Президентський проект реформ — на доопрацювання

Хочу поділитися з читачем своїми думками щодо змісту проекту програми економічних реформ, презентованої президентом. Не маю намірів говорити про конкретні позиції цього документа (про це докладно йшлося у попередньому номері «ДТ»). Говоритиму про інше — про загальні оцінки його логіки.

Я аплодую президентові за опрацювання у стислі строки і публічну презентацію документа: п’ять попередніх років ми цього не мали, все робилося за принципом «сьогоднішньої доцільності». Міг би виділити і низку переваг цього документа, ринкову спрямованість його позицій, однак, як я це розумію, місячний термін доопрацювання зможе виявитися плідним лише за умови, якщо увагу буде сконцентровано на протилежному — на його слабких і суперечливих позиціях.

Що найперше впадає в очі? Суперечливість самої постановки завдань щодо термінів реформ. Маю на увазі відстрочення визначальних позицій проекту на віддалену перспективу. Це слід виправити. Поданий документ — це не передвиборні обіцянки кандидата в президенти, це — програма чинного президента, і принцип — «головне робитимемо згодом» — викликає низку запитань щодо реформаторської дієздатності основного суб’єкта реалізації визначених ініціатив.

Насамперед некоректною є взята на озброєння новою владою так звана двокрокова стратегія: спочатку — стабілізація, потім — реформи. У 1994 році я був причетний до опрацювання стратегії економічних реформ Л.Кучми, яка базувалася на протилежному — на логіці стабілізації на основі невідкладного розгортання всієї палітри економічних перетворень. І цей підхід виявився результативним.

Інша недоречність — розрахунок Банкової на суспільну привабливість реформ. Такого, якщо йдеться про реальні перетворення, не буває. Реформи не можуть бути популярними; їх носієм може виступати лише незначна реформаторська меншість. Реформи завжди болісні для суспільства. Це завжди ризики — ризик для економіки, ризик для іміджу ініціаторів. Маємо бути свідомими й того, що лише незначна частка реформ за своїми кінцевими результатами виявляється вдалою, до того ж позитивні результати приходять не одразу, мінімум через два-три роки, а можливо, й пізніше. Складається враження, що нинішні можновладці найбільше побоюються саме цього. До того ж попереду парламентські вибори. Звідси — «прилизаність» проекту, його «солодкуватість», уникнення непопулярних, контрадикторних за своїм змістом проблем.

Пріоритетність макроекономічної стабілізації

У мене є принципові зауваження до першого розділу, в якому йдеться про дві базові складові макроекономічного процесу — грошову та фінансову політику. Якщо вести мову про визначальні пріоритети у цьому сегменті реформ, то, не заперечуючи запропонованого, я усе ж таки виділив би три ключові позиції як невідкладні завдання економічної політики. По-перше, пріоритетність макроекономічної стабілізації, по-друге, жорстку монетарну політику і, по-третє, відчутне скорочення рівня державного споживання. Це — фундамент не лише подолання наслідків кризи, а й економічного зростання впродовж усієї перспективи.

Скажу з усією відвертістю: не розумію, яким чином можна сформувати в економіці сприятливе інвестиційне середовище, не взявши за основу економічних перетворень саме ці позиції. Звісно, йдеться про найбільш складний і непопулярний фрагмент економічної політики. Не випадково обгрунтовані свого часу в програмі Л.Кучми «Шляхом радикальних економічних реформ» основні засади макроекономічної політики, її беззастережної пріоритетності викликали чи не найбільший спротив політиків лівого спрямування, однак саме їх настирлива реалізація врешті-решт стала основою подолання кризи й економічного зростання.

У визначеній системі заходів макроекономічної політики цілком природним є те, що на першому місці стоїть проблема жорсткої грошової політики, яка має гарантувати неухильне зміцнення стійкості й авторитету національної грошової одиниці — гривні, посилення її конкурентних позицій. Для зростання економіки це надзвичайно важливо. В документі, що аналізується, цілком коректно ставиться завдання запровадження політики гнучкого валютного курсу. Однак гнучкий курс є завжди керованим через систему валютних інтервенцій. Тому для суб’єктів господарювання дуже важливо, щоби влада дала чіткі орієнтири щодо вектора валютної динаміки, якому віддаватиметься перевага: йтиметься або про подальшу політику девальвації гривні, або про її ревальвацію.

Я особисто стояв і стою на пріоритетності другої позиції. В роки економічної кризи гривня знецінилася більш як у 1,6 разу. Відповідно, знецінилися і параметри ВВП, доходів населення, активів суб’єктів господарювання у доларовому еквіваленті. Президент і його оточення не розуміють того, що девальвована гривня фактично б’є і по дієздатності експортерів, інтереси яких вони лобіюють. Це стосується й економіки загалом. У нас висока частка критичного імпорту, для технологічного оновлення підприємств потрібно здешевлювати імпортне обладнання, потрібно зменшувати і витрати, пов’язані з обслуговуванням зовнішніх боргів, а це все потребує не девальвації, а розумної (поступової) ревальвації гривні.

Що стосується запропонованих проектом індикаторів інфляції як чинника внутрішньої стабілізації гривні, то і вони є занадто «обережними». Потрібно ставити перед собою завдання щодо досягнення 5—6-відсоткового бар’єра інфляції не у 2014-му, а вже у наступному році. Без цього не з’являться дешеві кредити, яких усі очікують.

Як фахівець із питань грошової політики, з усією відповідальністю можу заявити: таке завдання є цілком реальним. Ефективним інструментом цього могла б стати грошово-кредитна політика, побудована за принципом інфляційного таргетування (target — ціль), яка забезпечується скоординованими діями НБУ та уряду. Саме такої координації у нас нині немає. Це слід подолати. Зосередження уваги у проекті реформ саме на цих завданнях істотно актуалізувало б його зміст.

Тепер про фінанси. В усіх на вустах запитання: чому задекларована раніше президентом політика зниження податкового тиску нині спускається на гальмах? Відповідь однозначна: президент, як і чинна влада загалом, не готовий скорочувати надмірність державного споживання. Бракує політичної волі.

Знаю всі складності цього завдання з реальної практики. Одним із визначальних пріоритетів подолання в Україні наслідків фінансової кризи 1997—1998 років було рішуче зменшення з ініціативи тодішнього президента видатків зведеного державного бюджету з 41,9% ВВП у передкризовому 1996 році до 36,8% у 1997-му, 30,4% ВВП — у 1998-му і до 26,7% ВВП — у 1999 році.

Нині всі сушать голову, як зменшити дефіцит бюджету. Яким чином діє нинішня влада? Вишукує резерви збільшення бюджетних доходів. Не заперечую значущості і цього шляху, однак він може стати ефективним лише у поєднанні зі зменшенням обсягів державного споживання, бюджетних призначень. Дефіцит бюджету у 1997 році становив 6,7% ВВП. Указом президента було визначено граничний рівень наступного року — 2,5%. Ніхто не вірив у таку можливість. А вийшло те, чого вимагав президент: у 1998 році дефіцит зведеного бюджету зменшився до 2,2% ВВП, у 1999-му — до 1,5%, у 2000-му — до 0,6%. І тут ідеться зовсім про іншу динаміку, ніж передбачається президентом сьогодні.

Можливо, я помиляюся у своєму радикалізмі, можливо, сьогодні проблема «впорядкування» апетитів держави втратила свою актуальність? Переконаний — ні! Про це свідчить і світова криза, розгортання її нової хвилі. В основі цих процесів — надмірність державного споживання. За великим рахунком, криза 2008—2009 років — це криза «великої держави». Ми зобов’язані враховувати це у своїй політиці.

Нині рівень державного споживання в Україні сягнув розмірів 1996-го — 42,4% ВВП. Це обсяги зведеного бюджету і доходи позабюджетних фондів. До цього маємо додати пенсійні видатки, які без бюджетних субсидій сягають майже 10%. Сумарно — це понад 50% ВВП. Таким є у нас рівень державного споживання: половину доданої вартості «поглинає» держава, решта йде на відтворювальні процеси. Для країни із середнім рівнем економічного розвитку це дуже мало, це відчутно обмежує потенціал нашого зростання. Кому це не зрозуміло?

Ми часто говоримо про економічні досягнення Китаю. Там держава споживає менше 20% ВВП, натомість понад 40% ВВП використовуються на цілі нагромадження. У нас показник нагромадження — менш як 20%. Чому ці питання не розглядаються авторами проекту реформ як першочергові? Я цього не знаю. Можливо, в остаточному варіанті щось і виправлять. Побачимо. Хочеться вірити...

Завершення ринкової трансформації

Є багато причин, які визначають внутрішню суперечливість нашої економіки, її системну недосконалість, що відчутно позначається на якісних параметрах економічного розвитку, відштовхує іноземного інвестора. На першому місці стоїть, безперечно, проблема незавершеності ринкових трансформацій, яка, серед іншого, дискредитує суть ринкових перетворень, здійснюваних за роки незалежності. Ринок так і не запрацював у нас на повну потужність, не виявив своїх системних переваг.

Найбільше насторожують у зв’язку з цим дані соціології: кожного року зростає частка людей, які зневірилися у дієздатності ринку. Йдеться не лише про маргінальні настрої. Змінюються погляди і багатьох моїх колег, учених-економістів. Думаю, на пальцях можна перелічити й урядовців, яких можна було б віднести до людей з поставленим ринковим мисленням, послідовних прибічників ринку. Цього не можна замовчувати, все це дуже серйозно, це не лише економіка, це і велика політика, політика нашої перспективи.

Висновок очевидний: економіці необхідна жорстка реформаторська модель завершення ринкового транзиту. Чому цих акцентів не розставлено в проекті реформ? Президент не відчуває їх злободенності? Маю сумнів. А можливо, тут позначається інше — зацікавленість у збереженні статус-кво, до якого ми звикли і суперечності якого на ділі є одним із джерел отримуваних надприбутків.

Звісно, проблема завершення ринкового транзиту є багатоаспектною, і я позбавлений можливості її аналізу у цій публікації в комплексі. Однак на одному з ключових питань хочу зупинитися. Це проблема вдосконалення функціональних механізмів приватної власності, яка є основою основ ринкової економіки. Свого часу я не зовсім зрозумів позицію відомого американського економіста, нобелівського лауреата В.Леонтьєва, який заявив, що для утвердження повноцінних механізмів приватної власності в Росії знадобиться як мінімум 50—70 років. Нинішні реалії в Україні кореспондуються з цим узагальненням.

У проекті реформ цілком слушно йдеться про поглиблення приватизаційного процесу. Активно підтримую цю позицію, вважаючи, що частка державної власності має в перспективі зменшитися навіть не до 25—30%, як це пропонується (нині маємо 37%), а до 15—20%. Держава була і залишається неефективним власником, і будь-які очікування в цьому на краще позбавлені сенсу. Такі оцінки було зроблено нами ще у 2004 році у відомому документі «Стратегія економічного та соціального розвитку України (2004—2015 років)», від якого із незрозумілих причин відмежувався В.Янукович. Можливо, через те, що то був продукт вітчизняних фахівців, а іноземне для нашої ментальності зазвичай на порядок привабливіше — є чим похизуватися. Не перед своїми, звісно.

Говорячи про необхідність розширення і зміцнення приватної власності, відчутне посилення її державного захисту, я все-таки на перше місце поставив би проблему якості приватного капіталу. Держава має знайти механізми впливу на його осучаснення. Ми сформували досить потужний клас бізнесменів. Однак цей клас не лише зупинився у своєму саморозвиткові, а й на очах перетворюється на консервативну силу, знижується його дієздатність. Це небезпечно. Нинішня влада як продукт відповідної сили відображає логіку цього процесу.

Перед нами стоїть завдання перетворити клас бізнесменів на клас підприємців. Підприємець, у шумпетерському розумінні цього поняття, це насамперед людина-новатор, ініціатор суспільних та економічних інновацій. Його суспільний авторитет і реформаторська функція базуються саме на цьому. У нас цього і близько немає. Частка інноваційно активних підприємств становила торік лише 10,7%. І це не наслідок кризи. У 2003—2004 роках, у період надвисоких прибутків бізнесу, відповідний показник був аналогічним. А на Заході інноваціями займаються як мінімум 2/3 загальної кількості підприємств. Додайте до цього надвисокий рівень тінізації української економіки — і будь-які заперечення щодо якості національного капіталу зникають.

На Заході, коли цікавляться престижністю роботи тієї чи іншої особи, запитують, не ким вона працює, яку посаду обіймає, а де працює, в якій фірмі чи корпорації. І якщо людина відповість, що вона працює у фірмі «Соні» чи «Самсунг», решта запитань втрачають свій сенс. Я не чув, щоб із такою ж гідністю в нас говорили про свою роботу у фірмах Ахметова чи Коломойського.

В.Геєць у своїй публікації в минулому номері «ДТ» наводить такі дані: нині в Україні більш як 40% працездатного населення не задоволені і не хочуть працювати в приватному секторі. Це жахливі дані. Іноземні експерти ніколи не зрозуміють цього. Десять і навіть п’ять років тому цього не було. Хіба ця проблема не заслуговує пильної уваги президента, якщо він справді прагне модернізації економіки?

Світовою практикою напрацьовано реальні механізми державної політики, які стосуються регулювання відносин між працею і капіталом, його олюднення і демократизації, наповнення соціальним змістом. Я багато писав про це у своїх книгах. Переконаний, що на часі перетворити і цю проблему на вагомий сегмент економічної політики і в нас.

Небезпека відродження патерналістських настроїв

Мабуть, я не дуже точно назвав цей розділ. Патерналістські настрої — це не загрозлива перспектива, це наше сьогодення, наша реальність. Соціологічні дослідження Інституту соціології, з якими я ознайомлений, це підтверджують. Розширене відтворення патерналістських настроїв — це знов-таки ознака попередньої п’ятирічки.

Схвально ставлюся до намічених у проекті обговорюваного документа розділів, що стосуються реформ медичного обслуговування, системи пенсійного забезпечення та освіти. Однак я прибічник того, щоб і в питаннях соціальної політики реагувати не лише на очевидні процеси, а й на ті, що не лежать на поверхні. Небезпека реанімації патерналізму, пов’язана з «дитячою хворобою лівизни» у соціальній політиці, на яку й нині слабує чинна влада, є одним із виявів цих процесів. Їх маємо своєчасно упередити.

Загалом я дотримуюся дещо іншої, ніж це подається президентським проектом, філософії соціальної політики, її спрямованості передусім на активізацію творчого потенціалу активних верств населення, середнього класу, тих, хто вже знайшов своє місце в економіці і сприяє її розвиткові. Я — за підтримку змагальності у соціальній сфері. Змагальність — це невіддільна складова свободи. Чому в президентській стратегії реформ ми маємо обходити цю проблему? Що, у нас її не існує?

Змагальність дає можливість суспільству з’ясовувати, хто є дієвішим у вирішенні того чи іншого завдання, вона, зрештою, змушує людину максимально мобілізовувати свої сили, здібності та творчу енергію, аби бути серед перших. Однак не лише світовий, а й наш власний досвід свідчить, що відповідні пріоритети не утверджуються самі собою, що вони реалізовуються інструментами конструктивної соціальної політики держави, насамперед механізмами стимулювання середнього класу, а також тими, що унеможливлюють штучне знецінення вартості робочої сили, яка може оцінюватися в нас справді як «національне лихо». Я і тут не розумію, чому цю проблему політики реформ упущено авторами проекту.

У мене є принципові застереження і щодо політики подолання бідності, якою цілком природно опікуються уряд і насамперед президент. Глибоко переконаний, що проблему бідності не можна розв’язати лише фіскальними інструментами. Це оманлива позиція. В світовій економічній історії немає прикладів вирішення відповідної проблеми з допомогою механізмів бюджетних призначень. На небезпеку політики подолання бідності через механізми перерозподілу національного доходу свого часу звертав увагу нобелівський лауреат Ф.Хайєк. Бідність долається, наголошував він, завдяки політиці стимулювання продуктивної праці, нарощування національного доходу і зміцнення на цій основі позицій середнього класу. Це — принципово інша модель подолання бідності.

Вище я вже акцентував увагу на необхідності посилення соціальної функції приватного капіталу, паритетності держави і бізнесу у вирішенні завдань соціальної стратегії. За даними офіційної статистики США, соціальні інвестиції приватних компаній сягають 40% їх загальнодержавного обсягу. Подібна ситуація і в інших країнах Заходу. От лише один приклад: у 2006 році соціальні виплати «Дженерал моторс» у розрахунку на один випущений автомобіль становили 1600 дол. Їх загальна сума сягнула 8,7 млрд. дол. Відповідні інвестиції — це не лише результат стимулюючої політики держави, а й наслідки конструктивізму соціального середовища, яке передбачає жорстку конкуренцію щодо ефективного використання кваліфікованої робочої сили.

Однак справа не лише в цьому. Соціальна та політична стабільність держави — основа сприятливого ділового клімату. За це потрібно платити і на рівні приватних структур. Держава має в своєму розпорядженні необхідні важелі, щоб стимулювати цей процес.

Розглянуті питання видаються конче значущими для внесення принципових уточнень у механізми реалізації стратегії соціальних перетворень, запропонованих у президентському проекті. Вони засвідчують наявність найширшого пласту соціальних проблем, вирішення яких не пов’язане з фіскальними видатками. Першочерговою турботою у цій стратегії має стати формування дієздатної мережі недержавних соціальних інституцій, поглиблення ринкового типу відтворення робочої сили, розширення на цій основі верстви економічно активних і матеріально забезпечених людей, вільних від утриманських настроїв, свідомих особистої відповідальності за власну долю і водночас здатних бути локомотивом економічного прогресу. Якщо саме це завдання соціальної політики матиме успішне вирішення, то, без сумнівів, успішно вирішуватимуться і завдання державного захисту соціально вразливих верств населення. Ці питання є взаємозалежними.

Що в підсумку? Мій висновок однозначний: проект потребує істотного доопрацювання. Я вже відзначав достатньо глибоку опрацьованість його окремих розділів, послідовну ринкову спрямованість, що мені імпонує. Добре знаю, яких великих інтелектуальних витрат потребує підготовка такого документа. Розумію й те, що меж досконалості тут не може бути. Однак ідеться про принципові недоліки проекту. Вони докладно розглядалися у попередньому номері «ДТ». До окремих із них привернуто увагу і в цій статті.

Загалом проект занадто трафаретний, нагадує добре відомі нам «стандартні матриці», які у контексті «Вашингтонського консенсусу» свого часу взяв на озброєння МВФ і настійливо рекомендував країнам з перехідною економікою. Ці часи залишилися в минулому. Сьогодні для всіх є досить очевидною істина про необхідність максимального врахування при здійсненні політики реформ специфічних (не лише економічних, а й соціальних, духовних, ментальних) умов і цінностей кожної країни. Схоже, автори проекту не відчувають саме цього. Усуненню цього недоліку і має, як на мене, бути підпорядкована логіка доопрацювання обговорюваного документа.