Процес порятунку євро в дії

На останньому саміті Євро­союзу його лідери обговорили чергові нові заходи з порятунку єдиної євровалюти. І домовилися, що тепер процес полягатиме у жорсткому контролі з боку Євро­комісії за порушниками фінансової дисципліни.

Дисциплінарний пакт

Як тільки називали цей саміт ЄС напередодні - і вирішальним, і ключовим, і останньою крапкою, і критично важливим, і ще багатьма подібними епітетами, котрі чи то віщували кінець процесу, то чи передбачали кінець самої валюти і зони її обігу. Насправді його слід було б назвати «нічний саміт». Оскільки неформальний вечірній обід лідерів ЄС у четвер, 8 грудня, перейшов у нічні дискусії за круг­лим столом, і вже на ранок п’ятниці, 9 грудня, тобто до офіційно заявленої дати саміту ЄС, рішення з головного питання було прийняте. Порядок денний саміту складався з кількох пунктів, однак усі вони розчинилися під покровом головної європейської проблеми - бути чи не бути єврозоні, вижити чи зникнути євровалюті.

Підготовка до саміту була інтенсивною. Тон і напрям задавали дві країни, точніше, два лідери - канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Ніколя Саркозі. Їхній дуумвірат (який аналітики охрестили «Меркозі») склався і зміцнився протягом останніх кризових півтора року радше не за власним бажанням, а під тиском обставин. Саме Німеччина і Франція через політичну вагу в ЄС і потужність своїх економік у зоні євро добровільно-примусово були змушені взяти на себе відповідальність за долю єдиної валюти.

За кілька днів до саміту лідери Франції та Німеччини зустрілися в Парижі і детально обговорили спільний проект поправок до Лісабонського договору, з яким мали намір «завоювати» саміт. На адресу голови Євро­пейської ради було направлено відкритого листа, підписаного обома лідерами, із закликом «діяти без зволікань». Ще раніше Ніколя Саркозі виступив у Марселі перед делегатами щорічного з’їзду правоцентристських фракцій у Європарламенті. Французького президента явно тягло на пафос: «Ніколи єдина Європа не була настільки не­обхідною, ніколи вона не була в такій небезпеці. Ніколи стільки країн не хотіли вступити до цієї Європи, ніколи ризик її руйнування не був настільки ве­ликим».

Ангела Меркель виступила перед депутатами Бундестагу та розказала про те, що всередині Євросоюзу вона хоче домогтися створення фіскального союзу для контролю над національними бюджетами в країнах євро. Окрім того, канцлер Ні­меч­чини за день до саміту зателефонувала президенту США Бараку Обамі - обговорити кризу єврозони і перспективи Брюссельського саміту.

Лідерам ЄС на саміті в Брюс­селі було запропоновано для розгляду франко-німецький план зі стабілізації ситуації в єврозоні. Причому автори пропонували внести його у вигляді поправок до Лісабонського договору (основний документ ЄС), що зробило б їх обов’язковими для всього Євросоюзу. План, однак, провалився. І в результаті нічних посиденьок та гострих дискусій було узгоджено компромісний документ - пакт зі статусом міжурядової угоди, але не договору ЄС.

Основні пункти пакту:

1) автоматичне застосування штрафних санкцій до держав, які перевищили тривідсотковий ліміт бюджетного дефіциту;

2) направлення національних бюджетів на перевірку Європейській комісії, яка має право вимагати їхньої зміни;

3) відмова від залучення приватних інвесторів до фінансування рятувальних заходів у єврозоні. Таким чином, країни зони євро самі урізали свій фінансовий суверенітет.

При ближчому розгляді новий документ, іменований пактом, багато в чому повторює відомий договір, підписаний у голландському місті Маастрихт ще 1992 року, задовго до ходіння євро. Тоді члени Євросоюзу домовилися, що держборг кожної країни ЄС не має перевищувати 60% національного ВВП, а річний бюджетний дефіцит - не більш як 3%. Однак зобов’язання були добровільними і тому безкарно порушувалися майже всіма країнами. А наприкінці 90-х, в атмосфері ейфорії при створенні єдиної валюти, всі наївно сподівалися на порядність усіх. Ніхто не припускав, що мине десятиріччя, і для порушників фіскальних правил знадобляться жорсткий централізований конт­роль і дисциплінарні заходи.

Демарш Британії - не розкол Європи

Під новим пактом підписалися не всі країни - члени ЄС. Збурювачем одностайності виступив прем’єр-міністр Велико­британії Девід Кемерон. В обмін на свій підпис він вимагав ексклюзивних гарантій захисту для британського бізнесу. Більшість лідерів ЄС обурилися, а Саркозі заявив, що умови Британії неприйнятні, бо саме відсутність загальних фіскальних регуляторів призвела до наявних проблем.

Скориставшись ситуацією, деякі країни ЄС (а саме - Швеція, Угорщина і Чехія) задумалися і вирішили «порадитися» з національними парламентами. Як висловився прем’єр Угорщини Віктор Орбан, вони мають намір з’ясувати, чи не загрожують нові правила національному суверенітету. Більшість оглядачів вважають, що пауза ця ситуативна, бо самої відмови чи обгрунтування неприєднання не було і, власне, бути не може. Поодинці з периферійних країн ЄС навряд чи хтось наважиться випливати. Подібний демарш могла собі дозволити лише Великобританія, зважаючи на політичну та економічну вагу.

Власне, позиція Кемерона позбавила новий європейський пакт консенсусу. Сам британський прем’єр опинився в двоїстій ситуації у себе на батьківщині. З власною партією консерваторів у Кемерона проблем не передбачалося. Торі принципово слідують заповітам по­лум’я­ного євроскептика Мар­гарет Тетчер. Однак уряд консерватори сформували коаліційний - із допомогою партії ліберал-демократів. А у тих - інше ставлення до Євро­пи. Лідер лібдемів, він же віце-прем’єр-міністр Нік Клегг заявив, що вето на франко-німецькі ініціативи - це «погане рішення» для Британії, оскільки може призвести до її ізоляції в Європі. І пообіцяв, що всіляко намагатиметься запобігти можливому розколу між Британією та Єв­ропою.

Проблема ще й у тому, що Лондон втрачає свою вагу на теренах Євросоюзу. Частково через внутрішні економічні проблеми, частково через натиск франко-німецького дуумвірату. Проте Великобританія завжди, а особливо за часів правління лейбористів Тоні Блера, реально входила до трійки європейських важкоатлетів. Лідер нинішньої лейбористської опозиції Ед Мілібенд заявив, що Кемерон своїм демаршем не домігся нічого, окрім втрати місця за столом європейських переговорів. Але вже через кілька днів після «нічного» саміту президент Франції Ніколя Саркозі в інтерв’ю газеті Le Mond спробував згладити внутрішньоєвропейський конфлікт: «Британія потрібна Європі, і її вихід із ЄС став би великою втратою, але про це взагалі не йдеться».

Отже, замість передбачуваного нового «договору 27-ми» вийшла обов’язкова резолюція для 17 країн єврозони. До останніх приєдналися й інші країни, які входять у зону євро. Щоб не просто підтримати сусідів і партнерів, а щоб тримати свої фінансово-економічні справи в тонусі. Фінанси люблять тишу, а економіка - дисципліну.

Всупереч пророцтвам, євровалюта все ще жива

Спекуляції про життєздатність євровалюти не вщухають відтоді, як фінансова криза вразила Грецію, а потім перекинулася на Португалію, Ірландію, Іспанію і досягла Італії. Деякі експерти вважають цілком реальною загрозу розпаду єврозони через те, що багаті країни не зможуть нескінченно підтримувати своїх бідних партнерів. Або, врешті-решт, багаті об’єднаються в так зване ядро єврозони, щоб малим колом приймати рішення та оперативно координувати фіскальну політику всієї зони. Безсумнівно, розпад єврозони найболючіше вдарив би по слабких економіках. Але наслідки були б важкими для всіх країн Європи і для більшості держав світу - через глобальні зв’язки в торгівлі, економічне співробітництво і банківську справу.

І хоча про реальне зникнення єврозони мало хто каже відповідально і серйозно, тим часом найбільший швейцарський банк UBS уже порахував ціну виходу з неї. Цікаво, що оприлюднені цифри можуть трохи остудити гарячі голови, які виступають за ліквідацію євровалюти. Най­важче доведеться слаб­ким євроекономікам: у перший рік виходу з єврозони їхні збитки становитимуть 10-11 тис. євро на людину, що дорівнює 40-50% національного ВВП. Самостійне валютне життя передбачає друкування власної валюти, обслуговування накопичених боргів, стрімке зростання інфляції. Але якби країна впоралася з кількома роками радикального погіршення, то далі можна було б казати про відновлення конкурентоспроможного виробництва і економічне зростання. Правду кажучи, якщо хтось із «периферійних» єврокраїн і обмірковує такий сценарій, то публічно про нього поки що не заявляє.

Для багатих країн «життя після євро» буде аж ніяк не райдужним. Втрати їхні будуть меншими, але також чималими. Насамперед тому, що в майбутнє з ними перейдуть борги великих національних банків, які видавали кредити слабким державам у період кризи. Наприклад, для Німеччини перший рік без євровалюти обійдеться в 7-8 тис. євро на людину, або близько 25% ВВП. Окрім того, всім доведеться влитися в нову хвилю глобальної кризи, яку спровокує розпад єврозони. Не кажучи вже про те, що постраждає сама ідея єдиної Європи, втілена в Європейському Союзі.

Що стосується Ангели Мер­кель, то вона навряд чи «здасть» євровалюту. Навіть попри те, що більш як половина німецького електорату проти штучного, як вони вважають, порятунку Греції та інших «нахлібників». Ангела Меркель - «пташеня з гнізда Коля». І цим багато що сказано. 1991 року вона, колишня громадянка НДР, стала федеральним міністром у справах жінок і молоді в уряді Гельмута Коля. Ця сходинка у політичній кар’єрі привела Меркель на самісінький верх - 2005-го вона стала федеральним канцлером Німеччини. Навряд чи сьогодні вона може зрадити свого патрона, адже саме канцлер Гельмут Коль і французький президент Франсуа Міттеран стояли біля витоків єдиної європейської валюти.

Єврозона у битві з рейтингами

Поки що єдиний монетарний союз Європи бореться і за своє існування, і за майбутнє. Хоча навколишнє середовище рейтингів і прогнозів нічого особливо райдужного не віщує, і не тільки для єврозони. Наприклад, той же UBS-банк знизив прогноз зростання світової економіки на 2012 рік - із раніше заявлених 3,1% до 2,7%. Що стосується економіки єврозони, то аналітики UBS вважають, що наступного року вона перебуватиме у фазі рецесії, і зростання її ВВП становитиме мінус 0,7% проти заявлених плюс 0,2%. Економічного зростання слід очікувати лише 2013 року, та й те не дотягне до 1%.

Напередодні останнього саміту ЄС американське рейтингове агентство Standard & Poor’s попередило, що має намір знизити оцінку кредитоспроможності - зі стабільного рейтингу ААА на негативний - одразу для 15 країн єврозони, крім Греції та Кіпру, рейтинг яких і так на нижній сходинці. S&P заявило, що його рішення продиктоване загрозою рецесії. Обуре­ний глава єврогрупи Жан-Клод Юнкер назвав заяву агентства «нокаутом» для країн єврозони, котрі саме намагаються впорядкувати свої бюджетні дефіцити. Однак він висловив упевненість, що до кінця березня 2012 року необхідні поправки, що стосуються врегулювання кризи в зоні євро, буде внесено до відповідних договорів ЄС.

Цікаво, що момент для виступу агентство S&P обрало досить вдалий для дуету «Меркозі», оскільки Меркель і Саркозі мали намір на саміті прийняти новий план фінансового реформування. А загроза зниження загального рейтингу слугувала лише додатковим козирем у справі переконання колег по ЄС і єврозоні. З іншого боку, можливе зниження рейтингу для такої надійної країни, як Німеччина, насторожить інвесторів, а міжнародні кредитори підвищать відсоткову ставку кредитування всіх країн ЄС. S&P також попередило про можливе зниження рейтингу для Європейського фонду фінансової стабільності.

Як виявилося, підсумки саміту зовсім не вразили ще одне зі світових рейтингових агентств - Moody’s. На думку його експертів, не всі заходи можна вважати новими, чимало вже озвучувалися не раз, але реально до жодних стабілізуючих дій у зоні євро не привели. Загроза рецесії, дефолтів і колапсу, як і раніше, залишається високою і для ЄС, і для єврозони. Тому Moody’s підтвердило свій намір провести перевірку всіх держав ЄС уже в першому кварталі 2012 року.