Репетиція з оркестром

Виступ президента з посланням до Верховної Ради, засідання Кабінету міністрів за участю президента, день уряду в парламенті — свого роду підготовка владної команди до вирішального заключного етапу парламентського марафону. Мета цих та інших подібних громадсько-політичних заходів — довести значущість соціально-економічних трансформацій 2005 року і тим самим переконати електорат, що у разі збереження переважно нинішньої владної команди 2006-й і наступні роки, усупереч зростанню економічних ризиків, стануть періодом розширення і зміцнення реформ, підвищення добробуту українців, інвестиційного буму в країні.

Чи готові ми повірити в райдужні перспективи і прийняти їх?

Єдність протилежностей

За відсутності стратегії розвитку України, якої ми так і не дочекалися від президента, за розмитості пріоритетів, невизначеності першочергових завдань і критеріїв їхнього виконання оцінка діяльності нової влади може мати безліч інтерпретацій.

Справді, за всієї суперечливості окремих результатів першого року діяльності не можна не відзначити низку принципових системних рішень, які можуть мати вирішальний вплив на сталий довгостроковий економічний розвиток країни. Насамперед зазначимо одержання від ЄС і США статусу країни з ринковою економікою, підписання основних протоколів, спрямованих на вступ України до СОТ уже цього року, що є визнанням цивілізованості нашої країни. Одночасно FATF припинив процедуру активного моніторингу України на предмет «відмивання» брудних грошей, тим самим підтвердивши достатню надійність і прозорість нашої фінансової системи для міжнародного бізнесу.

Наприкінці минулого — на початку нинішнього року країну буквально накрила небачена раніше хвиля прямих іноземних інвестицій, у тому числі через механізм поглинання системних українських банків («Аваль», Укрсоцбанк, Укрсиббанк) європейськими банками, що, як свідчить міжнародна практика, є провісником приходу в країну стратегічних інвесторів. Не можна не згадати позитивно відновлення і нормалізацію системи спрощеного оподатковування малого підприємництва.

Проте, хоч як дивно, влада украй «скромно» подає ці позитиви. Адже, представляючи громадськості такі складні трансформаційні процеси, як, скажімо, вступ до ЄС і СОТ, вона мала б діяти більш наступально. У тому числі й тому, що населення вкрай неоднозначно ставиться до цих інтеграційних прагнень.

Натомість цього влада, як і раніше, робить надмірний акцент на соціальних досягненнях року, тим самим викликаючи на себе дедалі нові порції критики внаслідок неоднозначності або навіть суперечливості таких досягнень. Так, кажучи про високі виплати на новонароджених, упроваджені 2005 року, не варто забувати, що водночас триває вкрай негативна тенденція дитячої і материнської смертності (коефіцієнт смертності дітей до одного року в 2005 році досяг 10 при 9,5 у 2004-му, що у півтора-два рази перевищує європейські показники).

Зниження рівня безробіття відбувається в умовах прискореного скорочення загальної кількості населення (у 2005 році вона зменшилася на 325,6 тис. осіб при 295,5 тис. — у 2004-му) і втрати кваліфікованих трудових ресурсів.

При загальному зниженні злочинності у 2005 році відбулося значне збільшення кількості таких соціально небезпечних злочинів, як грабежі і розбої (на 15 і 21% відповідно), а зростання кількості самогубств (серед простого населення) узагалі свідчить про втрату життєвих орієнтирів і відсутність бачення життєвих перспектив у багатьох простих українців.

І перший, і другий список далеко не повний і не вичерпний. Однак як опозиція зовсім заперечує позитив, так і влада не бажає визнавати своїх недоліків. Не чуючи і не бажаючи слухати, влада й опозиція спільними зусиллями заганяють численні проблемні питання у глухий кут, при цьому звинувачуючи своїх опонентів у непрофесіоналізмі, продажності, корумпованості, антинародності. Необгрунтовані звільнення тисяч чиновників і їхня заміна на «революційно налаштованих» некваліфікованих працівників лише підсилила неприйняття «колишніх» і «нових».

По суті, така модель антагоністичної взаємодії «влади» та «опозиції» програмується і на майбутні періоди, формуючи відповідну реакцію населення. Від громадян, які живуть в умовах постійного нагнітання чорного піару, не можна вимагати прийняття хоч якоїсь влади. Світовий досвід однозначний: жодна країна не досягала довгострокових економічних успіхів без віри і поваги до своїх лідерів, а лідерів країни, у свою чергу, — до своїх громадян взагалі й опонентів зокрема. Виходить, що більше нігілізму, у тому числі економічного, то гірше ми житимемо, оскільки як економічні кризи легко переростають у політичні, так і навпаки — перманентні політичні протистояння неминучим наслідком матимуть економічну стагнацію.

Втрата поваги до влади, до державних інститутів, і без того вкрай низької в останні роки, лише посилюється, що безпосередньо позначається на економічному середовищі, діловій і фінансовій дисципліні. Лише для прикладу. З початку року рівень розрахунків за поставлений газ становив лише 81%, хоча за результатами 2005-го цей показник перевищував 98%. Особливістю нинішнього різкого зниження рівня оплати є те, що відбувається воно в умовах збереження рівня цін ще 2005 року. Тобто, по суті, формується тенденція випереджаючих несплат, зростання заборгованостей, відмови від фінансових зобов’язань з одночасним зростанням очікувань подальших компенсацій і списань.

Відсутністю реакції на негативні прояви влада фактично ігнорує новий фінансовий шок (поки що лише короткостроковий), боючись «нарватися» на нову хвилю обвинувачень опозиції в енергетичній слабкості уряду. Зазначу, що це відбувається в умовах погіршення економічної динаміки. А отже, у нинішніх керівників країни з’являється велика спокуса «покерувати» (спроби чого спостерігалися на початку минулого року) для поновлення і досягнення темпів економічного зростання останніх п’яти років.

Проте в економічній історії є свідчення того, що в більшості випадків економічна ситуація не поліпшувалася (а навіть погіршувалася), тільки-но починали активно впроваджуватися заходи, спрямовані на підтримку і стимулювання окремих галузей (знову ж таки з метою прискорення економічного зростання). Звільнення ж бізнесу від надмірної опіки держави в багатьох випадках ставало передумовою для завоювання привабливих конкурентних позицій. Яскравим прикладом є автомобільна промисловість Японії, що її в повоєнний період віддали ринковій «стихії», на противагу металургії, яку держава зобов’язувалася захищати і підтримувати. Не минуло і чверті століття, як експортна експансія японських автомобілів стала чинником світового розвитку.

Макроекономічна стабільність, котра є необхідною умовою успішної діяльності будь-якої влади (незалежно від того, яке політичне угруповання очолить майбутній уряд), безумовно передбачає необхідність пошуку і впровадження заходів, які обмежують соціально-популістські наміри, потребують жорстких структурних змін і ліквідації неефективних виробництв. Проте це може суперечити високим соціальним зобов’язанням, задекларованим усіма учасниками парламентського марафону.

Проблеми формування і затвердження сміливих ініціатив щодо економічних трансформацій, яких потребує українське суспільство, пов’язані не лише з партійно-політичною роз’єднаністю, а й (що навіть важливіше) з персоніфікованим антагонізмом лідерів. При цьому реальна парламентська діяльність партії, по-перше, неминуче різнитиметься від передвиборних декларацій і намірів, а по-друге, цілком залежатиме від того, чи ввійде партія в правлячу коаліцію, чи залишиться в опозиції. Механізм, який дає змогу суперечності і стратегічні труднощі не замовчувати і не «розігрувати», а робити предметом вироблення рішень, в Україні поки що не вироблений.

Крок уперед, два...

У рамках ідеологічних концепцій Україна залишається в полоні звичайних лівоцентристських стереотипів, які, у свою чергу, визначають консервацію застарілих економічних відносин, спотворюють чинники і стимули розвитку. Реприватизація і повна соціалізація бюджету в 2005 році — яскраві свідчення (на жаль, далеко не єдині) домінування популізму над раціоналізмом.

Множинність шляхів розвитку країни не викликає сумнівів. Проте існує ряд ключових сфер, які формують базис будь-якого політичного вектора. Тому, від того, як нинішня влада (або опозиція, котра рветься до влади) уже сьогодні відповість (або має намір відповісти) на виклики в галузі економіки й інституціональних перетворень, і залежатиме вектор розвитку країни.

У 2005 році наші керівники так і не змогли визначитися в двох найважливіших сферах — інституті власності і фінансової децентралізації. Здавалося б, як загальні надходження до бюджету, так і ресурси, отримані Фондом держмайна, повинні свідчити про ефективність влади. Однак на ділі результати зовсім не безперечні.

Інститут власності. Хоч як банально повторювати, але найпершим завданням влади у формуванні, а потім і зміцненні інституту власності, безсумнівно, має стати гарантування недоторканності власності, поновлення інвестиційних процесів, недопущення політизації приватизаційних процесів і процесів перерозподілу власності (особливо на регіональному рівні). За видимою простотою таких постулатів криється нездатність влади зайняти чітку, виразну позицію.

Надходження від реприватизації «Криворіжсталі», які перевершили найбільш райдужні очікування, уже мають і можуть мати надалі вкрай негативні наслідки. По-перше, у 2005 році приватизацію було, по суті, законсервовано. Ні нових входжень у привабливу власність, ні розширення дієвості інститутів власності не спостерігалося. По-друге, великі реприватизаційні гроші (від «Криворіжсталі») вочевидь створюють украй розбещуючий ефект. Оскільки за таких умов Фонду держмайна немає жодного сенсу займатися організацією нових продажів, створювати вигідні пропозиції для приватних інвестиційних вкладень, удосконалювати механізми управління державною власністю, шукати шляхи досягнення беззбитковості держпідприємств, зокрема через приватизацію, — що, власне, і спостерігалося торік. По-третє, у влади виникає стійка спокуса нових перерозподілів, у тому числі для наповнення скарбниці або з політичних мотивів.

Нинішній уряд не був готовий належним чином розпорядитися несподівано отриманими ресурсами. Не дивно, що першими приватизаційними лаврами скористалися знову ж таки популістськи налаштовані партійно-політичні лідери, котрі зажадали «соціалізувати» ці ресурси (через «компенсацію» втрат колишнього Ощадбанку СРСР).

Кабмін так і не зміг представити бодай хоч трохи зрозумілу програму використання отриманих коштів. Гадаю, за наявності такої програми (скажімо, відновлення регіональної інфраструктури чи встановлення енергетичних лічильників для малозабезпечених напередодні підвищення цін на житлово-комунальні послуги) Верховній Раді складніше було б розігрувати популістську карту. Тим самим, унаслідок власної стратегічної неспроможності, виконавча влада укотре виявилася не готовою до швидкої адекватної реакції навіть на сприятливу ситуацію.

Немає сумніву, що «Криворіжсталь» стала доволі ризикованим, але дуже економічно неоднозначним прецедентом (короткострокове наповнення поточного бюджету проти довгострокового інституціонального вдосконалювання). Тому сьогодні потрібен зовсім новий прецедент, який би доводив повну відмову влади від реприватизаційної ідеології. Ним могло б стати завершення «розкрученого» процесу над НЗФ через демонстративне укладання мирової угоди. Реалізувати його, якщо захоче, зможе вже новий уряд. Але чітко оголошувати про свої наміри і владі, і опозиції потрібно вже сьогодні.

Безсумнівно, приватизація — тільки один із інструментів формування інституту власності та привабливого інвестиційного середовища. Тому необхідним є допуск усіх інвесторів (без ярлика національної належності) в усі (практично без винятку) галузі та сфери. Інакше нам не уникнути (що, власне, вже відбувається) інтерпретації лобіювання та корупції під різного сорту «патріотизм» (ніби-то для того, щоб та чи інша галузь не потрапила під контроль іноземців). Хоча зовсім незрозуміло, в чому український капіталіст патріотичніший за, скажімо, німецького — у будь-якому разі у реалізації тіньових схем і у втечі в офшори наші цілком можуть дати іншим фору.

Фіскальна стійкість. Символічне зниження фіскального навантаження на підприємства, закладене в бюджеті 2006 року, жодним чином не може вплинути на загальний рівень податкового тягаря, легалізації фінансових потоків підприємств. Очевидно, без різкого зниження рівня нарахувань на фонд заробітної плати, ПДВ і податку на прибуток підприємств (з одночасною ревізією кошика соціальних зобов’язань уряду) годі й очікувати сталого економічного розвитку. Як і не слід перебільшувати ризики, пов’язані з фіскальним звільненням. Нагадаю, 2004 року, після запровадження плоскої ставки прибуткового податку, ніякої бюджетної катастрофи не відбулося, а сумарні надходження від зазначеного податку зменшилися тільки на один відсотковий пункт ВВП.

Однаковою мірою провал адміністративно-територіальної реформи в черговий раз підтвердив, що такі адміністративні трансформації залишатимуться безрезультатними, якщо на регіональну владу та громади покладати дедалі нові зобов’язання, а фінансові ресурси повністю концентрувати в Києві.

Де ж узяти додаткові ресурси, здатні як забезпечити фіскальну стійкість регіонів, так і наблизити наше фіскальне середовище до європейських стандартів? Один із варіантів відповіді лежить у затято замовчуваній останніми роками (як владою, так і опозиціями) сфері — запровадженні в Україні податку на нерухомість. Виявилося, що наших громадян досить легко залякати тим, що через такий податок обберуть усіх до нитки.

Власне кажучи, знаючи нашу практику, слід визнати, що страхи простих громадян небезпідставні. Проте податок на нерухомість цілком міг би відіграти роль податку на розкіш: у світі вже напрацьована практика забезпечення справедливості при оподаткуванні нерухомості, яка майже не впливає на добробут. Однак сьогодні ледь прикрите турботою про малозабезпечених гальмування відбувається саме згори. А насправді з-під оподаткування виводиться «багата» власність — як корпоративна й особиста, так і державна.

Оскільки податок на нерухомість за своєю суттю є місцевим податком, то він міг би стати надійною підмогою для місцевих бюджетів. І навіть бідні райони з низьким рівнем розвитку виробництва, на території яких сьогодні споруджуються палаци та ранчо, цілком могли б набути фінансової стійкості. Однаковою мірою податок мусять сплачувати і всі державні установи, розташовані на територіях муніципалітетів (надходження підуть безпосередньо до місцевої скарбниці, минаючи центр), що, у свою чергу, посприяло б оптимізації структури державних служб, виведенню численних держустанов із центральної частини міст (особливо Києва). Поки ж нам пропонують лише декларовану, нічим не забезпечену, а не реальну децентралізацію...

Що ж стосується розмірів зазначеного податку, то на етапі його запровадження цілком припустимо мати низькі, можливо, навіть символічні, ставки. Важливо розуміти і приймати, що, по-перше, результати не слід квапити. По-друге, що і влада, і багаті, і бізнес, і населення мають звикнути до думки про неминучість сплати таких податків.

У чім сила, брате?..

У попередні роки керівники країни неодноразово видавали бажане за дійсне, не особливо звертаючи увагу на тверезі критичні оцінки. Сьогодні ми також багато чуємо про нову «парадигму» для України — інноваційно-інвестиційну привабливість. І відбувається це на тлі триваючої інтелектуальної втечі, фінансування наукових установ, по суті, за «залишковим» принципом.

Водночас, подивившись останнє дослідження ООН зі світових інвестицій, ми побачимо, що Україна навіть не значиться серед трьох десятків країн, у котрі міжнародні інвестори в найближчі роки готові вкладати ресурси на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи. В умовах широкої інтернаціоналізації це означає, що подібними ілюзорними деклараціями ми лише консервуємо нашу неконкурентоспроможність.

Напередодні виборів уряд раптом вирішив почати експеримент зі співробітництва між центром і регіонами на договірній основі. Для цього між Кабміном і окремою областю підписується угода про регіональний розвиток (експериментальними, як відомо, було обрано Дніпропетровську та Харківську області). Угоди, котрі знову ж таки готувалися в закритому режимі.

Мабуть, в інший час спроба внести порядок у відносини по лінії «центр—регіони» могла б вітатися. Але сьогодні все виглядає інакше, а такі кроки радше породжують сумніви в щирості влади. Важко спекатися думки, що такого штибу документи напередодні виборів, навіть якщо це не нова форма адмінресурсу, скидаються на спробу «домовитися». Або ж політичний торг, прив’язаний до виборів, але відірваний від інституціональних правил у рамках установлених міжбюджетних відносин.

Слід також нагадати, що нова влада дещо захопилася підписанням різного роду угод і меморандумів. Досить згадати меморандум «Про гарантії прав власності та забезпечення законності при їхній реалізації», котрий зовсім не зупинив реприватизаційні процеси, або ж меморандум про взаємопорозуміння між владою й опозицією, по суті розірваний через кілька місяців без якихось наслідків для кожної зі сторін. Не виключено, що наступним кроком могло б стати взагалі розростання «вертикалі» договорів — уже між областю та її районами й містами, котрі мають ще меншу легітимну основу.

Зрозуміло, що внаслідок високої ймовірності зміни владної команди нинішнім угодам уготований украй короткий вік. Тож небезпідставними є підозри в непотрібності документа, котрий не має жодної нормативної сили. Що, звісно ж, не додає відкритості та прозорості здійснюваній в Україні політиці.

Наведені приклади — усього лише свідчення неготовності влади (включаючи опозиційні політичні сили) до відкритої неупередженої розмови про напрями та механізми забезпечення економічних трансформацій. Насправді ж, відкритість — лише необхідна (але ніяк не достатня) умова життєздатності суспільства, спрямована на недопущення зловживань і помилок, у тому числі популістського характеру (навіть якщо сам електорат і згоден «приймати» оманний швидкий і легкий шлях до благополуччя). Мову слід вести як мінімум про створення інститутів контролю за владою, щоб укотре на популістській хвилі вона не потрапила «не в ті руки». Такими інститутами могли б стати аналітичні й експертні неурядові організації, яким цілком під силу виконувати й урядові замовлення в конкурентному інтелектуальному полі.

Відповідно до нещодавно опублікованого Індексу економічної свободи на 2006 рік, 99-те місце України зі 160 оцінених країн зумовлене насамперед низькою інвестиційною привабливістю, незадовільним захистом прав власності й інтелектуальних прав, а також надмірною зарегульованістю бізнес-середовища. Власне, це і є «вузькі» місця нашої політики. Гадаємо, що 2005—2006 роки могли б стати позитивними для зростання інвестиційної привабливості. Чи зможе влада зайнятися трансформацією цих сфер, або ж, як і раніше, волітиме демонструвати зусилля із «захисту» українців від міжнародної експансії?

Наближення партизації парламенту додає високих ризиків у систему вироблення економічних рішень. В умовах, коли всі народні обранці, як один, голосують за вказівкою свого лідера (що ми вже неодноразово спостерігали в останні півроку), значно складніше організувати дієвий контроль. Можливо, за такого контексту доцільніше перейти до побудови парламенту за типом акціонерної компанії (або ж системи розподілу голосів у МВФ відповідно до економічної потужності та фінансового внеску країни-учасниці)? Лідер же партії або блоку отримає квоту, пропорційну кількості відданих за нього на виборах голосів.

Тим самим ми одержимо парламент, який складається із семи-восьми повноважних депутатів, і не буде необхідності постійно утримувати 450 обранців. А вивільнені ресурси можна буде спрямувати на зміцнення інституцій громадянського суспільства...