Україна vs реформи: атипова форма співробітництва з МВФ

Звичайна практика співробітництва практично всіх країн із МВФ свідчить про те, що влада країни, маючи колосальні економічні проблеми, як правило, кидається по допомогу до кредитора останньої інстанції, яким і є Міжнародний валютний фонд. Здебільшого такі дії цілком зрозумілі й дуже чітко мотивовані з боку влади. Не слід забувати, що ця влада завжди (більшою чи меншою мірою) "стурбована" станом своїх платників податків/виборців. Знову ж, немає нічого парадоксального в тому, що перші/початкові вимоги МВФ практично завжди беззастережно виконуються. Переважно це стосується "монетарного пакета" - швидких стабілізаційних заходів, яких має вжити Центральний/Національний банк країни.

У міру просування програми вимоги з боку Фонду посилюються й починають стосуватися більш чутливих сфер, що належать до бюджетної політики. Не можна сказати, що керівництво країни, яка відкриває програму співробітництва з МВФ, про це не знає наперед (ще на етапі підписання меморандуму про співробітництво). Природно, знає, але воліє не думати. Якщо ситуація безвихідна, то багато хто згоден на кожну - навіть найбільш гірку й неприємну - "пігулку".

І отут на етапі, коли вже здається (в збудженій уяві місцевих політичних еліт), що ситуація перебуває під їхнім контролем, відбуваються основні метаморфози. Коли "петля не тисне горло", і керівництво країни, яке раніше "падало на коліна й писало чолобитні", знову стає впевненим у собі. Ця впевненість практично ніколи не виправдана, але факт залишається фактом. Любов до рятувальника в особі МВФ починає різко вгасати, і місцеві політичні еліти починають грати "нову стару гру". Звичайно, тоді, коли МВФ усе ще продовжує думати (перебуваючи в щасливій необізнаності), що країна виконуватиме взяті на себе зобов'язання (зокрема й такі, що знизять народну підтримку керівництва країни), ці політичні еліти починають вести подвійну гру. Вони намагаються тестувати світовий ринок запозичення капіталу. Простими словами, йти за кордон самим і позичати там самим. Для них перевага цього кроку одна - не виконувати жодних жорстких умов МВФ, що пов'язані зі зниженням їхнього рейтингу.

Україна ніколи не була винятком із цих загальних поведінкових хитрувань поганих позичальників. Достатньо згадати й уряд Тимошенко, й уряд Азарова. Логіка (щодо цього) була абсолютно однакова. Почати програму з МВФ і "кинути" Фонд (так, саме в жаргонному розумінні цього слова) тоді, коли треба вдаватися до заходів бюджетної економії, наприклад, підвищення тарифів, або скасування пільг, або підвищення пенсійного віку, які самі ж і обіцяли здійснити, коли вели переговори й підписували меморандум про співробітництво. Якнайшвидше вийти на зовнішні ринки запозичення капіталу. Позичити там під трохи вищі відсотки, ніж у МВФ, не робити того, що обіцяли раніше й що могло вдарити по їхній підтримці (читай - рейтингу) з боку населення. Ще певний час продовжувати водити за ніс Фонд. Ну а потім просто законсервувати програму співробітництва. Оскільки за такої поведінки більшу частину причин, що викликали кризу, об'єктивно не можна ліквідувати, нова криза стає неминучою. Єдине відкрите запитання: коли вона настане? Тут можливі варіанти, що залежать від безлічі чинників.

Така лінія поведінки (за всієї її неправильності) завжди була зрозуміла. Абсолютно неприйнятна, але зрозуміла. Вона вписувалася в загальну логіку небажання політичних еліт втрачати електоральну підтримку й уже тим більше врятувати свою країну за власний рахунок. На шальках терезів завжди переважувала любов до себе, а не бажання допомогти народу й вивести свою країну в площину стабільного розвитку. На жаль, політики ні в Україні, ні в деяких інших країнах (зі схожої низки країн) не ставлять інтереси країни вище за власні.

Однак те, що відбувається в Україні в останні місяці й тижні в її відносинах із МВФ, є явно атиповим відхиленням від норми поведінки інших (навіть менш успішних) країн-позичальниць. Адже практично всі непопулярні заходи Україна вже здійснила! Гірку пігулку по монетарному блоку вже проковтнула. Країна вже практично в зоні гнучкого курсоутворення. У бюджетному блоці більша частина гидких ліків уже в організмі хворого. Тарифи збільшили, видатки держбюджету урізали, акцизи підняли тощо. Пропустимо питання про те, як і наскільки ефективно. Але принаймні це вже сталося. Здебільшого залишилося робити тільки те, що є ПОПУЛЯРНИМ (!) серед широких верств населення, або, як політики їх називають, електорату. Політик у будь-якій країні цю частину взятих на себе зобов'язань виконуватиме на ура! Це те, що дозволяє як мінімум сподобатися своїм виборцям. Це те, що підвищить рейтинг і нівелює негативний ефект раніше вжитих непопулярних заходів. Ці заходи вже популярні, і їх підтримають практично всі громадяни країни. Правда, за винятком дуже невеликої, але дуже впливової групи осіб - самих можновладців, їхніх найближчих ставлеників, партнерів і кураторів, які вже встигли перерозподілити сфери впливу й фінансові потоки у своїх інтересах. Які встигли за цей час під приводом кризи й потреби впроваджувати погоджені з МВФ реформи змусити заплатити свою ціну (за рахунок підвищення тарифів, а також загальної інфляції й девальвації) широкі верстви, але зовсім не готові поступитися навіть частиною отриманих після приходу до влади привілеїв.

Ідеться про структурні реформи. У випадку з Україною - це боротьба з корупцією, дерегуляція бізнесу, здійснення судової реформи, реформи державного сектора й держуправління. Загалом, усе те, що має забезпечити якісні зміни в країні. Складно собі уявити, що виборці виступають за корупцію. Складно собі уявити, що основна частина бізнесу за адміністративний тиск на нього й за головний біль зі складними та заплутаними правилами гри. Навряд чи суспільство не хоче дотримуватися закону й проти справедливого суду. Але саме небажання України виконувати вже цю, популярну, частину програми співробітництва з МВФ виштовхує країну із загального ряду тих, хто співпрацює з фондом. Це абсолютно атипова форма поведінки (!). Вона була б можлива тільки тоді, якби питома вага тих, хто блокує цей напрям руху, в загальній кількості населення була б досить великою. Але ж мова про незначну кількість гравців. Їхня частка в "акціонерному капіталі" держави навряд чи дотягає навіть до 1%. Адже 99% акцій, що голосують на виборах, на руках у населення, яке поділилося за це право голосу з державою своїми правами. Головний акціонер має право розраховувати на те, що його бажання - у вигляді проведення структурних реформ - повинен негайно виконати менеджмент (тобто обрані політики й найнята на роботу від імені держави бюрократія).

На цьому будується й логіка міркувань у центральному офісі МВФ. Точно так само думають і західні партнери України. Ще не до кінця всі зрозуміли, що йдеться про вкрай атипову ситуацію. Але усвідомлення цього вже проглядає. Адекватно діяти слід почати негайно. Співробітництво з МВФ слід зберегти не за рахунок банального випрошування й традиційного для України водіння за ніс, а за рахунок виконання взятих зобов'язань із проведення структурних реформ. В іншому разі можуть настати занадто лихі часи й не тільки з економічного погляду.