"Київський консенсус": проблеми анархії, монархії та олігархії

Ідея підготовки цього матеріалу у форматі "питання-відповіді", уникаючи "важковагової" академічної стилістики, виникла в результаті спілкування автора з журналістом DT.UA.

Питань навколо економічної проблематики сьогодні дуже багато - в непростих умовах сьогодення діймають не лише давні вади і "болячки", що надзвичайно загострилися, а й досі небачені виклики та загрози.

Відповідей, на жаль, поки що значно менше. Де їх шукати, і чи використовує держава в рамках власної економічної та фінансової політики всі наявні можливості? Яку роль мають відігравати державні інститути, покликані не тільки шукати компенсатори ключових ризиків сьогодення, але й дивитися далі, створюючи підґрунтя для подальшого розвитку?

Іноді для пошуку відповідей треба розплутати клубок надзвичайно складних питань, однак часто рецепти давно і добре відомі, і питання лише в їх реалізації.

Одразу зазначимо, що в рамках одного, навіть дуже розлогого матеріалу годі і намагатися окреслити та проаналізувати вичерпний перелік навіть найактуальнішої економічної проблематики. Тому нижче мова йде лише про окремі її аспекти.

1. Яким є реальний стан української економіки, отриманий у спадок новою владою? Чи здатна держава виконувати ключові функції, та як у нинішніх реаліях прогнозувати й планувати подальший розвиток економіки?

- Чесно кажучи, проблема прогнозування не те що динаміки, але навіть напряму розвитку української економіки сьогодні нагадує розв'язання диференційного рівняння з частковими похідними - це коли необхідно знайти розв'язок рівняння відносно невідомої функції кількох змінних. По суті, ми також не знаємо зараз, якою повинна бути функція нашої економіки.

Нинішній уряд робить з економікою все, що може, тобто активно затикає шпарини в корпусі тонучого корабля, викинутого на рифи. Власне, це саме те, що й може робити тимчасовий уряд, або, як урядові самі себе називають, - "уряд камікадзе". Залишається тільки сподіватися, що разом із камікадзе не впадуть до економічної безодні ще 46 млн пасажирів-українців, і що з часом "Йоко́сука MXY7 О́ка" (японський літак-снаряд спеціального призначення кінця Другої світової війни - крилата бомба з ракетним двигуном, якою керували пілоти-смертники) буде замінено на "Мрію" АН-225. І тоді "уряд мрії" зможе перейнятися стратегією подальшого економічного розвитку країни.

При цьому не варто спокушати себе думкою, що у нас абсолютно нова влада (принаймні у царині економіки). І справа навіть не в тому, що багато облич у владі ми вже бачили в тих самих високих кабінетах. Не менш важливим є збереження "кадрів, які вирішують усе", на середньому рівні державного управління - від заступників міністрів до керівників департаментів обласних адміністрацій. Але головне навіть не це: у нас поки що залишається старою сама структура управління економікою, включаючи інститути та інструменти державного втручання (функції державного управління), відносини між державою та бізнесом, принципи і практика корпоративного управління.

Щоб усім читачам було зрозуміло, трохи конкретизую. Державні установи мають надмірні регламентуючі та контролюючі функції, тому що держава подається ідеологами державотворення і сприймається значною часткою населення як захисник або, радше, глобальна страхова компанія, що повинна підтримувати своїх громадян від народження і далі протягом усього життя: забезпечити освіту, високооплачувану роботу, якісний відпочинок, пристойну пенсію… Теоретично держава може це робити, але тільки акумулюючи у себе відповідні фінансові ресурси.

Нині багато говориться про необхідність бюджетної децентралізації з тим, щоб ці ресурси (а в нашому випадку вони сягають 45% ВВП, що приблизно на десять процентних пунктів, тобто на чверть, вище, ніж у середньому по країнах ЄС) перерозподілялися не в центрі (урядом), а в регіонах - виконавчими органами місцевих рад. З моєї точки зору, це абсолютно правильно, але цього недостатньо. Оскільки паралельно необхідно помітно зменшити частку суспільного пирога, який перерозподіляється через бюджетний механізм. Це краще робити за рахунок місцевих податків і зборів з тим, щоб місцева влада, орієнтуючись на менталітет свого населення та наявність реального підприємницького потенціалу, могла регулювати ступінь патерналістської підтримки.

Другим важливим елементом відносин між державою та бізнесом є бюрократична зарегульованість, що має наслідком поширення корупції. У нас корупція, як відомо, це насамперед не хабар за те, щоб обійти закон, а відкіт за те, щоб можна було робити бізнес по закону. Причиною цього явища був (і залишається) механізм приватизації, який контролюється чиновниками. Отже, корупція у нас - це форма "класового податку": клас чиновників ("власників держави") оподатковує клас підприємців ("власників капіталу") за те, що створює та забезпечує умови ведення бізнесу. Тобто потрібно змінювати не людей (чиновників), а умови (економічні), в яких вони працюють.

Зокрема, здійснювати приватизацію на відкритих аукціонах, а ще краще - через фондову біржу, як це робила М.Тетчер, і корупційний податок буде збирати ні за що, нікому і ні з кого. А чергова боротьба за скорочення бюрократичного апарату та видатків на його утримання - це просто шлях до підвищення корупційних доходів тих, хто таки залишиться: їх буде менше, а розмір "податку" залишиться той самий, або навіть зросте за рахунок надбавки за ризик. Це вже проходили неодноразово і ми, і за кордоном.

Необхідно змінювати і принципи корпоративного управління, починаючи від забезпечення прозорості прав власності (поки не відомий кінцевий бенефіціар, жодна компанія, в тому числі офшорна, не повинна мати права здійснювати господарську діяльність) до обов'язкового введення в наглядові органи акціонерних компаній (а великі компанії не повинні залишатися родинним бізнесом) незалежних директорів і публікації ґрунтовних фінансових звітів, як це прийнято за європейськими стандартами (з розшифровкою основних джерел отримання прибутку, розмірами оплати топ-менеджерів, порядком розподілу дивідендів тощо). Нічого особливо складного в цьому немає - ті компанії, які здійснюють первісне розміщення
своїх акцій на західних фондових ринках, добре це знають і роблять (щоправда, найчастіше відносно своїх холдингів, зареєстрованих за кордоном).

Це стосовно "новизни" економічної влади. Якщо ж оцінювати стан економіки, то можна, наслідуючи Дж.Кейнса, сказати: "Сьогодні ми переживаємо гострий приступ економічного песимізму". Ми потерпаємо від двох хвороб, згаданих ним у відомій статті "Економічні можливості наших онуків". У нашому випадку це по-перше, "ревматизм" старої епохи - не перереструктурована економіка, яка орієнтована на використання ресурсів, яких у нас замало (природна сировина, нафта, газ тощо), і, навпаки, ігнорує ресурси, якими ми багаті (людський капітал, земля, геоекономічне положення). І по-друге, за Кейнсом, це викликана надзвичайно швидкими змінами хвороба зростання, труднощі переходу до нового економічного періоду. Це, головним чином, відсутність тієї самої нової економічної моделі управляння, про яку я вже говорив. А також необхідність адаптації до умов функціонування глобальної економіки.

У зв'язку з останнім варто навести слова американського бізнесмена Дж.Роджерса (партнера Дж.Сороса у створенні інвестфонду "Квантум"), який на
своїй відкритій лекції для студентів Київської школі економіки нагадав: у XIX ст. Сполучені Штати мали купу проблем, таких, як рабство, масове ігнорування закону на Дикому Заході, слабка банківська система, відсутність великого торговельного флоту тощо, а у XX ст. США стали економічним і політичним лідером. Але шлях до провідних позицій у глобальній економіці лежить через по-справжньому гостру конкуренцію. Слід пам'ятати, що в глобальній політиці (та економіці) не буває "договірної гри". І як у відомому мультфільмі про собаку, "ніхто і кісточки задарма не запропонує".

І нарешті, про найболючіше: території, які тероризуються або окуповані. З економічної точки зору це створює цілий комплекс проблем: значні втрати; витрати на відновлення та компенсації, реструктуризацію економіки з урахуванням втрат портів, туристичних зон, комунікацій, природних родовищ, які працювали на всю країну; зрештою, знаходження нової моделі економічних відносин як із Кримом, так і з Російською Федерацією. В цьому питанні, як кажуть, існують варіанти, але публічно обговорювати їхні деталі означає відкрити карти перед грою ва-банк.

Можу сказати лише очевидне: слід обирати між варіантами економічної війни (аж до повного припинення економічних відносин і завдання ударів у відповідь), економічного колабораціонізму (тобто продовження та подальшого розвитку економічних відносин з агресором, вдаючи, що нічого особливого не сталося, наприклад, розуміючи, що сил для адекватної відповіді бракує і продовження протистояння приноситиме лише ще більші збитки) або економічного протистояння (коли економічні відносини можливі в особливому режимі з розрахунком на те, що рахунок за агресію буде виставлено пізніше, коли для цього буде накопичено необхідний економічний ресурс). Кожен з варіантів має свої плюси та мінуси: економічна війна може завершитися гучною поразкою, колабораціонізм може призвести до нових втрат і повного розвалу, а протистояння може дати змогу накопичити ресурси не лише нам, а й протилежній стороні, і тоді… Але за будь-якого вибору для нас важливим є загальне реформування української економіки і виведення її на новий конкурентоспроможний рівень.

2. У чому полягає головна сьогоднішня проблема української економіки? Чи можна визначити ту ланку, потягнувши за яку, можна витягнути весь ланцюг, що її сковує?

- Про це мені вже доводилося писати на шпальтах DT.UA: основою здорової ринкової економіки є міцна система приватної власності. (див. №14 від 12 квітня 2013 р.). Подальше ігнорування проблем, які існують у системі прав власності, перш за все корпоративної (реституція старих прав власності, легітимізація приватизованої власності, тверде гарантування нових прав власності, ідентифікація існуючих прав, забезпечення прозорих розрахунків тощо) неминуче призводитиме до загострення інших економічних хвороб - корупції, монопольно високих цін, рейдерства, нестачі іноземних інвестицій… Узагалі, за міжнародним рейтингом захисту прав власності (143-тє місце), ми перебуваємо на рівні Зімбабве. І це дуже сумно. Можу завірити як очевидець, що у нас справи поки що не такі погані, як у згаданій країні, але тенденція насторожує. Не хотілося б, щоб наші діти розповідали про Україну, як колишні жителі Південної Родезії, зі сльозами на очах і примовлянням: "Була країна!..".

На додаток до написаного з цього приводу раніше хочу додати, що у нас одночасно з нехтуванням прав одних власників спостерігається абсолютизація цього права іншими (як правило, наближеними до влади) власниками - від незаконної забудови берегової лінії та насильницького перешкоджання фотографувати свої маєтки (що є правом не тільки журналіста, а будь-якого громадянина) до монополізації своїх послуг і тиску на своїх працівників з вимогами чи то відповідного голосування, чи то участі в якихось масових заходах.

У зв'язку з цим вважаю дуже доречним уточнення, яке внесено до Основного Закону України. Стаття 14 Конституції говорить не тільки про право, але й про обов'язок власника: "Використання приватної власності повинно одночасно служити загальному благу". Капіталізму теж потрібно вчитися! А в нас у питаннях прав власності поки що суцільна анархія, в умовах якої "сильний слабкого б'є, ще й скубе".

Причому таку ситуацію не можна уособлювати з поведінкою лише верхівки влади та купки найбільш впливових і наближених до неї бізнесменів. По-перше, на жаль, приватницьке свавілля має набагато більше поширення у нашому суспільстві. Але якщо ми вже згадали про так званих олігархів, то варто дещо детальніше зупинитися на цьому питанні.

Узагалі-то сам термін "олігархія" якось некритично запозичений нами з російського політичного дискурсу (на кшталт поняття "близьке зарубіжжя", що органічно випливає з імперської концепції лімітрофних держав, але абсолютно недоречне в лексиконі прихильників незалежності новостворених держав). Насправді ж ідеться не про владу небагатьох, як це випливає з прямого значення терміна "олігархія" (спочатку малося на увазі - небагатьох розумних), а про владу багатих, тобто плутократію.

Досить цікаве дослідження з цього приводу нещодавно оприлюднила наша співвітчизниця, канадська українка Христя Фриленд. У своїй книжці "Плутократи" вона стверджує, що новостворені ринки зараз переживають свій перший золотий вік (а розвинені - вже другий), в якому 1% супербагатіїв процвітають в умовах глобалізації, формуючи "нову віртуальну націю Мамони". Україна не залишається осторонь цього процесу, посідаючи четверте місце за часткою ВВП (приблизно 15%), яка належить доларовим мільярдерам. Це трохи менше, ніж у сусідній Росії (20%), але помітно більше, ніж у інших сусідів - Туреччини (5%) або Польщі (2%).

Звісно, нам не легше від того, що "плутократична епідемія" поширюється усім світом, але цей факт слід мати на увазі. Втім, більше повинно турбувати, що у нас статки майже всіх мільярдерів пов'язані з "політичним кумівством" (crony sector), тоді як у демократичних країнах таке явище відсутнє або має маргінальний характер. На відміну від Росії, Малайзії,Сінгапуру, Філіппін або Мексики… Така от у нас компанія у світі…

І прикро не те, що вони багаті, а те, що це багатство не використовується адекватно для суспільного блага. Нам необхідно реалізувати стратегію поступового переходу від "кумівського" (або, швидше, "блатного") капіталізму до капіталізму загального, капіталізму для всіх (inclusive capitalism). Який передбачає не лише загальну участь у прибутках, а й активну участь усіх (у тому числі недержавних акторів) у виробленні стратегії управління економікою. Як приклад: програма співпраці з МВФ повинна народжуватися не тільки в "тиші урядових кабінетів".

3. Як можна оцінити умови останньої програми співпраці з МВФ та її адекватність поточним викликам економіки?

- Це дуже широка тема для окремого ґрунтовного дослідження. Як приклад зупинюся лише на питанні однієї з найчутливіших сфер - валютно-курсової політики. Перш за все, інвестора (як і будь-якого підприємця взагалі) хвилює не стільки стабільність курсу (у більшості країн він якраз нестабільний), скільки його передбачуваність, прогнозованість. Коли курс, наприклад, має тенденцію до падіння під впливом зрозумілих макроекономічних причин, це дає можливість прогнозувати курс "виходу інвестицій" або "трансферу дивідендів", розраховувати очікуваний прибуток, нарешті, страхувати (хеджувати) свої ризики. Набагато гірше, коли номінальний курс не змінюється роками, а потім раптом падає на 40% протягом одного тижня з причин, які формально існували давно, але чомусь ніяк не впливали на ринок. Не впливали, тому що вільного ринку не було. Була "договірна гра", але більшість інвесторів були чужими на цьому святі життя. Тому перехід до ринкового курсу в принципі я однозначно підтримую і завжди закликав до такої системи. Чому в принципі? Тому що, по-перше, не впевнений, що тепер валютний курс має суто ринковий характер. Якщо подивитися на відповідні графіки (чарти), то ми не побачимо тих "фігур", яких очікують аналітики ринку. Тобто динаміка курсу свідчить про те, що рух відбувається все ж таки не повністю згідно з тим, чого можна очікувати, маючи на увазі ринкову ситуацію. Це свідчить про збереження позаринкового втручання. Втім, його ніхто і не приховує.

У нас продовжують боротися з валютними спекулянтами, не розуміючи, що спекуляція - це нормальна форма банківської діяльності, спрямована на хеджування валютних ризиків (маю на увазі не незаконні операції "міняйл" або конвертаційних центрів, а операції банків на відкритому ринку). Особливо в умовах, коли інші форми та інструменти хеджування на нашому ринку недоступні або заборонені - насамперед йдеться про ф'ючерсні операції.

Нещодавно побачив сюжет російського телебачення, в якому позитивно згадувався український досвід: у Москві тільки-но з'являються пересувні автокав'ярні, які вже давно стали звичними в Києві. При цьому коментатор посилався на те, що підприємництво ще не стало (в Москві) нормальним явищем, "адже ще тридцять років тому це вважалося спекуляцією та могло привести за грати". Тобто з кавою у нас "усе нормально", а от з валютними операціями менталітет, на жаль, залишається на рівні тридцятирічної давності.

Утім, на необхідність розробки системи таких інструментів українські фахівці вказували Національному банку протягом багатьох років. Але там, як страуси, ховали голову у пісок і повторювали мантри про спекуляцію. А тепер раптом прозріли і запевняють МВФ у тому, що внесуть необхідні зміни до правил валютного контролю вже до кінця липня цього року.

Другий важливий момент полягає в тому, що перехід від таргетування валютного курсу до таргетування інфляції необхідно було здійснювати поетапно, підготувавши відповідні запобіжники: створивши умови для дієвості облікової ставки Нацбанку, забезпечивши наявність відповідних корпоративних інструментів застави для операцій РЕПО, допустивши до використання валютні та фондові деривативи… Відповідно до Меморандуму з Міжнародним валютним фондом такий повноцінний перехід на інфляційне таргетування повинен відбутися лише з квітня 2015 р. А поки що будуть здійснюватися підготовчі роботи згідно з дорожньою картою, яка зараз саме розробляється. А мала бути розробленою рік тому і реалізованою на момент відмови від утримання стабільного курсу. Тоді ми спостерігали б нормальну депреціацію курсу (поступове зниження до рівня 9–10 грн за долар), а не хаотичний обвал під крики: "Все пропало!". Нічого нового в розумінні такого підходу немає. Потрібно було просто слухати фахівців.

4. Чи своєчасно і на користь економіці Київ нібито дослухався до точки зору фахівців Міжнародного валютного фонду? Чи не нашкодить отриманий шок більше, ніж дадуть потенційні вигоди?

- Дуже добре, що це нарешті зроблено, хоча і надто запізно (саме тому це і стало таким шоком), адже не лише міжнародні, а йвітчизняні експерти закликали до цього вже дуже давно. Однак оскільки ніхто не пророк у своїй батьківщині, то майже єдиним виходом є просування своїх ідей через міжнародних експертів. Це стосується не тільки валютної політики. Наприклад, вирішив (?) уряд нарешті створити інститут бізнес-омбудсмена для захисту інтересів підприємців. За пропозицією Європейського банку реконструкції та розвитку. Честь йому і пошана. Хоча аналогічні пропозиції вже не один рік лунали з боку українських фахівців. Але зараз не про це. Мене свого часу дуже вразив португальський метод ведення справ з МВФ та іншими зовнішніми кредиторами. Коротко кажучи, по-перше, програму дій МВФ узгодив не тільки з урядом, але й з опозицією. Причому двічі: оскільки невдовзі після початку таких переговорів уряд змінився і соціалісти стали опозицією, то кредитори (МВФ, ЄС та ЄЦБ - так звана трійка) повторно узгодили параметри програми вже з новим урядом (колишньою опозицією) та новою опозицією (колишніми урядовцями). По-друге, опозиція, прийшовши до влади, запропонувала ще більш жорстку програму реформ, оскільки побачила, що насправді справи в економіці ще гірші, ніж вони очікували. Таким чином, був досягнутий загальнонаціональний консенсус, який і забезпечив (незважаючи на досить неоднозначну оцінку цієї програми ліво-комуністичними політичними силами та профспілками) успішність її реалізації. У нас багато хто досить критично ставиться до рекомендацій, які базуються на основі так званого вашингтонського консенсусу. Але далі огульної критики справа, як правило, не йде.

Отже, нам потрібно виробити свій "київський консенсус" стосовно основних принципів економічної політики і неухильно реалізовувати їх. Економічно наповненою має бути і наша політика, в тому числі зовнішня. Для себе я називаю це "законом міцної кави": що більше вона концентрована, то міцніша. Що більше політика насичена економікою, тим вона міцніша також. Адже економічна складова робить політику взаємовигідною, довгостроковою та прогнозованою.

Яскравим прикладом, до речі, є Угода про асоціацію та зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, левова частка якої - це саме економічна складова. Не потрібно, однак, очікувати, що після її повномасштабного підписання суспільні блага поллються широким потоком, як при досягненні комунізму. Угода про асоціацію - це реальна можливість для українського бізнесу вийти на нові ринки та зайняти високі конкурентні позиції. Але можливістю ще треба вміло скористатися.

Зокрема, озвучені європейськими експертами 500 млн євро наші підприємці можуть отримати додатково, якщо обсяги та структура українського експорту до країн ЄС буде на рівні відповідного періоду минулого року (травень-жовтень). Якщо постаратися, то прибутки можуть бути і більшими. А якщо і далі тішити себе думкою про те, що нашу продукцію залюбки будуть брати на сході, то можна залишитися ні з чим.

Мене, до речі, завжди дивувала така неповага до наших пострадянських сусідів: чому це хтось вирішив, що вони довічно купуватимуть у нас низькоякісну, неконкурентну продукцію, маючи за свої гроші великий вибір на глобальному ринку? І головне: російська влада чудово розуміє небезпеку, яку створює ресурсоорієнтована економіка, і всіляко сприяє її диверсифікації. У зв'язку з цим російські компанії вже переходять на європейські стандарти продукції та отримують відповідні сертифікати ЄС. За два-три роки, коли такі виробники складуть критичну масу, сама Росія почне активно запроваджувати аналогічні стандарти у себе і в такий спосіб відсікатиме конкурентів - постачальників неякісної продукції, в тому числі і з України. Чи це теж повинні розтлумачити іноземні фахівці, якщо своїх ніхто не хоче чути?

5. Чи можна і як саме виправити катастрофічний стан державної політики в царині освіти та науки, які мали б стати першоосновою технологічного переоснащення економіки та її розвитку? Хто має насамперед нею опікуватися і який політичний устрій кращий для розвитку освіти і науки - парламентська республіка чи президентська?

-Виходячи з історичного досвіду - освічений абсолютизм. Адже враховуючи, що в процесі національного державотворення ми, так би мовити, пропустили деякі етапи, на яких якраз і формується національна еліта, в тому числі інтелектуальна, і закладаються підвалини шанобливого ставлення суспільства до носіїв знань, вважаю, що конституційна монархія цілком могла б бути адекватною моделлю Української держави. Але це так, суто теоретично. Більш реалістичним у нинішніх умовах був би прямий патронат президента. Більш того, для безпеки держави та майбутнього країни не менш (а може, і більш) важливим, аніж прямий нагляд над силовиками, було б пряме кураторство президента саме над розвитком освіти та науки як джерелом створення людського капіталу, якість якого визначатиме конкурентні позиції країни у світі. Врешті-решт, як казав Ф.Бекон: "Знання - це сила".

Інший британець, Ніл Фергюсон, у своїй книжці "Цивілізація" вказує на науку, як на один із шести чинників, які забезпечили перевагу західної цивілізації (поряд з конкуренцією, приватною власністю, медициною, споживанням та ставленням до праці). Здається, нічого особливо нового - мене ще у радянські часи вчили, що наука перетворилася на виробничу силу. Але, на жаль, у нас і досі фінансування освіти та науки розглядається як бюджетні видатки, а не як інвестування у розвиток економіки знань. Звідси, мабуть, і їхній розмір: у США та країнах ЄС такі інвестиції сягають 15 % ВВП, а у нас - на порядок менше (це ще оптимістично). Тобто про економіку знань наш міністр фінансів добре знає (я сам ще кілька років тому був свідком однієї активної міжнародної дискусії з цього питання, в якій він брав участь), але непохитною рукою секвеструє відповідні бюджетні статті… Як колишній банкір, він також знає, що "шалені ставки з надбавками" академікам (про які критично згадують у запалі дискусій про реформування вітчизняної науки) - це лише зарплата банківського менеджера середньої ланки. Як тут не згадати слова Збігнева Бжезинського, сказані ним колись з приводу втечі мізків із країн третього світу: "Уми, як і серця, тягнуться до тих, хто їх більше цінує".

Дозвольте нагадати, що за результатами міжнародного дослідження минулого року наша країна посіла друге місце у світі (після Гонконгу і разом з Південною Кореєю) за рівнем середнього показника IQ (106 балів). Тобто потенційно наше місце - серед "азійських тигрів" (інноваторів), а не "жирних котів" (плутократів). І згаданий вище "київський консенсус" - це проблеми анархії, монархії та олігархії, які необхідно вирішити якнайшвидше. Але для того, щоб реально це здійснити, потрібно зробити так, щоб сучасні Сікорські залишалися працювати в Україні…