Солідарна пенсійна система: злочин тривалістю в століття

Порядок, при якому пенсії виплачуються за рахунок соціальних внесків найманих працівників, відомий як солідарна пенсійна система, за кілька поколінь став настільки звичним, що більшість людей, навіть експертів, не уявляють собі можливості від нього відмовитися.

Однак, якщо розібратися, то така система не лише не природна, а зовсім навпаки, економічно злочинна й принципово нежиттєздатна в довгостроковій перспективі. І що швидше її замінити чимось іншим, то меншою буде шкода. А тут Україна, хоч як парадоксально, у дуже виграшному становищі, бо у нас солідарна система за фактом мертва, а ті засоби для подовження її життя, які застосовують розвинені країни, для нас смертельно небезпечні, - втім, їм теж доведеться рано чи пізно приймати важкі рішення... А коли караван обертається назад, кульгавий верблюд опиняється першим. Ну або другим - після Грузії, де вона вмерла ще раніше. Що раніше й ретельніше ми підготуємося до похорону солідарної системи, то спокійніше вдасться скинути цей камінь з шиї нашої економіки. При цьому важливо, щоб жоден живий пенсіонер не постраждав. А про те, що зробити це реально (хоча й нелегко), свідчать історія питання й досвід кількох країн, у яких уже вийшло.

Як утримувати старих?

Навіщо взагалі потрібна пенсійна система? Адже люди мільйони років якось обходилися без неї за рахунок своєрідної "природної солідарної" системи забезпечення старості: тих, хто вже був не в змозі сам працювати, утримувало плем'я, а з появою родини - діти. Відповідно, люди мали стимул народжувати, щоб не залишитися в старості самотніми, адже доживали до продуктивного віку далеко не всі спадкоємці-годувальники. Але така допомога працювала, лише поки діти, онуки й правнуки жили з предками в межах великої родини з багатьох поколінь або навіть якщо й виділялися в окремі господарства, то далеко не йшли. У Давньому Римі син був узагалі рабом батька, та й у наших краях внутрішньосімейна дисципліна була вкрай суворою. Такий устрій суспільства був прийнятним доти, доки головною була традиція, носієм якої якраз були старі, - вони мали свою нішу, де їхній життєвий досвід був затребуваний.

Однак опора на традиції й патріархальна родина виховують відсталість мислення, а прив'язка до місця несумісна зі швидкими змінами в структурі економіки, такими як індустріалізація. Тому з настанням Нового часу описана вище система стала гальмом розвитку й розвалилася: діти емансипувалися від батьків і зажили своїм життям. "Синівський обов'язок" стали віддавати не предкам, а нащадкам; відповідно, батькам стало соромно залежати від дітей, адже це означає відривати від онуків.

Більш того, при плануванні родини (благо, технічні засоби для цього теж підоспіли) до уваги стали брати не так кількість, як якість: наскільки вдасться забезпечити дітям міцну сім'ю, благополучне дорослішання, освіту тощо, відповідно, дітей стало менше, і більше людей доживають до старості взагалі бездітними. Усе це передбачає самостійні джерела доходів у старих, а також розвинену мережу послуг з догляду за тими, кому вже важко самому про себе дбати. Власне, ці дві компоненти й становлять те, що ми називаємо пенсійною системою. Таким чином, вона являє собою необхідний елемент модерності, і повернення до ситуації, коли в старості доводиться повністю покладатися на дітей, був би кроком назад. Утім, на це немає жодних шансів, оскільки патріархальна родина зруйнувалася безповоротно, дітей уже менше, ніж батьків, і все їхнє життя розраховане, виходячи з іншої моделі.

То як саме забезпечити самостійний дохід у старості? Найбільш простий і природний шлях - через заощадження: протягом життя кожна людина самостійно відкладає собі на старість, позичковий відсоток допомагає ці заощадження примножити (і врятувати від інфляції). На схилі літ вони допомагають підтримувати гідний рівень життя й купувати всі необхідні послуги, а невикористаний залишок передається далі в спадщину. Загалом, так люди й робили в усі віки (якщо, звісно, у них залишалися хоч якісь надлишки понад просте життєзабезпечення), та й зараз найрозсудливіші продовжують діяти подібним чином.

Проте головна проблема такої "природної накопичувальної" системи - це захист самих заощаджень: їх можуть банально вкрасти якщо не квартирні злодії, то фінансові шахраї. Або політики-популісти, що роздмухують інфляцію і/або роздають безвідсоткові позички за рахунок емісії: і перше, і друге іноді робить реальний відсоток за вкладами від'ємним, тобто заощадження часто не примножуються, а тануть. Тому доводиться впроваджувати гарантії (а з ними - і нагляд за банками, фондами й страховими компаніями), а самим людям - диверсифікувати ощадні інструменти, включати в них нерухомість, внески в різні види фондів, цінні папери тощо. На жаль, усе це зазвичай складнувато й надто ризиковано для простої людини (хоча за бажання навчитися можна). Окрім того, виникає запитання: а що робити з тими, хто програв (наприклад, вклав гроші у фонд, що розорився), прожив довше очікуваного та встигнув розтратити свої накопичення або взагалі "проспівав літо боже", не зібравши заощаджень, - не прирікати ж їх на голодну смерть? Очевидно, якщо ми - люди, то нікуди не подітися від того, щоб гарантувати їм бодай якийсь прожитковий мінімум, принаймні в тому разі, якщо їх не можуть або не хочуть утримувати діти. Втім, усе це цілком здійсненне й уже частково або повністю працює в ряді країн, у тому числі й у нас.

Власне, пенсії й почалися свого часу з довічного державного утримання для ветеранів римських легіонів у старості. Зараз такі пенсійні програми діють у всьому світі для військових, поліцейських, державних службовців, суддів та інших професій, де зарплату платить виключно держава. При цьому потрібно забезпечити зацікавленість людини в кар'єрі саме на держслужбі, щоб, набувши досвід і здобувши знання, вона не пішла у приватний сектор, де платять більше. А також, що важливо, боялася зловитися на хабарі або іншій нехорошій справі, втративши всі ці відкладені бонуси. Втім, такі пенсії за своєю суттю не мають нічого спільного із загальною пенсійною системою, тому їх треба розглядати окремо - саме як відкладені бонуси.

На жаль, понад сто років тому магістральна еволюція пенсійних систем звернула на інший, тупиковий, шлях. Адже ніяка, навіть найвигідніша, система заощаджень не може конкурувати з фінансовою пірамідою на її початковому етапі! Тому в XIX столітті, коли описана вище проблема постала на повний зріст, - індустріалізація була в самому розпалі, почали швидко з'являтися "пенсійні каси", які обіцяли своїм членам гідні пенсії в обмін на сплату дуже помірних внесків. Вони успішно виконували обіцянки за рахунок розширення охоплення, тим більше, що населення зростало вибухоподібно: підвищення рівня життя й успіхи медицини різко знизили дитячу смертність, а традиція багатодітних родин іще працювала за інерцією. Причому промислова революція ще й забезпечила небачене раніше зростання продуктивності праці, а з нею й зарплат, - кожне наступне покоління було не просто значно чисельнішим, але й у кілька разів багатшим. Відповідно, пенсія з такої "солідарної" системи виходила значно більшою, ніж із власних накопичень, і успішно витіснила останні.

Не лишилися осторонь цього процесу й держави. Але якщо в Англії та її домініонах, а також у Данії вони спочатку брали на себе тільки роль гарантів мінімального забезпечення в старості для самотніх (тобто пішли шляхом доповнення "природної накопичувальної" системи), то в Німеччині Бісмарк першим побачив у солідарній пенсійній системі золоте політичне дно. Адже той політик, який її впроваджує на державному рівні, одержує підтримку одразу від двох величезних груп населення: власне пенсіонерів, які починають одержувати пенсії, не зробивши для цього нічого; і робітників, яким обіцяють (і гарантують) гідну старість в обмін на зовсім необтяжливі (менш як 10%) внески. Які, до того ж, можна ще й на роботодавця перекласти. Причому на цьому етапі ніякі особливі зусилля зі збору внесків не знадобляться, тому що вони вигідніші, ніж будь-які інші накопичення, тож громадяни самі несуть їх із задоволенням, благословляючи мудрий уряд, та ще й стаючи зацікавленими в його стабільності (що, втім, не запобігло революціям). Не дивно, що невдовзі заразливий приклад наслідували всі розвинені країни, і тепер прибічники солідарної системи з повним правом говорять: "Це ж працює в усьому світі!".

Так, увесь світ вразила згубна пандемія пенсійної наркоманії. На жаль, у ті часи, між світовими війнами, якось не було звичним думати про довгострокову перспективу: як любив говорити головний економічний гуру тих років лорд Кейнс у відповідь на аргументи про згубність пропонованих ним методів, "у довгостроковій перспективі ми всі мертві". Він дійсно благополучно помер у пошані й багатстві, як і кілька поколінь пенсіонерів. Але будь-яка система, що підриває своє власне коріння (як кейнсіанська економічна політика й солідарна пенсійна система), рано чи пізно заводить у глухий кут. Про кризу кейнсіанства вже доводилось писати (і додати відтоді, на жаль, особливо нічого), а зараз - про пенсійну проблему.

Будь-яка фінансова піраміда рано чи пізно руйнується, і нинішнє покоління пенсіонерів змушене спокутувати первородний гріх її творців і перших бенефіціарів. У цьому випадку почалося з того, що щедрі пенсії ще більше зменшили стимули народжувати багато дітей, у результаті практично в усіх розвинених країнах зростання корінного населення зупинилося, а часто ставало від'ємним - почалася депопуляція. Водночас темпи зростання економіки закономірно впали: з одного боку, вичерпався потенціал промислової революції, з іншого - рівень добробуту підвищився настільки, що виборці масово вирішили "не в грошах щастя!" і відсунули економічний розвиток на другий план після соціальних, культурних, екологічних та інших пріоритетів. У результаті в розвинених країнах кількість платників, що припадають на одного пенсіонера, за останні півстоліття катастрофічно впала - з цілком благополучних 8–10 до 3–4. І солідарна система почала сипатися: на етапі руйнування піраміди платити до неї стає, очевидно, невигідно (фахівець скаже, що чиста приведена вартість майбутніх платежів з неї не покриває такої для внесків) не кажучи вже про те, що вона тепер уже програє простому накопиченню.

Однак до того часу пенсійні системи були вже поголовно одержавлені. А у держави за спиною, як відомо, завжди прихована "дубинка-стукалочка" легітимного примусу, тому зобов'язання, які не підлягають політичній відмові, будуть виконані за всяку ціну. У цьому випадку почали зростати внески: чисто технічно збалансувати солідарну пенсійну систему, щоб відкласти крах піраміди за рахунок підвищення платежів, - не питання, хоча при цьому внесок перетворюється по суті на звичайний податок на працю.

Внесок чи податок?

На цьому моменті варто зупинитися докладніше, оскільки він викликає багато непорозумінь. Внесок відрізняється від податку тим, що робиться добровільно. Як тільки у справу вступає держава з її виключним правом на примус силою, відповідний платіж перетворюється на податок просто за визначенням останнього. Певна відмінність, щоправда, є в тому, що, сплативши, наприклад, цільовий місцевий податок, громадянин робить внесок у конкретне, але суспільне благо, яким зможуть користуватися всі без винятку; тоді як розмір пенсії в теорії персоніфікований і жорстко прив'язаний до суми сплачених за час активного трудового життя внесків, тобто результатом сплати соціального внеску громадянин користується начебто особисто, це не суспільне благо. На цій підставі частина фахівців віддають перевагу терміну "внесок" для будь-яких платежів, до яких прив'язані одержувані блага, навіть якщо вони стягуються насильно.

Однак проблема з цим аргументом, широко використовуваним захисниками солідарної системи й відповідного податку, не в слові "суспільне", а в слові "благо", - оскільки платити в падаючу піраміду невигідно. І що насправді для самого застрахованого це ніяке не благо, інакше не довелося б і примус застосовувати. Причому що краще збалансована солідарна система на цьому етапі, то менш вигідною вона стає, то важче змусити громадян до неї платити всупереч своїм інтересам. Тобто по суті йдеться все ж таки про податок на утримання пенсіонерів, з якого держава зобов'язується колись потім (сильно потім) повернути платникові певну частину, але не все; тут швидше доречна аналогія з кешбеком, поверненням ПДВ експортерам або відшкодуванням ПДФО за витратами на освіту. Причому з твердою прив'язкою результатів до внесків теж не все гаразд, оскільки якою буде ця частина, ніхто заздалегідь не знає: це залежить від інфляції, зростання економіки, скорочення населення (і, відповідно, підвищення пенсійного віку)… У підсумку виходить, що навіть у розвинених країнах внески робляться без жодної гарантії розміру майбутніх виплат, а вся пропорційність зводиться до справедливості: хто більше заплатив, дійсно більше одержуватиме на місяць, але тільки серед однолітків.

Саме тому макроекономічна статистика рахує так звані соціальні внески нарівні з іншими податками. При цьому податок на працю - один із найменш виправданих і водночас найбільш шкідливих для економіки фіскальних інструментів. Насправді, окрім чисто фіскального навантаження, будь-який податок має ще й "стимулюючу" роль, тобто певним чином спотворює економічні стимули. У деяких випадках це може бути навіть на користь, наприклад, акцизи спеціально впроваджують, аби зменшити споживання продуктів, які забруднюють навколишнє середовище або шкодять здоров'ю. Однак що стимулює оподаткування праці? Лінь? Чи тіньову, нелегальну, зайнятість? Ну от хіба що перехід у підприємництво, - втім, і його намагаються ("для справедливості") обкласти тим самим податком, що вже повна нісенітниця. При цьому в антирейтингу найшкідливіших для економічного зростання податків (згідно з дослідженнями ОЕСР) цей посідає почесне друге місце після податку на прибуток корпорацій.

Майбутнє не обіцяє податку на працю нічого хорошого: швидше за все, у результаті масової роботизації необхідність у людській праці скорочуватиметься, а розрив між тими, хто виконує висококваліфіковану творчу роботу, і "простими" професіями, у яких роботи принципово не можуть заміняти людей (на кшталт няньки чи медсестри), - збільшуватиметься. Але високооплачуваних професіоналів неможливо оподаткувати, вони просто виїдуть у більш сприятливі краї, а інші підуть у тіньову зайнятість. Обкласти ж пенсійним податком роботів - з економічної точки зору абсолютно єретична ідея (хіба вони виходять на пенсію?), тим більше, що зовсім незрозуміло, як такий податок збирати. Нагадаю, що соціальний внесок за своїм змістом - це внесок робітника на забезпечення старості (тобто часу, коли він уже за віком не зможе виконувати свою роботу). Обкладання ним пасивних доходів, як, наприклад, від основного капіталу (у т.ч. роботів) або від підприємницької діяльності, взагалі ні в які ворота не лізе.

Як урятуватися з-під уламків піраміди

Однак повернімося до падаючої фінансової піраміди. Отже, колись жвава конячка постаріла й тепер працює тільки під батогом. Але й це не допомагає, тому уряди розвинених країн стали однією рукою підвищувати пенсійний вік (своєрідна форма м'якого дефолту за своїми зобов'язаннями, під які робилися внески), а іншою - завозити молоду робочу силу з інших країн. Перше, за всієї своєї непопулярності, виглядає цілком виправданим з урахуванням зростання тривалості життя й активного довголіття, однак стимули платити в солідарну систему знижує ще більше. А друге - це не що інше, як спроби подальшого розширення піраміди, оскільки мігранти не завжди будуть молодими й теж у належний строк вийдуть на пенсію. Ще раз: імміграція тільки відкладає, але не вирішує проблеми, та ще й закладає демографічну міну уповільненої дії, - адже молоді працівники зазвичай приїжджають з більш традиційних суспільств, де звичай мати багато дітей ще сильний, і на це накладається політика збільшення народжуваності, практикована у більшості розвинених країн. У результаті мігранти починають претендувати на соціальні допомоги задовго до пенсійного віку. Гірше того, у європейських містах формуються справжнісінькі "гетто", де жителі масово існують, не працюючи (офіційно), на соціальні допомоги. Колись європейці з жахом дивилися на це явище в США, а сьогодні самі отримали те саме як розплату за нездатність вчасно відмовитися від солідарної пенсійної системи.

На щастя, уряди передових країн прислухаються до порад демографів і економістів, що давно передбачили все описане вище. Вони почали, а в деяких країнах і завершили перехід до накопичувальної системи. Щоправда, на відміну від природної, описаної на початку статті, у більшості випадків зберегли елемент примусу (є підозра, що не без участі лобі фінансистів). Однак, окрім передбачуваних проблем зі зловживаннями (зокрема, з боку корпоративних пенсійних фондів, створених при великих компаніях), по накопичувальних фондах боляче вдарила криза кейнсіанства: нульові й від'ємні дисконтні ставки, не кажучи вже про взагалі халявні "вертолітні" гроші, створюють нездорову конкуренцію заощадженням, знижуючи їхню дохідність відповідно; а крах роздутих ними "бульбашок" часом доводить до банкрутства портфельних інвесторів, якими є пенсійні фонди, як це було у 2007–2008 роках. Проблема є й у тому, що на куцих фондових ринках більшості країн, які розвиваються, портфельним інвесторам просто ніде розвернутися, і вони приречені або купувати державні бонди (які теж нерідко складаються в піраміду), або, якщо дозволяють регуляції, виходити на зовнішні ринки. Але регуляції дозволяють не завжди: цього уряди не люблять, тому що відплив капіталів нікому не подобається.

Простого й легкого виходу з цієї ситуації немає: нинішнє покоління (боюся, що й майбутнє теж) має сказати "дякую" політикам столітньої давності та їхнім виборцям за свою, м'яко кажучи, не дуже забезпечену старість. Є непростий і нелегкий (утім, практично будь-яка економічна політика зводиться в підсумку до подібних рішень). Він полягає в поверненні до природного пенсійного забезпечення, яке тепер називають "третім рівнем" (у класифікації Світового банку), щоправда, доповненого нульовим - загальною допомогою зі старості й четвертим - натуральною допомогою літнім співгромадянам у формі безплатного житла, обслуговування тощо. Інші два рівні - солідарну систему й обов'язкове накопичувальне страхування - необхідно якнайшвидше й безболісно згорнути.

Про солідарну систему вже достатньо сказано вище. Що ж стосується обов'язкового накопичувального страхування, то, як колись правильно зауважив безсмертний Каха Бендукідзе, з урахуванням усіх вищеописаних обставин держава не має права диктувати громадянам, скільки й у якій саме формі їм збирати на старість. Адже зворотним боком примусу мають бути гарантії, інакше це безвідповідально. А хто і які гарантії може дати на тридцять років уперед у стрімко змінюваному світі, який, до того ж, ще не знайшов ліків від "дитячої хвороби лівизни" - кейнсіанства? Тобто проголосити гарантії, звичайно, можна, але гріш їм ціна: ми не знаємо, ні який вигляд матиме держава через тридцять років (і чи буде вона взагалі у звичному нам вигляді), ні який вигляд матимуть гроші… І, до речі, такого роду гарантії шкідливі, оскільки вони мотивуватимуть людей перешкоджати прогресу. Тому чесно буде сказати: вкладайте, як хочете і скільки хочете, ми (держава) можемо запропонувати тільки свій добровільний, але гарантований фонд (для тих, хто в нас вірить), можемо дати обмежені гарантії на ряд приватних структур, які перебувають під контролем; і (це важливо!) прибрати подвійне оподаткування для таких-от форм накопичень. Ну й, звісно, фінансова освіта в допомогу. В іншому покладайтеся на себе.

З іншого боку, за останні десятиліття значно зросли можливості в забезпеченні гарантованого мінімуму в старості: у деяких колах увійшли в моду навіть розмови про "безумовний дохід" для всіх взагалі - настільки збільшилися спроможності держав у частині збору податків. Але в цьому випадку в жодному разі не йдеться про якесь зростання податкового тиску. Навпаки, замість податку на працю, на який уже давно фактично перетворилися соціальні внески в солідарну систему, гроші на забезпечення старих можна й треба збирати за рахунок менш шкідливих для економіки податків. Тим більше, якщо йдеться тільки про мінімальне утримання, то їх буде потрібно значно менше, - відповідно, податковий тиск удасться знизити.

Таким чином, через відсутність кращого, м'яку посадку падаючій піраміді солідарної системи можна забезпечити за рахунок податкового маневру: повернутися до природної, добровільної, накопичувальної системи в комбінації з досить сильними соціальними гарантіями, а на перехідний період виплачувати вже нараховані пенсії з інших менш шкідливих джерел. Залишаються, звичайно, численні питання, наприклад, чи платити допомоги з перевіркою майнового стану, тільки тим, хто не зміг або не захотів накопичити сам (для цього потрібні масові перевірки, і створюється стимул не накопичувати), або виплачувати його безумовно; встановлювати нормативно якийсь віковий поріг (зазвичай 65 років) або визначати працездатність за фактичним станом здоров'я; чи враховувати можливості дітей… У світовій практиці були і є різноманітні приклади зі своїми про і контра.

Деякі розвинені країни вже пішли цим шляхом. Далі всіх зайшла Нова Зеландія, де обов'язкові пенсійні внески відсутні: за замовчуванням, усіх працівників підключають до державної накопичувальної системи зі смішною, за нашими поняттями, ставкою від 3 до 8% від зарплати на вибір (плюс доплати від роботодавця й уряду), але від неї за бажання можна відписатися. При цьому після досягнення 65 років усі одержують скромну, але достатню для життя (у комбінації з іншими послугами) допомогу, причому для цього достатньо тільки прожити в країні не менш як десять років. Не дивно, що ця країна, як і сусідня Австралія, де теж основа утримання в старості - суперануїтет, може собі дозволити проводити досить жорстку міграційну політику, що не загрожує розмиванням суспільних підвалин.

У більшості інших, на жаль, суспільство ще не дозріло для того, щоб змиритися з крахом соціалістичних ілюзій, у тому числі й солідарної системи. І платить за це величезну ціну не лише у вигляді проблем, пов'язаних з масовою міграцією культурно далеких і здебільшого малоосвічених людей, далеко не всі з яких приїжджають з наміром працювати, але й, що ще гірше, підйому крайніх правих рухів як реакції на таку міграцію. А це загрожує самим засадам демократії. У підсумку рано чи пізно їм все одно доведеться відмовлятися від звичної вже й такої привабливої колись солідарної системи, але при цьому з назавжди зіпсованим культурним і політичним ландшафтом, плюс купою зайвих робочих рук (і ротів), місце яких от-от заберуть роботи…

Україна: кульгавий верблюд може стати першим?

А тепер уявімо собі на хвилиночку, що з такими проблемами зіштовхнулася Україна - молода, можна сказати новонароджена політична нація (не плутати з давнім етносом) з незрілою й незміцнілою демократією, мало дієздатною й корумпованою державою й, last but not least, "братом біля воріт". Який, до слова, свого часу при значно міцніших передумовах не витримав випробування масовим припливом азіатських (а інші нам не світять) гастарбайтерів і, плюнувши на все, вигнав їх з країни. Хоча, втім, за нашого рівня продуктивності й аж ніяк не тропічної вартості життя (не вистачало тільки ще й тим, що "понаїхали", субсидії платити!) непросто уявити собі країну, з якої в Україну могли б масово приїжджати трудові мігранти в надії годувати свої родини за рахунок зекономлених тут надлишків. Та й чи потрібне воно нам, якщо технологічне переозброєння в одному тільки аграрному секторі готове вивільнити мільйон робочих рук? Не кажучи вже про прийдешню еру роботів, хорошу всім, окрім несумісності з солідарною системою.

Україна в цьому плані, хоч як дивно, перебуває в дуже виграшному становищі. У нас деградація солідарної системи зайшла значно далі: кошмар європейців - співвідношення платників і бенефіціарів 1:1 - уже "благополучно" досягнуте й продовжує стрімко погіршуватися, у тому числі завдяки міграції, яка має в нашому випадку зворотний знак. Навіть якби репресії проти роботодавців, на які зробив ставку Кабмін, раптом увінчалися успіхом, і тіньовий ринок праці зник, це співвідношення могло б досягти аж 1,5:1, що теж вважається катастрофічним для солідарної системи. При цьому, оскільки за останню неповну чверть століття (з 1995 р.) економіка зросла лише в півтора разу (при цьому індекс цін збільшився в 25 разів, а гривня, це саме про неї, з 1996 року девальвувала в 15 разів), пенсійні виплати залишаються мізерними, незважаючи на величезний податок на працю, - навіть після зниження 2016-го він залишився одним з найвищих у світі, вище багатьох європейських країн, не кажучи вже про референтну для нас групу економік з ВВП на душу населення нижчим від середнього. Більш того, свого часу він становив позамежні 52% і в комбінації із прогресивним ПДФО сформував стійку культуру ухилення, підкріплену відповідною тіньовою інфраструктурою - "конвертами". При цьому пенсіонери становлять третину всіх виборців і завдяки своїй дисциплінованості й простодушності за всіх часів були ласим шматком електорального пирога для популістів.

Не дивно, що наша "конячка" уже не просто постаріла, як у ЄС, а давно віддала дух: видимість життя в ній підтримується лише штучно, через уливання з держбюджету. Держава чесно виконує свою роль гаранта, оплачуючи зобов'язання збанкрутілого Пенсійного фонду. Зокрема, 2016-го 73% усіх пенсіонерів одержували з бюджету доплату, оскільки нарахована їм відповідно до правил солідарної системи пенсія виявилася меншою за встановлений законом прожитковий мінімум, - іншими словами, вони вже змушені вдовольнятися "мінімальним доходом". А зі чверті тих, що лишилися, чималу частину становлять спецпенсії, які взагалі не мають стосунку до солідарної системи: це "відкладені бонуси", які виплачуються прямо за рахунок коштів бюджету. В останні роки на них іде приблизно половина тієї величезної "дотації", яку він виплачує ПФУ. Втім, вони взагалі не предмет цієї статті.

Таким чином, наша країна - за один крок від описаної вище реформи: нам практично нема чого втрачати порівняно з відносно більш благополучними країнами. Треба просто визнати реалії такими, якими вони є, і поховати солідарну систему, замінивши її простою допомогою зі старості, яка має розглядатися просто як варіант непрацездатності, що не потребує медичного висновку й автоматично настає у
65 років. Запроваджувати перевірку майнового стану в наших умовах теж недоцільно: у нас нормально працюють тільки примітивні механізми, що не вимагають контролю на місцях і, відповідно, не передбачають можливостей для корупції. Заодно втрачає силу аргумент прибічників примусового накопичення (за яким теж, до речі, треба стежити - і це теж видатки плюс корупція!) про те, що держава повинна змушувати людей дбати про свою старість, щоб потім не довелося виплачувати допомоги.

На перехідний період необхідно визнати за державою всі залишкові зобов'язання нинішньої пенсійної системи (у тому числі й уже нараховані ще працюючим громадянам), але податок на працю протягом кількох років скасувати, і надалі фінансувати їх за рахунок інших джерел. Можливості для цього є з урахуванням того, що на даний момент держава у нас перерозподіляє 44,5% від ВВП - більше, ніж у Німеччині. І якщо терміново не зменшити цього вантажу, то економіка зможе хіба що тільки повзти на 3–4% на рік - як у розвинених країн з їхніми величезними державами. "Власні надходження ПФУ" становлять якраз близько 5–6% від ВВП у різні роки, от на них і треба для початку скоротити видатки. Частина з них - майже 2% від ВВП - скоротяться автоматично, оскільки ці гроші уряд зараз перераховує ПФУ як ЄСВ за бюджетників, тобто просто перекладає їх з однієї кишені в іншу. Із цим буде покінчено, як і взагалі з необхідністю мати "самостійний" ПФ (який, між іншим, з'їдає на своє утримання майже чотири мільярди на рік), адже виплачувати вже нараховані пенсії, а тим більше однакові для всіх допомоги можна й у напівавтоматичному режимі.

Поступово, у міру досягнення пенсійного віку новими когортами й (сподіваємося) зростання економіки, навантаження на бюджет знижуватиметься, - адже допомоги, на відміну від повноцінної пенсії, покликані захистити тільки від абсолютної бідності, їх достатньо індексувати на інфляцію, щоправда, спочатку збільшивши до більш-менш реального прожиткового мінімуму. А гідну старість громадяни забезпечуватимуть собі самі, як описано вище. Заодно вони зрозуміють, навіщо потрібен фондовий ринок і чому треба голосувати за тих політиків, при яких він зростає (причому не за рахунок "бульбашок"); відчувши на власній кишені, яка їм особисто користь від універсального захисту прав власності, і взагалі почавши "вчитися капіталізму".

На жаль, уряд, принаймні його соціальний блок, намагається кермувати в прямо протилежному напрямку, а плани пожвавлення трупа навівають совковий жарт: "капіталістичні країни летять у прірву, а наше завдання - наздогнати їх і перегнати!".

Припустимо навіть, що вдалося силою загнати в солідарну систему всіх, хто сьогодні має можливість не платити нічого або відбуватися мінімальним внеском. По-перше, це не вирішить проблеми. По-друге, ці люди зможуть надалі претендувати на більш ніж мінімальну пенсію, тобто знову ж таки маємо короткострокові вигоди за рахунок відкладених на майбутнє проблем. Але головне: що далі? Теоретично солідарна система могла б запуститися й надалі працювати стабільно, тільки якби нинішнє покоління могло бути впевнене, що наступне (яке, за ідеєю, має його утримувати) буде: а) у кілька разів багатшим і не меншим чисельно, б) платити податки в Україні та в) не відмовиться від солідарної системи. Більш того, люди мають повірити, що гривня більше не знецінюватиметься, а їхня пенсія буде дійсно пов'язана з нинішнім внеском і не буде в результаті меншою за прожитковий мінімум.

Однак на практиці весь минулий досвід вчить протилежного: наші співгромадяни вже навіч бачили крах цієї системи й розуміють її крихкість і недовговічність. А будь-яка фінансова піраміда тримається на очікуваннях, тому спроба надати їй друге дихання приречена на провал. Більш того, навіть якщо припустити неймовірне, то, не вдаючись до мудрованого фінансового аналізу, що враховує ризики, альтернативну вартість грошей тощо, будь-хто охочий може, користуючись пенсійним калькулятором із сайту "Ціна держави" і доступними на сайті Держстату демографічними таблицями, підрахувати просто в абсолютних цифрах, що, виплачуючи належні 35 років у солідарну систему свою нинішню зарплату, сьогоднішній 25-річний може розраховувати одержати з неї від половини (для чоловіків) до 3/4 (для жінок) сплачених "внесків". Це при тому, що сьогодні бюджет утримує солідарну систему на чверть (без урахування "легіонерських" пенсій), а уряд завзято планує її збалансувати.

Прибічники реанімації солідарної системи заперечать, звичайно, що за ці десятиліття економіка зросте, відповідно, наш пенсіонер одержуватиме пропорційно майбутнім, високим, зарплатам. Але, по-перше, навіть якщо припустити найбільш оптимістичний варіант ("економічне диво" у вигляді реального зростання більш як на 8% на рік, що дало б змогу за ці 35 років досягнути сьогоднішнього рівня Німеччини), то й тоді з урахуванням нинішніх демографічних трендів збалансована солідарна пенсійна система не змогла б повернути навіть внесені у неї гроші, не кажучи вже про відсотки. Адже співвідношення працюючих і пенсіонерів на той час буде вже 1:1,5 - це без урахування міграції. Тим часом репресії з метою змусити платити ЄСВ загрожують убити чималу частину МСБ і виштовхнути ще більше хороших працівників за кордон, де податки, звичайно, вищі, але "чиста" зарплата все одно більша в рази, а суспільні блага при цьому кращої якості й доступніші. А по-друге, для того, щоб економіка зростала такими темпами, необхідно, серед іншого, прибрати податок на працю, який заважає економічному зростанню. Як бачимо, самі зусилля зі штучної реанімації солідарної системи перекреслюють перспективи її успіху…

Однак якщо подивитися стратегічно, то справа ще простіша. Уявімо собі на хвилинку, що зусилля реаніматорів солідарної системи увінчалися успіхом, і вона зможе якийсь час самостійно дихати. Де ми тоді опинимося? У найкращому разі, ще глибше в тому глухому куті, в якому зараз застрягли країни ЄС. І вертатися звідти буде ще значно важче, ніж сьогодні. А доведеться…