Школа виживання в інвестиційному заполяр’ї

Один із найбільших західних інвесторів в Україну компанія VR Capital з 2019 року не може стягнути борги з «Укрзалізниці», хоча навіть у Верховному суді довела свою правоту.

Британський інвестор Томаз Сомхішвілі шостий рік не може стягнути майже 100 млн дол. збитків з Київміськради.

Естонські інвестори, в яких «рейдернули» торговий центр у столиці, з 2016-го не можуть отримати відшкодування від української сторони, хоча виграли спір аж у Лондонському суді.

Цей перелік не вичерпний, та навіть наведені приклади ясно дають зрозуміти, що інвестиційний клімат в Україні — це заполяр’я. Тут не раді ані грошам інвесторів, ані їхнім технологіям чи знанням. Тут не готові виконувати жодних зобов’язань, правила гри постійно змінюють, і завжди — собі на користь. Тут «кидалово» — основна модель державно-приватного партнерства. Тож не дивуйтеся, що прямі іноземні інвестиції цього року не дотягнуть навіть до 3 млрд дол., а перекази заробітчан — перевищать 12 млрд. Працювати в Україні — це виклик, інвестувати в Україну — ризик, довіряти домовленостям із державою чи сподіватися на її здоровий глузд, раціональність і порядність — наївність.

Залучення інвестицій і покращення бізнес-клімату — вічні пріоритети кожної нової влади. На жаль, жодна досі не досягла успіхів ані у першому, ані у другому. І головна причина — у нездатності самої влади дотримуватися домовленостей, здійснювати сталу та зрозумілу політику, забезпечувати рівні правила гри та неупередженість у вирішенні спірних питань.

Європейська бізнес-асоціація регулярно проводить опитування генеральних директорів компаній, оцінюючи інвестиційну привабливість України. Майже 60% керівників в останньому опитуванні зазначили, що поточний інвестиційний клімат залишається несприятливим. Що гірше, половина з опитаних переконані, що за останній час умови ведення бізнесу в Україні не зазнали змін, тобто як були поганими, так і залишилися.

Далі — більше: 35% респондентів впевнені, що новим компаніям краще не інвестувати в Україну найближчим часом, ще 46% — сумніваються у доцільності таких інвестицій.

І хоч як дивно, зовсім не дефіцит «інвестиційних нянь» є головною проблемою для бізнесменів. На їхню думку, причини катастрофічного бізнес-клімату України такі:

• непередбачувані умови ведення бізнесу;
• податковий тиск;
• високий рівень корупції;
• слабка судова система;
• тіньова економіка.

Ми добре пам’ятаємо, як уряд маніпулював питанням виплати заборгованостей за «зеленим» тарифом, а коли зрештою зважився на більш-менш цивілізоване рішення та знайшов кошти, продавши цільові облігації, їх отримали не всі. Бо втрутилася політика та кулуарна ворожнеча. Світові ринки миттєво відреагували на політичну дискримінацію з боку влади — вартість євробондів України почала знижуватися, а ризик дефолту країни підвищився на 20%.

Пам’ятаємо ми і про багаторічні утиски компанії «Арселор Міттал» з боку українських правоохоронних і контролюючих органів. Компанія оскаржує обвинувачення у наявності податкових заборгованостей, навіть здобуває перемоги в судах, утім, ніщо не захищає її топ-менеджмент від раптових обшуків СБУ.

Не менш красномовною є історія із акцизами на тютюнові вироби. Індустрія хотіла небагато — плану поетапного підвищення акцизів, щоб мати достатній горизонт планування своєї роботи. Держава ж отримувала чіткий план зростання податкових надходжень і продуктивний діалог з одними із найбільших платників податків. І такий восьмирічний план з’явився 2017 року, але потім щось пішло не так, і план регулярно, практично щороку, почали коригувати та змінювати, «понаднормово» підвищуючи акцизи. Передбачуваною стала лише непередбачуваність акцизної політики. Міжнародні компанії — виробники сигарет навіть погрожували державі піти з України через недотримання урядом досягнутих домовленостей. Зрештою, результати такої необачної політики ми бачимо зараз: частка нелегальної торгівлі у секторі за чотири роки збільшилася майже в сім разів, встановивши абсолютний рекорд — 18% тіньової продукції на ринку через стрімке збільшення податкового навантаження. І цьогоріч бюджет недоотримає щонайменше 15 млрд грн «тютюнового» акцизу через недотримання акцизного плану. І лише зараз, коли ми офіційно стали основним постачальником нелегальних сигарет у країни ЄС, держава вирішила повернутися до виконання попередніх домовленостей. Утім, чи надовго вистачить цієї політичної волі, адже жодна із допущених помилок не стала засвоєним уроком. Політика порушення всіх домовленостей продовжується прямо зараз.

У 2019 році уряд підписав Меморандум із мобільними операторами, тоді бізнес погодився допомогти державі у розгортанні 4G-мережі у сільській місцевості в обмін на передбачувану рентну політику для сектору. Мета благородна, розбудовувати «державу в смартфоні», не забезпечивши громадян доступом до якісного зв’язку, неможливо. У виграші мали опинитися всі сторони, і єдине, що було потрібно для стовідсоткового успіху, — виконання меморандуму обома сторонами.

Мобільні оператори свою частину меморандуму і надалі виконують: можливість доступу до 4G-зв’язку отримало 90% населення. Запланований обсяг інвестицій у проєкт — понад 15 млрд грн.

А що ж уряд? Він, відповідно до того ж таки меморандуму, був зобов’язаний гарантувати фіскальну стабільність у секторі та прийняти окремий закон про чотирирічний мораторій на підвищення податкового навантаження на галузь.

Плата справедлива — галузь стабільно нарощує сплату податків на 1–2 млрд грн на рік, лише 2020-го віддавши на розвиток країни майже 16 млрд грн. А фіскальне навантаження на сектор наразі є одним із найвищих у Європі: якщо в країнах ЄС на податки йде близько 21% від загальних доходів, то в Україні — всі 35%. Не дивлячись на це, уряд про свою частину домовленостей забув. Або зробив вигляд, що забув.

За два роки окремий законопроєкт про мораторій на збільшення фіскального навантаження так і не з’явився. Поправки щодо його запровадження мали би бути ініційовані та підтримані Міністерством фінансів і Міністерством цифрової трансформації під час підготовки до другого читання так званого ресурсного законопроєкту до держбюджету наступного року (№5600). Навіть відповідне доручення прем’єр-міністра Дениса Шмигаля було. Але результат вийшов принципово інший. У вже прийнятому «ресурсному» законі з’явився не мораторій, а підвищення податків для мобільних операторів.

А нещодавно одним із топ-депутатів провладної фракції було зареєстровано законопроєкт, що передбачає, крім індексації плати за радіочастоти, автоматичне зростання ставок податків для галузі. Рентну плату за частоти хочуть банально прив’язати до мінімальної заробітної плати, підвищення якої автоматично збільшуватиме відрахування мобільних операторів до держбюджету. Це попри те, що 2021-го уряд затвердив Стратегію розвитку країни до 2030 року, де зазначив, що одним із бар’єрів розвитку телекомунікацій є високе податкове навантаження.

Цими та подібними рішеннями щодо різних індустрій держава вкотре показує, що будь-які домовленості з нею в один момент можуть девальвувати, а до справжньої конструктивної співпраці вона ще довго не буде готова.

У згаданому нами опитуванні бізнесменів вони мали можливість визначити фактори, здатні покращити інвестиційний клімат України. Насправді рекомендації доволі прості: впровадження реальної судової реформи, боротьба з корупцією, стабільне законодавство, передбачувані умови для роботи бізнесу та постійний і результативний діалог із бізнесом. Тобто бізнес не хоче нічого екстраординарного, він прагне звичайної цивілізованої взаємодії із владою. Шкода, що навіть цього держава досі не може забезпечити. І доки цього не буде, гальмуватиме як будь-яке стратегічне планування розвитку, так і будь-які пошуки інвестицій. Не Кабмін, не парламент і не офіс президента, а саме реальний сектор забезпечує виконання всіх державних планів розвитку, саме від готовності та здатності бізнесу розвиватися у заданому планами напрямку залежить кінцевий успіх їхньої реалізації. Влада ж, зі свого боку, повинна робити все можливе, аби допомогти, захистити, усунути перепони для бізнесу, якщо дійсно прагне досягнути результатів свого планування. На жаль, ми бачимо, що держава не здатна навіть просто виконувати власні зобов’язання.