Народжені в "хапку"-2: особливості національної олігархії

У житті країни, як і в житті людини, бувають моменти, коли відносно малозначущі в стратегічному плані, якщо не сьогохвилинні чинники визначають напрям подальшого розвитку на роки і десятиліття наперед. Україна сьогодні за багатьма ознаками наближається до такої точки біфуркації, як називають її математики. Тому варто озирнутися, щоб не повторювати помилок минулого. Втім, чи помилок? Що саме свого часу сформувало нинішню "українську модель" такою, якою вона є, і куди вона рухається?

У попередній публікації ("Породжені в "хапку", DT.UA №5 від 8 лютого 2013 року) це питання вже частково порушувалося, і описана там передісторія формування влади неефективних власників, не зацікавлених в універсальних правилах, мало відрізняється в Україні і Росії. Однак у середовищі "олігархів" теж відбувається рух, що розмиває початковий розподіл. Хто на початку 90-х знав, наприклад, Фірташа і Ахметова? Зате найбагатшим українцем певний час вважався директор "Азовсталі" Олександр Булянда, найбільшими "олігархами" були Олександр Волков, Ігор Шаров, Григорій Суркіс, не кажучи вже про Лазаренка, Тимошенко, Бакая... Тому значно важливіше, за якими правилами пішла гра далі. Чим же в цьому сенсі різниться українська олігархія від російської?

З економічної точки зору, у Росії зосереджено незрівнянно більше природних ресурсів. До цієї теми доводиться повертатися знову і знову, оскільки географія та геологія - найбільш фундаментальні особливості країни, які значною мірою визначають навіть її культуру, не кажучи вже про інституції, структуру економіки і форму держави. Зокрема, це ж тільки КПРС намагалася контролювати всіх і все, незважаючи на ціну, справедливо побоюючись, що будь-які залишені острівці економічної свободи "щодня, щогодини і в масовому порядку породжують капіталізм". Нормальний "обмежений доступ" поширюється тільки на ті активи і ринки, які можуть принести більше, ніж вартість контролю над ними.

От і в 90-х у Росії головна боротьба розгорнулася за нафту і газ (хоча до переліку скандальних об'єктів увійшли і ВАЗ з "Аерофлотом"), а в Україні - навколо доступу до "труби" і металу. Однак російська влада хоч і віддала формально в приватні руки нафту і навіть частково приватизувала сам "Газпром", але зберегла надзвичайно сильний неформальний контроль над цією власністю, за першої ліпшої нагоди повернувши собі більшу її частину. Українська ж у "трубу" вчепилася намертво, а от метал віддала на відкуп. Та й сама структура відносин влади і власності у нас відрізнялася від самого початку.

Якщо Єльцин ще, можливо, не мав достатньої влади і тому задовольнявся роллю "арбітра" кланів, то Путін уже остаточно став "верховним начальником" одного-єдиного домінуючого клану, "чекістського". Таким чином, "смуту" було остаточно подолано, і Росія повернулася до своєї історичної традиції монолітної влади, невіддільної від власності. Втім, Норт, Волліс та Вейнгаст наголошують, що зрощування бізнесу і влади - це не "хвороба", і не характерна ознака саме Росії, а органічна властивість "обмеженого доступу". Характерною (знову ж таки, не стільки для Росії, скільки для Сходу загалом) стала швидше несамостійність власників бізнесу, яких влада (або клан "чекістів" - одна сатана!) розглядає не як повноправних господарів, а, швидше, як найманих менеджерів із широкими повноваженнями.

Проте Україна - не Росія, Кучма - не Єльцин і вже поготів Ющенко - не Путін. Ці розбіжності визначила, напевно, відмінність у якості номенклатури. Адже всі рішення приймалися в Центрі, і саме там були зосереджені структури, здатні їх виробляти (а, відповідно, і аналізувати ситуацію). Номенклатуру на місцях, а особливо в стратегічно важливій і потенційно бунтівній Україні, відбирали за принципом слухняності, у нас - переважно з найбідніших селян. Хоч трохи видатні діячі, за дуже рідкісним винятком, свого часу ставали жертвами репресій, а пізніше або самі їхали в Центр (подалі від затхлої місцевої атмосфери), або їх туди наполегливо запрошували. У результаті такого подвійного добору в Україні було сформовано суто вторинну номенклатуру (та й узагалі еліту). Тому її представники, які першими зрозуміли, що система доживає останні дні і треба швидше "хапати", щоб встигнути першими, могли мати тільки московську (ну, може, ще пітерську) прописку - в їхніх київських колег не було ні інформації, ні здатності і навичок її аналізувати, ні навіть просто сміливості для таких умовиводів. Ну і, звісно, спецслужби, що нібито контролювали офшорне "золото партії", яке теж, підозрюють, відіграло чималу роль у процесі розпаду СРСР, могли бути тільки в Центрі.

Однак несамостійність української номенклатури, що межує з комплексом меншовартості, зіграла злий жар з її творцями - і несподівано позитивну роль в Історії, причому не тільки українській. Адже хоч би як боролися патріоти за самостійну Україну, місцева номенклатура продовжувала змагатися одне з одним у лояльності до Москви - це вам не прибалти! І тільки страх перед "кремлівськими капіталістами" - просунутими, зубастими, які встигли піднакопичити і грошей, і зв'язків в іншому світі і тому давно мріяли обтрусити зі своїх ніг порох прогнилої системи, - тільки цей страх штовхнув її в союз із колишніми лютими ворогами, націонал-демократами. Ще невідомо, як повернулася б справа, якби наші лідери відчували в собі сили поборотися за більш ласий шматок загальносоюзного пирога.

Втім, усе, що робиться, - на краще. Звичайно, майже десять років загравання з "червоними директорами" обернулися значно глибшим спадом, ніж у Росії, де процес ішов швидше. Але! Слабша номенклатура означала менші можливості для державного контролю, тому сформована при Кучмі система влади була не просто не монолітною, а навіть не "семибанкірщиною". Конструкція з кількох, досить самостійних, бізнес-адміністративних груп ("олігархів") з арбітром-президентом над ними значно більше нагадувала європейський феодалізм, ніж імперська Росія. А в результаті Помаранчевої революції конкуренція почалася не тільки між кланами, а й між претендентами на роль "арбітра".

Саме така, зневажувана євразійцями, а також фашистами та імперцями всіх мастей конструкція змушує "олігархів" виробляти правила гри, інституції. Адже бізнес потребує стабільності і надійності. Тому, коли персональні домовленості й відносини перестають виконувати роль гарантів, на заміну їм доводиться виробляти правила, які вищі за "начальника", тобто встановлювати владу закону. Не випадково саме в роздробленій феодальній Європі закон - уперше в історії! - став вищим за монарха. Більш того, інтереси захисту власності змушують піти далі: як показали Асемоглу й Робінсон, гарантувати стабільність правил гри і вберегти від небезпеки бунту найкраще може демократія. І демократії, на їхню думку, мають найбільше бажати саме власники складного капіталомісткого бізнесу, для якого бунт найнебезпечніший (на відміну, наприклад, від поміщиків).

Радянські підручники історії завжди підкреслювали перевагу єдності (найкращим символом якої, до речі, був фашіо - пучок прутів!) над "феодальною роздробленістю". Але навіть в античні часи Олександр Македонський успішно підкорив Персію в результаті застосування вдалої військової інновації. А в ХХ столітті, коли інноваційність стала визначати реально все, демократичні країни з міцними інституціями успішно перевершили давні імперії. Дуже характерна описана Робертом Патнемом історія Італії, де феодальна Північ саме минулого століття обігнала традиційно багатший імперський Південь. Більш того, країни, що пройшли горно феодалізму, своїм прикладом змусили "моноліти" переймати ці самі інституції. Однак це не так просто: для успіху такого "імпорту" їм треба, не більше не менше, як перестати бути східними імперіями - у цьому трагедія Росії і, до речі, Китаю, в якого "смута" ще попереду.

Не обтяжена такою спадщиною і ресурсами Україна має шанс пройти цей неминучий шлях значно швидше. Проблема в тому, що на коротких дистанціях імперії, особливо варварські, з їхньою здатністю мобілізуватися і бігти стрімголов по трупах (чи то до перемоги, чи то до прірви - інше питання), часто підкорювали більш високоорганізовані суспільства - саме до цих епізодів полюбляють апелювати фашисти і не тільки. Схоже, що з цих позицій розглядають протистояння "помаранчевій заразі" російські імперці, і протистояння Росії - їхні духовні брати, українські соціал-націоналісти. І справді, спрямований і керований владою російський бізнес скоординовано захоплює саме інфраструктуру - ті галузі, де крах підприємства завдає клієнтам більші збитки, ніж самому власнику. А наділені такою самою "східною" свідомістю "дони" не філософствують і не грають у стратегії. Зате активно реалізовують на практиці гасла єдності (монополії) і "я - начальник, ти - дурень" (беззаконня), виявляючи при цьому суто російське ставлення до власності, особливо чужої. Саме за спробу перетворення "феодалізму" на "імперію" їх порівнюють з Ордою і називають окупантами.

Втім, якби імперії тільки перемагали, вони і перемогли б. Насправді навіть найбільш переможні і стабільні з них рано чи пізно гинули від внутрішнього розкладання та органічної нездатності адаптуватися до змін. Тож рано чи пізно "згинуть наші вороженьки"... Але чи вдасться хоча б після цього домогтися поваги до прав власності і взагалі до "правил гри"?