Гроші на старість, або Роздуми небайдужого

Тема пенсійної реформи після ухвалення відповідного закону змінилася іншими питаннями, які, на думку влади, можуть краще мобілізувати її традиційний електорат. Однак це не означає, що питання вичерпане. Рано чи пізно більшість громадян зіштовхується з проблемою оформлення пенсії та її розрахунку. Понад те, новації, закладені в пенсійному законодавстві, зокрема в частині запровадження накопичувальних фондів, можуть мати далеко не однозначні наслідки. Здавалося б, мас-медіа, більшість яких підконтрольна регіоналам, мали б по деталях розтлумачити всі тонкощі змін, які об’єктивно є необхідними й неминучими.

Тим часом прості спостереження свідчать: інформація, яку озвучують з екранів політики, - неповна й нерідко спотворена. Це підтверджує просте опитування, проведене автором серед знайомих, більшість яких мають активну життєву позицію і не байдужі до соціальних процесів у країні. Запитання стосувалися розуміння сутності та функціонування накопичувальної частини обов’язкового державного страхування. Першим каменем спотикання стало питання середньої тривалості життя на пенсії. На превеликий жаль, цілеспрямована робота політиків дала свої плоди - добра третина опитаних вважає, що після виходу на пенсію чоловіки живуть заледве два-три роки, жінки - на десять років довше, адже середня тривалість життя в Україні ледь перевищує 62 роки. Після роз’яснення, що до розрахунку взяті і немовлята, смертність яких в Україні значно вища, ніж у Європі, і люди активного віку, які помирають через нездоровий спосіб життя та низьку якість медичних послуг, респонденти полегшено зітхали: перспектива пережити закодований політиками вік усе-таки додає оптимізму. Радісно було чути, що громадяни, які дожили до пенсії, живуть іще в середньому близько 15 років - чоловіки та близько 25 - жінки, оскільки останні поки що виходять на пенсію у 55 років. Логічний хід роздумів приводить до цілком обґрунтованого висновку, що сума пенсії з накопичувального фонду розраховується з обсягу накопиченого на особистому рахунку та середнього терміну життя на пенсії. При цьому також береться до уваги, що активні операції з накопичувальним фондом теоретично мали би збільшувати суму накопичення принаймні на індекс інфляції, тобто захистити добробут пенсіонерів.

І отут ставилося головне в цьому невеликому дослідженні запитання: що робити з коштами особистого рахунку, коли пенсіонер не доживає до розрахункового віку? На думку переважної більшості респондентів, решту коштів потрібно віддати спадкоємцям, адже рахунок - особистий. Однак наступне запитання ставило їх у тупик: а чим платити тим пенсіонерам, котрі переживуть цей термін, - адже коштів на їхньому рахунку фактично не залишиться. Екзотична відповідь на кшталт «платити тільки соціальну допомогу або мінімальну пенсію» до уваги не береться, мало хто з політиків наважиться змалювати картину, коли до сивочолого ветерана приходить соціальний працівник і каже йому: все, зажилися ви, товаришу, далі хай вас утримують діти, в Пенсійному фонді гроші скінчилися.

Описана ситуація переконує людей, що насправді в першому випадку зекономлені кошти мають залишатися у фонді та виплачуватися другій категорії пенсіонерів. Адже це пенсійне страхування, а не депозитний рахунок, і в кожної окремої людини страховий випадок настає по-різному. Трохи цинічно, однак страховий випадок у зазначеному контексті - смерть, хоч як сумно це визнавати.

І тут респонденти починали здивовано запитувати: а чому цього не пояснюють із екранів телевізора, однак при цьому ініціатори реформи не втомлюються повторювати, що для наповнення накопичувального фонду необхідно кілька років акумулювати кошти, вилучаючи їх із Пенсійного фонду, а це можливо при його бездефіцитності та за умов упевненого зростання економіки.

Маленька недомовка народжує великі сумніви. Які посилює інформація про функціонування таких фондів за кордоном, зокрема в Чилі, що повертається до солідарної системи. Просто настав час, коли почали закінчуватися кошти на рахунках пенсіонерів-довгожителів, а рахунки тих, хто не дожив, спустошили вдячні нащадки.

Щодо вкладення коштів накопичувального фонду у цінні папери теж є сумніви. Звісно, в країнах зі стабільною економікою, низькою інфляцією та відповідальною владою ці кошти вкладаються в низькоризиковані цінні папери, що вберігає їх від інфляції. Інша ситуація в країнах із галопуючою інфляцією та несформованою політичною елітою. У держави завжди є спокуса позичити кошти з фонду для покриття дефіциту бюджету. Яскравий і традиційний приклад - постійне спонукання Національного банку до викупу державних облігацій. При цьому, звісно, регулятор змушений здійснювати емісію або позичати кошти у МВФ для підтримки платіжного балансу. Інший ризик - вкладення коштів у «сміттєві» папери фірм, пов’язаних із керівництвом фонду, що призведе до фактичного банкрутства фонду. Такі факти бували в деяких країнах Східної Європи. Навіть якщо держава урочисто пообіцяє гарантувати вклади - втіхи мало: поповнення фонду здійснюватиметься за рахунок платників податків, тоді як кмітливі бізнесмени відпочиватимуть десь в екзотичних країнах подалі від карального меча закону або зручно приземляться у крісла народних депутатів України. Вітчизняна новітня історія неодноразово підкидала свідчення реалістичності такого сценарію, тим більше що наполягання ініціаторів реформи на необхідності якнайшвидшого запровадження накопичувального фонду тільки посилює підозри у щирості їхніх намірів. Коли згадати, що в накопичувальний фонд пропонується відраховувати кошти із заробітку людей віком до 35 років, то наміри держави 25 років користуватися цими коштами без виплат страхових внесків більш ніж очевидні.

Ті ж таки опитування свідчать, що пенсіонери зацікавлені не так у примноженні відкладених на старість коштів, як у збереженні їх купівельної вартості. А це мала б гарантувати держава, а не приватний капітал.

Необхідність пенсійної реформи визнають більшість свідомих громадян. І час виходу на пенсію вже не відповідає фізичній можливості переважної частини громадян здійснювати активну діяльність. І численні пільги для представників різних професій не можуть сприйматися як справедливі. І врахування заробітків тільки п’яти років не стимулюють вимагати в роботодавця виплати «чистих» зарплат. Однак для побудови логічної, зрозумілої та прийнятної суспільством пенсійної системи необхідно сформулювати вимоги до цієї системи, певним чином дистанціювавшись від наявних стереотипів, можливо, розглянувши проблему забезпечення гідної старості у ретроспективі.

Отже, перед нами постають виклики, які, зрештою, не набагато відрізняються від тих, що стояли перед державними діячами кінця XIX століття, які впроваджували пенсійне законодавство:

- руйнування патріархальної системи побудови традиційної сім’ї, що передбачала проживання під одним дахом трьох поколінь: непрацездатні діди, батьки та діти. Цей процес особливо прискорювався в бурхливо зростаючих містах, де житлова площа була дорогою та обмеженою;

- нестабільність грошово-валютної системи, що зводить нанівець такий інструмент, як накопичення. Особливо це актуалізувалося під час Першої світової війни, коли більшість воюючих країн не уникнули обвалу власної валюти та знецінення накопичень. Наразі дефіцит бюджетів - основне джерело інфляції;

- ненадійність депозитів, підтверджена численними банкрутствами банків;

- особливість психіки, що полягає в небажанні більшості енергійних та сильних у молодості людей самостійно дбати про старість.

Нині проявляються нові виклики, яких не було понад століття тому. Це старіння населення, пов’язане з поліпшення рівня харчування та медицини, а також пізній час входу в активне життя молоді. Це також суто пострадянський феномен масової виплати зарплат у конвертах, явище, якого не було в зарегульованій радянській економіці і якому фіскали так і не придумали ефективної протидії.

Спираючись на ці вихідні параметри, можна викласти певні умови для побудови ефективної пенсійної моделі.

Насамперед вона має бути збалансованою. Причому баланс повинен підтримуватися постійно, бажано взагалі в автоматичному режимі, інакше будь-які корекції викликатимуть соціальні збурення. У цьому сенсі законодавче збільшення пенсійного віку - класичний привід для політичних інсинуацій. Автоматичне ж відстеження рівня пенсії до рівня показників вартості життя знизить ефект від широких жестів влади чи спроб опозиції щоразу законодавчо регулювати рівень мінімальної пенсії. Крім цього, система повинна бути справедливою: громадянин, котрий чесно все своє життя сплачував пенсійні внески (чи за якого сплачували роботодавці), мусить мати відчутні переваги перед тим, котрий ніде не працював і має намір у старості сидіти на шиї держави. Зарплата повинна бути основним критерієм нарахування пенсії, пільги тут більшістю населення сприйматимуться болісно. Звісно, рівень пенсій повинен забезпечувати пристойний рівень добробуту та покривання потреб. І, нарешті, пенсійне страхування має бути відділене від соціального захисту. Знову ж таки, аби не було політичних маніпуляцій.

І, нарешті, запровадження нової системи не повинно вилитися у значні фінансові витрати, що особливо актуально для країни, яка перебуває в перманентній економічній кризі.

Класичний розрахунок відрахувань до Пенсійного фонду передбачає, що кошти, вилучені протягом трудового життя людини, повинні балансуватися з витратами на пенсійне забезпечення. Цю позицію слід узяти за основу, оскільки вона може розглядатись як найсправедливіша. Однак така гарна формула не може працювати в чистому вигляді. По-перше, слід враховувати інфляцію. Крім того, адміністрування фонду теж проводиться за рахунок цих коштів. Певні категорії професій передбачають швидше зношення людських організмів чи фізично, чи психічно і, як наслідок, швидший вихід на пенсію.

В ідеалі рівень пенсії має залежати виключно від заробітку. Однак і тут не все так просто. Державні службовці чи працівники силових структур з політичних міркувань не можуть отримувати високу зарплату, тому вони заохочуються через перспективу підвищеної пенсії. Військовослужбовці, які перебувають на повному державному забезпеченні, під час служби отримують невелике утримання, втішені обіцянками дешевого житла після звільнення в запас або виходу у відставку.

Інфляцію можна врахувати, коли розрахунки відрахувань вести не в абсолютних сумах, а відносно середньої зарплати, яка була у відповідному році. Пенсії також доцільно прив’язувати до поточної середньої зарплати. Реально це означає, що під час розрахунку пенсії потрібно брати суму по роках показників відношення відрахувань до Пенсійного фонду в кожному році роботи до середньої зарплати по країні за цей рік. Отриманий результат ділиться на прогнозовану кількість років життя на пенсії і є вихідним коефіцієнтом при визначенні пенсії. Добуток цього коефіцієнта на середню зарплату по країні і становить розмір пенсії. У разі зростання зарплати пропорційно зростає і розмір пенсії.

От приклад розрахунку. Жінка розпочала трудову діяльність у віці 20 років із зарплатою 100 крб. при середній зарплаті 250 крб. Індекс відрахувань до Пенсійного фонду за цей рік становить 100/250 х 0,32, де 0,32 - коефіцієнт відрахувань до Пенсійного фонду, який практично не змінювався в часи незалежної України. До 1998 року абсолютні суми відрахувань не фіксувалися, тому коректно прив’язуватися до середньої зарплати. З 1998 року в Пенсійному фонді фіксуються відрахування до Пенсійного фонду кожного платника податку, тому індекс відрахувань дорівнюватиме фактичним відрахуванням до Пенсійного фонду, поділеним на середню зарплату. Нехай у нашому випадку індекс відрахувань зростав щороку на 5%, що свідчить про хороше кар’єрне зростання, оскільки зарплата такої громадянки зростала швидше, ніж у середньому по країні, і в останній рік її роботи перевищувала середню по країні більш як удвічі. І от ця пані вирішила вийти на пенсію в 55 років, пропрацювавши таким чином 35 календарних років, і сума індексів на момент визначення її пенсії становить 11,56 (читач може перевірити). Вихідний коефіцієнт становитиме 11,56/25 = 0,46, де 25 означає середню прогнозовану кількість років життя на пенсії. При середній зарплаті 2000 грн. пенсія такої громадянки становитиме цього року 925 грн.

Однак припустімо, що наша пані вирішила попрацювати до 60 років. Правда, при цьому з керівництвом було домовлено перевести її на роботу з меншим рівнем складності, що означає незначне зниження її зарплати, для простоти - до рівня середньої, тобто індекс відрахувань залишається незмінним. Таким чином, додаткові п’ять років збільшать суму індексів до 14,92. Оскільки середня прогнозована кількість років життя на пенсії зменшилась до 20 років, вихідний коефіцієнт становитиме 14,92/20=0,746, що при середній зарплаті 2000 грн. уже даватиме рівень пенсії 1492 грн.

Зазначена система, по-перше, великою мірою відповідає тому поняттю справедливості, котре визнає більшість сумлінних громадян, по-друге, проста і прозора, по-третє, відстежує рівень зарплат і, відповідно, вартість життя, по-п’яте, знімає напругу в питанні часу виходу на пенсію.

Принагідно можна вирішити питання пенсійного забезпечення державних службовців та осіб, до них прирівняних. Для цього потрібно збільшити коефіцієнт перерахувань, наприклад до 0,5. Тобто при порівняно невисокому рівні зарплат пенсії таких осіб будуть пристойними. Це серйозно омолодить апарат службовців, адже тоді намагання будь-що останні п’ять років перед пенсією пропрацювати на державній службі втратить сенс. Для категорій осіб, зношуваність організму яких вища (згадаймо, наприклад, радянські «полярки» для працівників на незліченних просторах Сибіру та Півночі), коефіцієнт відрахувань теж необхідно встановити вищий. Та й до військовослужбовців можна застосовувати такі ж підходи.

Крім описаної вище складової пенсії, названої умовно страховою чи обліково-страховою, залишається потреба в соціальній складовій, яка виплачується певним категоріям людей, котрі не змогли заробити пенсію за станом здоров’я, та іншим спеціальним категоріям громадян. Джерелом такої складової, хоч як це цинічно, є відрахування громадян, які не дожили до пенсії. За рахунок цих коштів необхідно також забезпечувати функціонування Державного пенсійного фонду, витрати на утримання якого досить помірні - трохи більше 1% бюджету. Очевидно, що розмір соціальної складової визначається, виходячи з умови безумовного балансу Пенсійного фонду.

Звісно, необхідно ретельно продумати систему впровадження такої реформи. На перший погляд, технологічно здійснити перехід на зазначену систему неважко. Трудові справи, відповідно до законодавства, мають зберігатися 70 років, що дозволяє здійснити розрахунок індексів за всі роки діяльності людини. Навіть коли якісь дані загубилися, то кожен порядний громадянин має трудову книжку, тому розрахувати рівень його зарплати відповідно до галузевих тарифних сіток неважко. Однак, придивившись уважно, побачимо, що не все так просто. У буремних 90-х багато людей мало переймалися фіксацією своєї зайнятості в документах. Крім цього, з огляду на технічний прогрес, підробити будь-який документ не становить великих труднощів. А за часів Радянського Союзу Пенсійного фонду як відокремлених від держави фінансів узагалі не було. Та й відрахування тоді становили значно менший відсоток - близько 15%. Крім того, ряд первинних документів про місце роботи, зарплати та відрахування до Пенсійного фонду просто не збереглися. Тому достовірно можна послуговуватися лише даними централізованого обліку внесків, який ведеться з 1998 року. Що стосується інших років роботи, то ми приречені застосовувати солідарний підхід, тобто враховувати просту кількість років роботи згідно з трудовою книжкою. Однак із часом ця солідарна складова поступово зменшуватиметься.

Окремо про самозайнятих і безробітних. З огляду на християнську мораль, залишати їх жебракувати було б політично невиправдано. Однак немає жодних підстав платити їм пенсію з Пенсійного фонду. Для утримання зазначеної категорії громадян варто використовувати державні фонди соціального захисту. Жорстко, але справедливо. Це ж саме стосується випадку, коли соціальна складова пенсії не дотягує до прожиткового мінімуму. У такому разі мають знову включатися фонди соціального захисту. Але доплата мусить проводитися не автоматично, а з урахуванням матеріального стану прохачів. І це значно краще, ніж допускати непокритий дефіцит Пенсійного фонду, що на 2012 рік становить близько 10 млрд. грн.

Щоб громадяни перейнялися питанням забезпечення своєї старості, соціальні органи мають забезпечити їм доступ до їхніх персональних облікових рахунків у Пенсійному фонді через спеціальний портал в Інтернеті. І провести широку просвітницьку роботу, аби громадяни почали звикати відвідувати цей портал і навчитися самостійно розраховувати рівень своєї пенсії. Це спонукатиме працівників дбати про свою майбутню старість та вимагати у роботодавців виплати зарплат офіційно.

Звісно, запропонована система не є ідеальною, однак вона видається все-таки політично більш прийнятною, ніж та, яку наразі запропонував уряд.