Маленький крок у цивілізацію

Чоловік купив кота і з’ясував, що той... розмовляє! На роботі хвалиться, йому, звісно, крутять пальцем біля скроні. Він закладається з п’ятьма співробітниками - на десятку з кожним, веде їх додому, а кіт мовчить! Довелося розплачуватися. Щойно гості пішли, кіт знову говорить, як нічого не сталося. Хазяїн на нього свариться: «Я ж через тебе, сволоту, розорився на півсотні!». А кіт відповідає: «Ти не зрозумів. Завтра ти з кожним із них закладешся на тисячу - і вже тоді я справді заговорю!»

Анекдот про короткострокову і довгострокову економічну політику
від Професора з великої букви Януша Ширмера

Противники незалежності люблять тицяти опонентам в очі її безпосередні економічні наслідки у вигляді відлучення України від неосяжних ресурсів Росії. Справді, сусіди поки що живуть багатше. Але, як це часто буває в економіці, тактичний програш, цілком можливо, обернеться стратегічним виграшем, і всі ці тимчасові втрати окупляться сторицею. Адже добровільно відмовившись від «шари», Україна зробила перший маленький крок на шляху до справжньої цивілізації.

З економічної точки зору в це поняття входить певний набір «правил гри» - інституцій, характерних для кожної конкретної цивілізації. Свавілля влади, та й взагалі відсутність, неефективність або примітивізм таких загальновизнаних правил - це ознака варварства. Яке, у свою чергу, не може бути економічно ефективним, бо за відсутності формальних і неформальних правил економічна діяльність стає надто ризикованою, якщо не безглуздою. У кожній конкретній угоді ніхто не знає, чого чекати від незнайомого покупця, продавця або працівника. А в більш довгостроковій перспективі ніхто не впевнений у майбутньому настільки, щоб інвестувати.

Інституції формуються в суспільстві тоді, коли в них виникає потреба. Насамперед коли доводиться розподіляти або рятувати від хижацького виснаження життєво важливі рідкісні ресурси. Наприклад, як описав у своїй класичній праці Гарольд Демзец, права власності на лісові угіддя в північноамериканських індіанців склалися лише тоді, коли вогнепальна зброя дала їм можливість виснажувати запаси дичини. Якби ліс і далі залишався спільним ресурсом, це призвело б до «трагедії громад», коли кожен намагається поліпшити свій добробут, а всі разом у результаті одержують дедалі менше - проблема, характерна для дуже багатьох ресурсів. На відміну від цього, власник сам відповідає за наслідки свого хижацтва або, навпаки, одержує вигоду від інвестицій. Це, умовно кажучи, «західний» шлях. У такій цивілізації конкуренція природна, а держава вторинна, вона цілком може виконувати роль «нічного сторожа», що охороняє права громадян, у тому числі й на власність.

Є й альтернативний шлях: авторитарний арбітр (наприклад, олсонівський «стаціонарний бандит», який віддає перевагу регулярній данині перед набігами) може встановити квоти на відстріл дичини. У такої, «східної», моделі держава (той самий бандит), навпаки, первинна. Вона виступає реальним власником усіх важливих ресурсів, призначаючи чиновників-менеджерів для управління, але не розпорядження цими ресурсами. При цьому про якусь конкуренцію, окрім адміністративної, звичайно ж, не йдеться.

Третій теоретично можливий шлях - колективне управління, описане Елінор Остром, - обмежений невеликими співтовариствами і мало де реально працює. У цьому кожен може переконатися на власному досвіді: спробуйте хоча б створити ОСББ у своєму будинку!

Природно, у будь-якому реальному устрої присутні всі ці принципи. Характеризує цивілізацію перевага тих чи інших способів розв’язання проблеми спільного ресурсу.

Де ж у цих координатах місце «Євразійської цивілізації»? У своїй фундаментальній праці «Особость Росии. XI-XX вв.» Єгор Гайдар дуже точно вказав на головну відмінність Росії від цивілізацій як Заходу, так і Сходу: необмеженість ресурсів. Успадкувавши після краху імперії Чингізхана величезні простори, які не потребували навіть зусиль для їх завоювання, Росія на століття втратила стимули до інтенсивного розвитку. І саме тому, а зовсім не через «іго» відстала від Європи, стверджує вчений-реформатор.

Для подібного розвитку знадобився специфічний тип держави, яка більшу частину часу спочиває на величезній ресурсній базі, але готова в будь-який момент мобілізуватися, щоб захистити свої величезні кордони. Соціологи стверджують, що російський народ виявився прекрасно готовий до побудови саме такої держави, знову ж, завдяки надлишку ресурсів для вирубно-вогневого землеробства. Московитам доводилося періодично мобілізуватися, щоб перейти на нове місце, аж до XV століття, коли в Західній Європі вже давно вся земля була поділена і переділена. Та й південніше, на кордоні великого Степу, землі було вдосталь, от тільки час від часу треба було всім миром відволікатися від її обробітку, щоб відбивати набіги кочівників.

Природним режимом, який виник на необмеженій ресурсній базі в комбінації з мобілізаційною культурою, стало самодержавство - варварський варіант «арбітра». Оскільки потреба в порятунку ресурсів від виснаження була значно меншою, інституції виявилися менш затребуваними, ніж це було і на Заході, і на Сході. З іншого боку, жорсткі правила заважали мобілізації за будь-яку ціну. Тому замість них процвітало свавілля начальства і влада, заснована на особистій відданості. Тобто варварство. Звісно, не стовідсоткове - деякі правила гри Росія запозичила із Заходу і Сходу, а внутрішнім, глибинним, порядком залишався архаїчний «миръ», селянська громада як орган колективного управління ресурсом, відносно автономний від центральної влади, неефективної в організації управління ресурсами.

Таким чином, про якусь «самобутню цивілізацію» говорити не доводиться. Взяти хоча б великі винаходи, що вплинули на історію людства: у середні століття вони йшли переважно зі Сходу, потім першість перейшла до Заходу. У Росії якщо щось і винаходили (адже народ зовсім не бездарний!), то це, за рідкісними винятками, залишалося незатребуваним. А навіщо, насправді, морочитися з новинками і ризикувати, поки є ресурси? Хіба що заради військової могутності - втім, навіть тут Росія ніколи не була лідером. СРСР, який втілив у собі все найбільш архаїчне і варварське, що було в Росії, хоча й прикривав це модернізаційною риторикою і деякими зовнішніми атрибутами Заходу, зміг на короткий час вирватися на передній край ціною просто неймовірної мобілізації. Проте все одно, зрештою, програв «холодну війну», не кажучи вже про безнадійне відставання в мирних інноваціях. Більш того, спроба прищепити інноваційну гілку на стовбур, що звик ссати і проїдати ресурси, разом із загальною освітою критично збільшила кількість «сильно розумних» і «надто грамотних», чужих совковій субкультурі «відщепенців».

Тим часом одвічне суперництво цивілізацій чисто виграв Захід: його інституції виявилися більш гнучкими, здатними трансформуватися в уклад з «відкритим доступом» (див. «Цікава реформістика…», DT.UA №10 від 16 березня 2012 року), сприймати інновації та обертати їх на користь людям. «Східні» країни теж стали розвиватися успішніше, але рівно настільки, наскільки вони перейняли базові принципи Заходу, насамперед права власності і, відповідно, конкуренцію - звичайно, з місцевою специфікою. І, схоже, що давні цивілізації, побудовані на зовсім інших інституціях, можуть, зрештою, досягти успіху в такому копіюванні більше, ніж інституціонально слабкі країни.

У Росії ж (точніше, тоді - СРСР) ситуацію ще більше драматизувало відкриття нафтогазових родовищ, що значно посилило «ресурсне прокляття». Воно «тактично» продовжило агонію радянської системи на добрих двадцять років, але стратегічно остаточно переламало їй хребет - адже якби не сибірська нафта, замість застою, не виключено, радянським лідерам, подібно Ден Сяопіну, довелося б проводити реформи. Якщо раніше «стаціонарний бандит» змушений був хоч якось дбати про «холопів», щоб було кому приносити данину, то тепер, за влучним зауваженням відомого російського економіста Альфреда Коха, «для влади, що вибрала як концепт розвитку країни практично виключно продаж отриманої з її надр сировини, населення цієї країни - зайве. Воно… проходить за статтею «витрати», або, як тепер модно говорити, - «кости». А раціональний бізнесмен «кости» скорочує. Ми заважаємо нашій банді… Реально їй потрібні лише 2-3 млн. осіб, які зайняті у видобутку і доставці до ринків збуту сировинних товарів». Саме тому російську владу і звинувачують у тому, що вона ставиться до власної країни як до колонії, що, втім, теж має глибоке, ще ординське, коріння.

За іронією долі, незалежність обґрунтовували такими самими ресурсними аргументами - мовляв, експлуатують нас москалі. За цим стояли ресурсні ж інтереси вітчизняної номенклатури. А чого ще можна було очікувати від еліти (у тому числі й націоналістичної її частини), вихованої в термінах ресурсної економіки? Тим більше що значна частина самої України (особливо Донбас) сама виросла на ресурсах. Однак, відділившись від «русского мира», Україна стала на шлях цивілізації. Наша «еліта» ніяк не може звикнути до думки, що «шара» закінчилася і не залишилося іншого шляху, крім як у муках розробляти правила гри та вчитися за ними жити. Цей шлях довгий і тернистий, але тільки він веде до тривалого процвітання.