Якою є правда про економічне зростання в Україні?

«Українська економіка показала високий запас міцності у період загострення політичної ситуації в країні. Однак високі темпи економічного зростання, продемонстровані в останні роки, не є заслугою ні політики загалом, ні політиків зокрема» — таку думку під час міжнародного семінару «Стійке економічне зростання в Україні: ризики та перспективи», що відбувся у Києві 10 травня, висловив виконавчий директор НБУ з економічних питань Ігор Шумило. Більше того, він наголосив, що нестійкість економічного зростання в Україні спричинена саме політиками. Бізнес і населення, вважає представник Національного банку, об’єднує недовіра до влади, і головною причиною цього є відсутність єдиної чіткої політики її гілок, єдиного бачення нашого майбутнього.

Такі різкі оцінки не є досить типовими для сучасної України. Чим вони продиктовані? Свою відповідь на це запитання пан Шумило обгрунтував у статті, яку було підготовлено спеціально для «ДТ». Можливо, ця точка зору стане поштовхом для подальшої дискусії.

Наскільки стійким є економічне зростання?

Економіка України вже досить значний період демонструє високі темпи економічного зростання: загалом упродовж 2000—2006 років воно становило 64,4%, або 7,4% у середньому за рік. Її реакція на підвищення ціни на газ (з початку 2006 року — на 80%) виявилася більш позитивною, ніж очікували українські та міжнародні експерти.

Але водночас виникають кілька запитань.

— Чому такою високою є волатильність зростання (мінімум становив 2,5% у 2005 році, максимум — 12,4% у 2004-му, коефіцієнт варіації = 42,5% за 2000—2006 роки)?

— Якою є його якість?

— Наскільки зростання є стійким у довгостроковій перспективі?

Економічна активність в Україні продовжує значною мірою визначатися зовнішньою кон’юнктурою (попитом). При цьому зміни умов торгівлі (тобто цін експорту та імпорту) найбільш мінливі для товарів з низьким ступенем обробки, а відповідно — і доданої вартості. Cаме ці товари і становлять основу українського експорту (у 2006 році частка металургії сягала 42%, хімічних виробів — 12, зернових — 3,5%). Частка машинобудування, яке все ще залишається низькотехнологічним, становить лише 14,3%.

Показовою є майже пряма залежність між динамікою вітчизняного виробництва та світовими цінами для металургії. Саме цим пояснюється і початок спаду вже в четвертому кварталі 2004 року, і його посилення у 2005-му. Лише поліпшення ситуації на зовнішніх ринках, починаючи з другого кварталу 2006 року, зробило металургійний комплекс (добування металевих руд і металургійне виробництво) разом із машинобудуванням локомотивом як промисловості, так і економіки в цілому.

Водночас це є і відповіддю на запитання — наскільки політика влади впливала на динаміку економічних процесів? Справді, український бізнес зумів скористатися сприятливою зовнішньою кон’юнктурою, демонструє високий динамізм розвитку, зокрема щодо технологічного переоснащення виробництва. Але якою була при цьому роль державної машини? Чим вона допомагала, а чим перешкоджала?

Особливо важливо це визначити саме зараз, коли цінові фактори зростання української економіки фактично себе вичерпали. І хоча її динаміка залишається все ще на високому рівні, роз­раховувати на її збереження без докорінної перебудови економіки немає особливих підстав.

Зростання нової доданої вартості (тобто оплати праці найманих працівників, включаючи соціальні нарахування, валового прибутку та змішаного доходу) значно відстає від збільшення випуску продукції протягом усіх років економічного піднесення. Якщо за базу порівняння взяти 1999 рік (останній рік економічного падіння, коли додана вартість становила лише 40% від рівня 1990 року), то додана вартість зросла на 40, а валовий випуск — на 60%. Це зумовлено нарощуванням майже вдвічі проміжного споживання, тобто споживання сировини та матеріалів. Розрив між обсягами доданої вартості і випуском продукції особливо посилився під впливом соціальної та фіскальної політик і під­вищення цін на газ у 2005—2006 роках.

Як результат, економіка України продовжує залишатися високовитратною, матеріаломісткою; частка проміжного споживання багато років залишається на дуже високому рівні — трохи більше 60%. Для порівняння: у 1991 році у структурі випуску вона становила близько 50%, тобто була на 10 відсоткових пунктів нижчою. У розвинених країнах цей рівень сягає 45—50%.

Одночасно істотно зросли чисті податки: на 29% у 2005 році та на 17 — у 2006-му. У 2005 році збільшення доданої вартості в окремих секторах було знівельоване падінням у будівництві та торгівлі, і фактично весь приріст ВВП утворився за рахунок зростання чистих податків (ПДВ, акциз, податки на імпорт). У 2006 році збільшення чистих податків забезпечило фактично третину зростання валового внутрішнього продукту.

Вражаючим є співвідношення динаміки реального споживання та інвестицій. Відтворивши лише у 2006 році рівень споживання 1990 року, країна зробила це за рахунок минулих і майбутнього поколінь.

Хоча за останнє десятиріччя поточні інвестиції і зросли більш як удвічі, за результатами 2006 року вони все одно становлять лише близько 35% від рівня 1990 року. Хоча, звичайно, їхня якість зараз інакша, ніж за радянських часів, коли значна частка інвестицій спрямовувалася в оборонний комплекс.

Аби не повторювати старих помилок, особливо повчально проаналізувати період 2005—2006 років. Коли необхідність виконання зобов’язань із підвищення соціальних стандартів (пенсій, заробітної плати, соціальної допомоги) у результаті змагань за прихильність електорату під час президентських і парламентських виборів — спочатку урядом Януковича у вересні 2004 року, а потім урядами Тимошенко (з його закликами до масової реприватизації) та Єханурова — призвели до пригнічення як державних, так і приватних інвестицій.

Необхідність концентрації ресурсів для виконання зобов’язань із підвищення соціальних стандартів призвела до посилення податкового тиску (частка чистих податків на виробництво у ВВП за 2005—2006 роки зросла на 3,3 відс. пункта). Відтак, зменшилися наявні ресурси, що залишаються у виробників (частка прибутку у ВВП скоротилася на 7,1 відс. пункта і нині становить 37%). У реальному вимірі, тобто з урахуванням інфляції, валовий прибуток і змішаний дохід у 2005 році порівняно з 2004-м зменшилися на 5,8%.

Водночас у 2006 році вперше за багато років внутрішні заощадження були меншими за інвестиції. Тобто країна стала чистим нетто-позичальником.

Розрив між динамікою зростання реальної заробітної плати (у 2,6 разу за 2000—2006 роки) і продуктивності праці (у майже 1,5 разу) значно посилився. І хоча випереджаюче зростання заробітної плати можна пояснити її значним виходом із тіні, а досягнутий рівень (в еквіваленті трохи більше 200 дол. на місяць у 2006 році проти близько 60 дол. у 2001-му) зберігає конкурентні переваги української економіки, непокоїть незначний рівень зростання продуктивності праці за останні три роки. Таке випередження темпів зростання заробітної плати над підвищенням продуктивності праці несе постійну загрозу наростання інфляційного тиску.

Переживши складні часи дискусій щодо реприватизації, бізнес послідовно нарощує інвестиції. Починаючи з першого кварталу 2006 року, фіксується приріст і державних капіталовкладень.

Водночас істотно зросли прямі іноземні інвестиції. Їх зростання у 2006 році становило 5,3 млрд. дол., що значно більше, ніж позаторік (якщо не брати до уваги доходи від приватизації «Криворіжсталі»).

Складні процеси останніх років (необхідність технічного переоснащення, особливо в зв’язку з підвищенням цін на газ; збільшення присутності іноземного капіталу, зокрема у банківській сфері; вимивання ресурсів внаслідок політики держави щодо підприємств, зокрема державних; значне збільшення споживчого попиту) зумовили відчутне зростання зовнішнього приватного боргу. Особливо цей процес посилився в останні два роки: борг збільшився на 23 млрд. дол. (або на 10,8 відс. пункта від ВВП), із них зовнішній борг банківського сектора — на 11,2 млрд. дол., інших секторів економіки — на 11,6 млрд. дол.

За оцінками експертів, значна частина зовнішніх запозичень та іноземних інвестицій є насправді грошима українських підприємців, які в такий спосіб повертаються в Україну як більш захищені. І це є симптомом невпевненості бізнесу у захисті своїх прав. Відновився відплив капіталу у значних обсягах, про що йтиметься трохи нижче.

Показовим є те, що пік втечі капіталу припав на 2004 рік, коли її обсяг становив 6,9 млрд., а після істотного зниження у 2005 році (до 4 млрд.) у 2006 році вона знову посилилася — до 5,5 млрд. дол. (з них 3,3 млрд. у другому півріччі минулого року). І це тільки по операціях, які включать зворотній викуп вітчизняних цінних паперів, що мають фіктивний характер, та перевищення платежів за імпорт товарів над фактичними обсягами імпорту, які було зафіксовано митними органами.

Слід зауважити, що зазначені цифри є неповною оцінкою масштабів втечі капіталу, оскільки не враховують інших її аспектів (внаслідок заниження експортних цін, завищення імпортних тощо). Ці аспекти не можуть у явній формі фіксуватися платіжним балансом.

Хоча протягом чотирьох місяців нинішнього року ми маємо низьку інфляцію (1,3% за січень—квітень), інфляційний тиск залишається доволі високим — 10,5% у річному вимірі. Продовжує зростати індекс цін виробників, який уже досяг 18,7%. Для української економіки протягом уже тривалого періоду з лагом у шість місяців спостерігається значна кореляція між показниками зростання індексу споживчих цін та індексу цін виробників. На високому, і навіть не зменшуваному, рівні перебуває і базова інфляція: як широка (8,9% у річному вимірі), що відображає тиск попиту, так і вузька (2,6% у річному вимірі), яка характеризує внесок монетарного чинника.

Політика підтримки курсової стабільності зумовлює значну залежність інфляційних процесів від економічних циклів та можливість високої інфляції у середньостроковій перспективі.

Усе зазначене, за відсутності середньострокової стратегії розвитку, якій довіряли б суспільство та бізнес, а також концентрації владних зусиль на розв’язанні поточних проблем породжують велику невизначеність. Як результат — недостатня довіра до національної грошової одиниці, високий рівень доларизації економіки.

Приміром, депозити в іноземній валюті становлять близько 40% від всіх депозитів, відношення грошової маси в іноземній валюті до всієї грошової маси — близько 28%. Темпи зростання кредитів в іноземній валюті (100,8% у річному вимірі) значно випереджають свій аналог для національної (52,5%). Розрив за останній рік значно посилився і нині становить зараз майже 50 відс. пунктів. Істотно зростає розрив між довгостроковими депозитами та кредитами в іноземній валюті, який досяг уже 68,9 млрд. грн. (або 13,6 млрд. дол.), а їхнє співвідношення (з початку 2005-го по березень 2007-го) зменшилося із 60,9 до 37,4%.

Наростання валютних дисбалансів і перегрів ринку нерухомості (до речі, дуже цікавою є значна позитивна кореляція між чистою інвестиційною позицією корпоративного сектора та цінами на нерухомість) несуть загрози стійкості банківської та всієї фінансової системи.

Які реформи потрібні Україні?

Про нагальну необхідність глибоких структурних реформ в Україні говорять уже багато років — практично упродовж всіх років незалежності. Але реальних здобутків надзвичайно мало. Щоб їх перелічити, достатньо пальців однієї руки:

— радикальний перехід до грошових розрахунків за енергоносії, електроенергію та газ (2000—2001 роки);

— лібералізація ринків зерна та нафти (2000 рік);

— прозора конкурентна приватизація кількох стратегічних об’єктів: низка обленерго (2001 рік), «Криворіжсталь» (2005 рік);

— послідовна перебудова (протягом останніх років) Збройних сил України.

Пророчими виявилися слова Шадмана Валаві, свого часу — керівника місії МВФ. У середині 90-х років після подолання гіпер­інфляції він говорив: «Для досягнення та утримання фінансової стабільності потрібна політична воля однієї людини та знання кількох десятків людей на ключових позиціях в адміністрації президента, Кабінеті міністрів та основних міністерствах. Структурні зміни потребують концентрованих надзвичайних зусиль тисяч людей і суспільної підтримки більшості населення». Бо такі зміни зачіпають глибинні інтереси людей, бізнесу, вимагають досягнення консенсусу, без якого неможливо вирішити болючі, надзвичайно складні питання власності, добробуту, поліпшення умов життя.

Перешкоди, що не дають змоги Україні енергійно рухатися шляхом реформ, давно визначені у багатьох рекомендаціях як українських (державних і недержавних), так і міжнародних інституцій. Основною проблемою залишається недовіра до влади з боку як населення, так і бізнесу. І причини її зводяться до чотирьох позицій:

— низька інституційна спромож­ність державних установ виробляти і реалізовувати стратегічний курс в умовах трансформації суспільства та політичної конкуренції;

— несприятливі умови для веден­ня бізнесу та інвестиційної діяльності;

— неефективне використання суспільних ресурсів;

— неналежний соціальний захист і неефективна система соціальних пільг.

Ці позиції як декларації проголошуються у програмних документах партій, урядових програмах. Але фактом залишається незадовільне здійснення всіх цих зобов’язань протягом багатьох років. І саме звідси — недовіра до влади з боку населення і бізнесу.

Головним пріоритетом сьогодні є реформування державної машини. Її слабкість є основним гальмом структурних реформ.

Відповідно до «Звіту про глобальну конкурентоспроможність», який був оприлюднений на Всесвітньому економічному форумі у Давосі 26 вересня 2006 року, найгірший рейтинг було надано Україні за фактором «якість державних і суспільних інституцій» (104-те місце). За цим показником нас обійшли не тільки Молдова (101), Вірменія (84), Таджикистан (77) і Азербайджан (72), а й навіть такі країни, як Уганда (100), Шрі-Ланка (82), Ефіопія (83), Нігерія (94) чи Камбоджа (95).

Яким же чином можна підвищити інституційну спроможність державних установ виробляти і реалізовувати стратегічний курс в умовах трансформації суспільства та політичної конкуренції? Передусім слід виконати такі завдання:

— забезпечити доброчесність (прозорість, підзвітність, ефективність і результативність) державного управління;

— впровадити стратегічне планування у практику роботи органів державної влади, зокрема середньострокове бюджетне планування;

— сприяти розбудові та посиленню ролі громадянського суспільства у житті країни (виробленні та реалізації економічної політики).

На жаль, усі політичні сили в Україні до сьогодні діють у напрямку, прямо протилежному розбудові доброчинного управління (Good Government). Достатньо згадати проекти всіх коаліційних угод, у тому числі і помаранчевих, коли до розподілу урядових посад потрапляли і Рахункова палата, й інституції, які здійснюють регулювання певних секторів. Чого лишень варте бажання однієї з політичних сил отримати кожну восьму посаду у всіх державних інституціях згідно із своєю часткою!

Про нехтування принципами доброчесного управління свідчить і прийняття Закону «Про Кабінет міністрів», який об’єднав представників правлячої коаліції та Блоку Юлії Тимошенко.

На жаль, наприкінці дискусії у Верховній Раді щодо цього законопроекту залишилися лише кілька позицій, які стосувалися розподілу повноважень президента та уряду: хто, які кандидатури і в якій послідовності має вносити. Хоча (і це було в перших зауваженнях президента, коли він ветував цей закон) голов­на потреба в його прийнятті полягала в розбудові ефективної системи влади в Україні, чіткому визначенні і відокремленні виконавчої влади від інших органів державної влади, які не входять до складу уряду і повинні бути від нього незалежними (державні регулятори тощо).

Насправді у прийнятому законі порушуються ключові принципи, які повинні забезпечити якісне управління, а саме:

— принцип розподілу відповідальності між Кабінетом міністрів та іншими органами державної влади;

— демократичності (колегіальності) роботи уряду;

— розподілу політичних та адміністративних посад;

— попередження корупції, відокремлення влади від бізнесу;

— відкритості та прозорості;

— відповідальності (підзвітності).

Фактично існуючий закон законодавчо закріплює систему влади, яка де-факто існувала впродовж усіх попередніх років. Але є багато прихильників такого підходу, такого закону. Пан Турчинов чітко вказав мотивацію: «Тому що найближчим часом ми плануємо формувати уряд, і нам потрібні повноваження для того, щоб навести порядок у країні».

Найбільш слабкою стороною державних інституцій є непевність у визначенні позицій різних груп інтересів і їх реакції на пропоновані рішення, а також відсутність якісних комунікацій (внутрішніх і зовнішніх) для забезпечення їх суспільної підтримки. Потрібне значне посилення знань і навичок із цих питань. Йдеться про суспільні дискусії, напрацювання документів для них («білі» та «зелені» книги). Вкрай важливо підготувати такі документи з питань адміністративної, податкової реформ, провести їх широке обговорення з обов’язковим врахуванням його результатів. Без цього неможливо істотно скоротити та привести у відповідність до реальних можливостей економіки бюджетні зобов’язання держави.

На часі — докорінна реформа бюджетних секторів (охорони здоров’я, освіти, міліції) як у частині підвищення якості послуг, що ними надаються, так і скорочення кількості зайнятих у бюджетній сфері, зменшення частки ВВП, що перерозподіляється через бюджет. Має істотно скоротитися кількість одержувачів соціальних пільг з метою значного збільшення їх розміру для тих, хто особливо їх потребує (інваліди, діти, сироти, незаможні пенсіонери).

Водночас необхідно припинити підвищення соціальних стандартів, не підкріплене зростанням економіки та продуктивності праці. Значна нерівномірність розподілу доходів між різними прошарками населення (кричуща розкіш одних на тлі зубожіння більшості) потребує істотного посилення соціальної відповідальності бізнесу.

Потребує скасування Закон «Про державне прогнозування та розроблення програми економічного і соціального розвитку України». Разом із прийняттям закону про стратегічне планування та змін до Бюджетного кодексу ці нововведення забезпечать: розробку стратегічних та оперативних планів міністерств; запровадження середньострокового бюджетного планування; розробку та публічність урядових макроекономічних прогнозів (на щоквартальній основі).

Що означає поліпшити умови для ведення бізнесу? Це відмова від тотального контролю державної машини на всіх рівнях (центральному та місцевому) над економічною діяльністю, від використання влади для досягнення бізнес-інтересів. Що неможливо без докорінної реформи всіх складових державної бюрократичної машини і передусім — судової та податкової. Необхідно прийняти кодекс поведінки державного службовця, спрямований на жорстке відокремлення бізнес-інтересів від виконання службових обов’язків.

Щодо істотного скорочення державної власності. Хоча велика частка власності все ще залишається за державою, але використовується вона неефективно та значною мірою не на користь дер­жави та суспільства. Передусім через фактичну приватизацію дер­жавної власності керівниками дер­жавних і бюджетних установ.

Тривають вимивання активів державних підприємств, загальне зниження їх вартості, зокрема шляхом спрямування їх фінансових ресурсів не на інвестиції, а для затикання бюджетних дірок.

Розбудова і забезпечення політичної, фінансової та операційної незалежності регуляторних інституцій (Антимонопольного комітету, регуляторів фінансового ринку, енергетики, зв’язку тощо) і прозорості, підзвітності їх діяльності потребує внесення змін до відповідних законів з метою приведення їх у відповідність до стандартів ЄС.

Забезпеченню прозорості фінансових потоків державних холдингів, насамперед НАК «Нафтогаз України» та НАЕК «Енергоринок», сприятиме запровадження звітування перед урядом і суспільством відповідно до діючих міжнародних стандартів.

Вплив громадянського суспільства на здійснення реформ в Україні

Слід визнати інституційну слабкість громадянського суспільства (партій, асоціацій, зокрема бізнесових, третього сектора) і, відповідно, недостатність тиску на владу (Верховну Раду, президента, уряд) щодо здійснення структурних реформ. Ситуація ускладнюється тим, що всі прошарки суспільства, згори до низу, звикли жити в умовах неформальних відносин.

Політична ж еліта замість рішучих структурних реформ, які підвищували б конкурентоспроможність української економіки і закладали б підвалини стійкого економічного зростання, змагається за прихильність електорату шляхом законодавчого збільшення соціальних зобов’язань держави (часто-густо не підкріплених наявними бюджетними ресурсами). Тоді як державний апарат у певній частині обслуговує інтереси окремих фінансово-промислових груп, зокрема при приватизації державної власності чи при перерозподілі приватної.

Забезпечуючи свої позиції через політичні зв’язки, впливовий великий бізнес досі не виявляв зацікавленості в чіткому законодавчому закріпленні прав на приватну власність та якісне корпоративне управління. Наочним прикладом цього слугують численні спроби прийняти закон про акціонерні товариства, що відповідає міжнародним стандартам, та забезпечити функціонування дієвого ринку землі, у тому числі сільськогосподарського призначення.

Що стосується допомоги зовнішніх структур, то й тут ситуація в Україні значно різниться від країн Східної Європи, які отримали чіткий сигнал щодо майбутнього приєднання до Європейського Союзу. А відповідно — і чіткі програми дій щодо розбудови стабільних установ, які гарантують демократію, верховенство закону, забезпечення прав людини, діючої ринкової економіки та спроможності витримати тиск конкуренції і ринкових сил у межах ЄС; спроможності взяти на себе зобов’язання, що випливають із членства в ЄС, включаючи визнання цілей політичного, економічного та валютного союзу.

Значна частина зовнішньої технічної допомоги, що надходила до цих країн, була сфокусована на інституційній розбудові як громадянського суспільства, так і державних інституцій. В Україні ж, за рідкісними винятками, мова йшла передусім про надання технічної допомоги через консультації, поради іноземних експертів без відповідних зусиль із розбудови спроможності української спільноти виробляти та реалізовувати якісну економічну політику.

Ризики і загрози

Якими ж є найважливіші ризики та загрози тривалому позитивному економічному розвитку України? Умовно їх можна поділити на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні — це істотне зростання цін на газ понад 130 дол. за тисячу кубометрів (неминучий перехід уже в найближчий період до цін на рівні 200 дол. і вище); погіршення умов торгівлі внаслідок подальшого зростання світових цін на нафту та газ і можливого зменшення світових цін на продукцію металургійної та хімічної промисловості (основних українських експортоутворюючих галузей); недружні дії сил, для яких демократична, успішна Україна є загрозою існуванню їх влади. А внутрішні — намагання гілок влади та політичних партій підвищити соціальні стандарти без адекватного зростання продуктивності праці; відсутність єдиного бачення у різних політичних сил стратегії (програми) економічних реформ, які забезпечили б фінансову стабільність і стійке економічне зростання; погіршення інвестиційних та інфляційних очікувань у разі відсутності чи зволікання з прийняттям такої програми.

Яких помилок потрібно (і можна) уникнути? Найбільшою загрозою є соціальний популізм і дискредитація підприємницької діяльності під виглядом боротьби з олігархами.

На жаль, соціальний популізм та соціальний підкуп процвітав раніше і процвітає сьогодні. Ніхто так публічно і не визнав своєї провини за події осені 2004 року, коли пенсійні виплати було підвищено вдвічі без наявного фінансового забезпечення (воно було лише на 2,5 місяця, тобто на півмісяця після завершення другого туру президентських виборів). Населення швидко збагнуло, що за все це доведеться дуже дорого платити: почалися істотне збільшення попиту на валюту та стрімке зростання цін, які фактично привели фінансово-банківську систему України на межу кризи.

Варто також згадати дії уряду Тимошенко (та навіть і Єханурова), передвиборні обіцянки всіх політичних сил, навіть тих, які представляють у тому числі і великий бізнес.

На жаль, існує велика загроза, що й зараз, у період політичної кризи, всі політичні сили знову вдадуться до соціального підкупу. І, судячи з того, як уряд почав піднімати, зокрема й під тиском президента, соціальні стандарти та акумулює кошти на рахунку, не здійснюючи запланованих витрат, зокрема інвестиційних, така загроза залишається серйозною.

Наслідком цього може стати загроза порушення фінансової стабільності, «ручного» адміністративного управління економічними процесами. Змагання за електорат призводять до відсутності чітких цілей і пріоритетів (поточних, середньо- і довгострокових), особливо тих, які не є соціально привабливими.

Ще однією помилкою є розгляд державних інституцій і посад державних службовців як квоти політичних сил — починаючи з Конституційного суду і закінчуючи управліннями райдержадміністрацій.

Нагальні завдання

Серед нагальних завдань для державної влади слід виокремити такі:

1) посилення вимог та удосконалення процедур декларування доходів і майна державних службовців, у тому числі осіб, які обійматимуть політичні посади; унеможливлення управління особами, які обіймають політичні посади, а також членами їх сімей належними їм активами та встановлення порядку передачі цих активів в управління спеціалізованим незалежним юридичним особам, а також унеможливлення одержання ними подарунків, вартість яких перевищує встановлений законом розмір мінімальної заробітної плати (відповідні законодавчі пропозиції вже розроблені, але досі не впроваджуються);

2) розгортання дискусій у суспільстві та прийняття Закону «Про Кабінет міністрів України» на основі принципів доброчинного управління;

3) ухвалення закону «Про акціонерні товариства», що відповідає європейським стандартам;

4) скасування Господарського кодексу, наявність якого дає змогу судовій системі грати на суперечностях між ним і Цивільним кодексом;

5) негайна розробка «зелених» книг, започаткування публічних дискусій щодо реформ у житлово-комунальному господарстві, охороні здоров‘я, освіті, енергетиці, сільському господарстві;

6) дискусії з бізнес-асоціаціями, представниками великого бізнесу, регіональними елітами.

Серед завдань для недержавних організацій:

— висування вимог до програм партій (що суспільство хоче бачити в програмах партій, які йдуть на вибори). Чіткість визначення позицій із болючих питань (пенсійний вік, рівень тарифів, мінімальна заробітна плата та рівень її підвищення тощо) у програмах партій і проектах коаліційних угод;

— вимоги до проекту Коаліцій­ної угоди (що в ній має бути відображено, на які питання повинні бути відповіді в угоді та у програмі дій);

— підготовка власних пропозицій та участь у дискусіях щодо Закону «Про Кабінет міністрів» та Податкового кодексу, «зеленої» бюджетної резолюції та «зеленого» бюджету.

У розвинених країнах (останній приклад — кампанія виборів президента Франції) фактично кожна з суспільних груп (бізнес, профспілки, громадські організації) має власне бачення потреб і завдань для влади, які вони передають партіям та політикам. Надалі вони підтримують або не підтримують останніх, залежно не тільки від наявності зобов’язання здійснювати запропоновані дії, а й від результатів їх подальшої практичної реалізації. Слабкість українського суспільства полягає в тому, що немає як чітких вимог з боку громадськості, так і чітких зобов’язань щодо їх виконання.

Хочу ще раз наголосити: йдеть­ся про бажання не тільки бізнесу, а й інших груп суспільства, а також про вироблення політики, яка потрібна країні і яка матиме суспільну підтримку.

Отже, сьогодні Україна має зробити вибір.

Або підготовка та негайне прийняття складних, непопулярних рішень, які будуть болісними для суспільства, але в перспективі дадуть змогу розв‘язати найважливіші проблеми та зробити економіку конкурентною, утримувати високі темпи економічного зростання та забезпечити рух до підвищення рівня життя людей.

Або відсутність структурних реформ і в підсумку — загроза постійного зниження високих стійких темпів зростання, неможливість істотного підвищення рівня життя населення та втрата вартості активів бізнес-груп.

Сподіваюсь, що здоровий глузд переможе.