ВЛАСНІСТЬ, ЯКА ВОНА Є ЧИ ЗМОЖЕМО ПОДОЛАТИ ГЛИБОКУ ДЕФОРМОВАНІСТЬ?

Коли йдеться про такі серйозні речі, як модель післякризового розвитку української економіки, якісні аспекти трансформаційних перетворень, неможливо уникнути грунтовного аналізу процесів, що відбуваються у відносинах власності. Напевне, ніхто не сумнівається в тому, що йдеться про ключову проблему утвердження ринкової економіки. Як далеко ми просунулися вперед у її вирішенні і який реальний результат отримали майже після десятирічного періоду реформ?

Формально, у нас є всі підстави для досить оптимістичних висновків. За 1992—2000 рр. роздержавлено 70,6 тис. об’єктів. На підприємствах недержавної власності виробляється нині 70% промислової продукції. Розвивається мале підприємництво. 1999 року функціонувало 187 тис. малих підприємств, 36,4 тис. фермерських господарств, діяли 763 тис. індивідуальних підприємців. Привертає увагу й таке: нині майже 15 млн. осіб є акціонерами та власниками земельних паїв. В основному завершено приватизацію присадибних ділянок. Їх власниками стали близько 11 млн. громадян. Чи можна вважати, що вказані параметри відбивають найважливіше в трансформаційному процесі — масштаби утвердження в економіці інституту приватної власності?

Переконаний, що такий висновок був би занадто поспішним. Дуже важливо не припускатися тут будь-яких ілюзій. Адже відносини власності — це фундамент економічної системи, її основа. Відсутність повноцінної приватної власності, нероздільність власності та влади за домінування останньої стали основною причиною історичної поразки «реального» соціалізму.

І справа тут не лише у суто економічних перевагах — у здатності економічної системи, заснованої на засадах приватної власності, формувати дієві стимули високопродуктивної праці і водночас забезпечувати концентрацію ресурсів на досягненні найважливіших цілей. Для нас надзвичайно важливо усвідомити й інше: пріоритетність приватної власності визначається і її роллю у розкріпаченні людини, вільному розвитку особистості. З точки зору закономірностей загальноцивілізаційного процесу і, зокрема, нашої інтеграції в структури європейської спільноти, це (як я розумію цю проблему) у кінцевому підсумку є визначальне. Приватна власність — основний гарант особистої свободи людини. Це ж стосується і демократії. Ми тільки тепер почали розуміти, що лише в системі суспільних відносин, котрі базуються на приватній власності і свободі особистості, можлива не формальна, а реальна демократія. Все це перебуває в міцному переплетенні.

Конче важливо враховувати і принципи історизму, на основі яких реалізується еволюційний розвиток відносин власності на Заході. Здійснювані у нас перетворення в зазначеній сфері мають корелюватися з відповідними принципами. Йдеться про кілька аспектів цієї проблеми. Перший — узгодження змін у відносинах власності з логікою цивілізаційного процесу, його гуманізацією, підпорядкованістю інтересам людини, її всебічному розвитку. Другий аспект — необхідність врахування іншої загальноцивілізаційної тенденції у розвитку відносин власності, пов’язаної із зміною домінуючого об’єкта власності. На відміну від індустріальної цивілізації, де домінуючий об’єкт власності — створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці, у постіндустріальній цивілізації таким домінуючим об’єктом стає інформація, яка втілює в собі витрати переважно інтелектуальної робочої сили і є основою інтелектуальної власності людини.

Нарешті, ще одна, третя, позиція, що визначає логіку еволюційних змін у відносинах власності, пов’язана з їх демократизацією. Процес демократизації власності є багатоаспектним за своїм змістом. Він пов’язаний насамперед зі всебічним розвитком корпоративної власності. У західних країнах частка продукції, виробленої на підприємствах з корпоративною формою власності, у загальному обсязі реалізованої продукції становить 80—90%. На початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн. акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий громадянин є акціонером. Всім також зрозумілі роль та значення у демократизації відносин власності малих підприємств, на які в окремих країнах Заходу припадає 40 і більше відсотків виробленої продукції.

Нарешті, процес демократизації власності реалізується і на основі якісних перетворень механізму функціонування державної власності, в якій і донині в окремих країнах Заходу сконцентровано достатньо вагому частку суспільного капіталу. І в цьому нам потрібно розібратися грунтовніше. Загальною тенденцією цивілізаційного розвитку є прогресуюче відокремлення власності від влади (насамперед політичної). Суть проблеми, про яку йдеться, зводиться до того, у чиїх інтересах використовується державна власність. За умов тоталітарного соціалізму, як ми добре знаємо, державна власність функціонувала фактично у формі державно-бюрократичної власності. Вона використовувалася насамперед в інтересах партійно-бюрократичної номенклатури. На противагу цьому в умовах правової держави відповідна форма власності підпорядковується загальнонаціональним інтересам. Це означає, що реальне відокремлення власності від влади можливе лише на основі утвердження та зміцнення демократичних засад розвитку суспільства. За відсутності реальної демократизації державна власність обов’язково використовуватиметься у протилежних інтересах.

Зазначене дозволяє глибше осмислити найгостріші проблеми української економіки на етапі її післякризового розвитку, зокрема ті, що стосуються виправлення структурних деформацій у відносинах власності, сформованих у ході приватизаційного процесу. Вони дають змогу грунтовніше осягнути сутність одного з найістотніших прорахунків попередньої стратегії реформ: ми сподівалися на те, що безпосередньо в результаті приватизаційного процесу отримаємо повноцінні відносини приватної власності, і що саме ці відносини стануть основою всієї системи здійснюваних ринкових перетворень. Але такого результату, на жаль, ми не отримали. Навіть поверховий аналіз цієї проблеми вказує на невідповідність зазначених намірів і здобутків. Мені б не хотілося бути категоричним у таких відповідальних судженнях, ставити хоча б якоюсь мірою під сумнів окремі позитивні аспекти приватизаційного процесу, які, безперечно, існують. Однак загальний висновок очевидний: приватизація без персоніфікації власності (а саме такий результат попереднього етапу визначальний) є основою не цивілізованої ринкової, а тіньової корумпованої економіки. Власне, із самого початку ми були приречені (а фактично, запрограмовані) на отримання саме такого і в жодному разі не іншого результату.

Методологічні прорахунки

Дуже важливо розібратися в помилках та прорахунках, яких ми припустилися вже на старті реформ. Зробити це мусимо самі, не покладаючись на експертні оцінки ззовні, які дедалі більшою мірою позначаються своєю тенденційністю та поверховістю. Йдеться, насамперед, про недостатнє розуміння того, що системна перебудова власності — це найбільш складний і багатоаспектний процес, він не обмежується реформуванням відносин привласнення (а приватизація торкається лише цього), а включає відповідні зміни у способі володіння та використання людиною різних цінностей (не лише матеріальних, а й духовних), у характері споживання виробленого продукту, у специфіці обміну та розподілу, а також управління економічними процесами і багато іншого.

Належним чином не була врахована і відсутність глибинних традицій легітимної приватної власності, той факт, що впродовж понад 70 років три-чотири покоління нашого народу виросли в умовах тоталітарного режиму, а отже, і в умовах економічних цінностей, протилежних тим, що формуються на основі приватної власності. А це означає, що, за винятком західних областей, у нас практично не було і не могло бути людей, котрі знали «інше» життя (як це було, приміром, у Польщі, Угорщині, Чехії та інших постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи).

Особлива гострота цієї проблеми стає очевидною, якщо торкнутися приватної власності на землю (насправді — це основа всієї системи відносин власності, її головний стрижень). Маю на увазі суто російський феномен — систему «общинного» землеволодіння, яка впродовж декількох століть силоміць насаджувалася й українському народу. Саме ця обставина докорінно відрізняла Російську імперію, а відтак — і Україну, від європейської цивілізації, зумовлювала її катастрофічне відставання. Це повною мірою стосується і широкого кола питань, які характеризують психологічно-культурний зріз попереднього розвитку суспільства, сформовану ментальність людей, яка не тільки своїм змістом, а й глибинною суттю могла бути лише діаметральною протилежністю всього того, що Макс Вебер називав «духом капіталізму». Немає потреби нагадувати, що на Заході система приватних відносин розбудовувалася, спираючись насамперед саме на цей феномен суспільної свідомості. Добре розуміючи російську ментальність, Нобелівський лауреат В.Леонтьєв у одному зі своїх інтерв’ю (1993) заявив, що Росії знадобиться, щонайменше, ще 70 років, аби відтворити повноцінну систему інститутів приватної власності.

Інша стратегічна помилка полягала в тому, що ми не враховували тих глибоких змін, які відбулися в системі відносин власності в горбачовський період, зокрема у 1985—1991 роках. Йдеться про ще одну значущу складову, яка докорінним чином відрізняла пострадянські країни, в т.ч. і Україну від, знову ж таки, Польщі та інших країн Центральної та Східної Європи і яку при визначенні ідеології приватизації ми неодмінно мусили враховувати.

Суть зазначеного полягає в тому, що де-факто процес роздержавлення та приватизації в Україні розпочався не з прийняття відповідного законодавства (1992 року), а в горбачовську епоху. Інша річ, що це була не офіційна, а тіньова, неформальна, номенклатурно-бюрократична приватизація. Ми ніколи не зрозуміємо сутності процесів, що відбуваються і сьогодні у відносинах власності, якщо й далі абстрагуватимемося від вказаної вельми значущої обставини. Головним у цьому було прийняття ще в 1987—1988 рр. законів «Про трудові колективи» та «Про державне підприємство», відповідно до яких майно державних підприємств було передане в управління трудовим колективам, від імені яких виступала адміністрація фабрик та заводів, а фактично — їх керівники. Аналогічні процеси відбувалися і в зв’язку з утворенням на базі великих державних підприємств малих підприємств та кооперативів, які у значній своїй частині виконували роль механізмів з переведення фінансових ресурсів у невиробничу сферу, а точніше — у приватне користування.

Неформальна, тіньова приватизація, про яку йдеться, здійснювалася й іншими каналами. Особливу роль у цьому відігравали швидка номенклатурна приватизація (1989—1991 рр.) системних банків України, так званий партійний та комсомольський бізнес, оренда, функціонування спільних під- приємств та інше. Апогеєм став в останні роки горбачовського періоду повний занепад державної влади, яка раніше трималася виключно на диктатурі партії. Коли влада розпалася, контроль партійно- господарської номенклатури та державної бюрократії над ключовими позиціями державної власності набув остаточних обрисів: розбудована на тіньових зв’язках, приватно-номенклатурна власність стала, по суті, панівною.

Все це не могло радикальним чином не позначитися на специфіці приватизаційного процесу у постгорбачовський період, який за своїм змістом був не первісним роздержавленням, а перерозподілом власності, що фактично вже перебувала у володінні приватних осіб. Прийняті 1992 року закони України з питань приватизації цього не враховували. І це мало своє пояснення: на початковому етапі трансформаційного періоду (1992—1994) не лише юридична логіка, а й офіційна політика роздержавлення та приватизації визначалася в основному людьми, які прямо і безпосередньо були причетні до тіньового перерозподілу власності у горбачовський період. Зрозуміло, що ці особи не прагнули до офіційної легалізації напрацьованих у попередні роки тіньових зв’язків, через які й утверджувала себе приватно-номенклатурна власність, що стала на той період панівною. Це мало багато пояснень, у тому числі й політичних. Однак головним був економічний сенс — нелегальна власність створювала можливості швидкого особистого збагачення без адекватної відповідальності за її ефективне використання. Власність без відповідального власника — це якісно нова, мало відома світовій практиці система економічних відносин. Водночас це ще й ніким не описана нова ментальність, новий економічний світогляд і новий спосіб життя відповідних суб’єктів господарювання. Це, власне, склало те нове, що було отримане нами на «виході» нового етапу приватизаційного процесу.

Звичайно, при цьому були і є певні винятки. Йдеться насамперед про малу грошову приватизацію, а також інші форми, які кореспондуються з утвердженням повноцінних відносин приватної власності і де утвердження останньої безпосередньо викликане процесами приватизації. Однак це стосується переважно сфери послуг та торгівлі. В інших економічних сферах — зокрема в базових галузях промисловості, особливо ж у сільському господарстві — процес перерозподілу власності здійснювався в основному відповідно до окресленої вище схеми.

Віртуальний перерозподіл власності

Потребує оцінки і таке явище: українська економіка все більше втягується в перманентний (віртуальний) перерозподіл власності. Такий перерозподіл не пов’язаний, з одного боку, з персоніфікацією власності, з іншого — з отриманням доходів за рахунок ефективної господарської діяльності. Вся суть проблеми зводиться до того, що механізми віртуального перерозподілу власності і механізми утворення додаткової вартості, капіталізації отриманих прибутків та нарощування основного капіталу не лише органічно не доповнюють один одного, а діють фактично у протилежних напрямах.

Мотиви цього детермінуються ситуацією, коли інвестиції в перманентний перерозподіл власності приносять у багато разів більші прибутки (доходи), ніж господарська діяльність. Джерелом зазначених доходів є, як правило, не розширення та вдосконалення основних фондів, а їх фактичне «проїдання». В процесі віртуального перерозподілу власності відбувається звужене відтворення ресурсної бази, а отже, й суспільного багатства в цілому. Приватизаційний доход, який є метою перманентного перерозподілу власності, формується саме на цій основі. Він утворюється за рахунок зазначеного ресурсу — фізичного зменшення основних виробничих фондів. Цей доход використовується, з одного боку, на цілі приватного споживання, з іншого — для нагромадження нового приватизаційного ресурсу. У цьому розподілі інвестиції в основний капітал, як правило, відсутні. Принаймні, вони не розглядаються суб’єктами приватизації як основне джерело наступного зростання відповідних доходів і тому можуть вважатися, швидше за все, винятком з описаної схеми економічних відносин.

Віртуальний перерозподіл власності — явище, типове для періоду економічної кризи. Остання створювала відповідні передумови для віртуальної приватизації, яку умовно можна обмежити періодом 1992—1999 років. Вихід української економіки з кризи і перехід (згідно з указом Президента України та Державною програмою на 2000—2002 роки) до етапу грошової приватизації створює передумови для подолання віртуальності перерозподілу власності. Однак я маю великі сумніви, що на практиці таку можливість буде реалізовано. Це пояснюється кількома обставинами. Насамперед ідеться про те, що суспільство, і передусім владні структури, ще достатньою мірою не усвідомили всієї глибини (а головне — небезпеки) деформацій відносин власності на попередньому етапі приватизації (маю на увазі не лише відповідні процеси 1992—1999 років, а й неформальну горбачовську приватизацію).

Маємо враховувати і соціальну базу консервації існуючих відносин власності. Майже п’ятнадцятирічний етап деформованої приватизації (горбачовської та постгорбачовської) не міг не позначитися і на трансформаційних процесах у соціальній сфері. Йдеться про утвердження відповідного прошарку суб’єктів господарської діяльності, якого повною мірою влаштовує «статус-кво» і який неодмінно протидіятиме реальним змінам. Найкраще буде зарахувати зазначених суб’єктів до прошарку паразитуючого фінансового напівлегального рантьє, який не має нічого спільного з позиціями цивілізованого національного капіталу та національної буржуазії, на формування яких робилася ставка в процесі всього попереднього етапу реформ. Якщо врахувати сформовану на базі віртуального перерозподілу власності ще й багатоканальну систему тінізації української економіки, її корумпованості та олігархізації, а також досить кваліфіковані механізми відповідного лобіювання, то моя позиція з приводу надзвичайної складності виправлення припущених деформацій стає достатньо очевидною. Саме на цій основі базується загроза консервації існуючої системи економічних відносин, і насамперед відносин власності.

У контексті зазначеного виділю лише кілька проблем.

Перша з них пов’язана з формуванням сприятливого підприємницького середовища, утвердженням необхідних умов для повнокровного розвитку малого та середнього бізнесу. Ми весь час ведемо мову про працелюбність українського народу і його підприємницький хист. Це справді так. Але ж чому тоді в нас найменший — серед країн СНД — прошарок людей, що працюють на малих підприємствах, займаються своєю справою, мають власний бізнес? Кількість нормативних актів, в тому числі й указів Президента України, з урегулювання цього питання вистачає. А результат той самий: малому підприємництву ніяк не вдається утвердитися як авторитетній економічній системі, що не лише зміцнює, а й примножує приватну власність, поєднує її з працею товаровиробника та робить масовою, доступною широкому загалу, сприяє не тільки утвердженню середнього класу, а й демократизації суспільства.

Маємо аналогію з процесами, що відбувалися в ХVІІІ—ХІХ ст. у західній економіці, коли тодішня система економічних відносин відторгала малий бізнес, піддавала його постійній дискримінації, залишаючи на становищі маргінального сектору економіки. По суті, аналогічні явища відбуваються і в нас.

За всі роки реформ у державі так і не створено ефективних механізмів захисту підприємництва та малого бізнесу, а відтак і відносин приватної власності, яка найбільш успішно може утвердитися насамперед у зазначеній сфері. Маємо на увазі, по-перше, її захист від масштабного рекету, крадіжок, насильницьких злочинів та інших неправових форм відчуження; по-друге, захист від державної дискримінації (надмірного податкового тиску) та чиновницького свавілля; по-третє, утворення справедливої та передбачуваної судової системи.

На підтвердження зазначеного наведу такий приклад. Ми з дружиною щороку відпочиваємо в курортному містечку однієї з західних областей нашої держави. У цьому містечку є чудовий парк і, звісно, торгувати «з землі» там заборонено. Заборонено офіційно. Насправді ж усі йдуть у парк, щоб не лише відпочити, а й купити якийсь сувенір. Як же люди примудряються там торгувати? Впродовж багатьох років тут відпрацьована чітка система відносин. Для того, щоб тебе не чіпали, ти щодня (!) маєш сплатити певну «данину» міліціонеру, податківцю і рекетиру. Є й особи, які збирають відповідні суми. І так з року в рік. Все це вже стало нормою відповідних відносин. У цьому зв’язку зазначу, що предметом торгівлі у парку є здебільшого товари особистого виробництва, які продаються буквально за копійки. Це вироби ткацтва, вишивки, різьблення по дереву тощо. Гадаю, що не помилюся, сказавши, що за старих часів було більше пошани до кустарних промислів, ніж тепер. Це також одна з характерних ознак глибокої деформованості трансформаційного процесу. Дуже важливо, щоб саме на початковій стадії післякризового розвитку держава знайшла конструктивні ресурси, аби докорінно змінити існуючу і тут ситуацію.

Не реалізованою виявилася в нас і сертифікатна приватизація. Наші сподівання, що вона не лише закладатиме основні підвалини приватної власності, а й сприятиме її глибокій демократизації, утворенню сучасних організаційних форм її реалізації, виявилися марними. Сертифікатна приватизація по суті «провалилася». Це не могло не мати серйозних негативних наслідків для всієї системи економічних відносин, і насамперед — політики реформ. Адже, повторюю, йдеться про першорядну, базову позицію ринкової трансформації. Це ж можна сказати і про політичні наслідки та глибокі розчарування, що виникли в людей. Не випадково майже 7,8 млн. громадян взагалі відмовилися від участі у зазначеній формі приватизації, вважаючи її, швидше, наругою над особистістю і неприкритим обманом (5,3 млн. громадян не отримали сертифікатів плюс ще 2,5 млн. осіб їх не використали). Як підсумок, за наслідками сертифікатної приватизації ми не піднялися хоча б на щабель вище у відносинах власності, не наблизилися у цій сфері економічних відносин до західних аналогів, як це передбачалося на старті реформ.

І в цьому питанні ми припустилися серйозних методологічних прорахунків. Назву лише кілька з них. Як свідчить досвід західних країн, акціонерна власність вважається не лише найвищою за рівнем своєї зрілості, а й найскладнішою за механізмами реалізації формою функціонування приватної власності, яка пройшла досить тривалий шлях свого становлення. Захід не одне століття йшов до утвердження акціонерної форми власності, яка, як уже наголошувалося, нині є домінуючою. Йдеться, по суті, про тривалий процес демократизації відносин власності, що зміг стати результативним лише в умовах становлення та розвитку громадянського суспільства. Ми ж на самому старті реформ намагалися відразу, одним стрибком подолати цілу економічну епоху еволюційного розвитку, не зробивши жодних попередніх кроків для утвердження надійних організаційних та особливо — правових механізмів захисту інтересів всіх учасників економічних відносин, і насамперед дрібного власника. Цілком очевидно, що без цього (а становлення таких механізмів, на моє переконання, можливе лише в умовах глибокої демократизації усієї системи суспільних відносин) мільйони акціонерів могли стати лише фіктивними акціонерами.

Потрібно враховувати і правову неграмотність громадян, відсутність не лише ринкового мислення, а й елементарного розуміння населенням найпростіших основ корпоративних відносин. За такої ситуації не могло бути й мови про реальне утвердження в економіці — на основі сертифікатної приватизації — розгалужених відносин приватної власності, створення на цій основі економічного фундаменту для формування найширшого прошарку середнього класу. Вже тоді, 1992 року, для багатьох фахівців було очевидним, що надумана витівка із масовою сертифікацією, здійснювана під гаслом «зробити кожного власником, повернути йому все те, що було відібрано в нього адміністративною системою», перетвориться на обман мільйонів громадян.

Думаю, не випадково ініціатором цієї акції була компартійна парламентська більшість. Адже сертифікатна приватизація стала, за своєю суттю, фактичним продовженням неформальної горбачовської приватизації. Вона не мала нічого спільного з утвердженням в економіці реального (відповідального) власника, тобто з вирішенням питання, яке є визначальним для утвердження в країні ринкових відносин. Насправді це був крок у зворотному напрямку — крок до поглиблення тінізації української економіки. Механізми сертифікатної приватизації могли бути реалізовані лише на відповідній основі. Йдеться по суті про другий (після горбачовської приватизації), масштабніший тіньовий переділ власності, цілі якого повною мірою відповідали інтересам певних політичних сил. Метою сертифікатної приватизації було насамперед зміцнити позиції вже сформованого на той час «нового» панівного класу — колишньої партійно-господарської номенклатури, що насправді і до того контролювала ключові позиції української економіки. Більш сприятливого для цього класу перебігу подій у сфері відносин власності важко було й чекати. І цього разу (як завжди буває в історії) той, хто не мав нічого раніше, з тим і залишився.

Зазначене є ще одним переконливим доказом того, що здійснюваний в українській економіці процес тінізації у відносинах власності мав і має нині достатню легітимну основу, стимулювався і фактично стимулюється офіційною політикою. Лише цей факт засвідчує, наскільки цинічною була започаткована ще в перші роки нашої незалежності модель ринкової трансформації. Вона утверджувалася в розрахунку на необізнаність із деталями ринкової економіки не лише широкого загалу, а й тих, хто був безпосередньо причетним до формування та реалізації відповідної економічної політики. У підсумку, сертифікатна приватизація лише поглибила деформаційні процеси у відносинах власності, внесла повну невизначеність у цю визначальну сферу економічної діяльності.

Механізми «нового» перерозподілу власності, які сформувалися на базі сертифікатної приватизації, настільки багатогранні, що їх визначення потребує спеціального аналізу. Йдеться про неформальне привласнення майнових та управлінських прав дрібних акціонерів керівниками корпоратизованих підприємств, яке зумовлюється відсутністю належного законодавчого захисту їхніх інтересів, а також досвіду участі у корпоративному управлінні, утвердження цивілізованих механізмів якого штучно блокується.

Перерозподіл майна, пов’язаний з позбавленням власності дрібних акціонерів, здійснюється шляхом, по-перше, скупки у приватному порядку буквально за копійки повністю знецінених фондових паперів; по-друге, застосування різноманітних механізмів позбавлення власників акцій права на доходи (дивіденди) від їхнього майна через неофіційні канали вилучення у підприємств значної частки їх прибутку; по-третє, шляхом штучних банкрутств, утворення дочірніх (родинних) фірм та передачі їм у користування майна, в тому числі виробничих потужностей, продаж продукції за штучно заниженими цінами, перекачування фінансових ресурсів за фіктивними угодами тощо.

Нині відкриваються нові можливості неформальної приватизації, пов’язані з втягненням у віртуальний процес перерозподілу власності земельних ресурсів як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення. Особливо небезпечним і в цьому процесі (як і в тих, про які йшлося вище) є фактична відсутність його законодавчого забезпечення. Йдеться по суті про ще один етап тінізації, в який ми вже вступили і наслідки якого можуть бути набагато масштабнішими від того, що «ми вже проходили».

Дехто вважає, що сертифікатна приватизація могла мати зовсім іншу, позитивну альтернативу — формування цивілізованого вторинного ринку цінних паперів та утвердження реального власника саме на цій основі. «Ми чудово розуміли, — пише у зв’язку з цим Є.Гайдар, — що 148 мільйонів людей, відразу, отримавши ваучери, не змінять своєї психології, не стануть власниками. І водночас зазначений інструмент повинен був забезпечити реальний розподіл власності в Росії». Я не вважаю цю позицію безглуздою і не відкидаю її повністю. За певного перебігу подій вона могла стати результативною. Однак така можливість була суто теоретичною. На ділі слід було враховувати принаймні дві обставини.

По-перше, для формування офіційного вторинного ринку цінних паперів потрібні значні за своїми обсягами вільні фінансові ресурси. І, по-друге, ці ресурси повинні мати легітимну основу. Насправді, ні першої, ні другої передумови в нас не існувало. На відміну від Росії, де основою вторинного ринку приватизації стали нафтодолари, а також інші кошти, отримані від позитивного сальдо експортної діяльності, в українській економіці таких ресурсів не було. Ми весь час мали від’ємне торговельне сальдо, а накопичені в руках номенклатури фінансові ресурси були переважно тіньового походження, і засвідчувати їх ніхто не збирався.

З урахуванням саме цих обставин сертифікатна приватизація в Україні мала принципово іншу спрямованість — вона могла себе реалізувати лише на основі тіньового перерозподілу власності. Про повноцінний вторинний ринок не могло бути й мови. Минуло вісім років відтоді, як стартувала сертифікатна приватизація, а такого ринку у нас немає й досі. Вже сам собою цей факт засвідчує, що наша економіка за весь цей час зробила дуже мало реальних кроків у своєму русі до фактичних ринкових відносин, зокрема цивілізованих відносин власності.

Знаю, що, починаючи з 1994 року, було докладено багато зусиль, щоб змінити цю ситуацію. Можу назвати цілу низку конкретних речей, зокрема й пов’язаних з намаганням досягти зрушень і в питаннях утвердження вторинного ринку цінних паперів. Однак на різних рівнях, у тому числі і в нашій найвищій законодавчій інстанції — Верховній Раді, всі ці зусилля зводилися нанівець. Висновок з цього для мене очевидний: за всі роки системної трансформації реальна економічна влада в Україні не зазнала відчутних змін. Вона була і залишається в тенетах сформованого ще в попередні роки тіньового капіталу, який не прагне і найближчим часом не прагнутиме легалізації.

І річ тут не лише у відповідній ментальності, хоча і цей чинник є дуже важливим. Потрібно бачити інше: тіньові відносини у нашій державі поки що є більш надійними і головне — значно прибутковішими. Попри всі гучні кримінальні «справи» останніх років, зміцненню та поширенню таких відносин насправді ніщо не загрожує. Тіньовикам немає кого протиставити. І справа не лише у зростаючій корумпованості державного апарату. За всі роки реформ ми все зробили, щоб повною мірою послабити владні інституції (це була також осмислена політика нового панівного класу), і сьогодні сила влади і сила тіньової еліти є просто не порівнянними. Для мене це очевидна істина. Держава дуже мало зробила для утвердження в Україні відкритого капіталу, формування цивілізованої національної буржуазії, середнього класу і тому програла у цьому протистоянні. Їй не було на кого спиратися, і саме через це вона виявилася переможеною.

Ще раз хочу наголосити: у перехідний період закладається фундамент майбутньої системи економічних відносин, яка, досягнувши певної зрілості, розвиватиметься далі за принципами самовдосконалення. В цьому принципова відмінність ринкової економіки від адміністративної. Зрозуміло, наскільки важливим є досконалість кожної «цеглини» зазначеного фундаменту. Існують десятки країн з тривалим періодом ринкових відносин, які (попри всі намагання) не можуть впродовж довгих десятиліть випростатися, міцно стати на ноги. Я знаю такі країни, деякі з них мені доводилося відвідати. Однак причини цього явища очевидні. Вони, на мою думку, пов’язані саме з деформованістю економічного фундаменту, що вже сама собою виключає можливість розбудови стійкої, а головне — ефективної господарської споруди.

Україна може опинитися в аналогічній ситуації. Це потрібно не лише бачити, а й відчувати. Мій особливий біль та стурбованість проблемами, про які йдеться, пояснюються насамперед цією обставиною. Ще раз наголошую: майбутнє нашої економіки значною мірою визначається нашою спроможністю глибоко і всебічно осмислити результати, отримані на виході попереднього етапу реформ і, відповідно до цього, розбудовувати економічну політику післякризового етапу. Переконаний, що такий аналіз має бути максимально об’єктивним і відвертим.