ЗВІДКИ У ХЛОПЦІВ ІСПАНСЬКИЙ СМУТОК?

Влітку приїжджав у гості брат. Як годиться, за черговою склянкою чаю після розповідей про життя та здоров’я батьків, найближчих, близьких і просто родичів, сусідів і знайомих, знайомих сусідів дійшла черга до моїх та його однокласників. Оскільки востаннє з багатьма із них я бачився в 1975-му, вирішили згадувати по партах — хто з ким сидів. Дівчата (я так їх і пам’ятатиму — у шкільній формі і з бантами) всі поміняли і зовнішність, і прізвища, тому довелося «йти» за шкільними прізвиськами. Почали з мого класу й від першої парти: «Гусак і Бунька як?» — «Нормально, — відповів брат. — Гусак восьмий рік в Італії, а Бунька років п’ятнадцять як у Чехію поїхала». — «Ух ти, — моєму подиву не було меж, — Бунька чешкою стала! А Вось і Фунтик?» — «Вось не зміг приїхати навіть сина одружувати. Фунтик із ним працює. У Португалії. Років шість чи сім як поїхали. З дружинами. Та Вось уже неодружений — його дружина відразу знайшла собі багатого португальця, народила йому дитину».

Сім парт було в «моєму» ряду. «Добравшись» до останньої, я зупинився: все гранично ясно — більш як половина моїх однокласників улаштувалися в Західній Європі. Хто в Італії, хто в Іспанії чи Португалії, є «французи» та «греки»... Кілька допомагають будувати капіталістичне майбутнє в Америці та Канаді. Одна щасливиця виграла «зелену карту» і тим самим вирішила купу проблем, у тому числі й заміжжя: відразу знайшовся бажаючий узяти її за дружину.

Ситуація з братовими однокласниками така сама.

Традиція! Діди й прадіди наші проторували стежину «туди» ще у 20—30-ті роки минулого століття. Мій прадід допомагав американцям виходити з Великої депресії, сіяв пшеницю в Аргентині, рубав очерет на Кубі (до ери Ф.Кастро, звичайно) і ліс у Канаді. Все мріяв заробити досить доларів, купити досить землі і ситно годувати своїх дітей своєю ж працею. Першу та другу частину плану виконав ще в 1936-му — працював не сам, помічником узяв зятя. З останнім пунктом халепа вийшла — настав «золотий вересень» 39-го, і Тернопільську область визволила Червона Армія від польського ярма. А заодно й мого прадіда із зятем. Від поляків, доларів і землі.

Не хочеться бути банальним, та як тут не згадати, що все повторюється в історії. Розвиток іде спіраллю від трагедії до фарсу. Якщо тоді мої земляки їхали за океан, прагнучи вирятуватися з бідності, зі сльозами на очах, залишали сім’ї, — то тепер від нічого робити радісно подорожують і зі сміхом заробляють євро. Не бачив я радості в очах знайомого, який розповів про свій досвід пошуку роботи в Португалії: «На мою вищу гуманітарну освіту ніхто уваги не звертав. Навіть свої, які там прижилися й налагодили власний бізнес, продаючи по 300—350 дол. робоче місце. Точніше, просто інформацію — куди звернутися і кого запитати. У мене таких грошей не було — довелося три місяці жити під мостом. Разом із неграми. Вони були дуже перебірливі до пропозицій, і завдяки цьому я безплатно знайшов роботу».

За офіційно визнаною статистикою, сім мільйонів українців працюють за кордоном. Вік, навіть якщо судити лише по тих, хто поїхав із мого рідного села, цілком продуктивний і навіть репродуктивний.

На Різдво відвідав батьків. Батько, який усе життя пропрацював у полі, показував колгоспні ниви: «Поділили паї, техніки не дали. Знайшовся ініціативний, кричав на зборах, що він сам оброблятиме, тільки дайте йому в оренду, годуватиме й напуватиме нас. Близько шістдесяти чоловік погодилися». Поле, на яке показував батько, все заросло багаторічними бур’янами. «П’ятий рік не орано, не сіяно. Не давав ні грошей, ні натуроплати. Ходили до адвоката. Колективних позовів не приймає, лише індивідуально. А де грошей на позов узяти, якщо не платить?»

Не орано, не сіяно, вирахував я, приблизно відтоді, як поїхали мої та братові однокласники.

На вокзалі зустрічав мене сусід. «Машина в тебе гарна, нова», — вирішив я хоч якось віддячити йому за послугу. «Дружина подарувала, двадцять дві тисячі гривень віддав», — Степан і в дитинстві хвалитися любив. «А скільки твоїх із цих двадцяти двох?» — «Та яке «скільки?»! Я останніх вісім років за роботу в колгоспі жодної гривні не отримав. Півроку тому влаштувався в місті, заплатили 400 гривень. То я від каси півгодини не відходив — плакав від щастя, натішитися не міг!» — «А як же ви живете?» — «Дружина з сестрами в Італії. Не дадуть померти!» Три сестри в Італії, чоловіки й діти тут залишилися, чекають, коли годувальниці приїдуть, грошей привезуть. Або надішлють... А «на поїсти» у селі багато й не треба: господині згадали бабусині рецепти і та-а-акий хліб випікають! І свині-гуси-кури подвір’ями бігають. Був би цукор — і життя за щастя! Цукор, до речі, на моїй батьківщині — валюта. «Твердіша» за горілку.

Підраховано, що у XX столітті з України емігрувало двадцять мільйонів громадян. Революції, війни громадянські та світові, бідність гнали моїх земляків із насиджених місць. Потім націоналістів вивозили в Сибір та Магадан прищеплювати почуття інтернаціоналізму.

Через моє село остання війна прокотилася у березні 44-го. Шістдесят років миру, дванадцять років незалежності — і сім мільйонів за кордоном. Суха арифметика. Сумна... У мирний і спокійний час у країні в центрі Європи діти виростають без батьків, чоловіки живуть без дружин, дружини покращують генофонд чужого народу, батьки-пенсіонери бачать своїх дітей один раз на кілька років по кілька днів. У моєму рідному селі, де понад півтисячі дворів, цього навчального року до першого класу пішло... дві дитини. Я знову взявся за підрахунки: народжувати перестали тоді, коли поїхали на заробітки. Не взагалі народжувати, а в рідному селі, на Батьківщині й для Батьківщини. Наші жінки в Португалії народжують, в Італії... Від і для португальців, італійців.

Мої обидва діди та обидві бабусі народилися і закінчили церковно-парафіяльні школи ще при Австро-Угорщині. Батьки застали польське панування. Я виховувався при СРСР.

Мої односельці гинули в Італійських (знову Італія?) Альпах, захищаючи Франца Йосифа Габсбурга. Дід по матері із шаблею й на коні 1 вересня 39-го контратакував німецькі танки під Познанню. Дід по батькові пропав безвісти в 44-му в Естонії. Не було «похоронки», тому бабуся, у неповних сорок залишившись із двома дошкільнятами на руках, усе життя отримувала 12 карбованців пенсії. Стала матір’ю для двох, хоча народила одну дитину: дружину рідного бабусиного брата задушили бандерівці за те, що чоловік воював у Червоній Армії. І за те, напевно, що загинув «за Родину, за Сталина!». З тринадцяти бабусиних сестер і братів після перемоги залишилося три молоді вдови. З семи братів із війни не повернувся жодний.

Нехай, тодішні біди хоча б логічні — ми були для окупантів сировиною, гарматним м’ясом, недолюдьми й «западенцями». З серпня 1991-го ми живемо на своїй землі й у своїй державі. Що (чи хто?) жене нас сьогодні з рідної землі? Якою логікою пояснити масовий виїзд на Захід і роботу «на дядька»?

Судячи з того, що я побачив і що почув, нікому мої земляки вже не цікаві. Та й їх уже не цікавлять державні проблеми. У народі міцно засіла думка, що влада в Києві — сама по собі, а він, народ тобто, має «вигрібати», сподіваючись лише на себе. Чи на дружин і чоловіків, які в Португалії, Іспанії, Греції... І не дивно, що на моїй батьківщині більше цікавляться політичними процесами й погодою, врожаями мандаринів чи оливок у країнах Західної Європи, ніж процесами в Києві. «Європейський вибір» для столичних керівників досі ще з розряду теоретичних і обговорюваних проблем, а для моїх земляків — реальність, що здійснилася, і хліб насущний. А в багатьох випадках — не тільки хліб. Сусідка поїхала з чоловіком до Італії. Влаштувалися працювати в Неаполі в одній сім’ї. Гроші надсилають бабусі з дідусем, які й дім піднімають за євростандартом, і онуків (чи дітьми їх тепер вважати?) в інститутах навчають. Начебто життя налагодилося. Особливо якщо брати до уваги, що до італійського періоду в цій сім’ї була дворічна смуга безробіття: і чоловіка, і дружину одночасно скоротили, а влаштуватися в 30-тисячному районному містечку було нікуди.

Все зароблене в італіях і португаліях мої земляки вкладають на малій батьківщині — у будинки, автомобілі, освіту дітей. Міцна генетика, не скоригує її навіть приклад мого прадіда із зятем, які втратили все в 1939-му. Ще одна сусідка й подруга дитинства до Іспанії поїхала, залишивши вдома самого сина-школяра. За нетривалі приїзди на різдвяні та великодні канікули зуміла організувати будівництво величезного дому, прикупила сусідню ділянку, подарувала сину ВАЗ-2105, поставила кований паркан вартістю чотири тисячі доларів. План на літо — будівництво на подвір’ї басейну.

Не лише гроші заробляють наші «за бугром», а й жити вчаться за євростандартами. Хто дітей, а хто дружин чи чоловіків до «себе» не бере — до когось треба буде повертатися, хтось має за господарством наглядати, будувати дім і басейн біля нього.

А що ж ті, хто залишився? На кого й на що розраховують? На 2005 рік, на те, що Закон дозволить продавати сільськогосподарські землі. Чекають, що приїдуть закордонні дядьки й тітки, скуплять землю, організують за американським, канадським, голландським зразком фермерські господарства, наймуть 5—10 працівників, дадуть нову закордонну техніку та зарплату в 1000 євро. «А як же інші?» — запитав я. Відповіді не почув.

Одного разу в розмові з мером Артемівська довелося почути: «Україна починається з Донбасу. Ми даємо 22 % ВВП. Тому влада нас має берегти, плекати й дослухатися до нашої думки!». Починається, якщо дивитися зі Сходу. Однак та сама Україна починається з Галичини, якщо стати на західному кордоні. І решта добрих три чверті ВВП звідкись беруться. Чи не з тих семи мільйонів, які працюють на ВВП не рідної країни?

Час від часу серед політиків, політологів і філософів спалахують суперечки, якому державному устрою бути в Україні. Хто бореться за унітарну державу, кому подобається федеративний чи конфедеративний устрій, хто віщує й геть похмурий варіант — розвал на три-чотири повністю самостійних утворення. А життя тим часом плине. І моя рідна Тернопільська область, а з нею разом Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька й Закарпатська фактично належать Європі. Поки що лише в тому сенсі, що саме на європейські держави працює найактивніша частина населення регіону. І живе там.

Ось вам і відповідь, звідки ж у галичан, гуцулів і закарпатців, і в тих, хто поїхав, і хто залишився, іспанський смуток. Поки що — смуток. А то, може й так статися, переросте він плавно в радість... І знову очікувати визволення і возз’єднання. І все спочатку: «Як понесе кров ворожу...»

Друг мій родом із Харківської області. Вислухав від мене те, що ви прочитали, в усному викладі й додав: «А мої однокласники в Росії працюють. Сусід у Підмосков’ї дім побудував. Прописаний в Ізюмі, але приїжджає лише гостювати».