Осіннє загострення

Порівняння кризи з хворобою цілком природне. Загострення багатьох хвороб восени також не підлягає сумніву. Тому факт, що пік світової фінансово-економічної кризи припав на осінь, нікого особливо не здивував.

На жаль, на глобальному тлі Україна вирізняється однією вкрай негативною особливістю: небезпечна економічна симптоматика у нас багатократно посилюється політичною безвідповідальністю, яка подекуди межує з національною зрадою. Як казав у таких випадках Тарас Шевченко, «не так тії вороги, як «добрії люди»…

Ситуація трагікомічна: з одного боку, за динамікою економічного розвитку з початку цього року Україна посідає найвищі щаблі в Європі, з іншого — аналітики провідних рейтингових агентств і консалтингових компаній, наче змовившись, знижують індекси довіри до нашої економіки. Розлогі аналітичні матеріали в Economist та Washington Post з’ясували суть справи доволі вичерпно: успішно впоратися з наслідками глобальних негараздів мають можливість економіки лише тих країн, в яких політико-управлінська еліта консолідувала свої зусилля в напрямку подолання кризи. Якщо ж ключові політичні сили роблять подолання кризових явищ заручником взаємного поборювання, то економічні перспективи такої країни оцінюються в діапазоні від «похмуро» до «фатально».

У цьому контексті ідея Ющенка про дострокові парламентські вибори може здатися на перший погляд цілком слушною, адже вона нібито покликана розблокувати патову політичну ситуацію довкола формування більшості у Верховній Раді. Але чому тоді лише 10—15% експертного середовища вірять, що такий засіб виявиться ефективним для досягнення анонсованої мети?

Побоювання експертів небезпідставні. Насправді вірогідність того, що за результатами дострокових парламентських виборів з’явиться можливість для формалізації нової парламентсько-урядової більшості, близька до нуля. Невже президент цього не розуміє?

Більше того, згідно з усіма соціологічними опитуваннями, у парламенті нового скликання Ющенко якщо й зможе розраховувати на підконтрольну фракцію, то за кількістю «багнетів» вона поступатиметься «НУ—НС» у 2,5—3 рази. Виникає закономірне запитання: чи це не фіаско? І чи потрібні після такого «результату» хоч якісь розмови про імпічмент, якщо президент в такий спосіб сам собі його організує?

Тут одне з двох: або осіннє загострення настільки згубно позначилося на наших політиках, або президент пропонує Україні надзвичайно сумнівний шлях, у результаті чого ми на тривалий час не матимемо легітимного найвищого законодавчого органу, а Банкова отримає монопольну можливість торгувати всім, як циган сонцем.

Якби «під шумок» ще й вдалося змістити непоступливу Тимошенко, то виникли б узагалі ідеальні можливості для тотального переформатування інформаційного простору під Ющенка. А те, що він зі своїми 5% підтримки може розраховувати на перемогу у президентських перегонах лише в результаті безпрецедентного інформаційного домінування, не викликає сумніву навіть у сантехніків з Банкової.

Зрештою, існує ще одна версія мотивації президент­ських дій — так би мовити, геростратівська. Як отой античний мисливець за славою, що досяг своєї мети коштом підпалу найвеличнішого храму, наш президент за багатьма ознаками також свідомо заганяє політичну і фінансово-економічну ситуацію в глухий кут, діючи за принципом: так не дістанься ж ти нікому!..

Наскільки б неймовірним не здавався цей варіант, він має безліч безпосередніх та опосередкованих підтверджень. Наприклад, на адресу уряду Банкова постійно висуває діаметрально протилежні звинувачення: то вимагає запровадження режиму жорсткої економії, то передрікає, що передбачене урядовою антикризовою програмою обмеження пільг призведе ледве не до зубожіння народу.

За таких обставин найбільшою помилкою було б намагатися догодити президентові в його забаганках. Піти цим шляхом — те саме, що дати згоду на суперечливі рішення, які згодом неможливо буде ні пояснити, ні виправдати.

Приміром, деякі ангажовані Банковою економісти дійшли до того, що поставили під сумнів доцільність для соціально-економічної ситуації в Україні безпрецедентного приросту надходжень до бюджету від митниці, який цього року вдвічі перевищив минулорічні показники. На думку цих «інтерпретаторів», вилучені на митниці кошти контрабандисти обов’язково «відіб’ють» за рахунок підвищення цін на завезені товари, а це, мовляв, підніме інфляційну хвилю ще вище.

Якщо слідувати за такою схибленою логікою, то, будучи свідком ґвалтування, в жодному разі не втручайтеся, бо присоромлений ґвалтівник зі злості ще когось заріже… Між іншим, за свідченням літописців, Содом і Гоморра виникли не на порожньому місці — необхідний грунт для них підготувала саме збочена логіка й «аналітики», які за помірну плату виказували готовність виправдати будь-яке неподобство.

Єдине, що з плином часу зазнає змін, — це предмет «аналізу». Якщо в доісторичні часи найняті «тлумачі» сушили голову над відбілюванням реноме розпусти, то нині вони намагаються ефективно втопити політичного конкурента — дарма, що при цьому тоне вся економіка країни.

Я маю на увазі ті маніпуляції з курсом гривні, які Нацбанк здійснював упродовж попереднього місяця. Кожен фахівець у фінансовій сфері підтвердить: Україна має такі обсяги золотовалютних резервів, котрі дозволяють збити будь-який ажіотажний попит на валюту. Виникає запитання: чому Нацбанк втрутився в ситуацію лише тоді, коли попит розігрівся аж до семи гривень за долар?

Відповідь образливо проста: Нацбанк — одна з кількох установ, які перебувають під цілковитим контролем президента. Суто гіпотетично парламент може порушити питання щодо відповідності керівництва Нацбанку займаним посадам, але нові очільники все одно призначатимуться за поданням президента.

Слід зазначити, що бездіяльність головної фінансової установи країни припала на час, коли Верховна Рада була у підвішеному стані. І лише коли депутати висловили необхідність заслухати Стельмаха, той змахнув летаргійний сон і потроху взявся до діла. Сьогодні доводиться лише здогадуватися, на якій позначці падіння гривні Нацбанк почав би її рятувати, якби парламент був недієздатним і не міг призначати побачення Стельмахові.

Ви поцікавитеся, навіщо ці курсові «ігри» Нацбанку? А що коли натхненником та організатором такої афери був зовсім не Нацбанк і навіть не одіозне керівництво секретаріату президента, а особисто Ющенко? Підтвердженням цієї версії слугує несанкціоноване інтерв’ю одного із заступників голови секретаріату президента, який по-дитячому щиро бідкався, що в діях Нацбанку є очевидний склад злочину, що валюта за неадекватно низьким курсом продавалася кільком «наближеним» комерційним установам, і що курс у шість гривень за долар може потягти за собою підвищення ціни на будь-який імпортний товар у півтора разу.

Такий аналітичний демарш був задушений у зародку: ньюзмейкеру пояснили деякі прописні істини, а саме — що нервовіша ситуація на фінансово-економічному ринку, то більшою є недовіра до влади взагалі й до виконавчої влади в особі уряду зокрема і в першу чергу. Крім того, підвищені ціни на імпорт потягнуть за собою новий виток інфляції, відповідальність за яку можна буде перекласти на Кабінет міністрів. Тож, як висловився один дотепний чолов’яга, «пожар идет по плану».

У такій, з дозволу сказати, «політиці» найбільше вражає навіть не кепський результат для країни в цілому, а та візантійщина і махрова підлість, з якою все це робиться. Зовсім як у пісні: «Этот город затиснут во лжи, как «Челюскин» во льдах».

Оскільки бізнес в Україні — органічне продовження та доповнення політики, то не варто дивуватися, що в цій сфері з мораллю також великі проблеми. Потрібні приклади? Будь-ласка: коли в 2000—2004 роках Тимошенко била в усі дзвони з приводу привласнення олігархами за символічну ціну десятків підприємств державної форми власності, то підконтрольні грошовим мішкам ЗМІ пояснювали таку поведінку заздрістю; коли в 2005 році вона вимагала доплати і націоналізації, то її звинувачували в екстремізмі і спробах незаконних дій, оскільки в Україні немає закону про націоналізацію; коли в 2006—2007 роках вона била на сполох з приводу того, що власники по-варварськи експлуатують основні фонди, не вкладаючи необхідних коштів в оновлення виробництва, її намагалися просто не чути.

І от настав момент істини — осінь 2008 року. З’ясувалося, що продукція ключових металургійних підприємств не витримує конкуренції на світовому ринку, тому олігархи з трагічним виразом обличчя прибігли під Кабмін, вимолюючи для себе преференції та державні замовлення.

Зауважте: дід, у якого здохла корова, не прийшов під будівлю уряду нарікати на свою гірку долю, а от мільярдери вирішили не комплексувати — стрункими шеренгами рушили до будівлі на Грушевського, 12. Між іншим, ще півроку тому власники цих підприємств під різними приводами уникали розмов про держзамовлення, оскільки ціни на зовнішніх ринках зростали, і вигідніше було гнати весь метал за кордон. А от тепер усі раптом «прозріли»: у декого громадянська відповідальність сягнула таких висот, що вони навіть запропонували націоналізувати їхні підприємства.

Воістину, на що тільки вітчизняний олігарх не піде, аби мінімізувати свої втрати від неефективного управління виробництвом. Якщо оновлення підприємств не відбулося, якщо продукція не витримує цінової конкуренції, а інвестиційні зобов’язання забороняють звільняти працівників і вимагають певного рівня зарплат, то чому б не «здихатися» нерентабельних активів на користь держави, переклавши на неї всю відповідальність, передбачену договором приватизації. Дехто з олігархів пішов у своїх «творчих намірах» іще далі, намагаючись «втюхати» державі свої підприємства за суму, яка вочевидь перевищує теперішній рівень капіталізації.

На жаль, здійснення вичерпного аналізу не завжди передбачає відповідний рівень пропозицій і рекомендацій. Справді, вибори — шлях у нікуди. Однак збереження нинішнього нестерпного статус-кво також небажане. Очевидно, нам вкотре доведеться вибирати з двох зол менше — зціпивши зуби і залучивши весь аргументаційний ресурс, вимагати від парламенту прийняття рішень, необхідних для боротьби зі світовою фінансово-економічною кризою, яка хоч і опосередковано, але обов’язково кидатиме нам мало не щотижня нові виклики. Дати адекватну відповідь на них можна лише своєчасними законодавчими актами. Тому Україні просто не залишається іншого вибору, як запровадити мораторій на дострокові парламентські вибори хоч би на три-чотири місяці — поки не вщухне глобальне фінансово-економічне цунамі.

Якби політичні сили на додаток ще й уклали пакт про ненапад, зосередивши бурхливу енергію не на взаємопоборюванні, а в напрямку державного блага, то оптимістичне сприйняття майбутнього не викликало б сумнівів. Але тренована досвідом інтуїція підказує: не з нашим щастям. Тому пропоную визнати цілком прийнятною програму-мінімум — мораторій на дострокові парламентські вибори, оскільки в разі проведення вони цілком можуть стати епітафією для української державності.