Надрукувати й роздати гривні чи скорочувати держвидатки та прямі податки?

У своїй нещодавній статті новопризначений віцепрем'єр із економічних питань Олексій Любченко повторив повний набір давно спростованих і економічною наукою, і життям неомарксистських уявлень про так звану політику економічного зростання, — щось на кшталт тієї комбінації, яка свого часу призвела латиноамериканські країни до економічної катастрофи 1980-х. Її потім, дотримуючись порад точно таких самих марксистів — радянських академіків, повторила Україна у 1992–1993 роках із такими самими катастрофічними наслідками. Однак проблема надто повільного зростання економіки в Україні об'єктивно існує та потребує справжнього рішення. Тією мірою, якою взагалі можна казати про справжню макроекономічну «політику економічного зростання». Вона зводиться до трьох напрямів: а) макроекономічної стабільності, б) низьких податків і в) сприятливої для їхнього зростання структури.

Першого пункту, яким заслужено пишалися попередники нинішньої влади, більш-менш досягнуто, і економіка вже пожинає його плоди у вигляді кредитів, які серйозно подешевшали. Хоча пильності не послаблюємо, — берегти досягнуте теж необхідно: якщо здійснювати м'яку кредитно-грошову політику, то дешеві кредити будуть лише для «своїх» або за хабарі, які зрівнюють їхні ставки з ринковими.

Другий пункт значно покращився, але далеко недостатньо. Порівняно з 52% 2013 року розмір уряду, вимірюваний відсотком перерозподілу ВВП через бюджет і «соціальні фонди», 2016-го знизився до 39%, в основному завдяки скороченню ЄСВ. Правда, тоді це було зроблено не так у результаті зменшення неефективних держвидатків, як за рахунок пенсіонерів. Отже, це відносне досягнення передбачувано виявилося нестійким: повзуче зростання дійшло торік до 46%, і ми знову обігнали за цим показником більшу частину розвинених країн. Пишатися тут нічим, оскільки вони можуть собі дозволити розкошувати, вони багаті й можуть принести темпи подальшого зростання в жертву іншим цілям. А Україні потрібно наздоганяти, не забуваючи при цьому, що в середньому на кожний відсотковий пункт розміру уряду країна втрачає більш як одну десяту відсотка щорічного зростання. А в нашому випадку це може бути й набагато більше.

Структура теж трохи змінилася в сприятливий (згідно з рекомендаціями ОЕСР) бік за рахунок того самого зниження ЄСВ і одночасно поліпшення збирання ПДВ. Нагадаємо, що багаторічні та різносторонні дослідження, проведені ОЕСР, показують, що найшкідливішим для економічного зростання є податок на прибуток корпорацій, за яким ідуть податки на працю (наш ЄСВ) і на доходи фізосіб. Десь посередині — непрямі податки, ПДВ і акцизи. А замикають список, як найменш шкідливі, податки на ресурси (рентні та екологічні платежі) і на нерухомість, включаючи землю. Тому навіть у рамках того самого розміру уряду можна отримати виграш у зростанні за рахунок податкового маневру, зменшивши найшкідливіші податки з компенсацією за рахунок менш шкідливих.

За умов України додається четвертий фактор: корупція та тіньова економіка. Звісно, вони не залежать безпосередньо від макроекономічної політики, однак саме фіскальна її частина містить як великі корупційні можливості, так і стимули для відходу в «тінь». Якщо адміністрування податку потребує постійних перевірок, та ще й дозволяє інспектору щось «вирішувати», то в найкращому разі платники виявляться обкладеними ще й «корупційним податком», а в найгіршому — вибіркове правозастосування спотворить конкурентний відбір, і ресурси опиняться не в тих руках, які можуть ними найефективніше розпорядитися. Надто великий податок, особливо якщо його сплати ще й легко уникнути («суворість законів пом'якшується необов'язковістю їхнього виконання»), заганяє в «тінь» зарплати, доходи легального бізнесу, а то й деякі мікро- та малі підприємства цілком.

Нинішня ситуація з цього погляду виглядає досить неблагополучною. Україна ніяк не може досягнути навіть 4-відсоткових темпів зростання, аби бодай не відставати від країн Центральної Європи та Балтії. Одна з причин цього — величезний розмір уряду, який більш як на 10% пунктів перевищує оптимальний, розрахований нещодавно економістом аналітичного центру «CASE Україна» Євгеном Шульгою. Причому більш як половину зведеного бюджету (включаючи «соціальні фонди») становлять найшкідливіші податки — на прибуток, працю й доходи громадян. До того ж податок на прибуток вирізняється вродженою корупціогенністю через дискреції та можливості маніпуляцій, закладених у самій його базі — фінансовому результаті. А за податками на працю і загальним навантаженням на заробітну плату Україна далеко випереджає країни, порівнянні з нами за рівнем добробуту та якістю держуправління.

Відповідно, необхідно:

— якомога швидше замінити податок на прибуток податком на виведений капітал (ПнВК);

— поступово, але неухильно знижувати економічно абсурдний податок на працю аж до повного обнуління, — у комбінації з пенсійною реформою, звичайно;

— знизити ПДФО до «десятини» з частковою компенсацією в основному у вигляді більш справедливого та повного оподаткування землі та іншої нерухомості, насамперед комерційних, але при цьому із зарахуванням податку на нерухомість при сплаті ПДФО і ПнВК кінцевим бенефіціаром.

Зрозуміло, макроекономічна стабільність не має постраждати в будь-якому разі: усе це, особливо другий із перелічених пунктів, потрібно робити переважно за рахунок планомірного скорочення частки державних видатків у ВВП. Що швидше зростає ВВП (а за даними МВФ, саме скорочення податків на зарплату найбільше прискорює його зростання), то легше скорочувати видатки відносно, при цьому збільшуючи їх абсолютно, причому в постійних цінах, — просто темпи зростання видатків мають трохи відставати від зростання добробуту. Причому цей процес сам себе підтримує та розкручує.

Звичайно, це повністю суперечить фіскальній логіці, властивій більшості ініціатив останнього часу, апофеозом яких став законопроєкт Кабінету міністрів №5600. Він не тільки збільшує низку податків, не передбачаючи жодного зниження, але ще й розширює права органів перевірки, ще більше підвищуючи дискрецію та, відповідно, можливості для тиску на бізнес.

Тим приємніше бачити протилежні ініціативи — від голови підкомітету з питань оподаткування доходів фізичних осіб, єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та інших нарахувань на фонд оплати праці комітету ВРУ з питань фінансів, податкової та митної політики Юлії Діденко. Законопроєкт поки що існує тільки в чорновому вигляді. Він націлений на поступове зниження загального навантаження на зарплату до 25% від фонду оплати праці, за прикладом Грузії.

Таке зниження як перший етап виглядає дуже своєчасним і важливим для досягнення цілей детінізації, збільшення заробітних плат, зменшення трудової міграції. При цьому трохи підвищуються ставки ПДФО на пасивні та інвестиційні доходи; з іншого боку, зростає неоподатковуваний мінімум і розширюються відрахування, але суб'єктом оподаткування стає дохід домогосподарства. Це в принципі, напевно, правильний підхід, особливо якщо запроваджувати згадане вище зарахування сплаченого податку на нерухомість (щоб звільнити від додаткового навантаження «звичайних людей»). Та коли як навантаження до нього нав'язати обов'язкове загальне декларування доходів, то адміністрування перетвориться на жах. Утім, податківці тільки й мріють про це… Отже, на жаль, без ложки дьогтю не обійшлося.

Альтернативний варіант законопроєкту, підготовлений фахівцями Економічної експертної платформи, передбачає ті самі цілі. Але при цьому він не намагається змінювати базу оподаткування, зате передбачає більш радикальні скорочення держвидатків, як і підвищення надходжень від нерухомості. Тому законопроєкт вийшов простіший і містить менше ризиків, хоча проблема переходу на оподаткування домогосподарств залишається за дужками. Проблемою зниження навантаження на заробітну плату перейнявся також Офіс простих рішень і результатів (Виконавчий комітет Нацради реформ). Можливо, у результаті доопрацювання вдасться прийти до єдиного законопроєкту, що об'єднає плюси обох нинішніх проєктів, запропонованих до обговорення.

Компенсаторами до такого зниження навантаження на фонд оплати праці можуть бути:

— збереження на рівні попереднього року видатків бюджету в постійних цінах;

— удосконалення системи оподаткування землі та нерухомого майна;

— скорочення неефективних видатків бюджету;

— додаткові економічні ефекти від зниження прямих податків.

Хотілося б сподіватися, що таку рідкісну в наших краях позитивну ініціативу зі зниження податків не спіткає доля ПнВК, який уже шість років не вдається реалізувати. Утім, реформувати корпоративний податок потрібно перш за все, інакше не можна виключити, що Мінфін і податкова використають ще один звичний «компенсатор» у вигляді вибивання з підприємств податку на прибуток незалежно від його реальної величини. Адже з урахуванням його вродженого пороку — дискреції — встановлення планів зі збирання цього податку після наведення порядку з поверненням ПДВ залишилося головною паличкою-виручалочкою для наповнення нереалістичних бюджетів.