Світова грошова криза: витоки, логіка трансформацій

Уроки історії

Потрібно буде ще багато часу, аби з достатньою глибиною осмислити те, що відбувається на світовому фінансовому ринку. Аналогії з кризою 1997—1998 років дедалі очевидніше видаються недостатньо коректними. Відповідно, не можна казати і про адекватність принципів антикризової політики.

Криза 1997—1998 років за своїми характеристиками цілком вписувалася в систему грунтовно досліджених у науковій літературі циклічних грошових криз, які пов’язані з пульсацією нагромадження капіталу. Істотним у її характеристиці було й те, що вона сформувалася не в епіцентрі світової фінансової системи, а на периферії (у Південно-Східній Азії) і лише опосередковано позначилася на економіці західних країн. У 1997—1999-х у країнах єврозони темпи зростання ВВП становили 2,4—2,8%, а в США — перевищили 4,0% на рік, що відповідало середньостроковим визначенням економічної динаміки.

Поточна криза проявилася в інший спосіб. Уже зараз ми маємо достатньо підстав розглядати її як структурну грошову кризу. Такі кризи різняться від циклічних насамперед своєю періодичністю — вони формуються на основі не середньострокових (раз на сім-дев’ять років), а довгострокових циклів. Та головним є інше — структурні кризи у своїй основі відбивають іманентні протиріччя грошової системи. Їх причини — не зовнішні, а внутрішні (ендогенні) шоки системи грошових відносин.

Як аналог цього можна розглядати Велику депресію 1929—1933 років, вихідною передумовою якої став процес демонетизації золота — скасування золотого стандарту грошей та якісної перебудови на цій основі тодішніх механізмів грошового обігу. До цього стабільність паперових грошей забезпечувалася фіксацією їхнього золотого вмісту, що, своєю чергою, гарантувало стабільність валютних курсів. У період кризи ця система зруйнувалася: спочатку Англія (на той час — фінансовий центр світу), а згодом США, Франція, а також інші країни Заходу були змушені відмовитися від внутрішньої конвертації паперових грошей у золото. У результаті — систему золотого стандарту, яка функціонувала протягом тривалого періоду, було підірвано.

Наслідки для світової економіки добре відомі. Світ до цього не зіштовхувався з подібним: тільки в США розорилося понад 130 тис. фірм. Практично кожен четвертий американець залишився без роботи. Загалом у західній економіці промислове виробництво скоротилося на 46%, а зовнішній товарообіг — на 67%. Вважається, що Велика депресія відкинула країни Заходу назад у промисловому розвитку мінімум на 20 років.

І ще одна важлива деталь: процес якісної перебудови міжнародної грошової системи виявився дуже тривалим. Значно зміцнивши під час Другої світової війни свій економічний потенціал і сконцентрувавши у своїх засіках більш як 70% світових централізованих золотозапасів, США зберегли конвертованість долара в золото для центральних банків інших країн. Це гарантувало антиінфляційний імунітет долару і можливість монопольного виконання протягом тривалого часу американською грошовою одиницею функції світових грошей.

«Долар такий само гарний, як і золото; долар — кращий за золото» — таким став основний постулат міждержавних валютних відносин перших повоєнних десятиліть. І це був не тільки пропагандистський слоган Білого дому. Для тих років це був досить дієздатний механізм взаємодії валют, у якому еталоном вартості виступало не безпосередньо золото, а конвертований у золото американський долар. І тільки під впливом знову ж таки кризових процесів, які різко загострилися у серпні 1971 року, президент Р.Ніксон оголосив надзвичайні заходи, суть яких полягала в цілковитій відмові від золотого забезпечення долара та у його офіційній девальвації.

У результаті процес якісної перебудови системи грошових відносин було остаточно завершено. Фактично він відбувався майже 40 років — таким тривалим виявився період переходу від золотовалютного до паперово-грошового стандарту.

Нова конфігурація міжнародних валютних відносин, у якій гроші, втративши свою товарну основу, де-факто стали віртуальними грошима, а механізми твердих курсових співвідношень трансформувалися в систему «плаваючих (щодня змінюваних) валютних курсів», офіційно вступила в дію в квітні 1978 року. Я далекий від того, щоб оцінювати дієздатність цієї системи лише в негативному контексті. Вона має, без сумнівів, певні переваги перед системою золотого стандарту — є менш дорогою і більш динамічною, що відповідає логіці прискорюваної економіки. Та дуже суттєвими виявилися і її вади.

Нинішня світова фінансова криза у своїй вихідній основі відображає ці вади, вона породжена ними. Ця констатація дуже важлива: при обгрунтуванні логіки алгоритмів нинішньої антикризової політики потрібно відштовхуватися насамперед від цього. Наслідки помилок можуть виявитися непередбачуваними.

Витоки кризи

Тепер безпосередньо по суті проблеми. Які початки нинішньої кризи? В усіх на слуху американська іпотека. Криза почала свою ходу з банкрутств іпотечних банків. Це справді так. Та чи правомірно вважати цю обставину вихідною основою кризи? Така позиція видається дуже примітивною.

Іпотека — атрибут реальної економіки, важлива складова споживчого суспільства, інвестиційного попиту, внутрішнього ринку. У цьому контексті іпотечна емісія — це не найгірша за своїми якісними характеристиками емісія. За підсумками 2007 року іпотечний борг у США сягнув 100% ВВП. Це — 12—13 трлн. дол. У Великобританії — 135% ВВП. Багато це чи мало — питання безпосередньо кризи не стосується. Все це емісія під реальні цінності. Не найгіршою є і нафтодоларова емісія. Світова валютна система валиться не через це.

Я пропоную подивитися на цю проблему в дещо іншому зіставленні: 12—13 трлн. дол. — американський іпотечний борг і майже 2 трлн. дол. — щоденний обсяг операцій на світовому валютному ринку. Що це за операції? За експертними оцінками, всього лише 5—7% їхньої загальної суми пов’язані з реальною економікою, а решта — спекулятивні трансакції. Їхні потоки пришвидшувалися останнім часом темпами в 15—20% на рік. Банки почали дедалі більше перетворюватися на інститути обслуговування спекулятивних потоків.

За існуючими оцінками, у структурі «глобальної ліквідності» комерційних банків частка «сильних грошей», які створюються центральними банками, становить усього 1,0%. Решта — так звані near money («майже гроші»). Витоки кризи необхідно шукати в цих параметрах — у пропорціях, які характеризують сформовану в останні десятиліття структуру грошей та співвідношення повноцінних і «квазігрошей».

Важливо враховувати й інше: у ситуації, про яку йдеться, деформуються зв’язки між грошима і приватною власністю. Приватна власність потребує стабільних грошей. У фінансовій системі, де понад 95% трансакцій є спекулятивними, приватна власність втрачає свою функціональну визначеність, наповнюється віртуальним змістом. Сьогодні це поняття стало модним, але ніхто достеменно не знає головного — хто є суб’єктом такої власності.

Перелік таких проблем можна продовжити. Висновок очевидний: грошова система, яка допускає ескалацію цих процесів, не може не вважатися хворою системою. Криза — підтвердження сказаного. Однак криза — це завжди лікар, який запізнюється. Криза — констатація того, що лікування хворої системи вже не може бути консервативним.

Криза — це змушене хірургічне втручання. Чи виживе пацієнт? Цього сьогодні ніхто не знає. Скальпель ввели. Але нікому достеменно ще не відомо, що потрібно видаляти. Розібратися необхідно передусім у цьому.

У пошуках рецептів лікування

Питання «як допомагати хворому?» має два аспекти. Користуючись традиційною лексикою, назвемо їх тактичним і стратегічним. З тактичними рішеннями визначитися простіше. Найбільшою помилкою в цьому сенсі видаються спроби «одержавлення банків». Маю на увазі не тільки постсоціалістичну реальність, де такі «новації» особливо небезпечні не тільки в економічному, а й у суто психологічному плані, політичному аспекті. Ідеологія націоналізації є неспроможною і для країн Заходу: банки за своєю природою — інститут комерційної діяльності. Це всім відомо.

Ринок посміявся над короткозорими політиками, які запропонували таку рецептуру: сотні мільярдів доларів, витрачені на «одержавлення», додали лише більшої впевненості «тітоньці-кризі». І справа тут навіть не в тому, що йдеться про «подарунки за чужий рахунок» і про те, що в умовах кризи необхідно допомагати економіці якнайшвидше очиститися від неефективних гравців. Проблема в іншому.

Будь-який першокурсник економічного вишу знає, що під час кризи потрібно стимулювати всіма можливими, в тому числі фіскальними, механізмами інвестиційний попит. Це кейнсіанство, до класичних витоків якого ми знову повертаємося. В умовах стабільності все обертається навколо принципу «грошей не вистачає». Для умов кризи Дж.Кейнс запропонував протилежну модель економічної політики. Її кредо — «грошей вистачає». Це більш складна гра, але вона, за відповідних умов, безальтернативна.

На цей рахунок існує досить гіркий досвід. Вважається доведеним те, що одним із чинників, який істотно загострив кризу 1929—1933 років, стала помилкова політика «дорогих грошей», здійснена Федеральною резервною системою США. У перші роки кризи пропозиція грошей скоротилася на 35,2%, що істотно поглибило гостроту грошового голоду і кризи неплатежів.

За якими правилами здійснюється політика «грошей вистачає»? Відповідь — у самій назві основного твору Дж.Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей». У ній усе сказано: стимулювати зайнятість (читай — реальну економіку) за допомогою емісійних грошей через механізми низького відсотка.

Скільки може бути запропоновано таких грошей? У Дж.Кейнса принцип «грошей вистачає» пов’язаний із логікою «ефективного попиту». Вважається, що в теорії антикризової політики положення про ефективний попит є ключовим: параметри неінфляційної емісії визначаються ефективним попитом. Зараз про це ніхто і не згадує.

Спрямованість такої емісії — інвестиційні проекти. У США в 1930-х роках — це проекти дорожнього будівництва. Основну мережу автобанів було введено в експлуатацію з допомогою відповідних механізмів саме в ті роки. На їхній основі була розв’язана найгостріша соціальна проблема кризи — проблема зайнятості.

Звичайно, нинішня ситуація видається більш складною. Але принципи антикризової політики, швидше за все, мають грунтуватися на постулаті: найнебезпечніша проблема кризи — проблема масового безробіття — може і повинна вирішуватися за допомогою реалізації таких механізмів.

В Україні з огляду на відомі обставини проблема безробіття особливо значуща. Вона може стати катастрофічною. Антикризова політика повинна фокусуватися насамперед на попередженні цієї небезпеки. Для цього необхідно додати здійснюваному нині рефінансуванню комерційних банків цільової спрямованості.

Одночасно необхідно істотно знизити облікову ставку. У США тільки останнім часом ставка рефінансування зменшилася з 5,25 до 1,5%. Ми маємо брати до уваги й специфіку нинішньої цінової динаміки — посилювані у світі дефляційні тенденції. Для кризи надвиробництва — це типове явище. Політика «дешевих грошей» має кореспондуватися і з цими тенденціями.

Тепер про контури стратегії, про перспективні лінії трансформацій, про довгостроковий тренд вимірів, які стосуються структури і принципів безпосередньо грошової сфери. Н.Саркозі, певне, поспішив, заявивши, що міжнародну грошову систему потрібно реформувати в такий спосіб, щоб знайти «золоту середину» між фіксованими і вільними курсами обміну основних валют. Я не заперечую проти цього, але логіка «перспективи» потребує більш обгрунтованих підходів. Політикам у цю сферу поки ще рано втручатися. Нехай висловляться з цього приводу передусім фахівці.

Методологічний ключ вирішення цього питання видається очевидним: логіка трансформацій грошової системи і логіка глобальних трансформацій мають кореспондуватися одне з одним. Однак і ця взаємозалежність виявляється не такою вже й прозорою. Сокровенне запитання — в якому напрямку рухається світ? Якщо у бік подальшого поглиблення універсальної глобалізації, то тоді президент Франції правий: реанімація (природно, на новій основі) фіксованих курсів і відповідно — принципів золотого стандарту може розглядатися як визначальна траєкторія можливої реконструкції існуючої грошової системи, її інституціональної архітектури.

Та вся річ у тому, що універсалізація, яка поглиблюється, — це принцип індустріальної епохи, епохи, яка залишає нас, іде в минуле. У 2000 році вийшла друком книжка англійського економіста Е.Рагмана «Кінець глобалізації». Йдеться про завершення глобалізації індустріальної. Сучасна епоха — це інше, це рух на протилежних курсах — централізації і децентралізації, де домінантою стає траєкторія самодостатності відповідних суб’єктів, яка посилюється.

В І.Валлерстайна це «кінець знайомого світу». Новий світ у Е.Тоффлера — це «епоха десинхронізації»; у Д.Белла — «епоха роз’єднаності», у Ф.Фукуями — «кінець ієрархії», це світ не як однорідна маса, а як «жменя піску». У моєму розумінні, усе це — кінець принципів євроцентризму. Н.Саркозі, очевидно, дуже важко погодитися саме з цим, по суті ключовим у визначенні логіки реформ, положенням.

Що випливає з цих визначень? Випливає очевидне: децентралізації глобальної економіки має відповідати логіка децентралізації світової грошової системи. Розумію, що це звучить сьогодні парадоксально. Проте нове завжди парадоксальне. Справжня наука також парадоксальна. Саме тому вчені завжди і сприймаються як «смішні». Але це відступ.

Зовсім нещодавно на прилавках київських магазинів з’явилася книжка відомого фахівця в сфері фінансів Б.Лієтара «Майбутнє грошей», у якій можна прочитати дуже багато цікавого по суті порушеної проблеми. Йдеться не тільки про горизонтальну регіоналізацію грошової системи, яка поглиблюється, — формування відносно відокремлених центрів впливу (зони долара, євро, юаня, можливо, і російського рубля). Про це багато говорили і раніше. Б.Лієтар акцентує не на горизонтальній, а на вертикальній багатошаровості. В його конструкції грошова система — це гроші глобального, регіонального, національного, корпоративного і місцевого рівнів. Проблема «грошей достатньо» кореспондується насамперед з їх вертикальною багатошаровістю.

Звичайно, у цьому процесі дуже багато ще неосмисленого. Однак тут присутнє і принципово значуще. Гроші, за великим рахунком, це еквівалент (еталон) цінності (вартості). В індустріальній епосі, яка відходить, «цінність» уніфікована. Вона — основа обміну. Нова епоха — це епоха індивідуалізації ціннісних визначень. Рух у бік багатошаровості грошей має визначатися, як мені видається, передусім цим.

Свого часу я писав про формування функціональних форм грошей. По суті Б.Лієтар порушує цю саму проблему. Сьогодні грошова одиниця поєднує в собі функції міри вартості і засобу обміну. Вона ж реалізується і як механізм нагромадження. Логіка багатошарової трансформації грошової системи кореспондується з відокремленням функцій грошей, розмежуванням насамперед грошей у ролі інструмента нагромадження і засобу обміну й одночасно — формуванням ефективних механізмів їхньої стабільності, функціональної взаємодії.

Всі розуміють, наскільки це важливо. Перелік таких трансформацій можна продовжити. Дуже хотілося б, щоб вони сприймалися не тільки в суто академічному контексті. Їх хоча б якоюсь мірою повинні враховувати і ті, хто прийматиме рішення про нинішню «фундаментальну реконструкцію грошової системи». Я маю на увазі лідерів «Великої двадцятки» (G-20), які на зустрічі у Вашингтонові вже наступного тижня (15 листопада) мають узгодити (як це задекларовано) нову стратегію регулювання грошової системи.

Насамкінець хочу привернути увагу до такого: у теорії грошей розмежовують поняття «гроші як гроші» і «гроші як капітал». У гарну погоду можна і не знати, що таке «гроші як гроші». У гарну погоду це і не так важливо. У нас багато серйозних фахівців (передусім банкірів), які глибоко розбираються в тому, як реалізуються гроші, що приносять капітал.

В умовах кризи ситуація змінюється: знання того, що таке «гроші як капітал», виявляються недостатніми. Потрібно грунтовно розбиратися й у тому, що таке «гроші як гроші». Особливо важливо, щоб такими знаннями володіли особи, які приймають управлінські рішення в сфері грошових відносин.

У книжці М.Фрідмана «Монетарна історія США 1867—1960» (книжку написано в співавторстві з А.Шварц) аргументується дуже важлива думка, яка актуальна і сьогодні. Істотні зміни в грошовій системі, зазначає Нобелівський лауреат, ніколи не відбуваються до появи негативних результатів, а завжди після, коли їх до того зобов’язує криза, яка вже вибухнула. Та за таких умов напрям змін залежить не від економічної доцільності, а від політичної кон’юнктури. Хотілося б, щоб сказане одним із патріархів теорії грошей враховувалося й у наші дні.