Народжені в "хапку"-3: розклад на післязавтра

Якщо судити за якістю наших доріг (а це відомий показник ефективності уряду), та й не лише за ними, сюрпризи можуть очікувати нас уже найближчим часом. Це тільки традиційні імперії існували тисячоліттями, а в країнах, що відчули свободу (навіть феодальну), абсолютизм так довго не тримався і завжди закінчувався революціями. Але чи будуть ці сюрпризи приємними? Адже в революції самій по собі хорошого зазвичай мало. Головне у таких випадках питання уже порушувалося українськими публіцистами: що буде післязавтра?

Привабливість і реалістичність картини майбутнього дуже значною мірою визначає й способи переходу до цього майбутнього - від громадянських воєн до мирних і послідовних реформ. Тому таку картину потрібно малювати з обов'язковим урахуванням особливостей нинішньої суспільної моделі в Україні (див. "Народжені в "хапку"-2: особливості національної олігархії", DT.UA від 15 лютого 2013 р.) та її походження ("Народжені в "хапку", DT.UA від 8 лютого 2013 р.). Відповідно до них центральними питаннями стають захист прав власності (у тому числі отриманої в результаті приватизації) і тісно пов'язана з нею свобода підприємництва. Тому запитання конкретизується: як зробити, щоб "післязавтра" у нас це все було?

Гарвардський професор Дені Родрік у своїй нещодавній статті поскаржився на "тиранію політичної економії". Розглядаючи політику як результат взаємодії інтересів, ця наука справді залишає мало місця для свідомих дій. Тут, звичайно, є перебільшення: насправді будь-яка дія чи слово йде комусь на користь, а комусь і на шкоду. Тому недалекі (і нескінченно далекі від справи) конспірологи вважають будь-який чих підступами певних інтересів за принципом cui prodest і тому, до речі, особливо легко піддаються реальним маніпуляціям. На щастя, це далеко не так. Люди, у тому числі й політики, часто діють просто за переконаннями чи виходячи з інших, наприклад суто політичних, інтересів. Інша річ, що без підкріплення інтересами ці дії чи слова залишаються річчю в собі.

У зв'язку із цим Родрік справедливо зазначає, що багато чого залежить від того, як саме розуміють реалізацію своїх інтересів відповідні групи. Приблизно так же, як той самий голод українець вгамовує хлібом, а китаєць - рисом. Тому не меншу, якщо не більшу роль відіграють переконання. Але тільки економістам, які вузько мислять, може здаватися, що їх змінити легше, ніж обновити основний капітал. Насправді переконання набагато фундаментальніші від усього іншого. Тому кілька людей, навіть об'єднаних якоюсь ідеєю, не можуть, як іноді хочеться вірити, змінити хід історії. За одним важливим винятком: коли ці люди змогли "осідлати хвилю" інтересів (часом прихованих) тисяч інших, чи кількох десятків, але ду-у-же впливових. Тоді є шанс перемогти, навіть якщо їхні ідеї суперечать наносним, поверхневим переконанням, але краще від останніх відповідають природі людини в цілому та національному характеру зокрема.

Більш того, хоча на культуру впливати набагато важче, ніж на інтереси, навіть вона поступово змінюється. Як? Чому? В якій частині? Це запитання до соціологів, антропологів і психологів. Адже, зрештою, економіка, навіть політична, - це лише одна з багатьох наук, що вивчають людське суспільство.

Отже, жадібна та некомпетентна "влада" під керівництвом президента успішно розвалює країну. Допомоги їй чекати немає звідки. Цивілізований світ з відразою відвернувся від неї, а Путін спокійно сидить на березі, очікуючи, коли безпорадну Україну течією приб'є до його ніг - і тоді ставленик Кремля урочисто в'їде в колишню будівлю ЦК КПУ як визволитель і спаситель демократії, але з фактичними правами як у тих, для кого цей монстр архітектури будували. Залишаються внутрішні ресурси. Янукович намагається вирішити одночасно два завдання: збагатитися та втриматися при владі, щоб нажите важкою працею не забрали. Однак брак зовнішніх ресурсів робить їх непоєднуваними. Як уже доводилося писати ("Цугцванг Януковича", DT.UA від 26 жовтня 2012 р.), двозначне становище першої особи країни та одночасно батька головного бенефіціара держзакупівель не дає йому реальної можливості "наїхати" на олігархів. Точніше, на інших олігархів. Але, судячи з усього, президент обрав саме цей шлях, який прямо веде до розколу еліти та великого переділу всередині правлячої коаліції - звичайних супутників кризи при "обмеженому доступі".

Однак націоналізація "по-путінськи" в Україні не пройде. Хоча б тому, що Янукович - не Путін, у нього немає в рукаві козирного туза у вигляді "чекістського" клану, який - за всіх внутрішніх протиріч, неминучих у великій структурі, - все-таки здатний діяти злагоджено в стратегічних випадках. Клуб любителів стоматології в особі "младореформаторів" і навіть криміналітет, на зв'язки з яким натякають особливо затяті противники президента, "чекістам" у цьому сенсі не суперник. Крім того, вони наступали в умовах підйому, коли очікування майбутніх прибутків допомагало цементувати команду. За умов насування кризи такі міркування не працюють - падіння дисципліни в правлячій групі у наявності. Тому навіть грізний закон про трансфертне ціноутворення, за прогнозами податкової, принесе аж "0,5 млрд грн додаткових надходжень" (із понад трьохсот!). Тобто грошей на зарплати бюджетникам не буде, не кажучи вже про ремонт горезвісних доріг. І, найшвидше, це більше не сприймуть із розумінням, як у 90-х.

Що буде потім? Ніхто не знає, а якщо й будує плани, то в глибокій таємниці. Які із цих планів справдяться, залежить від того, яку програму готова буде підтримати більшість чи, швидше, активна меншість. Від того, як вона розумітиме реалізацію своїх інтересів: через права (передусім права власності та свободу підприємництва, хоча вони нерозривно пов'язані з рештою) чи через їхнє порушення, нехай навіть стосовно "поганих людей".

При цих словах насамперед спливає в пам'яті спроба "реприватизації" на хвилі революційної ейфорії 2005-го. Причому, якщо в Росії слабкість прав власності, отриманих у результаті приватизації, обернулася "гангстерською націоналізацією" 2000-х, то в наших умовах ситуацію остаточно заплутала хвиля рейдерства та силових "віджимань", у результаті якої навіть багато новостворених підприємств виявилося не більш легітимними, ніж "прихватизовані". Її теж можна вважати відгомоном 90-х у тому розумінні, що саме нелегітимність прав власності забезпечила рейдерам безкарність: народ не стане захищати "злодія" (на його, народу, мало не одностайну думку), в якого інший злодій, тепер уже, безсумнівно, справжній, вкрав здобич.

Таким чином, найболючіше питання майбутнього - що робити з власністю, яку, за твердженням її колишніх власників, "віджали"? Історія з "Білим лебедем" показує, що встановити істину в такому разі непросто, якщо взагалі можливо. Адже сама по собі угода законна, а обставини, що її супроводжували, ніде не зафіксовані: чи то справді договір потрібно визнати нікчемним, оскільки його підписали під тиском, чи то сам власник вирішив терміново продати, нехай і задешево, чи то він одержав решту готівкою або через офшор... Тому рішення може бути переважно політичним. У випадку, не приведи Господи, насильницької зміни влади питання зніметься автоматично за принципом "горе переможеним". А при легітимній передачі повернення награбованого, безсумнівно, буде однією з умов капітуляції.

З погляду економіки, єдина можливість нинішнім лідерам зберегти владу (і, відповідно, власність) - це "революція згори" (відомий політтехнолог Сергій Гайдай недавно дійшов такого самого висновку). Образно кажучи, щоб вибратися з цугцвангу, "королю" потрібно зробити "хід конем", по суті, побудувавши в Україні Сінгапур. Звичайно, важко уявити собі владу, яка рубає гілляку, на якій вона сидить. Але навіть якщо так, перше, що мав би зробити в цій ситуації лідер - це призначити собі високу зарплату, відмовившись при цьому від будь-яких претензій на багатство. І показово посадити кілька друзів, які, за загальною думкою, нажили таке багатство несправедливо, щоб продемонструвати серйозність намірів. Тому що зовсім уже неможливо уявити собі Лі Куан Ю "олігархом" або другом найбагатшої людини країни, як Фердінанда Маркоса чи Сухарто. Михайло Саакашвілі поплатився, у тому числі, і за надто розкішний спосіб життя, і за друзів, які підозріло швидко розбагатіли.

Тому ще важливішою є насправді глобальна проблема з правами власності.

Якщо на прапорах "борців із режимом" знову будуть гасла на кшталт "багаті поділяться з бідними" та "реприватизації", не кажучи вже про націоналізацію, то про жодний "м'який" сценарій не йтиметься, а ймовірність підняти народ на смертний бій, на щастя, низька. Але навіть якщо їм удасться влаштувати переможну революцію, вона ще більше підірве інститут власності. За цим закономірно настане економічний занепад із наступним розчаруванням народу - цього разу ще глибшим, ніж після "помаранчевих".

Якщо ж удасться переконати основну масу незадоволених і, в тому числі, хоча б кількох "олігархів" боротися за права власності та рівні правила гри, то може вийти навіть "гра з позитивною сумою", в якій кожний (чи майже кожний) хоча б не погіршить свого становища порівняно з нинішнім. Великі та дуже великі власники вже двічі за останні вісім років відчули на своїй шкурі, чого насправді вартий їхній приватний захист власності. Тому альтернатива у вигляді амністії минулих гріхів в обмін на чесну гру без привілеїв і монополій має привабити хоча б частину з них. Звичайно, при цьому доведеться платити податки: тут дуже знадобився б податок на основні засоби як мінімальний для податку на прибуток (див. "Податковий рай" у вітчизняному курені?", DT.UA від 5 жовтня 2012 р.). Зате - можливість вигідно капіталізувати свої активи, доступ до відносно дешевих і "довгих" грошей, гарантія збереження нажитого й навіть, можливо, повага співгромадян. Розвиток економіки дозволив би істотно збільшити доходи бідних, а конкуренція власників бізнесу підняла б їм зарплати та поліпшила умови праці. Але, звичайно, найбільше виграв би малий і середній бізнес, навіть, швидше, саме середній: він позбувся б дамоклова меча рейдерства (заразом одержав би знову доступ до кредитів) і водночас знайшов би перспективу "наздогнати та перегнати" нинішніх "олігархів". Що ж, як у відомому анекдоті про човникову дипломатію, "залишилося вмовити Рокфеллера"...

Та чи реально зміцнити інститут власності в Україні? Чи відповідає це природі людини взагалі? Вочевидь, так. А нашому національному характеру зокрема? Питання, швидше, до соціологів. Деяку надію дає історія: в Україні, як відомо, не було общинного землеволодіння та свого, рідного, абсолютизму. Зате була традиція феодалізму (у сенсі "роздробленості"). Звичайно, комуністичний режим випалював ці "дрібнобуржуазні штучки" розпеченим залізом. Але якщо після цього залишилося хоча б 10% спадкоємців хуторян і "куркулів", у нас є шанс "стати їжачками" (DT.UA від 25 січня 2013 р.). Нещодавні дослідження свідчать, що неможливе можливе!