Що буде, якщо в Україні запрацює лобізм?

Деолігархізація — одне з головних слів-символів 2021-го. Але поруч із ним доречно згадати ще одне слово, яке неодноразово лунало торік, — лобізм. Для більшості українців воно все ще, на жаль, негативне і сприймається як узаконена корупція. Лобізм намагаються завуалювати під більш м’якими терміни, як-от «взаємодія з владою», «публічна адвокація», але це лише посилює туманність у розумінні цілей лобістської діяльності.

Насправді лобізм — ознака демократичного суспільства. Саме цей інститут разом із реформами у сфері монополій, з детінізацією доходів та іншим вважається дієвим у боротьбі з корупцією. Цілком природно, що минулої осені Кабмін рекомендував розробити та супроводжувати у Верховній Раді законопроєкт про лобіювання до кінця 2022 року. Але виведення лобізму у законну плоскість дає й інші бонуси Україні.

Лобізм допомагає будувати міст між бізнесом, громадськістю та структурами влади. Він допомагає прискоритися неповороткій бюрократичній машині, підказує оптимальний маршрут. Згадайте, як діяли чиновники на початку пандемії. «Ефективно» генерували лише заборони. Пам'ятаєте «карантин вихідного дня», який практично мінімально вплинув на кількість хворих, але значно попсував нерви? І уявіть, що існують лобісти, які приходять до чиновників із рішенням, яке розумно враховує рекомендації як епідеміологів, так і бізнесу. У виграші всі. За чиновника виконали роботу, міський голова не втратив електорату, підприємці — прибутків. Це один із прикладів того, як лобізм допомагає досягнути балансу інтересів різних соціальних груп.

Зацікавленими в послугах лобістів в Україні можуть бути представники енергетики, екології, IT, медицини, освіти та інших сфер. Адже лобізм — це професійний інструмент законного впливу на політичне життя країни та реалізації своїх прав. Але не менш важливо, що лобізм — це створення нових робочих місць. Це додаткові надходження до бюджету за рахунок податків, сплачених від здійснення лобістської діяльності. І це добре розуміють у багатьох країнах світу.

На сьогодні спеціальне законодавство про лобіювання мають США, Австралія, Канада, Франція, ФРН, Угорщина, Грузія, Литва, Польща, Словенія, Чорногорія, Нідерланди й Ірландія. Але, наприклад, у Польщі суспільство сприймає досить дискусійно лобістів через недовіру до прозорості та реалістичності їхньої звітності.

Крім аналізу міжнародного досвіду, я особисто у жовтні минулого року пройшов навчання у Федеральній школі лобізму у Вашингтоні. Для мене це був досвід, який дав змогу зрозуміти структуру та суть лобістської діяльності. І я бачу, що запропоновані українські законопроєкти за свою основу та як взірець взяли модель, що існує в США. Звісно, запровадження інституту лобіювання має відбуватися із широким використанням найкращого зарубіжного досвіду, але за принципом «don’t copy, adapt». Зрозуміло, що існування в США лобіювання в органах судової влади є феноменом американської конституційної моделі, але наразі ніяк не може бути прийнятним для нас.

Переконаний, що закон, який буде прийнято у сфері легалізації лобістської діяльності в Україні, має не лише декларувати основні права та обов’язки всього кола осіб сфери лобізму, а й передбачати перш за все дієвий, реалістичний в умовах українських політичних реалій, чітко визначений механізм забезпечення такої діяльності. І поки що я бачу в усіх поданих до ВРУ законопроєктах ті чи інші недоробки.

Навесні 2021-го було подано на розгляд чотири законопроєкти про лобіювання (№3059, 3059-1, 3059-2, 3059-3). «Вижив», тобто залишився на розгляді, лише поданий Юлією Тимошенко та Сергієм Власенком «Про державну реєстрацію суб’єктів лобіювання та здійснення лобіювання в Україні» (№3059). Решту повернули на доопрацювання. Наприклад, у законопроєкті №3059-1 було запропоновано норми щодо переліку осіб, які не можуть здійснювати лобіювання. Зокрема, йшлося про «близьких осіб» судді, народного депутата, посадових осіб суб’єктів владних повноважень. Це може видаватися логічним, але такі норми суперечать Конституції, це розглядається як обмеження прав і свобод. У законопроєкті №3059-3 бачимо відсутність правил здійснення заходів у рамках державного контролю за діяльністю учасників лобістських відносин, недостатньо пропрацьовано механізм відповідальності.

Законопроєкт Тимошенко—Власенка, на мою думку, врахував міжнародний досвід і зазначив достатньо широке коло осіб, на яких лобіст має право здійснювати законний вплив: від президента України до держслужбовців категорії А і Б. У США, як і в європейських країнах, є поширена практика, коли професійний лобіст займається і питаннями внесення змін до законів у сфері правоохоронної діяльності, оборони, антикорупційної діяльності тощо. Звісно, права лобіста повинні мати межі відповідно до законодавства та прямо не суперечити Конституції.

Що стосується відповідальності, то законопроєктом №3059 передбачена також і кримінальна відповідальність лобістів за порушення законодавства у сфері лобіювання. Але практика показує, що навіть найжорсткіше покарання не позбавляє проблеми. Особисто я погоджуюсь із думкою Головного науково-експертного управління ВРУ, що законодавче регулювання лобістської діяльності в Україні має здійснюватися в єдиному контексті з комплексним удосконаленням антикорупційного законодавства.

Нині, на жаль, основним і найбільш ефективним інструментом «тіньового» лобіювання в Україні є корупція. Але, на щастя, є й розуміння, що кулуарні домовленості — шлях у нікуди. Як частина західного світу, ми заслуговуємо на лобізм. У нього просто немає цивілізованих альтернатив, і питання лише в тому, через який час це слово стане таким звичним, як, скажімо, «юрист».

Більше статей Івана Герасименко читайте за посиланням.