ПАНІКА БУЛА ТАК БЛИЗЬКО! ПІДВИЩЕННЯ ЦІН НА БЕНЗИН ВІДБУЛОСЯ. ЧАС ПІДБИВАТИ ПІДСУМКИ

Крах символів

Третього жовтня 2000 року масові сутички між палестинцями та євреями сповістили про закінчення одинадцятирічного перехідного періоду між біполярним (його ще називали двополюсним) та безполярним (відповідно — безполюсним). США — лідери у світових структурах безпеки (ООН, НАТО) — змушені мовчки споглядати крах ідеалів останнього американського президента минулого тисячоліття. Мовчки, бо пряме воєнне втручання в хід громадянської війни на землі обітованій, можливо, й допоможе відновленню миру на вулицях Єрусалима, але скине весь світ у безодню енергетичного протистояння між країнами — споживачами нафти та головними постачальниками — державами ОПЕК. І позаяк усі сторони (араби, євреї, ОПЕК, об’єднана Європа) апелюють, по суті, до одного суб’єкта світової політики — до США (формально, йдеться, звісно, про втручання з боку ООН або НАТО), цілком очевидно, що не програти на одному з цих двох напрямів американцям просто неможливо.

Уперше біполярний механізм урегулювання проблем прямого збройного протистояння був зайвим безпосередньо напередодні розвалу СРСР, 1989-го під час війни в Перській затоці. Країни ОПЕК буквально змусили США втрутитися в конфлікт між Іраком та Кувейтом. Сценарій тодішнього тиску майже не відрізняється від сценарію літа—осені цього року. Так само різко підвищувалися ціни на бензин, передусім у європейських країнах. Різниця лише в тому, що одинадцять років тому обурені споживачі не перешкоджали підвозити бензин на бензоколонки.

1989-го сторони домовилися про своєрідне ексклюзивне право постачання енергоносіїв на європейський ринок (правило Лондонської біржі). Але, найголовніше, вперше СРСР не став на захист країн з протилежного табору.

Таксисти й водії довгомірних вантажівок, ясна річ, і гадки не мали, що насправді вони не долали егоїзм своїх урядів, а розхитували надзвичайно складну систему стримування цін на енергоносії, встановлену під час (точніше, у результаті) війни в Перській затоці 1989 року. Держави Західної Європи як основні споживачі нафти ОПЕК домовилися, що купуватимуть нафту тільки на Лондонській біржі, а в себе запровадили майже 100-відсоткові акцизи на продаж бензину вроздріб. Автомобілізоване до краю суспільство одинадцять років справно платило за кожен літр бензину, як за два. «Зайві» 50 центів поверталися тим-таки покупцям з більш високою зарплатою та з вагомішою соціальною допомогою і забезпечували, відповідно, більш високі ціни на споживчі товари в Європі. Населення країн ОПЕК, що прагне, природно, європейських стандартів життя, повертало значну частину нафтових грошей у формі більш високої плати за імпорт європейських товарів. «Зайві» 50 центів служили також досить ефективним засобом стримування обсягів споживання автомобільного пального, отже і втримування його ціни на зафіксованому на початку десятиліття рівні.

Країни колишнього РЕВ (крім Польщі), що інтегрувалися в Західну Європу, розпочинали всі свої економічні реформи саме з запровадження цих «зайвих» 50 центів за кожен літр автобензину. Найпоказовішим є досвід Угорщини, що стала однією із найдорожчих (за рівнем цін на споживчі товари) країн світу. У цій країні реформатори, не довго думаючи, запровадили екологічний акциз на бензин у розмірі... 50% його роздрібної вартості.

Штучно високі акцизи на бензин, у кінцевому підсумку, сприяли також високій і, головне, стабільній діловій активності в Європі. Механізм впливу двоякий. Європейцям, аби втриматися навіть на найнижчому щаблі соціальної піраміди в Європі, необхідно «повпрівати» на роботі значно більше, ніж на будь-якому іншому континенті. З другого боку, через вищу собівартість будь-якої продукції європейського виробництва прибуток у виробників, ясна річ, менший, ніж на континентах. Результат очевидний. В Україні удатний бізнесмен навіть районного масштабу дуже скоро оточує себе охоронцями (і відтоді конкурує за цілком інакшими правилами!). В Європі дозволити собі таку розкіш може далеко не кожен. Отже, й мораль інакша...

І ще одна важлива особливість західноєвропейського механізму стримування ОПЕК. Вони оподатковують не ввезення енергоносіїв, а тільки продаж їх на ринку. Ввозь скільки хочеш, аби купили. А купують, природно, не так активно, як у країнах, де не треба платити «зайвих» 50 центів за кожен літр бензину. Дорого, але завжди мало. Урядам співтовариства вигідна ділова активність на внутрішньому ринку, яка стимулює споживання енергоносіїв. В Україні чиновник розподіляє постачання й розподіл дешевих енергоносіїв, отже, його доходи залежать не від ділової активності на внутрішньому ринку, а від апетитів нафтопродуктотрейдерів. За право користуватися дешевими бензином чи газом, платять, ясна річ, більше.

У серпні-вересні під час вуличних заворушень дала тріщину (і невідомо, чи встоїть!) саме ця струнка та складна система. Конкретні ціни, а тим паче роздрібні, західний істеблішмент не турбували. Західноєвропейським урядам важливо було зберегти саме цю принципову схему формування стабільної ціни нафтопродуктів.

Похвала менталітету

В Україні на загрозу воістину глобальних змін у Західній Європі відреагували більше ніж мляво. Найширші верстви населення просто не встигли як слід злякатися подорожчання нафтопродуктів, проте дуже швидко відчули, що багато цін знизилися замість того, щоб підвищитися. Бажання водіїв власних автомашин узяти «попутника» зросло пропорційно вартості бензину, й ціни на такі перевезення навіть знизилися. Оскільки тепер подорожчання бензину не супроводжувалося поки що масовими держзакупівлями пального, а відтак і друкуванням додаткових грошових знаків, то кожна гривня, витрачена на бензин, створила додатковий дефіцит на споживчому ринку, завдяки чому ціни не галопують, попри зростання накладних видатків продавців.

Малий і середній бізнес при подорожчанні бензину змушений більше працювати за ту ж саму ціну. Надприбутки неможливі. «Охоронці», як і решта видів «дахів», перетворюються на дороге задоволення, і, як наслідок, етичні засади конкуренції на очах стають цивілізованішими.

Протилежна ситуація в середовищі нафтопродуктотрейдерів. У них прибутки зросли, а мораль стала пропорційно жорсткішою. Утім, оскільки переважна більшість продавців бензину — громадяни нашої країни лише формально, Україна від цього не постраждала. Радше навпаки: пропонування бензину не зменшилося, а конкуренція за право доступу до українського ринку нафтопродуктів зросла.

Через те, що розподіл дешевих нафтопродуктів у цих умовах неможливий, знизились додаткові доходи українських чиновників, проте важко назвати цей чинник негативним. Тим паче що держапарат компенсує свої втрати на бензиновому ринку багатими дарами від охочих експортувати. Через різке подорожчання європейської продукції українські товари на цьому ринку поза конкуренцією. Різко зросла також конкуренція між українськими й російськими експортерами. Не випадково днями український уряд оголосив, що залізничний брухт прирівнюється до військового. Дефіцит колісних пар досі був одним із чинників стримування російського залізничного транзиту через Україну.

Практично, кожна деталь українського феномена спроможна шокувати широку публіку. Зблизька, звісно. І якщо українці зачудовано дивилися репортажі про бензинові вуличні заворушення по той бік «шенгенської стіни», то в численних дослідних центрах усього світу з подивом перечитували новини з України. Болісні роздуми не дають відповіді на запитання: чому бензин в Україні подорожчав так само різко, як і в Західній Європі, але при цьому в них — заворушення, у нас — зразковий, навіть викличний спокій? А коли немає прямої відповіді, то все це спишуть на національні риси характеру.

Як це було...

Побіжна хроніка подій. Повзуче подорожчання бензину в Україні почалося ще з весни. Задовго до бензинового переполоху в Європі, в червні український уряд полегшив податковий гніт для експортерів нафтопродуктів і нафти в Україну.

Ще навесні Віктор Кальник, перший заступник міністра економіки, заявив в інтерв’ю для радіо «Свобода», що очікуване підвищення російських податків на експорт нафтопродуктів в Україну навряд чи позначиться на роздрібних цінах на українських бензоколонках, оскільки «ми вже давно, по суті, орієнтуємося не так на ціни російського ринку, як на ціни середземноморського плацу». Поясню, що мав на увазі В.Кальник: регулярно, перед початком кожної посівної та жнив, в українському уряді демонстративно повідомляли про ввезення грецьких і азербайджанських нафтопродуктів. Природно, греки орієнтуються на ціни свого регіону — так званий середземноморський плац. Широка публіка, правда, навряд чи знає, що така демонстрація, як правило, закінчувалася головним болем призначуваних урядом компаній операторів постачання азербайджанської та грецької солярки, оскільки ціни азербайджанських і грецьких нафтопродуктів усе одно були вищими від російських. Держава застосовувала метод так званого «розведення ціни» солярки, примушуючи агрогосподарства закуповувати і російські, і грецькі, і азербайджанські нафтопродукти за середньою ціною (інакше ні грецьке, ні азербайджанське пальне ніхто в Україні не купив би). Одне слово, ціновий тиск — справа тонка, а тим паче поведінка сторони, в якої вимагають додаткові гроші. Те, що В.Кальник посилався на ціни середземноморського плацу, означало тільки, що він не вперше чує про погрози підвищення вартості російських нафтопродуктів, і знає, як на ці погрози відповідати і що робити. (Зауважу, що до рівня середземноморського плацу ціни на нафтопродукти в Україні не дотягують навіть тепер.)

Зауважу також, що В.Кальник після цієї заяви аж до приходу на посаду міністра економіки В.Рогового, як міг, ухилявся від коментарів на тему цін на нафтопродукти в Україні.

Новий міністр економіки обійняв свою посаду саме тоді, коли почуття всіх, хто завозить нафтопродукти в Україну, напружилися до краю. По телевізору вже показували репортажі про масові протести проти підвищення цін на бензин у Великобританії, Франції і Бельгії. До закінчення пільгового періоду оподаткування імпорту нафтопродуктів з Росії з 1 жовтня залишалося зовсім мало. Уже на початку літа прем’єр Віктор Ющенко заявив, що держава більше не займатиметься посівною чи жнивами, отже, не буде чергових масових держзакупок нафтопродуктів, що викликало гострі дискусії у пресі (які, у свою чергу, переконували українських автовласників в обгрунтованості підвищення цін краще від будь-яких рекламних чи піарівських кампаній). Заява прем’єра означала також, що не буде й нової угоди між нафтопродуктотрейдерами та урядом. Таким чином, усю відповідальність за надмірне підвищення цін і за те, що нафтопродукти можуть через жадібність залишитися нереалізованими, менеджерам доведеться брати тільки на себе. За цих умов кожне слово нового міністра про ціни нафтопродуктів було набагато дорожче золота.

І В.Роговой це, мабуть, розумів. На прицільні зацікавлені запитання журналістів він відповідав однозначно. Мовляв, справді, в Україні ціни нафтопродуктів можуть підскочити після 1 жовтня («либонь, усі дивляться телевізор і бачать масові заворушення в Західній Європі»). Трейдери збагнули, що новий міністр відверто знущається з їхніх заповітних бажань, і одночасно, у ніч із 15 на 16 вересня, підняли роздрібні ціни на бензин на 10—15%. Уряд у будь-якому випадку не встиг би зреагувати — попереду були два вихідних дні!

«Щоб помститися», Кабмін переглянув (у бік зниження) на 3% свій прогноз інфляції цін до кінця року. На той час річний індекс інфляції вже становив 18%. За прогнозом уряду, попереду маячіло підвищення цін ще на 7%. Коли розділити цю жалюгідну дельту на три місяці, та ще й відняти неминуче сезонне зимове підвищення цін на комунальні послуги, то на ринок нафтопродуктів майже нічого не залишається. Це був чіткий сигнал, що будь-яка PR-кампанія нафтопродуктотрейдерів з обгрунтування підвищення цін буде програшною. А що така кампанія була, і що її розіграно по- справжньому, кожен читач може переконатися дуже легко: досить відверто відповісти самому собі, спираючись на власні ще свіжі враження, на четверо запитань:

чи бачили ви репортажі про вуличні заворушення в Західній Європі?

було хоч в одному репортажі названо конкретні цифри підвищення роздрібних цін саме на тих бензоколонках, які викликали такі бурхливі пристрасті по той бік «шенгенської стіни»?

чи не здається вам дивним, що журналісти показують конкретних погромників бензовозів, але при цьому говорять не про роздрібні ціни на бензин, а про індикативні ціни на барель нафти?

чи не здається вам, що підвищення вартості нафтопродуктів неприродне, якщо врахувати, що ціни на стихійному ринку автопослуг після такого підвищення не зросли, а впали?

Гадаю, що вимагає пояснень і рішення Верховної Ради про зняття з 1 жовтня мита на імпортні нафтопродукти. Принциповим наразі є не те, що вартість нафтопродуктів після такого рішення знижується. Важливо інше: йдеться про плату на кордоні. Коли є мито, його мусять сплачувати і ті, хто ввозить нафтопродукти з Росії, і ті, хто ввозить їх із будь-якої іншої країни світу. Такі мита були надійною перешкодою для ввезення в Україну нафтопродуктів неросійського походження. І якщо РФ збирається підіграти країнам ОПЕК, сподіваючись підняти в Україні ціни нафтопродуктів, то вона повинна бути готова й до прямої конкуренції на цьому ринку з неросійськими трейдерами!

Замість післямови

2 жовтня одна київська газета вийшла з полосним матеріалом про ситуацію на енергоринку. У підзаголовку читаємо: «На ринку нафтопродуктів ціни знизились і найближчим часом стабілізуються». Але сам матеріал озаглавлений так: «Можна зробити глибокий вдих». Більше ніж символічно — на вдиху, либонь, не розмовляють!

Першими, звісно, зреагували самі росіяни. У Західній Європі ще тривали масові заворушення, ЗМІ ще рясніли прогнозами про вартість нафти наприкінці 2000-го на рівні 40 доларів за барель, а російський уряд уже зверстав проект бюджету на основі набагато реалістичнішого прогнозу цін Лондонської біржі — 18 доларів за той-таки барель сирої (ясна річ, неросійської) нафти. Такий прогноз означає, передусім, що, як один із потенційних конкурентів ОПЕК на ринку нафти й нафтопродуктів, Росія не брала й не братиме участі в колективному психологічному тиску країн ОПЕК на Західну Європу, отже наша східна сусідка не планує стати учасником цієї організації. Світ не буде біполярним, він не розділиться на групу країн споживачів нафти і групу країн продавців нафти. Цілком очевидний також висновок про те, що Лондонська біржа як механізм стримування ОПЕК і далі використовуватиметься. Незалежно від того, як буде врегульовано конфлікт між євреями й палестинцями в Ізраїлі, результати бою на другому фронті «арабської війни» вже оголошено.

Українці в цій віртуальній війні поводилися більш ніж стримано. Схоже, вони «переплюнули» в цьому навіть відомих своєю стриманістю скандинавів. Зауваження першого заступника міністра енергетики Гайдука про те, що нам не потрібен такий бардак, як у Британії, не потонуло в розкотах гомеричного реготу.

Дійові особи українського енергоринку впоралися вчасно: максимум, що можна було взяти від готового запанікувати українського телеглядача, трейдери вже взяли, тепер настав час для паузи — поміркувати, як жити далі...