Україна vs бурштин: хто кого?

Хочеш жити - вмій крутитись. Якщо в цивілізованому світі це "крутіння" означає започаткування власних справ, то на пострадянському просторі - відкриття нових схем. Часи змінюються, але на території сучасних Рівненщини, Волині та Житомирщини знову запанувала "шустра і дєрзка" модель поведінки. Якісь буремні 90-ті в окремо взятих місцях на карті. Ніхто нікого не примушує до скоєння кримінально караного діяння, але українці жадібні до праці, яка приносить грубі гроші, особливо якщо ті буквально під ногами. Особливо поліщуки, з їхніми малородючими ґрунтами і великими апетитами. Водночас зводити проблему виключно до їхньої "польової діяльності" - дешевий популізм і вузьколобість, адже проблема з тієї категорії, які зазвичай називають комплексними. І вирішуватися вони повинні комплексно.

2 червня ц.р. у селі Обище Олевського району Житомирської області стався збройний конфлікт між місцевими жителями та "представниками заїжджих бандитських формувань", як їх назвав депутат Житомирської обласної ради Олександр Ніколайчук у Facebook. Раніше аналогічні події відбувалися в інших населених пунктах тієї ж Житомирщини, а також сусідніх Рівненщини та Волині.

І це після того, як держава анонсувала чергове закручування гайок - введення Національної гвардії для вирішення проблеми незаконного видобутку бурштину. Водночас чиновники переконані, що для цього "необхідна координація дій усіх відповідних структур, а не лише правоохоронних органів". Подібні заяви є типовими для України, де проблеми розв'язуються виключно в режимі пожежної команди, котра, як відомо, бореться з вогнем, але не здатна мандрувати в часі, аби виникнення пожежі попередити. Можна виправдатися тим, що із запобіганням нелегальному видобутку бурштину держава запізнилася десь так років на 15. Проте боротьба на нинішньому етапі буде такою ж "ефективною". І описані вище події прекрасно це ілюструють. Вони надзвичайно важливі як мінімум з двох позицій.

По-перше, явно продемонстровано безперспективність ставки на силове вирішення проблеми видобутку бурштину. Якщо промоніторити профільні спільноти в соціальних мережах, можна виявити, що переважна більшість повідомлень і фотографій стосуються трьох об'єктів: видобутого бурштину, виручених за нього "бумаг" (на сленгу - стодоларових банкнот) і пірамід зброї, призначеної для захисту від посягань на перше та друге. Інциденти на Олевщині, Володимиреччині, Сарненщині та їм подібні повною мірою відображають здатність старателів активно відстоювати свої матеріальні інтереси в рідних лісах. Натомість непоодинокі факти приїзду більш-менш численних кримінальних груп, що намагаються прибрати видобуток бурштину до власних рук, свідчать про неспроможність поліції (навіть із залученням Нацгвардії) контролювати ситуацію. Варто усвідомлювати, що масового оприлюднення набувають лише невдалі спроби бурштинового рейдерства. Про успішні інформація не поширюється далі окремих населених пунктів. А вони точно мали місце, інакше не було б бажаючих до експлуатації старателів.

По-друге, такі войовничі "конкурси" на надрокористування свідчать про зростання конкуренції за право видобутку. Святе місце не буває порожнім - поки держава зволікає з ліцензуванням чи іншим способом регламентування господарських відносин, врегулювання відбувається самопливом силами місцевих старателів і ділків у стилі "чия сила, того й правда". Як позбавити промисел цієї критично небезпечної привабливості? Або закрутити гайки, або попустити віжки. Силовий варіант не спрацює, та й у результаті закручування можна "зірвати різьбу". Реальність і небезпечність таких перспектив можна прослідкувати на прикладі штурмів поліцейських відділків чи прикордонних застав, які вже відбулися. Натомість більшу лібералізацію, ніж теперішнє відсторонення держави, годі й уявити. Залишається єдиний варіант - філософська золота середина. Солодким вважається лише заборонений плід, тоді як загальне розширення доступності видобутку бурштину знизить ажіотаж і вирування пристрастей.

Не можна говорити про повну бездіяльність держави в наведенні ладу в цій проблемній сфері. Вона таки продукує рішення, спрямовані на врегулювання видобутку сонячного каменю. Наприклад, на бурштинових землях створено поліцейські станції, здійснюються регулярні патрулювання місць можливого видобутку із залученням Нацгвардії, інші заходи. Проте якщо з Києва чи ще віддаленіших регіонів здається, ніби держава активно застосовує силу, то на місцях видно, що сила лише демонструється. І це явно на щастя, адже мовою зброї і примусу проблеми не вирішити. Понад те, це саме та трясовина, активно вовтузячись в якій, легше досягнути дна, аніж поверхні. Нацполіція з Нацгвардією не отримують карт-бланшу на Поліссі закономірно - бо що далі? Без нормативного врегулювання питань видобутку бурштину репресивні заходи лише консервують проблему: самоцвіт під землею, силовики на землі, криміналітет волів би віддзеркалити ситуацію, а старателі - повернутися до своєї прибуткової роботи. Тому тривале збереження статус-кво просто неможливе.

Держава давно обіцяє поставити законодавчий хрест на "бурштинових війнах", але динаміка переходу від озвучення обіцянок до їх втілення залишає бажати кращого. Проект відповідного рамкового закону "Про видобування та реалізацію бурштину" понад рік "читається" в парламенті, але схвалення ніяк не отримує. Закон має стати першою ластівкою нового порядку господарювання - прозорого і відкритого. Адже практика неконтрольованого користування багатством надр і природних ресурсів не обмежується бурштином: воно ведеться починаючи зі звичайного браконьєрства і закінчуючи вирубкою карпатських лісів. Не варто зупинятися детально на аналізі законопроекту - за цей час його вже по буквах розібрали спеціалісти Головного науково-експертного управління ВРУ та профільних неурядових організацій, журналісти. Варто зазначити лише, що його універсальність - ніяка. Таким само може бути і закон про смереку, базальт, торф, антрацит, будівельний пісок, уран чи інші копалини, які видобуваються не так як треба.

Тим часом силовий варіант вирішення проблеми (а іншого просто не пропонується) має ще один особливо виразний недолік - він втілює практику тих самих 90-х "дозволено все, але не всім". Старательська ієрархія далеко не така однозначна, щоб блокпости в лісах-полях і рейди могли навести в ній лад. Поряд з людьми, які вручну копають 9-метрові котловани, є ті, хто робить це екскаваторами або просто "миє". Є підлітки, школярі різного віку, жінки чи пенсіонери, які блукають бурштиновими пустелями і заплавами, утвореними в результаті плідної роботи помп, у пошуках якогось рикошету, який дозволить одразу придбати дров на зиму, хату, корову, модний гаджет чи добряче гульнути в ніч з п'ятниці на вівторок. Окремі особи взагалі не з'являються на клондайках, інакше як для збору видобутого, або й відправляють з цією місією довірених осіб. Хтось банально пропиває зароблене, хтось конвертує його в будівництво елітного житла чи придбання елітних автомобілів, а для декого такий спосіб заробітку є єдиним соціальним ліфтом з-під межі бідності у більш-менш успішне життя. Боюся, не всі можливі параметри озвучено, але головне в тому, що БТР і снайпери на соснах вдарять саме по найбільш знедолених і найменш загрозливих, жодним чином не вирішуючи базової проблеми: бурштин усе одно видобуватиметься без якогось зиску для державного бюджету. Це саме той айсберг, що лише трошки показується з-під води, хоча сам ого-го.

Це чимось нагадує антикорупційну політику держави, коли протидія корупції зводиться до відверто вибіркової боротьби з корупціонерами. Навіть недавнє взяття під варту миколаївського "маркшейдера" не спрацьовує як приклад незворотності покарання. У свідомості інших, чиї статки різко контрастують із зарплатою, все виглядає, як "пацан к успеху шел" і йому просто не пощастило. Затриманий старатель не повертає державі втраченого, видобуток бурштину теж не припиняється - на місці одного з'являться двоє інших. Та й першого все одно відпустять, а ліси на Поліссі ще є, і бурштину поки вистачає. Вічна гра з нульовою сумою.

Геополітичний зріз проблеми свідчить, що за обсягами продажу ювелірних виробів з бурштину першість тримає Польща, за нею Литва і Росія. Калінінградське Пальмнікенське родовище найбільше в світі, але переживає скрутні часи, бо нелегальний бурштин з Волині та Рівненщини збиває ціну. І це ненормальна ситуація - український бурштин високо котирується, а держава на цьому втрачає гроші і репутацію. Тим більше, що промислову експлуатацію українських родовищ у 70-х роках минулого століття було визнано недоцільною саме на тлі роботи комбінату в Калінінградській області. У нинішніх умовах з російським знову конкурує український бурштин, але не сама Україна. Запаси бурштину формують основу для планів завоювання світових ринків, пропонованих стратегіями розвитку в тих же Янтарному (Калінінградська область), Гданську і Клайпеді, але не в Луцьку, Рівному й Житомирі. І це ще один камінь на негативну шальку терезів.

У середовищі старателів постійно точиться дискусія стосовно того, хто є основним вимагачем плати за їхній промисел. Версій з'являється багато: від представників Партії регіонів і найближчого оточення президента-втікача до чинної регіональної та центральної влади. У країні перманентної політичної кризи така інформація може ототожнюватися з бомбою, бо дає змогу персоніфікувати ненависть, яку тисячі учасників "бурштинового ринку" відчувають до держави та її представників на всіх рівнях. Найцікавіше те, що перевірити її не видається ані можливим, ані доцільним.

Рівненське Полісся - то третя і четверта Чорнобильські зони, тому існування мишей-мутантів цілком імовірне. Проте важко уявити гризунів таких страхітливих апетитів і можливостей, які дали їм змогу спожити понад 60 кг конфіскованого бурштину зі службового кабінету в одному обласному центрі. Можливо, це ті ж тварини, які докучали директору колгоспу і його запасам зерна з одного ще радянського анекдоту. Приблизно з цієї ж категорії і повідомлення про затримання групи правоохоронців, які займалися розбоєм або рекетом стосовно бурштинників, покриваючи їхню діяльність. Усі ці події об'єднує одне - в них безпосередньо фігурують не люди, які мають справу з лопатами і помпами, а ті, хто контактує з самими старателями. Тобто боротьба означає автоматично і режим найбільшого сприяння. Чи буде вона в такому разі успішною? Що зміниться після оприлюднення і так давно відомих прізвищ? Люблю риторичні запитання.

Погляньмо на схему: бурштин видобувається драконівськими темпами і методами, він усіляко торгується всередині та поза межами держави, але остання з цього нічого не отримує. Закономірне завдання - зробити так, щоб прибутки від народних надр отримував головний і легітимний представник інтересів народу - держава, а не сотня-третя приватних осіб. З цим також усі згодні. А далі вже темна ніч: хтось вирішив, що в пірамідальній системі "бурштин-торгаш-збиток" винуватці розташовуються на базовому рівні. Такий погляд суперечить здоровому глузду і об'єктивній реальності, яка підказує тільки два варіанти: або держава повністю забороняє видобуток і буквально консервує всі клондайки, або наводить лад у посередницькій прокладці. Західні вчені називають таку ситуацію трагічним вибором - обидва варіанти складні і загрозливі, але обирати треба.

Легалізація буде пострілом в "молоко", якщо залишиться автономним і єдиним кроком - така собі політика задобрення надрового агресора. Потрібно супроводити її необхідним пакетом інших заходів, які зроблять нелегальний видобуток небезпечною і нерентабельною справою. Небезпечним він є й зараз, але шкурка явно варта вичинки.

Тарифи на житлово-комунальні послуги і ціни на все інше вперто підводять нас до думки, що держава не любить втрачати своє. Проте бурштин втрачається масштабно і начебто безболісно. Бо державу представляють люди, а люди люблять ще й заробляти (якщо становище і посада дозволяють). Тому в цій ситуації нема ні правих, ні винуватих (окрім держави як інституту і прийдешніх поколінь як нащадків цього хаосу). Відповідно, більшість державних ініціатив не тільки не вирішують проблеми, а й поглиблюють і розширюють її.

Рецепт бурштинового прориву простий, хоч і схематичний:

1. Оскільки видобування бурштину з державної точки зору нерентабельне, віддамо цю невдячну справу в приватні руки різного способу механізації і масштабу застосування.

2. Скупка видобутого сирцю - справа виключно державна. З цією метою в населених пунктах, розташованих у багатих на поклади районах, відкриваються ДЕРЖАВНІ пункти прийому: 5, 10, 500, скільки завгодно, щоб реагувати на пропозицію. Можна навіть мобільні пункти прийому запустити - поліщукам не звикати, влітку так приймають чорниці.

3. Ставку варто визначити окремо, але фіксовану для всіх пунктів. Суто регламентна робота з визначення вартості кожної фракції, відсіювання браку і подібних технічних деталей цілком підйомна для фахівців. Ціна прийому не повинна ні ображати копача, ні заводити скупника в "мінус". Теж завдання для фахівців.

4. Вивезення бурштину-сирцю за кордон - під суворим обмеженням, якщо не під забороною. На міжнародний ринок він виходить виключно після додавання вартості у вигляді готових виробів. Виняток може становити лише електротехнічна та медична галузі, де потрібен саме камінь, а не намисто чи картина. Проте такий експорт має здійснюватися виключно на основі прямих і прозорих контрактів, із зазначенням вартості та обсягів постачання. У перспективі варто зайнятися освоєнням нових технологій і переробкою бурштину в Україні.

5. І лише після реалізації всіх цих підготовчих кроків можна по-справжньому закручувати гайки: від конфіскацій до в'язниці. Створити альтернативу, а вже потім бити по руках.

Варто розуміти, що бурштину під землею не більшає, а його видобуток назавжди залишиться питанням державного значення. Можна спустити всіх собак і перевести всі стрілки на органи місцевого самоврядування, які в умовах децентралізації отримали широкий набір повноважень, але відповідальність держави, центру від цього не зменшиться. Створення комунальних підприємств на базі обласних рад (як це пропонується згаданим вище законопроектом) чи територіальних громад (як було б логічніше), запуск у роботу старательських артілей, заснування бірж бурштину та інші новації можуть не спрацювати, але це буде свідоме рішення держави. Понад 15 років вона зволікала, дозволяючи окремим своїм синам заробляти мільйони замість того, щоб заробити їх самій. Час продемонструвати банальну небайдужість, якщо не бажання навести лад.