено концепцію державної програми боротьби з депопуляцією. Її основні принципи:

1. Кожен індивід сам несе відповідальність за своє здоров’я. Він мусить бути суб’єктом, а не об’єктом оздоровчих заходів. Медичний працівник виступає в ролі консультанта у справі формування та реалізації оздоровчих програм.

2. Освіченість індивіда у галузі проблем збереження та зміцнення здоров’я відіграє в остаточному підсумку важливішу роль, ніж рівень лікувально-діагностичних заходів у регіоні.

3. Фізичне здоров’я індивіда визначається способом (стилем) його життя, що, своєю чергою, залежить від способу його думок. Спосіб думок індивіда — результат його духовності, розуміння того, для чого він прийшов у цей світ, і що залишить після себе.

4. Кожна людина на шляху до оздоровлення має пройти чотири сходинки: я знаю багато про здоров’я, я хочу бути здоровим, я вмію бути здоровим, я роблю все, щоб бути здоровим.

5. Процес управління здоров’ям будується на характеристиці керованого об’єкта прямими показниками, формуванні керуючих дій, їхній реалізації, оцінюванні їхньої адекватності й ефективності (за станом керованого об’єкта). При випаданні одного з компонентів процесу управління (технологічного ланцюжка оздоровлення) досягти поставленої мети неможливо.

Концепцію опубліковано, надіслано в усі урядові та наукові інстанції України. Ніхто нею не зацікавився, відгук прийшов лише з... Москви. Автора статті регулярно запрошують до мерії столиці Росії для участі в обговоренні подібного проекту.

Істина стара, як світ: немає пророка у своїй Вітчизні.