Влада повинна повернутися до роботи

Існує колосальний дисбаланс між надіями на краще життя, які українці свого часу адресували владі, і реаліями. Замість наполегливої роботи заради консолідації суспільства, розумної кадрової політики спостерігаємо руйнацію всього і вся методами «що гірше, то краще» і «після нас хоч потоп».

Давайте порівняємо деякі базові величини, що безпосередньо впливають на стан суспільно-економічного життя. За три останні роки майже в 3,5 разу зросли ціни на газ, імпортований Україною, — з 50 доларів за тисячу кубометрів у 2005 році до 179,5 — в 2008-му та нафту — з 30 до 100—120 доларів за барель. 2009 рік знов обіцяє значне, якщо не шокуюче підвищення цін. Здавалося б, прискореними темпами має змінюватися структура української економіки, відбуватися реальний — не декларований! — перехід до енергоефективних і високотехнологічних виробництв. Однак у нас за старою звичкою домінує енерго-сировинний сектор — майже 70% за обсягом реалізованої продукції. Лише 12% становить інноваційно-інвестиційний сегмент, хоча в розвинених країнах він перевищує 30%.

Замість зміцнення національного товаровиробника та підвищення його конкурентоспроможності ми спостерігаємо неприродну трансформацію економіки в бік імпортозалежності: якщо у 2005 році від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі становило 2 млрд. дол., у 2007-му — 11,4 млрд., то за вісім місяців поточного року воно дорівнює 10,9 млрд., а в 2009-му, за прогнозами уряду, становитиме 25 млрд.
дол. Ми майже не залишаємо шансів нашим виробникам, тим більше — у сенсі перспектив розвитку та модернізації, які потребують значних коштів і часу, натомість зворушливо «дбаємо» про бюджети інших держав, про підтримку робочих місць на їх території.

Попри усі розмови про зростання добробуту населення, індекс людського розвитку залишає бажати кращого. Цей запропонований ООН складний показник враховує не лише зростання доходів, а й тривалість життя, екологічні умови проживання, систему охорони здоров’я, освіти тощо. У 2007 році країна посіла 76-те місце, поступившись Естонії, Румунії, Росії. За останні 12 років Україна погіршила цей індекс на 22 сходинки. Рівень бідності в країні з 2001-го по 2007 рік майже не змінюється, за межею бідності перебувають 27—28% її населення.

Неефективність самої системи влади та нездатність осіб, що її уособлюють, полишити безглузді змагання за продовження та розширення владних повноважень і зробити хоч щось конструктивне, корисне для країни та її народу, — от що лежить в основі нинішньої небаченої української кризи.

Заради справедливості треба визнати, що такі вади української влади певною мірою склалися не сьогодні. Зміни, внесені до Основного Закону України в грудні 2004 року, були непродуманими та прийняті поспіхом, в умовах глибокої суспільно-політичної кризи. По суті, вони й породили хвилю подальших криз, зупинити які здатна лише продумана конституційна реформа, що базуватиметься на всенародному волевиявленні. Та навіть сама тема реформи моментально стала предметом широкомасштабних політичних спекуляцій, і це порочне коло ніяк не вдається розірвати. Проекти Конституції, що з’являються час від часу від різних політичних сил, перенасичені поняттями «подання», «призначення» або «зняття з посади» та безмежно далекі від самої ідеї сучасного розвитку української державності.

Позитивно вплинути на реформування державного устрою мала б реформа місцевого самоврядування з її перерозподілом повноважень і ресурсів у бік місцевих громад, розширенням впливу на соціально-економічні процеси громадянського суспільства. Однак і вона зникла під тягарем аргументів політичної доцільності та через небажання тих, хто отримав владу, віддати хоча б невелику її частку…

У результаті Україна з її величезними потенційними можливостями, високорозвиненою промисловістю, кваліфікованими і досвідченими кадрами, позитивними настроями у суспільстві щодо наближення до європейських стандартів життя може опинитися на узбіччі доленосних світових процесів.

Величезною є проблема кадрового потенціалу. Вона стала такою в тому числі через відсутність у країни стратегії розвитку: ми не знаємо, ким прагнемо бути — країною із сировинною економікою, експортером дешевої робочої сили, яка свідомо позбувається колись славетних індустріальних гігантів, або гідним учасником міжнародного поділу праці, зберігши один із найкращих у світі інтелектуальних потенціалів та посідаючи провідні позиції в світі у таких галузях, як ракето-, літако-, суднобудування, важке машинобудування тощо.

Ситуація з людським потенціалом, без перебільшення, близька до національної катастрофи: народжуваність — як у Європі, смертність — як у Африці.

Поширюється явище трудової міграції. «Боротьба за трудові ресурси в Європі вийшла на новий рівень, де Україні, на жаль, відведено роль постачальника кадрів», — коментує ситуацію академік НАН України Валерій Геєць. Натомість ми отримуємо біженців із гарячих точок колишнього СРСР із перенесенням вогнищ конфліктів на терени України, а також низькокваліфікованих спеціалістів із країн Африки та Азії.

Якщо раніше чималим був перекіс на користь інженерних спеціальностей, а гуманітаріїв готували значно менше, то сьогодні ситуація протилежна: підготовка великої кількості управлінців на шкоду робітничим спеціальностям.

До речі, ще кілька років тому Рада національної безпеки та оборони України розглянула питання про збереження та нарощення кадрового потенціалу, «дорожню карту» розв’язання проблеми було затверджено указом президента. На жаль, вона не виконується, як не виконуються майже 80% рішень РНБО за останні два роки.

Я вже говорив про стрімко зростаючу вартість імпортованих енергоресурсів і високу — до 60% — складову енергоємних галузей промисловості, які значною мірою зумовлюють сировинну спрямованість експорту. Енергоємність ВВП України у 2,6 разу перевищує середній рівень енергоємності ВВП світу. Надмірне енергоспоживання призводить до високого забруднення території країни. Якщо у країнах ЄС на тисячу доларів ВВП припадає 32 кг відходів, у Польщі — 124 кг, то в Україні — 15 тонн!!!

Увесь світ, відчувши зростаючу нестачу енергоносіїв, вдається до заходів енергоефективності, зниження енергозалежності країни методами диверсифікації імпорту, збільшення видобутку власних енергоресурсів, освоєння нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії.

Із загрозливою незворотністю постає тема підвищення ціни на природний газ. Особливо болісним таке підвищення буде для житлово-комунального господарства. На жаль, і в цій ситуації не реалізується жодна дер-
жавна програма з енергозбереження та підвищення енергоефективності в житлово-комунальному господарстві, які послабили б удар і зберегли б галузь від розвалу.

Зрозуміло, що для промисловості більш сприятливим є поступове, нешокове наближення вартості газу до світових цін. Однак у цього питання вже давно виникло політичне підґрунтя, і цілком імовірно, що подальші торги за прийнятні ціни коштуватимуть частини національної безпеки країни. Тим часом зрозуміло, що розрубити вузол газової залежності можна буде лише у тому разі, якщо українська влада припинить використовувати її як аргумент політичного протистояння та спробує об’єднати наукові, виробничі і людські ресурси навколо енергозбереження, ефективного використання власних ресурсів як національної ідеї.

У країні не створюються умови для модернізації економіки, технологічного і технічного оновлення основних фондів, посилення інноваційної політики і на цій основі — продуктивності праці, формування малого і середнього бізнесу і багато іншого, від чого залежить конкурентоспроможність економіки. Україна так і не спромоглася сформувати прозорий земельний ринок, прийняти збалансований Податковий кодекс, ухвалити низку законодавчо-нормативних актів з корпоративних відносин, фондового ринку, ринку цінних паперів, житлово-комунального господарства, здійснити пенсійну реформу, реформу оплати праці тощо.

Питома вага малого та середнього бізнесу в структурі валового внутрішнього продукту є дуже незначною. Міжнародні експерти вважають, що за рейтингом економічної свободи Україна посідає 133-тє місце в світі, за рівнем якості податкової системи — 180-те.

Найвразливішими для нас є сфери, в яких фактично мають створюватися умови для ринкового середовища — протидія корупції, захищеність прав власності, інвестиційна привабливість, свобода ведення бізнесу.

В Україні найвища серед країн Європи споживча та промислова інфляція, до того ж має місце тенденція до її подальшого зростання. Сьогодні внутрішні і зовнішні чинники складаються для України досить невдало. З одного боку, хаотична валютно-курсова політика, зростання кредитних ставок, безмежний соціальний популізм, з іншого — складна ситуація на світових фінансових ринках, зниження інтенсивності розвитку світової економіки. Все це матиме неабиякий негативний вплив на макроекономічні показники. Саме тому сьогодні час відмовитися від протистояння та спрямувати всі зусилля на розробку системи антиінфляційних заходів, посилення стратегії розвитку.

Торкнемося теми обороно-
здатності держави. Нині навіть міжнародні спостерігачі зазначають, що в Україні розроблені досить непогані програми розвитку нарощування та якісного оновлення збройних сил. Бракує лише коштів на їх виконання, а головне — політичної волі послідовно і наполегливо займатися реформаторською справою. У бюджеті країни на «оборонку» передбачено трохи більше 1% ВВП, хоча потрібно мінімум 2%.

На жаль, Державну програму розвитку озброєння та військової техніки Збройних сил до 2009 року, яка саме й передбачає технічне переоснащення і перехід на сучасні системи озброєння, профінансовано лише на 43%. Реальне фінансування фундаментальних і пошукових досліджень у 7—10 разів менше, ніж цього потребує програма. Заходи Державної програми виготовлення нового та модернізації існуючого озброєння профінансовано на 17%. Це означає, що технічного переоснащення армії, переходу на сучасні системи озброєнь, передусім вітчизняних, не буде.

Не виконується Програма переходу армії на контрактний принцип комплектування, інші «військові» плани.

Хочу підтримати необхідність реалізації Програми розвитку сил спеціальних операцій, автором якої є голова комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки та оборони Анатолій Гриценко. Саме за такими силами — майбутнє, це найбільш підготовлений і самодостатній компонент будь-яких сучасних збройних сил, здатний виконувати завдання стратегічного значення, діяти на суші, з повітря, з-під води.

Слід позитивно оцінити нещодавнє прийняття Кабінетом міністрів України Плану заходів з реалізації стратегії національної безпеки на 2008 рік. По-перше, важливим є те, що уряд звернув увагу на обороно-
здатність і розглянув це питання вперше за свою каденцію. По-друге, розпочато реалізацію Стратегії національної безпеки України — найважливішого та найзбалансованішого за всіма складовими документа із зазначених питань. Дозволю собі нагадати, що Стратегія національної безпеки була розроблена ще на початку 2007 року, базувалася на результатах діяльності багатьох експертів і спеціалістів і є невіддільною складовою дер-
жавної політики у сфері захисту національної економічної, екологічної, енергетичної, інформаційної, демографічної та оборонної безпеки.

Отже, для нас нині пріоритетом є сучасна і дієздатна державна машина, яка надійно захищає національні інтереси, готова до нових викликів, їх осмислення та реагування на них, постійно відстежує тенденції розвитку всередині країни та за її межами, а тому готова діяти на упередження.

Коли йдеться про інтереси держави, то незалежно від глибини внутрішніх політичних протиріч, представники держави повинні займати консолідовану позицію. На жаль, у нашому політикумі немає такого розуміння, і це ми бачимо в питаннях інтеграції, енергетичної безпеки, підготовки до того ж Євро-2012. Кропітка робота з формування на міжнародній арені позиції держави, яка базується на захисті та підтримці національного інтересу, власної гідності та поваги до всіх зарубіжних партнерів, перетворилася останнім часом на такий собі політичний туризм. Триває ходіння по світу з простягнутою рукою, гра з термінами щодо або асоційованого членства в Євросоюзі, або підписання угоди про зону вільної торгівлі з ЄС та приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Таким чином, ми самі ставимо наших зарубіжних партнерів у складне становище, адже вони очікують від України насамперед конкретних результатів у створенні на українській землі сучасних європейських стандартів економіки, якості життя людей, демократії та права.

Відомо, що ПДЧ не містить нічого іншого, крім заходів з економічного зростання, здійснення судової та військової реформ, досягнення політичної стабільності та утвердження демократичних цінностей у країні. Отже, для його виконання потрібні не піарівські акції міжнародного масштабу, а лише наші добра воля та працездатність. Якщо політики і влада готові цим займатися без ганебного протистояння, то це можна робити без гучних заяв. Якщо не готові, про що тоді говорити?

Ще хочу нагадати вимогу Північно-атлантичного альянсу до держав, які пройшли шлях вступу до НАТО або торують його сьогодні. Від нас очікують виконання трьох базових постулатів. Йдеться про реформування системи державної безпеки та Збройних сил на основі сучасних стандартів, наявність у країні політичного консенсусу та безумовну підтримку ініціативи вступу з боку більшості суспільства.

Очевидно, жодної з умов Україна в повному обсязі не виконала, ситуація щодо політичного консенсусу значно погіршилася. От чому припинення виборювання ПДЧ — це питання нашої державної гідності, поваги до партнерів з НАТО, яким складно уявити можливим для себе тісніше співпрацювати з країною, де парламент не може визначитися с форматом коаліції, а президент і прем’єр-міністр стали на шлях взаємного знищення.

Дозволю собі висловити думку, що для України була б прийнятнішою участь у європейській системі колективної безпеки, а не у трансатлантичній. З НАТО пов’язані певні негативні стереотипи нашої свідомості. Українці не пробачили альянсу бомбардування Югославії, «брязкання зброєю» в Іраку та Афганістані, для нас є очевидними труднощі всередині північноатлантичної структури. Європейська система була б ближчою нам по духу, зрозумілою за цілями і масштабами, крім того, ми могли б безпосередньо брати участь у її формуванні.

На жаль, нині з суб’єкта світових процесів Україна перетворюється на об’єкт чиїхось інтересів, на матеріал для реалізації чужих зовнішніх сценаріїв. Це значно знижує наш авторитет у світі. Певні сили свідомо домагаються погіршення відносин з Російською Федерацією, яка є одним із найголовніших наших стратегічних партнерів.

На сьогодні на Росію припадає більш як 27% у загальному обсязі зовнішньої торгівлі України. 2008 року зберігається тенденція зростання обсягів торгівлі товарами між Україною і Росією, що сформувалася останніми роками. Товарообіг у січні—липні 2008-го збільшився на 35,4% і становить 22 млрд. дол., прогноз до кінця року — до 40 млрд. дол. Експорт товарів до РФ зріс порівняно з аналогічним періодом 2007 року на 37,7% і становить 9,6 млрд. дол.

Неприпустимим є те, що спірні питання двосторонніх відносин одразу потрапляють до арсеналу запеклої внутрішньої української політики, і там, де має демонструвати тонкощі економічна дипломатія, гримають гармати політичних яструбів. Водночас проблеми зовнішньоекономічних відносин мають розв’язуватися шляхом постійного діалогу, поважного ставлення одне до одного та відокремлення суто політичних питань від решти.

Вважаю за необхідне позбутися риторики про те, що взаємодія з Росією може зашкодити українським інтересам, та максимально ефективно працювати на засадах рівноправного партнерства заради збереження традиційних міцних відносин між двома країнами, долаючи недружнє ставлення одне до одного, про яке дедалі частіше говорять.

…Закони астрофізики, яку я дуже поважаю, співзвучні законам геополітики. Космічний об’єкт не може за власним бажанням зменшити свою швидкість і зійти з орбіти. Якщо таке станеться — це буде його крахом. Країна не може випасти з обойми світових соціальних, економічних і політичних процесів і почекати, поки українські можновладці натішать свої амбіції. Вона значно швидше, ніж комусь здається, опиниться на узбіччі світових процесів і назавжди втратить перспективу наблизитися до лідерів.

Переконаний, не лише дискредитовані цією кризою політики, а й весь український народ має ще раз серйозно замислитися, куди рухатиметься країна, як консолідувати всі сили, припинити згубне для суспільства протистояння, повернути владу до відповідальної конструктивної роботи заради природного та гідного входження України у розвинену світову спільноту. І що швидше — то краще.