Нинішня фінансова криза — початок кінця. Далі — новий початок?

Не варто сподіватися на те, що безпрецедентні заходи державного втручання у фінансову систему можуть убезпечити світову економіку від подальшої ескалації системної кризи. І справа навіть не в тому, що ці заходи є запізнілими. Головне в іншому — неймовірно великі фінансові асигнування, як і неординарні інституційні рішення (мається на увазі насамперед фактична націоналізація фінансово-банківських установ, зокрема двох іпотечних гігантів у США, на які припадають 43% усіх іпотечних кредитів), — усе це заходи, спрямовані лише на подолання наслідків кризи, тоді як «за кадром» залишаються її витоки. Про них поки що не йдеться. За великим рахунком, більш конструктивною у цьому є сама криза, яка не лише руйнує, а й (як це завжди буває) містить в собі конструктивний потенціал — зосереджується на перспективі, формує передумови утвердження нового.

Якою буде руйнівна сила кризи, як довго вона триватиме і яким стане те «нове», про яке йдеться, ми поки що не знаємо і знати не можемо. Економічна наука, яка зазвичай «оспівує» лише існуючу практику, демонструє у цьому сенсі ще більшу безпорадність, ніж дер­жавні сановники та офіційні інституції, що своїми «антикризовими» заходами прагнуть лише одного — повернення назад, відтворення минулого. Однак саме таке прагнення є утопією. Повернення вже просто неможливе.

Всі знають, наскільки істотно змінилася світова економіка, як і світ загалом, після Великої депресії 1929—1933 років. Нинішні фінансові потрясіння, за одностайним виз­наченням найавторитетніших фахівців, є на порядок глибшими, тож і їх наслідки, швидше за все, будуть іще радикальнішими. Ми зобов’язані вже сьогодні враховувати це.

Якими можуть бути висновки із сказаного? Їх кілька. Перший полягає у констатації найбільш неприємного: світова економічна криза (таке визначення є більш коректним) за всіма своїми ознаками лише розгортається. Її руйнівні дії із фінансового сегмента економіки вже сьогодні перекидаються на реальний сектор: спочатку на будівельну галузь (а це на Заході — основний індикатор економічної динаміки), далі — на автомобілебудування (у вересні в США продаж нових автомобілів упав на 27%; схожі процеси відбуваються і в країнах ЄС). Наступними на черзі стануть базові галузі: виробництво будівельних матеріалів та металургія і, нарешті, весь ланцюг виробничого процесу. Він не може залишитися недоторканним. Фінан­сова система і реальна економіка — це єдине ціле. Щойно стало відомо про рішення Китаю зменшити через зниження світового попиту виробництво сталі на 20%. На 17% скоротилося минулого місяця виробництво сталі і в Україні.

Другий висновок: економічна криза, що розгортається, є справді світовою. Жодна з країн, зокрема й Україна, не має будь-яких шансів уберегтися від її руйнівних наслідків. Чи усвідомлюють це вітчизняні очільники? Швидше за все, це запитання є зайвим. Однобічна орієнтація антикризових заходів, їх спрямованість на стабілізацію лише банківської сфери, тоді як особливої підтримки потребує нині і промисловий сектор, зорієнтовані на експорт металургійний комплекс, машинобудування, інші галузі, є очевидним доказом системної невизначеності влади у цих питаннях. Повернути стабільність банківському сектору без стабілізації реальної економіки, насамперед промисловості, де минулого місяця падіння виробництва сягнуло 4,1%, — це утопія.

Така безпорадність влади не може не турбувати. Я добре знаю, яким чином долалися наслідки кризи 1997—1998 років. Тоді економічна ситуація в нашій державі була на порядок складнішою. Однак влада змогла не лише вберегти економіку від, здавалося б, неминучого дефолту, а й надала відчутних імпульсів зростанню. Нині, на жаль, ми бачимо інше.

Висновок третій: нинішня криза — це криза не лише гео­економічного, а й геополітичного устрою світу, який сформувався в останні десятиріччя. Політич­не та економічне облаштування світу не може розглядатися відокремлено: відповідні сегменти світоустрою, взаємодіючи, доповнюють одне одного. А відтак, слід вести мову не лише про кризу світової економіки, а й про геополітичну кризу. Світова фінансова криза у багатьох своїх визначеннях відбиває насамперед суперечності нинішньої системи геополітичних відносин. Генетика зростаючої розбалансованості глобальної економіки базується саме на зазначеній основі.

Постає запитання: у зв’язку із розгортанням кризи які напрями глобальних трансформацій можуть виявитися найбільш імовірними? Скажу відразу: відповідь на це запитання може сприйматися як така, що базується лише на ймовірних припущеннях. Саме у такому ракурсі може йтися насамперед про кінець ери «ринкового фундаменталізму» та утвердження (скажемо про це поки що досить обережно) принципів «регульованого ринку». В окремих аналітичних узагальненнях йдеться про «транзит» від ринкової демократії до авторитарного держкапіталізму.

Добре відомою є брендова фраза: «Капіталізм — це ситуація, коли держава залишає вас у спокої». Нині у всіх на вустах протилежна позиція. Її нещодавно озвучив Н.Саркозі: «Уявлення про капіталізм як усемогутню і нічим не регульовану систему було безглуздим».

Що залишається невизначеним? Велику депресію світ справді долав шляхом утвердження дер­жавно-регульованого ринку. Рятівними заходами кейнсіанства щодо «оживлення капіталізму». Це ж стосується і стабілізаційної політики Рузвельта, якого консерватори звинуватили у тому, що він прагне «совєтизувати Америку». Ось що писав тоді з цього приводу Дж.М.Кейнс: хоча розширення функцій уряду може видатися американському фінансистові «жахливим замахом на основи індивідуалізму, я, навпаки, захищаю його як єдино практичний спосіб уникнення повної руйнації існуючих економічних форм і як умову для функціонування особистої ініціативи».

Звучить ніби все по-сучасному. Однак я не прибічник поспішних висновків. Система «дер­жавного регулювання» як інструмент подолання кризи в умовах індустріальної економіки була справді безальтернативною. Та нинішні реалії зовсім інші. Сучасна світова надшвидкісна інформаційна економіка, яка працює в режимі on-line, базується на принципово інших засадах. У цьому контексті логіка «одержавлення» — це крок у «сиву давнину», це спроба повернення у небуття.

З цих позицій потрібно розглядати і здійснювані «кроки щодо націоналізації». Вони можуть забезпечити лише тимчасову «передишку», однак, у кінцевому підсумку, швидше за все призведуть до ще більшого поглиблення хвороби нинішнього економічного механізму. Вся проблемність нинішньої економічної ситуації полягає в ігноруванні саме цієї надзвичайно значущої обставини.

Як на мене, перспективи розвитку, якщо говорити про довготривалий цикл, швидше за все, лежать у протилежній площині — у більш системному розмежуванні політичної влади (яка за своїм визначенням завжди була і залишається носієм бюрократизму і корупції) та економіки. Ру­хатися слід у бік обмеження економічної функції держави. Держава має займатися іншим. Йдеться про надзвичайно принципове: механізми регуляції економіки можуть стати ефективними, якщо вони формуватимуться лише у межах самої економіки. Досвід інформаційних мереж, які нині перебирають на себе регуляторну функцію ринку і набувають глобального поширення, може виявитися більш перспективним, ніж реанімація логіки адміністративного регулювання нехай і більш «розумною і менш корумпованою державою».

Не можна робити поспішних висновків і щодо перспектив найбільших корпорацій, які, природно, зазнають нині найпотужніших ударів фінансової кризи. Їх не варто так поспішно хоронити. І справа тут зовсім не в тому, що про «дрібноту» в умовах надскладної ситуації взагалі не прийнято говорити (говорять, зазвичай, про те, що на очах), і навіть не в тому, що на нижніх поверхах економіки (на рівні середнього та дрібного капіталу) криза відгукнеться у повному обсязі пізніше. Якщо виходити з того, що витоки економічної кризи базуються насамперед на суперечностях фіктивного капіталу, а великі корпорації впродовж багатьох десятиліть формували свою потугу через механізми фондових ринків саме на зазначеній віртуальній основі, то їх нинішня вразливість є цілком природною.

Однак у цьому разі йдеться про так звані вертикально ієрархічні корпорації, які уособлюють минуле і які, попри нинішні астрономічні державні фінансові вливання, швидше за все, справді відходитимуть у небуття. Відіграючи і в цьому функцію «чистильника», криза лише прискорить цей процес. Однак зов­сім інші перспективи мають якісно нові горизонтальні інформаційно-мережні корпорації, що вже стали реальністю і, як на мене, утримують достатньо знаковий потенціал «нової якості», аби стати визначальними у майбутній роздержавленій глобальній економічній архітектурі.

Політична лінія трансформацій окреслюється у дещо виразніших перспективах. Звичайно, йдеться передусім про найбільш очевидне — про остаточний вирок «одноосібному гегемонізму». Досить категоричним у своїх судженнях виявився німецький міністр фінансів. «Світ, — зазначив він, — уже ніколи не буде таким, яким був раніше. Сполучені Штати втратять статус наддержави у світовій фінансовій системі. Світова фінансова система буде більшою мірою багатополярна».

Про перспективи багатополярності було сказано дуже багато і раніше. Неодноразово з приводу цієї проблеми виступав на мас-медійних шпальтах, у тому числі й на сторінках «ДТ», і автор цих рядків. З огляду на нинішні процеси, напевне, незаперечною є істина, що сьогоднішня криза справді може оцінюватися як криза «монополярності» і що саме зазначеній матриці світоустрою судилося очевидне — обов’язково зійти зі сцени.

І це, швидше за все, виявиться де-факто не втратою, а реальним здобутком і для самої Америки. Німецький міністр, мабуть, у цьому не помиляється. Проблемним є інше — тлумачення логіки «багатополярності». Що тут мається на увазі? Чи йдеться про те, що нинішня «глобальна імперія» зміниться регіональними імперіями, державами-регіонами: єесівською «Державою Шенгена», «Великою Росією», «Великим Китаєм» і, звісно, «Новою Америкою»? Нинішня російська політична стратегія повністю базується саме на такій моделі майбутньої багатополярності, зональної глобалізації.

Не є бездоганною і єесівська конструкція. Надійність будь-якої (зокрема й економічної) споруди визначається у негоду. Це аксіома. Однак чи хоч у когось повернеться язик сказати, що саме у нинішню кризову ситуацію економіка ЄС продемонструвала свою ефективність? Звучить смішно. Ми звикли говорити про вагомі переваги Євросоюзу. Світова криза висвітлює протилежне — те, чого ми раніше не хотіли помічати. Всі здобутки європейських очільників зводяться до постійних благань: «Ребята, давайте действовать сообща». І це в умовах, коли всім зрозуміло, що механізми подолання кризового деструктиву мають бути індивідуалізовані для кожної країни.

Те, що робить британський уряд, для Чехії може бути й недоречним. Не заходи ЄС, а безпосередньо рішення уряду Німеччини виділити 500 млрд. євро для підтримки банківського сектору можуть уберегти цей сектор від краху. Навіщо для цього «санкції» єврочиновництва? Це ж нонсенс.

Росіяни втішають себе іншим: «Кризис развивается в управляемой фазе». І це при тому, що падіння російського фондового ринку стало найглибшим. Криза продемонструвала надзвичайно високу вразливість структурної розбудови російської економіки. Про яке регіональне лідерство може йтися, коли частка інноваційної продукції в російській економіці у першому півріччі поточного року скоротилася до 5%? У 1999-му вона становила 11%. У «Газпрому» — а це обличчя «Великої Росії» — інновації взагалі на нульовій позначці. Газпромівська психологія — «прихопити більше», а не «зробити краще». Чим і кого приваблюватиме така економіка?

Висновок, як на мене, очевидний: будь-які, навіть найпривабливіші за своєю зовнішньою атрибутикою «суперрегіональні наддержави», що мають сформувати світову конструкцію «багатополярності», — це також відлуння минулого. Глобальна ж перспектива, за моїм баченням, це дещо інше. Це — зростаюча самодостатність кожного суб’єкта світового процесу, кожного народу, кожної держави.

Ми зазвичай акцентуємо на логіці централізації глобальних економічних процесів, тоді як насправді нинішні світові реалії дедалі більше починають утверджувати свої цінності на двоколійній основі — на засадах принципів не лише централізації, а й децентралізації. Діюча світова фінансова система, її функціональна інфраструктура не встиг­ли адаптуватися до цієї новації. Швидше за все, витоки сучасної світової кризи лежать саме в цій площині.

І ще одне, на мій погляд, дуже важливе. З урахуванням сучасної світової кризи, яка вочевидь демонструє системну недосконалість існуючої (не лише економічної, а й політичної) конструкції світоустрою, стає дедалі більш суперечливою ідеологія так званої наздоганяльної модернізації, яка впродовж усіх років нашої незалежності розглядалася і нині розглядається нами як одна з визначальних і незаперечних цінностей трансформаційного процесу. Як нам діяти за нових умов? Заплющуючи очі на все суперечливе, продовжувати політику «імплементації» того, що вочевидь демонструє свою недієздатність та безперспективність, дублювати і далі крок за кроком шлях, пройдений західним суспільством, його сучасні реалії?

Розумію всю пікантність проблеми. Вона стосується не стільки наших дій щодо упередження кризових процесів (хоча це сьогодні й надзвичайно важливо). Йдеться про більш вагоме — про наш завтрашній день, про наші перспективи, про стратегію системних перетворень нашої дер­жави.

Як я вже наголошував, криза — це не лише неймовірно великі втрати та випробування, не лише деструктив. Це водночас і прискорення модернізації сучасного світоустрою, підгрунтя для утвердження нового, перспективного. І якщо наші дії, стратегічний курс нашої держави коригуватимуться відповідним позитивом, то зазначений шлях може виявитися найбільш результативним для кожного з нас.