Анатолій Гальчинський: "Новий виток економічної політики на порядок складніший за попередній"

Новий уряд України невтомно повторює, що готовий бути "урядом камікадзе" і працювати не на голоси виборців, а на порятунок економіки держави, насамперед від дефолту. Перші складні кроки в цьому напрямі, здається, вже зроблено: Кабмін провів через Верховну Раду підвищення ставок податків і секвестр державного бюджету; НАК "Нафтогаз України" анонсувала підвищення з травня тарифів на газ для українського населення, Національний банк перестав насильно втримувати гривню. Але чи є привід говорити не лише про порятунок від дефолту, а й про реформи?

Відомий український економіст, доктор економічних наук, екс-голова ради НБУ (2000–2005 рр.) Анатолій Гальчинський вважає, що в справі вирішення економічних проблем уряд робить не кроки, а лише невеликі крочки. Тим часом за правильного підходу до ситуації в економіці Україна цілком здатна на економічне диво, про яке говорить новий міністр економічного розвитку Павло Шеремета: за наступні п'ять років подвоїти ВВП країни. Крім того, в інтерв'ю DT.UA Анатолій Гальчинський розповів, як треба змінювати бюджетну політику України, які недоробки нового голови НБУ і чому не варто проводити "деолігархізацію" економіки.

- Анатоліє Степановичу, як ви оцінюєте фіскальні новації уряду, чи можна вважати їх досить ефективними з погляду подолання кризи нашої економіки?

- Спочатку кілька загальних міркувань. Повторюються помилки попередньої влади - приймаються окремі, нехай навіть і дуже важливі, рішення, без системного обґрунтування загальної логіки економічної політики. Турбують і "страшилки": фіскальний розрив становить астрономічну суму - понад 290 млрд грн. Але ж суму дефіциту можна намалювати за принципом "а скільки вам треба?". Приплюсуйте до названої цифри зобов'язання держави за статтями видатків "діти війни", виплатами у повному обсязі чорнобильських тощо, і фіскальний розрив збільшиться у 2–3 рази. Не думаю, що подібними "графіками" треба лякати народ. Він і без цього наляканий. Можуть перелякатися й інвестори. Та й для гривні болісно. Недругам це лише на руку. Діючий уряд, хоч би як хотілося заробити додаткові іміджеві очки, повинно давати більш зважені та обґрунтовані оцінки дійсно непростої нинішньої ситуаціїї, щоб не поглиблювати її ще більше. Акцентуючи на цьому, не ставлю під сумнів загальну логіку, як ви сказали, фіскальних новацій. Це кроки в правильному напрямі. Але це лише півзаходи, не кроки, а крочки. Рішуче скорочення державних видатків - основа відродження нашої економіки.

Хочу через DT.UA звернутися до нинішнього уряду в надії запобігти й найбільш небезпечній, на мій погляд, ситуації: не намагайтеся, як це робили ваші "папєрєднікі", починати все з початку. Економіка справді потребує дуже серйозного капітального ремонту з акцентами на викорчовування механізмів корупції. Але сама економіка не винна в тому, що її системно "гвалтували". Так робили не тільки "папєрєднікі", а й ті, хто був перед ними, - "папєрєднікі папєрєдніків". Важливо розуміти й інше. Домінантою економічного процесу є принцип саморозвитку. Правителі можуть завадити, але не можуть скасувати цей процес.

Не хочеться порпатися в минулому, але не можу не нагадати позиції, коли ми ставали сумними лідерами світових градацій. 1993 р. - інфляція 10255% і, відповідно, падіння ВВП на 23%; 2009-й - падіння ВВП на 14,8%, промисловості - на 21,9%; 2013-й - знову лідерство в скороченні промислового виробництва. Це результати не саморозвитку економіки, це результати її перманентної перебудови за добре відомим принципом - "до основанья, а затем…". Хіба цих уроків нам мало? Нова влада проголосила 3% ВВП - мінус. А навіщо ви прийшли? Ставити "нові" світові рекорди?

У фіскальних новаціях немає головного: механізмів зростання. Немає ясності того, як формуватимуться сприятливий інвестиційний клімат, інноваційні механізми.

- Не хотілося б зараз переходити на загальні сентенції, які давно набили всім оскому та які ми чуємо з високих і малих трибун мало не щодня...

- Для мене це не абстрактні питання. Під час світової фінансової кризи 1997–1998 рр. ситуація в економіці була на порядок складніша. Росія оголосила тоді дефолт. Згідно з експертними оцінками, втрати становили близько 120 млрд дол. Але ми вижили. За рахунок скорочення фіскального пресу на товаровиробника, податкового навантаження на економіку. Подивіться офіційну статистику: показник "чисті податки на виробництво та імпорт" у структурі ВВП було знижено з 21,9 до 17,6%. Якщо 1997-го доходи зведеного бюджету становили 30,1% ВВП, то 1999-го - 25,2%. Фахівці розуміють, що означає така динаміка. Приплюсуйте до цього майже бездефіцитний бюджет. Основа економічного піднесення 2000–2004 рр., коли у нас були найвищі в світі темпи економічного зростання - приблизно 8,5% у середньорічному обчисленні, була сформована відповідним чином.

Нині ставка робиться на те, що Захід погодився нам допомогти разовими вливаннями. Це, звичайно, багато значить. Але нам потрібні насамперед західні інвестиції, а це вже проблема іншого порядку - проблема інвестиційного клімату. Іноземний капітал прийде до нас лише за умови, що буде створено реальні передумови відновлення інвестиційного процесу за рахунок власних накопичень. Іноземним капвкладенням завжди й скрізь торує дорогу національний капітал. У нас цього не виходить. У 2009 р. обсяги будівництва скоротилися на 48,2%, у 2010-му - ще на 5,4%, у 2011-му - плюс 11%, а от у 2012 р., коли "папєрєднікі" почали "творчо" освоювати будівництво об'єктів Євро-2012, знову провал - мінус 14%. Цей самий мінус ми мали й торік.

Як змінити таку тенденцію? Тут усе зрозуміло: розширення внутрішнього ринку, потенціал якого в значній частині залишається не освоєним. Азаров на кожному засіданні Кабміну ставив подібне завдання, але, крім словесних декларацій, нічого в цьому плані не робилося. Перманентне скорочення обсягів будівельної галузі - підтвердження цьому. Нова влада має довести протилежне - не лише запобігти можливому падінню ВВП ще на 3%, а й забезпечити хоча б мінімальне економічне зростання. Це питання не тільки економіки, але й великої політики. Доводити свою дієздатність влада може лише в такий спосіб - позитивними результатами. Необхідно розуміти й логіку нашого сьогодення: час революції потребує досягнення подібних результатів сьогодні на сьогодні. Про коректність "фіскальних новацій" можна говорити тільки в цьому контексті.

- Все, про що ви згадали, важливо й правильно, але позитивного кінцевого результату не досягти, не забезпечивши ще однієї принципової умови - якщо не цілковитої перемоги, то хоча б серйозних зрушень у боротьбі з корупцією. Це один з найважливіших пунктів, заради яких стояв Майдан, і одна з ключових передумов поліпшення інвестиційного клімату, про який ви згадували.

- Ви абсолютно праві. Але корупцію не можна подолати тільки революційними гаслами Майдану. Фундаментом корупції є державні видатки. Зведений бюджет і бюджет Пенсійного фонду становлять у нас майже 50% ВВП. Суттєво скоротіть цей показник і ви одержите відповідний ефект у звуженні поля корупційних преференцій. І не тільки це. Свого часу Світовий банк провів дуже цікаве дослідження: виявилося, що найвищі (у довгостроковому вимірі) темпи економічного зростання у країн з рівнем державного споживання, що не перевищує 20% ВВП. У нас удвічі вище. Чому в нинішній ситуації, коли понад 70% населення готові заради виживання економіки затягнути паски, говорять лише про 10-відсоткове скорочення держапарату? У 1998–1999 рр. подібне скорочення становило понад 20%.

Не зовсім розумів раніше і не розумію тепер, чим має займатися Міністерство соцполітики. Хіба економічні проблеми, якими опікується Мінекономіки, не є соціальними? Це лише окремі приклади, але вони показові: півзаходами, "бочком" системну кризу в економіці подолати неможливо. Важливо й інше: потрібно не "тупо" скорочувати бюджет, у цьому не розженешся, необхідна системна модернізація держави, її глибока лібералізація, яка має створити реальні передумови такого скорочення. Тут усе зрозуміло: утримувати зрослого до вбивчих масштабів державного монстра нам просто не по кишені.

- До вас запитання як до колишнього голови ради НБУ. Як ви оцінюєте нинішню політику банку, наскільки вона вписується в реалії сьогодення та майбутню економічну стратегію? Що нас очікує в питаннях динаміки інфляції та валютного курсу?

- Скажу відверто, коли почув, що одного з керівників Майдану призначили головою НБУ, ледь не опинився в шоці: грошова політика - найтонший та один із найбільш значущих механізмів економічного регулювання. Економіка визнає тільки два управлінські інститути - Нацбанк і Мінфін, решта є підручними. У Штатах, приміром, узагалі немає Мінекономіки. Але мої побоювання виявилися даремними. Степан Кубів свого часу керував комерційним банком. І те, що робить сьогодні під його керівництвом НБУ, багато в чому збігається з моїми уявленнями - не спалюється мізерний залишок валютних резервів з метою регулювання курсової динаміки. Вона у своїй основі визначається сьогодні неекономічними чинниками.

Однак є й питання. Не знаю, звідки взялася цифра інфляції на нинішній рік - 12–14%. Раніше прогнози інфляції розраховувалися фахівцями Мінекономіки. У моєму розумінні, інфляція на рівні 8–9% - це той допустимий максимум, про який може йти мова. Необхідно враховувати, що зростання цін більш як на 10% породжує інфляційну спіраль, яку дуже важко зупинити. Водночас це й серйозне гальмо інвестиційного процесу. Тому не можу погодитися з прогнозом 12–14%. У НБУ та в уряду є інструменти, які дають змогу не допустити подібного стрибка цін.

За моїми оцінками, нинішній валютний курс близький до свого максимуму. Політична стабілізація плюс кредити МВФ та інших інституцій створять платформу зміцнення гривні. Нині це головний фактор інфляції. До цього слід приплюсувати проголошену політику заморожування реальних доходів населення, що обмежує його платоспроможність і також стримуватиме інфляційну динаміку. Взагалі, з інфляційними прогнозами жартувати не слід. На їхній основі калькулюється суб'єктами господарювання собівартість. Інфляційна спіраль бере початок із цього.

Є й інша проблема. У чинній Конституції йдеться про те, що основною функцією НБУ є забезпечення стабільності гривні. Але у світовій практиці напрацьовуються механізми монетарної політики "подвійного мандата". Її мета - не лише ціни, а й зайнятість. Це дуже серйозна корекція, інструменти якої потрібно освоювати й нам. Мені відомо, що НБУ працює над цією проблемою. У зв'язку з цим нам потрібно визначитися насамперед концептуально: яка гривня для вирішення майбутніх завдань економіки нам потрібна - сильна чи слабка? На початку 2012 р. ЄЦБ надав національним банкам трирічні кредити на загальну суму 1 трлн євро, знизивши при цьому ставку рефінансування, якщо я не помиляюся, до 0,5%. Це зміцнило кредитний потенціал банків країн єврозони та істотно вплинуло на пожвавлення економічного процесу. Кількома роками раніше вартість кредитів ЄЦБ упродовж 26 місяців залишалася незмінною - 2%. Вважаю цей приклад досить показовим. Тут є над чим думати й нам. Повторюю ще раз: ми кажемо про дуже складну управлінську проблему. Вона стосується визначення рівнів стимулюючої інфляції та ефективної зайнятості. Які їхні параметри та механізми поєднання? У підсумку йдеться про формування механізмів системної цілісності макроекономічної політики, яка де-факто органічно містить у собі монетарні та фіскальні інструменти.

- У пресі критикується підписання А.Яценюком "урізаної" частини підготовленої раніше Угоди про асоціацію України з ЄС, яка містила в собі й положення про зону вільної торгівлі (ЗВТ). Як ви ставитеся до цього?

- Якщо абстрагуватися від політичних аспектів цієї проблеми, то слід зазначити от що. Я й раніше вважав, що не можна змішувати питання політичної асоціації та ЗВТ, неодноразово виступав із цього приводу в пресі. Ідея поєднання цих двох позицій в одному документі, з мого погляду, від самого початку була досить уразливою. Ще у 2002 р., тобто при президенті Кучмі, було затверджено стратегічну програму "Європейський вибір", у якій передбачалося поетапне вирішення цих завдань. Мені довелося очолювати тоді робочу групу з підготовки відповідного документа, в яку, до речі, входив і нинішній міністр фінансів О.Шлапак. Тоді він обіймав посаду міністра економіки. У чому суть проблеми? Необхідно розуміти, що механізми ЗВТ можуть діяти симетрично тільки у разі взаємодії рівновеликих економік. Це світовий досвід. У нас різниця з ЄС за показником ВВП на людину більш як у вісім разів. Не можна проводити аналогію з країнами Центральної Європи - вони члени ЄС і користуються при виникненні відповідних колізій структурними субсидіями Євросоюзу. У нас такого права немає. Правий був Кучма, коли заявляв: у Європу потрібно йти з конкурентною економікою. Звичайно, хотілося б, щоб підписаний документ про політичну асоціацію містив у собі положення про перспективи нашого повноправного членства в ЄС, про концептуальні рішення на шляху до цього. У цьому сенсі погоджуюся з критичними зауваженнями політичного оглядача вашої газети Т.Силіної з цього приводу. Але це не знижує значущості підписаного документа: ми чітко та однозначно (а головне, вчасно) підтвердили незмінність нашого стратегічного вибору, і це неможливо переоцінити.

- Тоді, може, правий у зв'язку з цим міністр економіки Павло Шеремета, який, визначаючи перспективи української економіки, каже про збільшення її масштабів у найближчі п'ять років більш як удвічі. Як ви ставитеся до подібних прожектів? Наскільки вони реальні?

- А чому у вас виникають сумніви? У нас у цьому, як я вже казав, є й власний досвід. Якщо у 2000 р. ВВП України становив 31,3 млрд дол., то в 2004-му - 65,1 млрд. У наявності результат, про який ви кажете. Та я і в цьому питанні виокремив би іншу, мабуть, найскладнішу проблему - структурну політику. Як, інтегруючись у ЄС, не лише зберегти провідні підприємства машинобудування, які визначають високотехнологічний потенціал нашої промисловості, а й істотно зміцнити їхню конкурентоспроможність, забезпечити затребуваність їхньої продукції на європейському ринку? Мене турбує передусім ця проблема. Подібне завдання не змогли вирішити багато країн, які інтегрувалися в останні десятиліття в структури ЄС. Дуже важливу думку висловив із цього приводу мій колега О.Пасхавер. Кажучи про нову (у зв'язку з окупацією Криму) геополітичну ситуацію, він акцентує на створенні механізмів інноваційного стимулювання насамперед вітчизняних оборонних підприємств. Це досвід Заходу - високі технології приходять у цивільні галузі через механізми оборонних підприємств. Нам необхідне не тільки економічне зростання темпами не нижче за 6–7% на рік. Потрібно створювати механізми інноваційно-технологічного зростання.

- Нині багато говорять про необхідність деолігархізації економіки. Це, як вважають багато експертів, завдання, порівнянне за важливістю із подоланням корупції. Що ви можете сказати з цього приводу?

- Стовідсотково підтримую цю позицію, але не слід плутати грішне з праведним. Не можна заперечувати важливість великого капіталу в економіці, необхідність його тісної взаємодії з державою. Приватний капітал, незалежно від структури та розмірів, великий, середній і малий, завжди розраховував і розраховує на конструктивне співробітництво з державою, її підтримку. У цьому не може діяти принцип "свій - чужий". Своїми економічними та особливо науково-технологічними досягненнями західний світ значною мірою зобов'язаний органічному об'єднанню сили приватного капіталу, у т.ч. сили монополій, і сили держави в єдиний функціональний економічний механізм. У нас такі механізми не створено. Тим часом авіація, космос, інформатика та багато інших напрямів науково-технічного прогресу (не кажучи вже про новітні технології ВПК) розвивалися та розвиваються сьогодні на Заході завдяки саме такому об'єднанню.

Тому ще раз ставлю запитання: чому ми й у цьому маємо бути винятком? Якщо зусилля держави та приватного капіталу поєднуються заради максимальної концентрації наших можливостей на вирішенні пріоритетних завдань економічної політики - розвитку інноваційної сфери, формування експортного потенціалу, ефективного внутрішнього ринку та ін., то навіщо нам заперечувати таку можливість. Добре відомо, що чимало успішних нині країн Південно-Східної Азії, насамперед Південна Корея, свого часу здійснювали політику "вирощування" національних (конкурентоспроможних на світовому ринку) монополій.

Не можна не враховувати й того, що великий національний капітал ледь не більше за всіх зацікавлений у поглибленні євроінтеграційних процесів, політичній і соціальній стабілізації суспільства. До того ж він не є конкурентом малого підприємництва. У них різні сфери реалізації. Тому необхідний дуже зважений підхід до всього того, що пов'язане з концентрацією та централізацією вітчизняного капіталу, потрібно враховувати структурні передумови цього процесу у вітчизняній економіці. Головною ознакою олігархізації є зрощування приватного капіталу та державної бюрократії з чисто корпоративною метою. Тут і основа корупційних схем. Тож будемо предметно боротися саме з цим. Дуже важливо не заблудитися й у цій проблематиці.

Ми маємо у зв'язку з цим розуміти й інше. Малий бізнес у нас ніколи не досягне 70% у структурі ВВП, як це проголошується окремими політиками. В економіці України переважають базові галузі, в яких, природно, домінують великі підприємства. Турбує інше - дуже мала питома вага венчурних підприємств. Працювати необхідно насамперед над цією проблемою. У США 80% усіх інновацій дає малий бізнес. Перший персональний комп'ютер створений на малому підприємстві Apple. Транснаціональні корпорації Microsoft та Google також беруть початок з малих підприємств. Необхідні реальні механізми (у т.ч. і фіскальні) стимулювання малого інноваційного підприємництва. У цьому питанні не потрібно щось винаходити, світовою практикою напрацьовано безцінний досвід.

Узагальнюючи сказане, хочу зазначити: ми виходимо на новий виток економічної політики - він на порядок складніший за попередній. Його реалії необхідно кваліфіковано та не втрачаючи часу освоїти.