Україна—МВФ: 25 років самотності або мовчання "золотих ягнят"

- Остап Ибрагимович, когда мы будем делить наши деньги?

- Кто такой Козлевич? Я не знаю никакого Козлевича!

І.Ільф, Є.Петров. "Золоте теля"

Чи то конфлікт, а чи то непорозуміння, що сталися в публічній площині цього тижня спочатку у вигляді "спонукальної" публікації голови місії МВФ в Україні Рона ван Родена про необхідність якнайшвидшої реалізації пенсійної реформи, а потім - несхвальних та явно надто емоційних висловлювань із цього приводу соціального віце-прем'єра Павла Розенка, нагадали, наскільки непростими завжди були і залишаються відносини офіційного Києва та його головного кредитора.

Треба сказати, що функціонерів Фонду досить часто і, ніде правди діти, нерідко обґрунтовано критикують за надто поверхневий і схематичний підхід до проблем своїх підопічних, а також негнучкий і шаблонний підбір шляхів їх вирішення. Причому далеко не лише мешканці Печерських пагорбів. Однак не можна замовчувати й ту обставину, що головною причиною формування таких "устоїв" співробітництва залишаються сповідувані відносно нього самими ж українськими топ-чиновниками підходи і принципи. А точніше, відсутність будь-яких підходів і принципів. Принаймні стратегічних.

Багато років тому, у листопаді 1991-го, на столі одного із заступників голови Нацбанку я випадково побачив візитку виконавчого директора МВФ Мішеля Камдессю. Уловивши мій зацікавлений погляд, хазяїн кабінету недбало пояснив: "Це керівник одного з фондів. Їх зараз багато тут вертиться…". Рік по тому, у вересні 1992-го, на підписанні у Вашингтоні від імені України Угоди про МВФ наш міністр фінансів уже не вважав МВФ "одним із фондів": у наших кулуарних розмовах він шанобливо називав його "новим Політбюро". Отака переоцінка за принципом "хто був нічим, той стане всім". Хоча і в одному, і в іншому випадку відносини з Фондом залишаються, м'яко кажучи, не зовсім прозорими. І у відносинах з громадськістю обидві сторони зберігають "горде" мовчання: одні стверджуючи, що гроші люблять тишу, інші - що вони мають справу тільки з владою (урядом і центробанком). Таким чином, українська влада в настільки ж "гордій" самотності вже чверть століття веде не так діалог, як нерівну боротьбу з Міжнародним валютним фондом. Але чи так це насправді? Чи, точніше, чи так це має бути насправді?

Взагалі-то наші відносини з МВФ від самого початку якось не заладилися. Принаймні представник МВФ Г.Спенсер у 1992 р. наполегливо рекомендував нам не залишати "єдиного карбованцевого простору", що радикально розходилося як із настроями в суспільстві, так і з планами влади. Те, що це було не просто його особистою точкою зору, непрямо підтверджувалося й небажанням МВФ навіть обговорювати прохання України надати "стабілізаційний фонд" для майбутньої української валюти в розмірі 1 млрд дол. Першу фінансову програму (у розмірі 0,5 млрд дол.) було запущено для України тільки в 1994 р. З цього моменту "Меморандум з МВФ" для багатьох став асоціюватися з поняттям "вирок". А Україна у своїх відносинах з Фондом - виступати виключно в ролі прохача й позичальника. Хоча, за великим рахунком, МВФ - це аж ніяк не банк, а фінансові перерахування від МВФ - не зовсім кредити. І вже звичайно МВФ - це не "просто комерційна установа, стурбована одержанням прибутку й поверненням своїх кредитів", як це стверджують деякі "експерти" з екранів телевізорів. Почнемо з того, що взагалі-то МВФ - це "член родини ООН". І як будь-яка оонівська організація, переслідує насамперед політичні цілі, навіть якщо це цілі глобальної економічної політики. Так, МВФ має свої особливості, зумовлені, зокрема, порядком оплати й використання членських внесків (квот), а також розподілом голосів (не порівну, а пропорційно внескам). Тож МВФ за своєю суттю - це, швидше, міжнародна каса взаємодопомоги, а Україна - її повноправний учасник з правом голосу. З усіх питань.

Щоправда, "право голосу" ми маємо здебільшого (тобто за винятком річних зборів) не прямо, а через директора своєї групи країн (constituency). Тривалий час нашу групу очолювали Нідерланди (як країна із найбільшою кількістю голосів). Не можна заперечувати, що голландці багато зробили для того, щоб навчити нас створення валютно-фінансової системи й побудови відносин з МВФ. Однак і підстав вважати такий патронат ідеальним з роками ставало менше, що підштовхувало до роздумів про пошук більш активного й розуміючого лідера. Зробити це в будь-який момент неможливо, але в принципі жорсткої "кріпацької системи" у МВФ не існує, і час від часу з'являються можливості змінити "місце прописки". Були такі можливості і в України. Останній раз після того, як постало питання про злиття двох груп (голландської і бельгійської). Україна погодилася в ній залишитися (навіть провівши влітку минулого року засідання групи в Києві). На відміну від таких країн, як Білорусь, Угорщина, Словаччина, Словенія, Туреччина або Чехія, які створили нову групу на чолі з Австрією - відомим лідером центральноєвропейського економічного співробітництва.

Питання про те, чи була б Австрія кращим "адвокатом" України у МВФ, тим більше, що тепер групу очолює виконавчий директор від Бельгії (яка кожні чотири роки "мінятиметься" посадами з Нідерландами), - це лише один з аспектів цієї проблеми. Другий аспект стосується кандидатів на посаду від України. Традиційно це була посада заступника виконавчого директора (Alternate Executive Director), яких тепер у групі вже двоє - і, зважаючи на все, "першим" заступником вважається все ж таки представник Нідерландів (а через чотири роки - Бельгії). На перший погляд, це знижує можливість впливати на позицію свого директора. Але з другого погляду стає зрозуміло, що, і будучи єдиним заступником виконавчого директора, наш представник навряд чи мав великий вплив, враховуючи специфіку відбору кандидатів на цю посаду. Це й синекурою назвати не можна: ми весь час відправляли туди, на відміну від інших країн, і не тих, хто був авторитетом у фінансових колах (хоча б самої України), і не тих, хто, повернувшись додому, міг би посісти відповідну високу посаду, використовуючи накопичений досвід, знання та зв'язки. Нині цю посаду обійняв колишній заступник голови Нацбанку В.Рашкован (без коментарів).

Ще одна проблема пов'язана з колом питань, які нас цікавлять у МВФ. Як уже згадувалося, традиційно вони стосуються одержання Україною фінансової допомоги й виконання умов співробітництва. Питання вирішення боргової проблеми країн, що розвиваються, подолання фінансової кризи в країнах ЄС або реформування світової валютної системи нас мало цікавлять. Хоча саме активна позиція України в їхньому розгляді сприяла б якщо не вирішенню цих проблем, то хоча б пошуку союзників, здатних у відповідь підтримати Україну в тих питаннях, які життєво важливі для її економіки. Звісно, що це потребує більш широкого, комплексного, а не вузьковідомчого підходу. Із залученням у це питання української дипломатії. Але… фінансовим органам зайвий актор не потрібен, а МЗС і сам не рветься надягти на себе ще один "хомут". (Свого часу мої спроби виявити ініціативу в цьому питанні закінчилися доганою, якою я дотепер пишаюся.)

Звичайно, у цьому місці, за ідеєю, має вступити в гру громадянське суспільство в особі незалежних експертів і різних асоціацій та "мозкових центрів". Але їх ніхто не запрошує. І не дивно, якщо навіть народні депутати не можуть домогтися простого надання їм Меморандуму про співробітництво з МВФ (не кажучи вже про широке обговорення його проекту). Час від часу чутно навіть нарікання з приводу того, що кредитні угоди з міжнародною організацією мали б затверджуватися парламентом країни. Пояснимо: кредитні угоди - мали б, а меморандум - ні. А ніякої іншої угоди й не підписують, враховуючи, що програми допомоги ( як уже згадувалося вище), строго кажучи, кредитами не є (такий термін узагалі не згадується в Угоді). Технічно це просто "своп", тобто купівля іноземної валюти в обмін на право на власну валюту (про що просто видається відповідна розписка-вексель Мінфіну або Нацбанку, відповідно) із зобов'язанням зворотного викупу (у просторіччі іменованого "погашенням кредиту"). Причому купується вільно конвертована валюта навіть не у Фонду, а в країн-членів з додатним сальдо платіжного балансу, а от комісійні відсотки платяться вже Фонду (за послуги). І ратифікували наші народні депутати такий механізм один раз - коли затверджували Угоду про МВФ (у третьому розділі статті п'ятої якої й описано цей механізм). Тож, як кажуть, після бійки кулаками не махають.

Та це аж ніяк не означає, що МВФ має справу лише з урядом і центробанком, як це сказано в розділі першому п'ятої статті Угоди. Насправді це положення стосується тільки фінансових операцій МВФ, але ніяк не стосується консультаційної та іншої діяльності Фонду. Я, як-то кажуть, особисто був свідком того, як у 2011 р. "трійка" кредиторів (МВФ, ЄЦБ і Єврокомісія), погоджуючи програму реформ з португальською стороною, по черзі зустрічалася і з урядом, і з опозицією. Причому за час переговорів відбулися позачергові вибори, і переговірники з португальської сторони встигли помінятися місцями, але не позиціями в дискусії, що значною мірою й визначило успішне виконання програми (на відміну від інших країн "південної периферії" ЄС, з якими переговори проводилися приблизно в той же час).

І це аж ніяк не якесь нововведення або експеримент. Достатньо поглянути на посібник із взаємодії МВФ з країнами-членами (виданий Офісом незалежного оцінювання при раді директорів Фонду), щоб побачити серед бажаних партнерів і парламентаріїв, і НДО, і пресу, і бізнесменів… Інша справа, що персонал МВФ (за оцінкою того ж Офісу незалежного оцінювання) не виявляє на практиці особливого прагнення до таких контактів (у багатьох випадках дотримуючись побажань відповідних, як правило, не найдемократичніших урядів). Проте така робота ведеться. Наприклад, не далі як у лютому цього року у Вашингтоні відбувся спеціальний семінар для представників організацій громадянського суспільства країн Близького Сходу й Північної Африки. Як кажуть, не з нашим щастям.

А до речі, про щастя: нещодавно повідомлялося про те, що у світовому рейтингу щастя Україна опинилася на 132-му місці, між Ганою й Угандою. Отож новий президент Гани Нана Акуфо-Аддо, обійнявши цю посаду на початку січня цього року, заявив про намір розірвати угоду з МВФ (усього-то на 1 млрд дол.), яку активно критикувало громадянське суспільство цієї країни. А для того, щоб нічого подібного не сталося в Уганді, того ж місяця директор-розпорядник МВФ Крістін Лагард зустрічалася… з місцевими активістами громадянського суспільства.

Мені, чесно кажучи, не доводилося чути про подібні зустрічі в Україні. І не те що керівника МВФ, а хоча б членів спеціальних місій або постійного представника Фонду (яким, між іншим, у спеціальному посібнику зі співробітництва персоналу МВФ з організаціями громадянського суспільства робити це настійно рекомендується).

Складається враження, що не тільки наші чиновники часто забувають про свої службові обов'язки відразу після того, як розписуються в ознайомленні з ними. Вважаю, що самому громадянському суспільству (разом із представниками законодавчої влади) не завадило б нагадати обом "сторонам процесу", що не вони одні зацікавлені в обговорюваних питаннях і що час уже перервати тривале мовчання. Звичайно, якщо їм є що нам усім сказати.