Христові невісти

Коли в душі біснується сатана, коли руки від безсилля опускаються нижче колін, коли вже зовсім кепсько, тоді полишаю все і хутчій за монастирські мури. Корецький Свято-Троїцький жіночий монастир на Рівненщині ось уже майже двадцять років слугує мені духовним причалом. Щоб потрапити сюди чоловіку, не обов’язково бути євнухом чи прикидатися німим декамеронівським садівником Мазетто. Хвіртка відкрита для всіх богоугодних.

Знайома келія, у кутку — невеличкий іконостас, лампадка, молитовник. Зрозуміло, за кілька днів життя за монастирським статутом німб святого наді мною не засяє. Та навіть короткочасне самітництво багато чого навчає.

Дасть Бог день...

Місяць висвітив іконне обличчя черниці, обрамлене апостольником. Дзвякнувши ключами, матушка закрила на ніч вхідну хвіртку, спустила з прив’язі собак. Із тимчасових постояльців на монастирській території залишився лише я. І 120 постійних насельниць, половина з яких — мої однолітки, а наймолодша взагалі «піонерського» віку.

Прокинувся від розмірених ударів дерев’яної стукалки — «колотушки». Проходячи повз вікна, церковниця скликала всіх на Божу службу. Глянув на годинника — п’ята ранку. Монастирська пташка уже встигла від головної лампади, що цілодобово блимає перед святинею храму — іконою «Поручниця грішних», запалити сонм інших світильників, оглянути територію і тепер скликала сестер на молитву: «Благословен Господь Бог!»

Ближче до сьомої прошелестіла додільною рясою черниця Ганна, поспішаючи на дзвіницю. Озвався великий дзвін: бам-бам! Після сорокового удару малиновими переливами почали перегукуватися менші чотири: там-там-там... Це — своєрідний камертон, який будить нас від духовної сплячки. Учені доводять, що церковні дзвони генерують ультракороткі хвилі, від яких гинуть збудники грипу, жовтяниці, черевного тифу.

Тим часом у вівтарі диякони розжарювали деревне вугілля для кадила, псаломщики шелестіли богослужбовими книгами з численними закладками.

...дасть і харч

Після Літургії сестри прямують до трапезної споживати дари Христові. Черниці, як і ченці, м’яса не їдять, харчі грубі, але калорійні і дуже смачні. Попросив у кухарок кілька рецептів.

— Вони намолені. Як вам простіше пояснити? Без ревної молитви, без Бога у серці страви на звичайнісінькій кухні у міській квартирі можуть не вдатися...

Перевагу віддають рослинній їжі. У понеділок, середу та п’ятницю всі страви заправляють соняшниковою олією. Якщо у чоловічому монастирі столуються двічі на день — обідають і вечеряють, то у жіночому обов’язковий ще й сніданок, що пов’язано з фізичною працею насельниць. Для черниць, котрі прийняли великий ангельський образ — схиму, готують окремо, дотримуючись суворих пісних правил.

Матушка Євдокія внесла ще теплий хліб. Житній.

— Магазинного не їмо — свого вистачає. Печемо двічі на тиждень.

Якщо для випічки хліба годиться будь-яке борошно, то для проскур — виключно вищого ґатунку. Сестри Тетяна з Надією запалюють лампадку перед іконою києво-печерських пекарів Никодима і Спиридона: будь-яка робота починається з молитви. У великий чан із механічними «руками» завантажують п’ять відер борошна, додають двісті грамів дріжджів, вливають півсклянки свяченої води і два відра кип’яченої. Заміс складають у дерев’яний короб і дають вистоятися п’ять годин.

Із дозрілого тіста помічниці у білих фартухах і хустинках вирізають верхи проскур і штампують їх спеціальними формами із зображеннями «Поручниці грішних», Богоматері... Затим обидві половинки змочують водою, «склеюють» і проштрикують, аби не здувалися.

— Чому проскури складаються із двох частин?

— Вони символізують два єства Ісуса Христа — Боже і людське.

Перший спечений «двоповерховий» прісний хлібець сестра Надія подала мені. Так і кортіло відщипнути шматочок. Якби не знав, що проскуру можна їсти тільки натщесерце після Літургії.

За весь час перебування у монастирі жодного разу не бачив незайнятої черниці: у кожної — свій жереб, своя ділянка роботи. Надто ювелірна — у золотошвейні. Матушку Парфенію застав за пошиттям митри — головного убору священиків.

— Митра складається з чотирьох парчевих або оксамитових пелюсток — лопустів, кожен із яких прикрашаємо візерунком. Використовуємо рослинний орнамент, переважно колосся і виноград. Це — символи таїнства Євхаристії: хліб — прообраз Тіла Христового, а гроно — Ісусової Крові. Спочатку малюємо орнамент на картонці, скріплюємо разом чотири і вирізуємо лобзиком. Потім лопусть натягуємо на п’яльця і простою ниткою — 30-м номером — закріплюємо елементи візерунка на основі. Залишається тільки обшити золотом.

Раніше кращої золотої нитки, ніж російська, годі було й шукати. Тепер шиють японською, американською, англійською. Бить, гранована, глянсова, матова, канитель... Повільно рухаються котушки. Грубішим золотом Парфенія викладає виноградний лист, тоншим — ягідки. Візерунок стає рельєфним, одразу «грає» у сонячних відблисках.

— Коли лопусті готові, склеюємо їх чотирма поздовжніми планками на дерев’яній болванці-каркасові, по периметру прилаштовуємо розшитий пасок. Готові митри прикрашаємо овальними зображеннями херувимів. Над одним убором десять черниць трудяться майже місяць.

Корецькі вишивальниці виконують замовлення навіть за кордон — патріархам Константинопольському, Антиохійському... Щодо колірної гами митр, то тут існують свої канони. У гардеробі вищого духівництва завжди на вибір кілька уборів. Наприклад, на Різдво Христове, Великдень, Преображення службу правлять у білому одязі і такій самій митрі, на свята Богородиці — блакитному кольорі, постові — у бузковому чи чорному. Жовтий колір — універсальний.

Якщо митри шиють найдосвідченіші, то чотки плетуть усі, переважно з чорного сутажу. З хреста і починають читати молитву.

— На кожній бусинці виголошують Ісусову молитву: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішну». Після десяти бусинок пальці наштовхуються на Богородичну перетинку: «Пресвята Богородице, спаси нас». Протягши чотки із сотнею намистинок, як кажуть, «від хреста до хреста», ви прочитаєте сто Ісусових молитов. А 25 разів, вважайте, відстояли утреню службу. Не обов’язково проказувати вголос. Є черниці, котрі, розмовляючи з вами, одночасно і моляться. Це — так звана розумово-серцева молитва.

«Подвизайся, сестро, в Господи...»

Не думайте, що монастир — це притулок для невдах у мирському житті. Від себе не втечеш... Шлях у черниці нелегкий і тернистий. Перед вступом до Божої обителі претендентки повинні витримати трирічний випроб. Пожити, озирнутися, приміряти себе до монастирського буття та побуту. Спочатку послушницею і тільки після цього — постриг у черниці.

У монастирі, якщо і спіткнувся, не шукають крайнього: винуватять лише себе. Втратив на мить зв’язок із Богом — дивися, вже й робота не клеїться. Одне зауваження, друге... Не виправився — переводять на важчу роботу. Ну, а якщо і ця «покара» нічого не дає, тоді з провиненої знімають монастирський одяг. Як дивитися в очі сестрам, стоячи перед ними «роздягненою» — без ряси і камилавки? Походить, походить — і до ігумені за прощенням: у матушки Наталії серце відхідливе. Але бували випадки, правда — поодинокі, коли неслухів доводилося випроваджувати за монастирську браму. Назавжди.

Більшість чекає не дочекається, коли ігуменя благословить на постриг у мантію, щоби стати ближче до Нареченого — Ісуса Христа. Постриг — таїнство і відбувається у храмі за зачиненими дверима, без сторонніх, за винятком рідних. Ігуменя на свій розсуд парує майбутніх Христових наречених: до кожної приставляє духовну матір зі старших сестер, розчісує «відданицям» коси і благословляє іконками. У волосяниці — довгій сорочці, білих шкарпетках готова до постригу постає перед архієреєм.

— Желаешь ли сподобиться ангельскому образу и вчинену быть лику инокующих?

— Ей Богу, содействующу, честный отче…

— Вольным ли своим разумом и вольною ли еси волею приступающе ко Господу?

— Ей Богу, содействующу...

— Пребудеши ли до смерти в нестяжании и в вольной Христа ради в общем житии суще нищите?

— Пребуду, Богу поспешествующую.

— Возьми ножницы и подашь ми я! Се от руки Христовой приемлешь… Виждь, кому обещеваешися и к кому приступаиши, и кого отрицаешися, — архієрей хрестоподібно вистригає невеличкі пучки волосся.

Талію окільцьовує широкий шкіряний пояс «на умертвіння тіла і відновлення духу», зодягають чорну рясу — «ризу порятунку і броню правди», густі коси ховаються під клобуком із довгими фалдами. Пострижена плаче. Не ховають сліз і сестри. Після постригу слід звикати і до нового імені, яке вибирають зі святців. Була Любов’ю — стала Рафаїлою, а Галина — Парфенією...

Ось і все! Назад вороття нема... Замість мирського весілля — духовне. Але чи багато жінок погодяться (та й чи здатні?) стати під вінець із Вічним Нареченим? Це ж якою непогрішною любов’ю треба пройнятися до Нього?!

У вівтарі

Йосип Богаченко, монастирський священик, підвів мене до узвишшя — солії, що півколом видається у середню частину храму. Від вівтаря нас відділяв п’ятиярусний іконостас роботи московських майстрових Охапкіна вартістю сім тисяч карбованців золотом.

— У Царські двері переважно входить єпископ. Бічні іменуються дияконськими, оскільки ними послуговуються диякони, — панотець Йосип підійшов до північних дверей, перехрестився, поцілував й увійшов до вівтаря.

Повторивши ритуал, опинився у Свята Святих і я. Змалку знав, що у вівтарі можуть бути присутні лише священики з помічниками. Раніше для миропомазання і коронації заходили царі. Мирянам, особливо жінкам, вхід сюди категорично заборонений, оскільки канони виключають навіть присутність тут Євиного духу. Тому був здивований, довідавшись, що у Корецькому жіночому монастирі священикам прислужують... черниці.

— Право входити до вівтаря мають чотири непорочні черниці похилого віку. Перед цим я читаю спеціальну молитву і після колінопреклоніння вводжу їх до вівтаря, ознайомлюю з обов’язками: підтримувати чистоту, супроводжувати священиків зі свічами, подавати кадило. Служниці ніколи не торкаються престолу, — Йосип Богаченко випередив мій намір наблизитися до чотирикутного столу посеред вівтаря. — Тільки священик підходить і цілує престол, де незримо присутній сам Господь як Владика Церкви.

Престол іменують трапезою, оскільки тут перебувають хліб, що зміцнює і утверджує православних, чаша з вином, що звеселяє, животворить, зігріває і напуває Божественною благодаттю. Чому престол чотирикутний? Тому що з нього простирається благодать на чотири сторони світу. Престол застелений антимінсом — шовковим покривалом із зображенням Ісуса Христа, що лежить у труні. В куточку антимінса — обов’язкового атрибуту, без якого не можна здійснювати Божественну Євхаристію, — зашита частка святих мощів.

У храмі тим часом диякон обкурював кадилом ікони та присутніх. Цим самим він начеб повчав віруючих: ваша молитва повинна здійматися до Небесного Трону так само легко, як і дим ладану. Кажуть, диявол зі своїм виводком не переносить фіміаму. А отже, він відлякує і нечестивців. Недарма у нашій лексиці вкоренився вислів «боїться, як чорт ладану».

До цих пахощів домішувався й запах воску. Свічковий ритуал супроводжує багато церковних таїнств. Існує сім розмірів свічок, нумерація яких своєрідна: 140, 120, 100, 80, 60, 40 і 20. «Стосороковка» — найтонша, «двадцятка», порівняно з нею, — велетень. Дехто вважає, що чим товща свічка, тим вагоміші наші підношення.

Святі отці радять не дурманити себе арифметичним магізмом: стільки-то молитов прочитав, поклонів «вибив», свічок поставив... Важливо все робити з глибокою вірою, Божим острахом. Тоді навіть свічка завтовшки із сірник возвеличиться в сотні разів, а користі принесе незмірно більше. І не обов’язково ставити свічку перед ликом Спасителя, тривожити Його своїми проханнями, можна шукати поручительства й в інших святих.

Наприклад, у Богородиці, Миколи Чудотворця — заступника від усіх лих. Якщо у родині хтось, не приведи Господи, занедужав, цілитель Пантелеймон вижене хворість. Свіча перед іконою святої Варвари вбереже від раптової смерті, Георгія — врятує худобу від мору. Часто доводиться чути про «віщі» сни. Мовляв, небіжчик просить принести бодай свічний недогарок: темно йому у потойбічному світі!

Митрофорний протоієрей Йосип Богаченко порадив не трактувати так вузько сновидіння. Бог через різні предмети, зокрема і через свічку, опосередковано, нагадує нам, живим, що ми призабули про померлих. Транскрипція цього напуття така: частіше й сердечніше молімося за померлі душі.

Після чотиригодинного стояння у храмі від незвички начеб хто кілка встромив у спину. А якщо служби — двічі на день? І так — цілорічно?! Кращу лікувальну гімнастику годі й придумати. Ось чому черниці стрункі, як тополі.

«Сповідується раб Божий...»

Священик запитав, чи є в мене натільний хрестик, попросив прочитати вголос Символ Віри і лише після цього накрив голову єпитрахиллю.

Сповідь для мене — суворіша за державний іспит із історії КПРС. Схопити на ньому «трійку» для студента, а тим більше комуніста — надзвичайна подія не лише для курсу, факультету, а й університету загалом. Ось і тягали мене чотири роки підряд по всіх партбюро і партійних зборах, від академічної групи — до університетських зібрань. І на кожному мусив «сповідуватися», як докотився до такого життя... Тоді, 1974 року, мої мучителі були істинними комуністами, а в 1990—1991 рр. — у перших лавах демократів...

Християнські подвижники часто повторювали думку, що людина повинна пройти три стадії — раба, найманця і сина. У студентські роки я не корився зі страху, тому не був рабом, не виконував послух за плату, тому ніхто не міг назвати мене найманцем. А ось чи став взірцевим сином, який діє з любові? І чи може вважати мене таким у нинішні часи Всевишній? Єдине скажу: постійно відчував Його підтримку. Багато разів ангел-охоронець під різними подобами витягував мене з ям, які я старанно копав собі сам.

На кожну сповідь, принаймні раз на рік — під час Великого посту, іду, як на страту. За цей час, хай навіть по порошинці, знаєте, скільки бруду назбирується?! Тільки не того, який можна змити бактерицидним милом. Для духовної чистоти підходить лише сповідальна баня. Здається, батюшка бачить за мною стільки гріхів, які й на причеп не вмістилися б... Запитання, як цвяхи: не зраджуєш дружину? Не впиваєшся вином? Не лихословиш? Чи не доймає тебе заздрість, байдуже яка — біла чи чорна? Терпляче несеш свій хрест і скорботи?

Я не можу переповісти деталі сповіді, бо це — таїнство і, за народними прикметами, Божа милість відвернеться від мене. Лише в одному зізнаюся: у каятті щирий, як ніде! І коли чуєш над головою «дозвільну» молитву і слова ієрея «прощаю і відпускаю гріхи твої...», фізично відчуваєш, як легшаєш. Те, що простив земний суд, пробачить і небесний. І від цього усвідомлення проступають сльози. Кажуть, вони корисні на сповіді, оскільки пом’якшують нашу скам’янілість, повніше очищують душу від гріховної скверни. Горді й самолюбиві, як правило, плачуть від образ. Не плачуть ті, котрі звинувачують інших і виправдовують себе.

Після кожної сповіді мене чекає «бенкет» — Божественна літургія, прикінцева частина якої — Святе причастя. Спершу причащаються у вівтарі священнослужителі: окремо — Тіло Христове, затим п’ють із чаші Кров Христову, тричі. Чому посвячені у вівтарі причащаються порізно Святих Таїн, а не сукупно, як миряни? На знак того, що Христос подав своїм учням у світлиці спершу Тіло Своє у вигляді хліба і окремо — Кров під виглядом вина.

Чашу зі Святими Дарами виносять для причастя. Стоячи на солії, священик лжицею витягає з чаші одну частинку Святого Тіла, напоєну Кров’ю, і спроваджує у мій рот. Відчуваєш єднання із Всевишнім і причетником вічного життя.

Одначе, хоч як стараюся, не вдається дожити «чистим» до наступної сповіді. Можна, звісно, ганити в усьому навколишній гріховний світ, але знаю: червоточина сидить-то в мені. За рік, хоч як боронюся, переступаю котрусь із десяти заповідей Закону Божого, нехтую однією-двома з дев’яти церковних заповідей чи дев’яти євангельських блаженств. В одного старця у Почаївській лаврі поцікавився рецептом від гріха. Ледь встигав за ним записувати: нарий коріння послуху, назбирай квітів душевної чистоти, нарви листя терпіння, плодів нелицемірних. Усе це висуши постом, поклади до каструлі добрих справ, приправ смиренням, слізьми покаяння, сіллю братолюбства, щедротами милостині і приймай по три ложки у день страху Божого. І обов’язково носи одяг праведності. А то простудишся і знову захворієш на гріх.

Ось так і ходжу невиліковним: усе якогось компоненту бракує.

Двадцять четверта ігуменя

Кажуть, у селі Каноничі Володимирецького району у новонародженого першим чином перевіряють, чи немає збоку кобури: що не хлопець, то міліціонер! А в Іванівці Корецького району на Рівненщині обмацують груди — чи не обвішані хрестом? Жарт жартом, але Іванівка виколисала 56 священиків. Звідси родом і нинішня ігуменя Корецького Свято-Троїцького жіночого монастиря матушка Наталія (Ільчук). Двадцять четверта за всю історію обителі. З вісімнадцяти років у монастирі, пройшла всі послухи.

У лютому 1969 року Надія Ільчук прийняла мантію і стала черницею Наталією. А через рік її звели в сан ігумені. Для монастиря ті часи видалися нелегкими. «П’ятихвилинки» у місцевому автопарку починалися з традиційних напучувань: якщо хто-небудь підсобить черницям транспортом — звільнять з роботи. Майже в повній ізоляції сестри почали реставрацію монастиря. Під час золочення бань навідався слідчий райвідділу міліції.

— Надійшов сигнал: золотом смітите... Скільки кілограмів витратили?

— Кілограмів? — здивувалася ігуменя. — Ми ведемо облік книжечок-упаковок... сухозлітного золота. — Дістала зі скриньки прямокутник розміром як аркуш календаря, тонший цигаркового паперу.

Слідчий потягнувся до нього.

— Ні-ні, якщо ви не мали справи із сухозлітним золотом, можете пошкодити. Воно ніжне. Ще царської роботи, 98-ї проби. Давайте ніготь!

Матушка Наталія акуратно наклала сухозлітну пелюстку на інтелігентський мізинець, зайве прибрала лезом, притисла ватяним тампоном:

— Тепер можете доповісти і показати начальству, як золотять бані.

Черниці вистояли проти численних комісій: хоч тілом немічні, зате духом сильні. Як і їхні біблійні супутниці: Марія Магдалина, Варвара, Катерина... Коли Вчителя залишили апостоли-учні, його продовжували супроводжувати жінки. Вони і на Голгофу зійшли, не страшачись варти і безсилля перед важким каменем, що перепиняв вхід до Гроба Господнього. Тому-то після Воскресіння Ісус спершу постав перед жінками-мироносицями.

Коли ж у світсько-релігійних стосунках потеплішало, обителі повернули і експропрійовані колись будівлі, і поле. Районна влада не натішиться черницями: «Ви — наша гордість!» Але вони були такими завжди протягом ось уже 320 років. У період громадянської війни й іноземної інтервенції сотні знедолених сиріт, дітей червоноармійців та селян знайшли тут притулок. У тяжкі воєнні роки монастирські мури служили надійним укриттям для місцевих жителів: хліб, який випікали у монастирській пекарні, неодноразово рятував людей від голоду. І сьогодні Христові наречені продовжують традиції соціального служіння. Біди народу — біль монастиря. Адрес гуманності, доброти й милосердя не перелічити. Усе це — результат піклування матушки Наталії, її сестер.

Вечорами звиклому до принад міста у монастирі нуднувато. Про куриво забув першого ж дня — грішно. У вільний час «пасся» в монастирській бібліотеці, багатій на теїстичну літературу, навіть раритетну. У ній натрапив на список меценатів, чиї імена поминаються на кожній літургії. Серед них — Федір Руцький, колезький радник. Його дарунок — срібне із позолотою панікадило, і донині висить у центрі храму. На монастирській території — могила і Ганни Андро (уродженої Оленіної). Донька президента Академії мистецтв, оспівана Олександром Пушкіним у віршах «Я вас любил», «Не пой, красавица, при мне», «Ты и вы», «Ее глаза», відзначалася щедрістю. Завдяки її клопотанню монастир став власником чималого орного клину та лісу. Усім серцем Ганна прикипіла до святої обителі. І ще за життя дістала від Священного Синоду благословення на поховання тут.

Вільний час скрашували і задушевні, бувало, запівнічні розмови з матушкою Наталією. Про життя, віру... Більше слухав. Як-не-як — тридцять п’ять років біля керма обителі, увісімдесяте відсвяткувала День Ангела. Один раз навіть у Єрусалимі.

…Одне по одному гаснуть вікна у келіях: після читання вечірнього правила черниці лягають спати. Але є в обителі місце, де молитва не переривається ні на хвилину. Невсипний Псалтир — так називається у православних монастирях цей вид молитовного діяння. Змінюючи одна одну, сестри читають Псалтир. За обитель, країну, за покійних і повносилих. За нас із вами, грішних.