Підтримати
25 жовтня президент Володимир Зеленський підписав закон про націоналізацію системно важливого банку. Звісно, в законі немає жодних власних назв, але всі розуміють, що мова про «Альфа-Банк».
«Альфа-Банк» лишався останнім російським банком на ринку, «російськості» якого вперто не помічали. Якось уже так вийшло, що на «Сбєрбанк» і «Промінвест» санкції наклали ще 2017 року, а з початком повномасштабної агресії взагалі відібрали ліцензії, а от «Альфа» тривалий час залишався осторонь, наче й не російський.
Звісно, формальний привід не накладати санкцій на банк був, — на відміну від «Сбєра» чи «Прома», «Альфа» напряму із РФ не пов'язаний, тому класифікувався як банк із іноземним, а не російським, капіталом. Хоча всі й кожен на фінринку знали, що за офшорними компаніями, які буцімто є власниками банку, однойменних страхової та лізингової компаній, стоїть російський олігарх Міхаіл Фрідман (див. рис.) з товаришами Андрєєм Косоговим і Пєтром Авеним.
Знали всі й інше, що процес накладання санкцій в Україні важко назвати юридично бездоганним і винятково аргументованим. Але от якось саме у випадку з «Альфа-Банком» вирішили дотримуватися букви закону, відтак, нічогісінько 2017-го, коли решта банків опинилися під санкціями, у роботі «Альфи» не змінилося.
Навіть стало краще, адже десь 2019-го Нацбанк України вирішив, що системно важливих банків не три («Приват», «Ощад» та «Ексім»), а більше, змінив умови і отримав одразу 14 важливих банків, й «Альфу» серед них. Загалом справедливо — банк завжди активно працював у роздробі, мав чимало клієнтів, а напередодні перегляду «системного» рішення Нацбанком щойно поглинув не маленький і також дуже «роздрібний» Укрсоцбанк. Відтак, з 2019-го вирішення будь-яких питань навколо «Альфи» об’єктивно суттєво ускладнилося.
Звісно, ми розуміємо, що це ж за фактом українська компанія, яка платить тут податки, обслуговує місцевих клієнтів і забезпечує людей роботою. Але також ми розуміємо, що до 20 жовтня ц.р. — дня, коли Україною було накладено санкції на Міхаіла Фрідмана, він отримував тут прибутки і підтримував там режим, який наразі фізично нищить Україну.
Він і надалі хотів їх отримувати, до речі. Власне, для цього й вигадав докапіталізацію банку в один мільярд доларів у формі вічного субординованого боргу, що дало б можливість «шановним» акціонерам отримувати відсотки, оминаючи західні санкції. А знаний на банківському ринку експерт (насправді ні) Давид Арахамія вже повним ходом почав переконувати всіх, що от саме мільярда баксів йому, чи то пак банкові, і не вистачає. На щастя, наші західні партнери недвозначно натякнули, що таке рішення точно не буде прийнятним, та й узагалі, епоха виняткових умов для «Альфи» мала б, нарешті, завершитися.
Однак навряд чи це станеться. Націоналізація «Альфа-Банку» насправді може створити більше проблем, ніж вирішити. Багато хто як в уряді, так і в НБУ це розуміє, втім, усі погоджуються, що це найкраще погане рішення із можливих, оскільки мова все ж про банк із трьома мільйонами клієнтів-«фізиків».
Насправді потенційних ризиків та очевидних негативів у цій націоналізації в рази більше, ніж умовних профітів. Так, закон, який, власне, підписав президент, дозволяє націоналізацію банку без докапіталізації, так як є. А Нацбанк, нагадаємо, на час війни дозволив банкам порушувати норматив достатності капіталу. Але це не знімає питання із потребою у докапіталізації потім. Ні, не мільярд, але 500 млн дол. банку точно знадобляться для того, щоб відповідати вимогам регулятора. І шукати ці кошти вже муситиме держава як власник банку. Звісно, можна спробувати націоналізований банк продати, але й тут не все просто.
Пам’ятаєте націоналізацію Приватбанку? Цього разу процедура не буде надто відрізнятися, за винятком докапіталізації, а отже, кошти пов’язаних із власниками осіб буде конвертовано у капітал банку. Націоналізацію «Привату» так чи інакше намагалися оскаржити у більш як семи сотнях судових позовів, значна частина яких якраз була викликана цією примусовою конвертацією. Не виключено, та що там — майже гарантовано, що націоналізація «Альфи» також призведе до численних багаторічних виснажливих судів. А суди — це завжди ризик.
Ті ж таки перспективи судів разом із потребою у докапіталізації та, м’яко кажучи, не найкращим бізнес-кліматом в Україні зараз унеможливлюють будь-які спроби продати швидко банк після націоналізації. І знаєте що, не думаю, що його продаватимуть. Це для нас 70% банківської системи в руках держави — ризик. Для влади — це широкі можливості.
Витрати платників податків на підтримку державних банків за останні 12 років, за підрахунками проєкту «Ціна держави», перевищили 20 млрд дол. Причин кілька: і повернення націоналізованих банків до платоспроможності, і їхня докапіталізація, і витрати на відсотки за ОВДП, за рахунок випуску яких держава збільшувала статутний капітал банків. До 2027-го держава мала б іще влити у держбанки 600 млн дол. на ті ж таки відсотки за ОВДП, і це за умови, що нових держбанків не додасться.
Отже, сподіватися, що після націоналізації ще й «Альфи» щось покращиться, марно. Єдиний насправді прибутковий держбанк, дивіденди якого державі хоч щось компенсують, — Приватбанк. Для порівняння, наприклад, дивіденди «Привату» за 2021-й становили 28 млрд грн, а Ощадбанку — 318 млн.
Вирішення давньої проблеми більшості держбанків — непрозорості прийняття рішень, також не надто просунулося. Згадайте скандал минулого року із сумнівним кредитом, виданим Укрексімбанком на купівлю ТРЦ Sky Mall жителю непідконтрольних територій. Ніяке корпоративне управління не завадило цьому рішенню, бо «телефонне право» у держбанках досі має виняткову пріоритетність.
За відсутності активного кредитування в останні роки, й тим більше зараз, банки — чи не єдині в країні, хто все ще має гроші. Що також ризик, адже влада в Україні теж концентрується в одних руках, і якщо для нашої спільної перемоги це, може, й добре, то от для нашого спільного майбутнього — точно ні. Попри всі негаразди, хронічну нестачу грошей і параліч фінансової системи, влада ні на мить не зупиняє популістського пільгового кредитування за відсотками, які й близько не є ринковими, і держбанки для подібних прожектів — знахідка, бо хто ж відмовить акціонерові? Ймовірність роздачі держбанками таких же неринкових кредитів бізнесам, наближеним до Банкової, також дуже висока, власне, держбанки за такими схемами працювали, ще коли діючий президент у КВК грав. Фінансування уряду шляхом добровільно-примусового викупу ОВДП — а як же! І ця стежка держбанкам добре відома. Отже, за суто академічним твердженням, що фінансовий сектор не зможе розвиватися на конкурентних ринкових засадах, якщо основний гравець на ринку — держава, стоять цілком реальні як фінансові так і політичні ризики.
Ми вже застерігали, що, поставивши у пряму фінансову залежність від центральної влади всю країну, ми ризикуємо відбудувати тут не нову Україну, а нинішню Росію, де лише центральна влада вирішує, яким бізнесам жити, а яким помирати, де від лояльності місцевих лідерів до вождя напряму залежить розвиток цілих регіонів. На жаль, саме зараз ми впевнено прямуємо як раз до цього сценарію.
Чи є вихід? Так, варто лише докласти зусиль до того, щоб згадане корпоративне управління дійсно було незалежним і професійним. Але ексголова правління Укрексімбанку Євген Мецгер, який зганьбив себе, ще й року не минуло, а вже сидить поруч із першою віцепрем'єркою Юлією Свириденко на засіданнях і розробляє нові іпотечні програми від уряду. І доки нема в країні інших і кращих радників, не буде тут і інших кращих практик, і користі від державних банків. А всі збитки зрештою ляжуть на наші плечі. Що там, 20 мільярдів доларів ми вже заплатили.
Більше статей Юлії Самаєвої читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google