Пенсії по-новому: на що розраховувати українцям

Будь-яка розмова про впровадження обов’язкових пенсійних накопичень має починатися із розрахунків прибутковості. Інакше це профанація.

Гроші постійно втрачають свою цінність. Щоб перевірити це, згадайте, що ви могли купити на 100 гривень рік тому і що можете придбати зараз. Інфляція безбожно з’їдає будь-які накопичення, якщо вони не працюють, а просто лежать під матрацом. Навіть якщо вони лежать на банківському депозиті, вона й там до них добереться з часом. Подивіться на відсотки за депозитами в українських банках, порівняйте їх із річною інфляцією і зрозумієте, що насправді депозит не примножує ваших накопичень, а лише не дає втратити їхню частину впродовж року. І якщо навіть на дистанції в рік виграти перегони з інфляцією важко, то як перемогти у марафоні у 20–30 років, що їх і передбачає обов’язковий накопичувальний рівень?

Не озираючись на всі ці дрібниці, уряд Дениса Шмигаля переходить до впровадження накопичувальних пенсій, обіцяючи вже з 2023 року впровадити їх для соціальних працівників, учителів і військових. Відкушуючи 2% від єдиного соціального внеску і ще 2% від податку на доходи фізичних осіб, який щомісяця сплачується із доходів громадян, держава формуватиме накопичувальний фонд, кошти якого будуть кудись інвестуватися, примножуватися і слугувати джерелом для додаткових до «солідарних» пенсій. Без цифр виглядає привабливо, тим паче що уряд обіцяє 100-відсоткові гарантії виплат. З цифрами — не дуже. Насамперед тому, що відповідно до розрахунків Мінфіну (див. документ 1) запуск фонду призведе до бюджетних втрат майже у 90 млрд грн у перший рік запуску, та й далі не додаватиме. Збільшення дефіциту «солідарного» рівня лише прискорить його руйнацію, ще більше обмеживши можливості для підняття пенсій нинішнім пенсіонерам. І нам про це воліють не говорити.

Ми вже розповідали про катастрофу на «солідарному» рівні пенсійного забезпечення. Коротко: грошей нема, частина видатків узагалі фінансується з держбюджету, виплати мізерні, бо кількість отримувачів пенсій майже зрівнялася із кількістю тих, хто сплачує до системи внески, а стажу для виходу на пенсію у 60 років не вистачає половині нині працюючих. Зменшуючи навіть на 2% ті ЄСВ, які зараз надходять до «солідарки», уряд однозначно погіршуватиме і без того жахливу ситуацію. А чи зрадіють місцеві бюджети тому, що ще й від ПДФО (їх основного джерела наповнення) відкусять частину грошей? Тож уряд мав би надати суспільству принаймні адекватні пояснення, заради чого ми йдемо на ці ризики.

Натомість міністерка соцполітики Марина Лазебна марить: «Обов'язкова накопичувальна система, яка збалансує солідарну систему, пришвидшить детінізацію ринку праці і забезпечить особистий накопичувальний рахунок для кожної людини». Збалансує солідарну систему, позбавивши її частини надходжень? Пришвидшить детінізацію? І чому ж це ті, хто не сплачував ЄСВ до Пенсійного фонду України, раптом схочуть його сплатити до накопичувального фонду? Дарма питати. Людина, очолюючи міністерство, яке щороку витрачає більш як 300 млрд грн, щиро тішиться, що активи недержавних пенсійних фондів в Україні сягнули 3,5 млрд, і вважає це хорошими перспективами і запорукою, що державний накопичувальний фонд повторить їхній «успіх».

Видатна «аналітика» від Мінсоцполітики обіцяє пенсіонерам, що додаткова «накопичувальна» пенсія точно не буде меншою, а навіть трохи більшою за «солідарну» пенсію. І якщо ви встигнете хоча б 20 років відкладати кошти на другий рівень, можете розраховувати на впевнене подвоєння вашого щомісячного утримання. Поглянемо уважно на вихідні дані цих розрахунків. Мінсоцполітики відштовхується від зарплати у 15 тис. грн і 35 років стажу (тобто людина офіційно і без «перерв» працює з 25 до 60 років). За таких умов її щомісячні внески на другий рівень становитимуть 600 грн, і за весь час накопичення дохідність інвестування цих коштів на 3% перевищуватиме річну інфляцію. І якщо пенсію вона отримуватиме впродовж 15 років, то її додаткова виплата з другого рівня дорівнюватиме 3117 грн.

Перше питання без відповіді — стаж. Ми вже показували «закриті» дані ПФУ, які свідчать, що половина нині працюючих навіть мінімально необхідного офіційного стажу не матиме при досягненні 60 років. Де ж узяти 35 років стажу? Що робити 66% 35-річних чоловіків, яким уже зараз не вистачає навіть 25 років? А що меншою буде кількість років, то меншими будуть і накопичені кошти, і подальші виплати. А для значної частини участь у системі взагалі втрачає будь-який сенс.

Друге питання без відповіді — дохідність. Нам обіцяють її на 3% річних вищу за інфляцію. Ту саму інфляцію, якої ми навіть на поточний рік ніколи не можемо визначити точно: 2019-го очікували, що буде 6,3%, а було 4%, 2020-го при очікуванні у 8,7% вийшли на 5%, цьогоріч розраховували на 7,3%, а вже маємо 10%. Так от, за поточної інфляції, щоб кошти не знецінилися, їх треба вкласти під 13%. Жоден із великих банків наразі не пропонує річних гривневих депозитів із дохідністю більш як 10%, державні банки — не вище 7%. Де взяти 13% тут і зараз? Держоблігації? Так і там дохідність для паперів строком від 1 до 3 років тримається на рівні 11,5%. Що ще? Муніципальні облігації, яких практично немає. Великі інвестиційні проєкти держави? То і папери «Укравтодору» під «Велике будівництво» обіцяють прибуток у 10,5%, а не 13%. Як за цих умов уряд збирається заробити достатньо для того, щоб виплатити через 20–30 років бодай щось? Хотілося б побачити хоч якісь моделі та припущення.

Трете питання без відповіді — строки пенсійних виплат. Середня тривалість життя чоловіків в Україні — 66років. Жінки традиційно живуть довше — в середньому до 76 років. І здавалося б, закладені у прогнозні розрахунки 15 пенсійних років — реалістична цифра, але… ці 66 та 76 — середнє з моменту народженні, до якого входять високонебезпечні, з погляду виживання, дитинство та юність. І для точності враховувати слід очікувану тривалість життя у момент виходу на пенсію, тобто у 60 років. І тоді, за оцінками Держстату, виходить, що чоловік, досягнувши 60 років, у середньому житиме ще 14,6 року, а от 60-річна жінка — понад 20. Тобто 15 розрахункових років — це мінімум на сьогодні, а орієнтуватися треба на довші виплати і суми накопичувати більші. А ми вже розглянули перспективи цих «інвестицій».

Та найголовніше, хто і в який спосіб адмініструватиме ці накопичення. Уряд створює карколомну структуру, максимально розмиваючи відповідальність її учасників за збереження людських коштів. І основний ризик «накопичувального» рівня — корупційний. Давати зараз 100-відсоткові держгарантії виплат легко, жодної політичної відповідальності за це нинішні урядовці не нестимуть, а раптом що, фінансуватимуть виплати з держбюджету, тобто з наших же податків.

Саме тому, аналізуючи попередній варіант реформи (див. документ 2), парламентський антикорупційний комітет справедливо вказував на такі ризики:

• можливість створення фінансової піраміди за участі держави;
• можлива корупція, пов’язана з отриманням статусу учасників ринку, допущених до роботи на другому рівні;
• корупція, пов’язана з обранням напрямів та об’єктів інвестування коштів пенсійного забезпечення.

Чи прибрали хоч один із них у новому варіанті? Ні. Просто вирішили запустити «пілот» серед тих, хто не відмовиться, — вчителів, соцпрацівників і військових. Сподіваюся, не тому, що їх найменше шкода.

При цьому ми вперто ігноруємо досвід інших країн, для яких історія із непродуманим і непрорахованим виходом на другий рівень завершилася сумно. У Литві і Латвії ставку внесків у другий рівень пенсійної системи протягом кількох років знижували до 2% від зарплати, а в Естонії взагалі звели до нуля. Чехія у січні 2016 року оголосила про ліквідацію другого рівня, який було створено лише 2013-го. У Польщі у лютому 2014 року через запроваджені державою обмеження на інвестування у державні облігації фонди страхування почали отримувати від’ємну дохідність, і польський уряд почав згортати реформу. Досвід Чилі, на який, до речі, посилається Мінсоцполітики у своїх агітках, говорить про те, що через 35 років після впровадження обов’язкового накопичувального рівня середній рівень пенсійної виплати був на 18% меншим за мінімальну зарплату в країні, а 40% пенсіонерів отримували виплати з накопичувального рівня менші за прожитковий мінімум. Отже, шансів повернутися після невдалої реформи до «солідарних» пенсій у нас більше, ніж хотілося б. Було б куди повертатися.

Головне, про що ми всі маємо пам’ятати, — накопичувальний рівень не вирішує, а наразі лише примножує існуючі проблеми на «солідарному» рівні. Навіть за найкращого розвитку подій від моменту впровадження обов’язкового накопичувального рівня до перших виплат мине 15–20 років, а це дуже далекий горизонт планування для України, що саме по собі є ризиком. І, попри те, що накопичувальний рівень — важливий елемент пенсійної системи, запускати його можна лише за умови, що й інші її складові працюють нормально. А ще бажано, щоб у країні було хоча б кілька інвестиційних інструментів, здатних реально зберегти та примножити гроші. Ну і рівень протидії корупції хоч трохи вищий за нульовий. Тобто має йтися не про точкову реформу в частині пенсійного забезпечення, а про комплекс реформ і значно ширший погляд на проблему. На жаль, навіть натяків на це ми не бачимо.

Всі статті автора читайте за посиланням