Темпи зростання економіки України протягом 30 років відстають від загальносвітових у 2,2 разу

Круглі дати найчастіше слугують джерелом для численних доповідей і повідомлень про те, як багато зроблено, й практично ніколи про те, чого не зробили й чому. Далекого1991 року, після розвалу СРСР, економічний потенціал країни був порівнянний з економіками Португалії, Ізраїлю, Польщі й майже в півтора рази перевищував економіку Ірландії. Через три десятиліття країни — колишні сусіди пішли далеко вперед. Так, найбільш некваплива економіка — португальська — зростала в 1,4 разу швидше за українську. І нині вже громадяни Перу, Угорщини, Казахстану й Алжиру живуть у порівнянних за розміром з нашою економіках (див. табл.).

Критичність ситуації далеко не надумана, виходячи з таких цифр і фактів:

• майже половину часу свого існування як незалежної держави (46%) Україна демонструє за результатами бюджетного року від’ємне або нульове зростання економіки (1992–1999 роки, 2009-й, 2014–2015 роки й 2020 рік);
• темпи зростання України відстають від загальносвітового в 2,2 разу (+116% проти 254%);
• внесок нашої держави у світову економіку за 30 років знизився з 0,003 до 0,0018%, або на 40%.

А ще згідно з індексом економічної свободи (Index of Economic Freedom) Україна понад п'ять років зберігає не дуже поважний статус найбільш економічно невільної країни Європи. І якщо до таких рейтингів довіри немає, то згадаймо про те, що кожен четвертий економічно активний українець уже проголосував ногами, залучившись до трудової міграції (близько чотирьох мільйонів наших співгромадян).

Таким чином, протягом 30 років в Україні економічне зростання, а в ширшому значенні — і економічна свобода не були досі й не є базовим пріоритетом.

Звичайно ж, «Клуб економічних невдах» (негарно й прикро, але подивимося правді в очі) не обмежується винятково Україною. Сюди ж можна віднести як Аргентину, яка застрягла в корупційних скандалах, так і Грецію, що потопає в боргах. Однак легше від цього не стає, тим більше що ми примудряємося талановито не віддавати першості в обох дисциплінах (боргах і корупції). Якщо Україна не прокинеться та надалі ітиме цією лиховісною долиною, ще через 30 років нас гарантовано обійдуть не лише всі колишні «братні» республіки по СРСР, але й більшість країн Африки. Іншими словами, повільне сповзання на дно, країна без майбутнього.

У мого улюбленого письменника Станіслава Єжи Леца є прекрасне висловлювання: «Безвихідним ми називаємо становище, вихід з якого нам не подобається». Наші очільники за три десятиліття без особливого успіху вже випробували мікси із соціалізму, етатизму, центризму й інших «-ізмів», які складаються з пріоритету державного над приватним. Однак у переліченого ідеологічного спектра так і не знайшлося розумних і адекватних відповідей для України. І лише одна ідея досі залишається незатребуваною (нелюбимим чадом), хоча, швидше за все, вона і є оптимальною для країни — філософія економічної свободи.

У її рамках агресивну експансію держави (посилення податкового тиску й високий перерозподіл ВВП через публічні фінанси), антиринкові рішення, що послабляють боязке економічне зростання (законопроєкти № 5600 і 5636), політику популізму (в ім'я доступу до влади й бюджетних потоків) та імітацію реформ (заради нових боргових траншів від міжнародних донорів) слід замінити Новим економічним курсом (НЕК) і політикою доведення до ладу реформ, що вже стартували, і взятих Україною зобов'язань.

Базисом для першого (НЕК) може стати прийняття надзвичайного закону про економічну свободу. Суть цього документа — впровадження нової економічної конституції України, яка виражається в закріпленні невеликого розміру держави (обмеження розміру уряду і його втручання в економічні процеси та скорочення держапарату); здійсненні відповідальної (імплементація Маастрихтських критеріїв зближення ЄС), але не жорсткої макроекономічної політики; мінімально потрібних регуляцій (впровадженні дерегуляційного принципу one in — two out, тобто будь-яке нове державне регулювання має супроводжуватися скасуванням двох чинних регуляцій, сумірних за вартістю, тільки тоді ми почнемо рахувати не лише доходи бюджету, а й витрати бізнесу і громадян) і помірних податках (скороченні кількості податків до 7–8, зниження податкового навантаження на працю).

Основою для другої (домашнє завдання) є відмова від політики «скаженого принтера» (нескінченне генерування нових ідей далеко не найліпшого змісту та з наступною мінімальною реалізацією) і перехід на системне, послідовне виконання вже затверджених стратегічних документів:

1) зовнішнє середовище: Угода про асоціацію між Україною і ЄС (минуло шість років, а рівень виконання документа не перевищує 60%), включаючи її відповідальний перегляд у бік підвищення захисту українського виробника й експортера; «чесне» співробітництво з міжнародними кредитними організаціями, але із впровадженням політики виходу України зі статусу «боргової колонії» (кожна третя гривня доходів бюджету йде на покриття боргів); програмні документи співробітництва з НАТО й стратегічними союзниками (США й Великою Британією);

2) внутрішнє середовище: програма президента В.Зеленського, що містить важливі економічні ініціативи, зокрема скорочення функцій держави, велика приватизація, включаючи земельну реформу, «податки стануть простими й зрозумілими», річні податкові канікули для молодих підприємців, реформа контролюючих органів (митниці й податкової), заміна податку на прибуток підприємств податком на виведений капітал, впровадження економічного паспорта українця та накопичення грошей на його особистому рахунку за видобуток природних багатств (надр, землі).

І наостанок. Україна, безсумнівно, здатна й гідна того, щоб створити та показати світу свою історію успіху. Перефразовуючи відповідь 32-го президента США Франкліна Рузвельта, на запитання: «Чи вибереться український народ з глухого кута економічного занепаду?» відповімо: «Вибереться, якщо захоче!».

Більше статей В'ячеслава Черкашина читайте за посиланням.