Земельна реформа чи вибоїстий шлях у далеке минуле?

Для забезпечення і першого, і другого треба було докласти чимало зусиль. У постійній боротьбі за виживання, згідно із законами природного добору, перемагали більш сильні, гнучкі та фізично розвинені представники роду гомо сапієнс.

Маючи спільні проблеми, перші хлібороби зіштовхувалися і з іншими, зокрема з агрокліматичними змінами. Важливою проблемою виживання було виснаження ґрунту та зниження його родючості, - обробіток орних земель упродовж багатьох років на одному місці призводив до зменшення врожайності. Благо, за тих часів землі було багато, а людей мало, і цю проблему вирішували без особливих складнощів. Яскравим підтвердженням служать археологічні пізнання життя та побуту давньої Трипільської культури. Перші хлібороби, спалюючи свої житла, переходили на нові родючі землі. Освоюючи та виснажуючи їх, пересувалися на наступні. Це одна з ознак екстенсивного примітивного землеробства.

Тисячі років розвитку цивілізації багато чого змінили. Відомі всьому світу вчені Тимірязєв, Вавилов, Стебута, Прянишников та багато інших зробили великий внесок в аграрну науку. Прискорили її розвиток, збагатили своїми знаннями культуру землеробства, розширили горизонт рослинництва в різних агрокліматичних зонах.

У заключний період існування СРСР прагнення досягти єдності між наукою та виробництвом з допомогою соціалістичних зобов'язань і п'ятирічних планів, які шкодили сільському господарству, у підсумку максимально віддалило науку та аграрну галузь одна від одної. Виробництво сільськогосподарських культур з допомогою різних бар'єрів відгороджувалося від науки, використовуючи в землеробстві старі перевірені технології.

Після проголошення незалежності та впровадження так званої аграрної реформи зв'язок між ними остаточно зник. Хронічне недофінансування наукових розробок, застаріле обладнання, злиденні зарплати науковців і багато чого іншого підштовхували аграрну науку до прірви.

Непродумане, яке завгодно, тільки не творче розпаювання земель сільськогосподарського призначення не сприяло народженню невеликих фермерських господарств, у рази збільшило безробіття та деградацію сільського населення. Навіщо обробляти землю самостійно? Простіше позбутися цього головного болю, здати ділянку в оренду та одержувати бодай якісь гроші. Розділивши землі, держава в особі натхненників земельної реформи самоусунулася від вирішення проблем, що раптово виникли на шляху новостворених власників. Пільгове кредитування, лізинг, підтримка малих фермерських господарств - це тільки слова, вписані в декларації, не прийняті або прийняті закони, які не працюють. Поділ фермерів на своїх і чужих дає змогу по-тихому дерибанити в інтересах обмеженого кола осіб ті малі засоби підтримки, які виділяє держава.

Якщо подивитися на сільське господарство з висоти пташиного польоту, вид не такий сумний, звичайно. Країна щорічно б'є рекорди зі збору зернових і олійних культур. І не має значення, що семи-, десятипільні сівозміни, чергування культур із обов'язковими чорною або зайнятою парою, багаторічними травами виявилися сьогодні незатребуваними пережитками минулого.

Ми, як і наші прадавні предки, повернулися до екстенсивного виробництва, що виснажує ґрунт, оскільки так і не навчилися працювати на землі ефективно. Дво-, трипільні сівозміни вирощування пшениці, ячменю та соняшнику згубні для родючості, відновити яку не спроможні навіть величезні дози внесених мінеральних добрив. Але ж орієнтоване на експорт виробництво в країні, де половина орних земель розташована в зоні ризикованого землеробства, потребує жорсткого державного та екологічного контролю. Здійснити його за нинішніх умов дуже складно. Навіть у рази поліпшений обробіток ґрунту, сучасні знаряддя виробництва, продуктивна та ощадлива техніка, нові сорти рослин, різноманітні мікро- і макродобрива, хімічні засоби захисту не здатні зберегти родючість українських земель.

Ілюзія успішного землеробства підтримується лише завдяки сприятливим кліматичним умовам останнього десятиліття та ціновій кон'юнктурі на глобальних ринках зернових.

У земельних відносинах ми впритул наблизилися до Т-подібного перехрестя. Час вибирати: чи повертаємося ми у бік земельного ринку, ризикуючи остаточно залишитися на своїй землі без земель, чи подолаємо поребрик, нічого не змінюючи, чи зробимо рішучий розворот до нової моделі сільськогосподарського виробництва.

Ключовим питанням впровадження нової моделі є право власності на землю. Згідно з Конституцією України земля належить народу. За час убогих реформ ми забули про тих, кому свого часу не "пощастило" працювати в колективних сільськогосподарських підприємствах. Молоде покоління жителів сільських територій, навіть маючи бажання працювати, не може розширити своє господарство за межі присадибної ділянки. Фахівець, який після закінчення сільськогосподарського вузу повернувся в село, не може здійснити своєї мрії та стати фермером, тому що вільної землі для нього немає. Мізерну частину обробляють власники особистих паїв, решта, включаючи землі запасу та резервний фонд, перебуває в оренді.

Для усунення цієї та багатьох інших помилок, можливо, було б доцільним повернути орні землі в державну власність. Фактично вона залишиться в користуванні тих, хто її обробляє, включаючи великі агрохолдинги.

У кожному районному центрі можна створити не "паперові", а реальні фермерські асоціації. Їхніми членами в обов'язковому порядку мають бути ті, хто працює в аграрному секторі, використовуючи землі колективних сільгосппідприємств. Держава делегує права власності на землю новоствореним асоціаціям. Розробляє та впроваджує типовий для всіх асоціацій статут, ухвалює потрібні закони, визначаючи права та обов'язки тих, хто працює в аграрному секторі.

Для більш тісного та ефективного співробітництва аграрної науки й виробництва асоціації фермерів з допомогою договірних зобов'язань із науковими установами отримують науково обґрунтовані висновки про впровадження складених технологічних карт як для кожного фермера окремо, так і для асоціації в цілому. Їхнє виконання має бути обов'язковим для тих, хто працює в аграрному бізнесі.

Фермерські асоціації зобов'язані мати право не тільки на землю, а й на вирощену продукцію, право конкурувати із зерновими трейдерами та реалізовувати вирощений урожай за вигіднішими цінами. Асоціації оплачують послуги науковим установам, лобіюють пільгове кредитування своїх членів, залучають і підтримують нові фермерські господарства. Тому давайте зупинимося та разом подумаємо, чи варто продавати те, що наші предки зрошували своїми потом і кров'ю, відстоюючи право жити, працювати та помирати на своїй землі.