Феноменологія НБУ. До питання про реформування Національного банку України

Ще два роки тому (до кризи) більшість громадян України досить спокійно ставилися до діяльності НБУ, коли-не-коли лаючи його, звісно, за курсові стрибки (часто несправедливо, але так само несправедливо знімаючи з нього відповідальність за інфляцію). Восени 2009 року ситуація змінилася. Авторитет НБУ почав падати, як, утім, і авторитет фінансово-банківської системи в цілому. З органу влади, якому загалом довіряли як люди, так і бізнес, НБУ в очах «маленького» українця перетворився на головного руйнівника грошово-фінансової системи України і вартості гривні. Розпочалося «полювання на відьом». Щоб розібратися в тому, «хто винен» і «що робити», треба проаналізувати діяльність НБУ в докризовій, «нормальній» ситуації і порівняти її з узвичаєними методами діяльності центральних банків у цивілізованих країнах. Коли почалася криза, у Національний банк, на жаль, прийшла політика і не тільки...

Звичайно, аналіз діяльності НБУ буде неповним без аналізу політики Міністерства фінансів України як другого з головних центральних органів грошової влади країни, відповідальних за збереження вартості, справедливий розподіл (перерозподіл) і збільшення фінансового багатства громадян шляхом його спрямування на кредитування та інвестування насамперед у реальний сектор економіки України.

Фінансовій системі України буде присвячено окрему статтю, проте вже зараз хочу вказати на фундаментальну ваду цих систем — несправедливість. Підкреслю, грошова і фінансова системи країни несправедливі і навіть аморальні…

Почну з прикладів у банківському секторі. У країні в 2009 році стали неплатоспроможними (кандидатами в банкрути) 18 банків. Три банки вирішили рекапіталізувати (рятувати) за рахунок держави (тобто грошей платників податків), ще два «приєднати» до одного з перших трьох — банку «Родовід». Розглянемо реальну ситуацію: є три підприємства, які перед кризою накопичували кошти (скажімо, по 10 млн.) на рахунках своїх банків для виплати заробітної плати. Перше підприємство відкрило рахунок у трійці банків-щасливців. Друге — у двійці банків, здавалося б, напівщасливців. Третє — в одному з 13 вигнанців з числа 18 неплатоспроможних. Запитання: хто з цих трьох підприємств одержить гроші назад і виплатить зарплату? Відповідь така. Перше — одержить невдовзі всі гроші з імовірністю 100%. Друге — не одержить нічого з імовірністю 99% (приєднання не стосується юридичних осіб — клієнтів банку). Третє — не одержить нічого з ймовірністю 90% — про це свідчить досвід ліквідації банків в Україні.

Або інший випадок (теж реальний). Олігарх має депозит на 10 млн. дол. в одному з трьох банків, який вирішили рекапіталізувати (повторюю, за рахунок платників податків). Пенсіонер, котрий продав квартиру за 150 тис. дол., вирішив покласти їх в один із банків третьої групи на депозит в очікуванні складної операції і лікування. Запитання: кому допоможе держава? Звичайно, олігарху! Він одержить назад усі свої гроші (за рахунок платників податків). Не забуде держава і пенсіонера — приблизно через півтора року він теж одержить 150 тисяч, тільки гривень. Якщо, звичайно, доживе…

Третій приклад. Мільйонер, пенсійний фонд і підприємство товариства сліпих мали на рахунках в одному з банків-невдах по 100 тис. грн. Запитання: хто одержить гроші назад? Звичайно, мільйонер! Він одержить свої 100 тисяч, а от пенсіонери і сліпі не одержать нічого… Права юридичних осіб у нас не захищені зовсім!

Не хочу далі описувати реальні ситуації, наприклад про те, як розподілялися кошти на рефінансування банків або ділилися валютні ресурси. Там правил логіки і справедливості ви теж не знайдете. Найкращими епітетами для характеристики такої банківської системи будуть цинізм і аморальність.

Втім, не треба думати, що наша фінансово-бюджетна система заслуговує інших слів. Давайте візьмемо, наприклад, пенсійну систему, яка тріщить по швах і руйнує державний бюджет. Почну з прикладів: два пенсіонери — громадяни України з виробничим стажем по 40 років, які вийшли на пенсію з однаковими зарплатами за останні десять років, можуть одержувати пенсію: один — 1000 грн., інший — 50 тис. грн.!

Більш того, можна вийти на пенсію і в 45 років, і в 50, і в 60, одержувати 20 тис. грн. пенсії, при цьому мати чудове здоров’я і працювати ще на двох роботах з доходом 100 тис. грн.! Можна заробляти 80 тис. грн. на місяць і взагалі не робити відрахувань до пенсійного фонду (так і роблять більш як мільйон «ППшників», і не тільки вони). Можна мати найнижчий у світі пенсійний вік, найнижчу в Європі заробітну плату і найвищі у світі державні пенсії та пільги «державної еліти», яка до того ж за кількістю на порядок більша, ніж у цивілізованих країнах!

Дуже «зворушливо» у цих умовах виглядає те, як опозиційні представники цієї «державної еліти», котрі забезпечили себе середньомісячними пенсіями від 25 до 75 тис. грн., намагаються в січневі морози під стінами Кабінету міністрів організувати мітинги пенсіонерів (але стоять там чомусь із десяток студентів) із закликом підняти звичайну пенсію в 600—700 грн. на 10—15% і при цьому збільшити кількість забезпечених людей, які не роблять відрахувань до пенсійного фонду взагалі!

Та особливо цинічно виглядає ситуація, коли подружжя з цієї «державної еліти», яке вийшло на пенсію («вона» у віці 55 років і «він» — 60), із сумарною пенсією 50 тис. грн. на місяць думає про те, що краще придбати — третю машину чи другу дачу. А в цей час не менш як 40(!) молодих сімей із дітьми, в яких дохід на сім’ю в середньому по 4 тис. грн., повинні фінансувати цей пенсійний рай для обраних. Воістину бенкет під час чуми.

Усі розмови про те, що середня тривалість життя чоловіка в Україні становить 62 роки, не мають нічого спільного з нормальним пенсійним віком: 65 років для чоловіків і жінок. Треба розуміти, що в нашого 60-річного чоловіка можливість дожити до 80 років практично така ж, як у Франції або США. Головна ж причина низької тривалості життя — висока дитяча смертність, злочинність, пияцтво. Що не дивно за такої абсурдної системи, коли один напівзлиденний працюючий фінансує вже навіть більш як одного пенсіонера!

Давно час ліквідувати всі спеціальні пенсійні системи, зробити всіх пенсіонерів рівними. Хочете велику пенсію — є пенсійне страхування або відраховуйте до недержавного пенсійного фонду, інвестуйте у своє майбутнє. Можна наводити ще багато таких прикладів. Чого варті тільки проблеми фінансів «Нафтогазу»…

Наші банківська і фінансова системи настільки грубо і примітивно сконструйовані, що переходити до наступного, більш фахового рівня аналізу досить складно, але необхідно. Поки ж важливо запам’ятати: якщо діяльність грошово-фінансових органів влади (а це НБУ і Мінфін) не базується на принципі соціальної справедливості, включаючи справедливі відносини між поколіннями, то ця влада як по суті, так і в очах громадян є аморальною владою банди розбійників. Так звичайні люди і сприймають владу.

Хто винен?

Ще до кризи діяльність НБУ істотно відрізнялася від діяльності інших центральних банків як за цільовими функціями, так і за методами грошово-кредитної політики. Та ще більше за принципами і стилем такої політики.

Хочу заздалегідь попередити, що наведені нижче оцінки — це не критика персоналу або навіть керівництва НБУ. Це — констатація фактів. Як, утім, констатація і того факту, що НБУ й досі ще концентрує в собі найбільш підготовлений персонал країни і є найбільш організованою і дієздатною державною машиною. Яка може спрямувати свій потенціал як на благо країни, так і на консервацію ситуації, збереження статус-кво перманентної кризи…

Почну з основної мети діяльності НБУ, який відповідно до закону своїм головним завданням, на відміну від інших центральних банків Європи, бачить стабільність національної валюти. Тобто відповідає за курс (за який з нього питали) і інфляцію (за яку з нього не питали, висуваючи претензії, часто незаслужено, уряду). У більшості ж країн Європи центральні банки відповідають за цінову стабільність. Хочу сказати, що контролювали інфляцію вони дуже успішно (див. табл. 1). У ряді країн, наприклад у США, ФРС відповідає як за цінову стабільність, так і за підтримку економіки країни шляхом боротьби з безробіттям. Як НБУ виконував свою цільову функцію порівняно з іншими країнами, теж видно з табл. 1.

Методи здійснення грошово-кредитної політики ще далі відкидають НБУ від інших, успішніших центральних банків світу. Там домінує політика інфляційного таргетування, що проводиться з допомогою зміни відсоткових ставок. Коли треба стимулювати економіку і насичувати її дешевими кредитними ресурсами центральних банків (те, що зараз потрібно робити в Україні і що роблять у всіх країнах), відсоткові ставки центральних банків знижуються (зараз у країнах ЄС і США вони перебувають на рівні 0,25—1%). За цими ставками будь-який банк, що виконує нормативи і має ліквідну заставу (як правило, це цінні папери з рейтингом АА або ААА), може позичити кошти у центрального банку на два тижні — грошова маса зростає. Якщо в банку є зайві гроші, він може розмістити їх на депозиті в центральному банку за ставкою трохи нижчою від базової відсоткової ставки.

Якщо ж центральний банк вважає, що економіка «перегріта» (важливим показником цього виступає рівень і динаміка інфляції), він підвищує ставку, тим самим роблячи кредити для комерційних банків більш дорогими і важкодоступними — грошова маса стискається. Хочу підкреслити, що такий механізм працює як годинник, без втручання чиновників, без привілеїв чи винятків для тих або інших банків. Правила для всіх однакові.

У нас ситуація інша. Відсоткова ставка не працює, правила змінюються, більш того, винятки стають правилом… Для регулювання пропозиції грошей НБУ часто змінює нормативи за обов’язковими резервами під пасивні операції, а також правила їх обліку (найгірший метод регулювання грошової маси). Крім того, спонтанні операції з валютними інтервенціями, а останнім часом — з ОВДП (часто для того, щоб «виручити» уряд) створюють ситуацію, коли пропозиція гривні то різко зростає, то «раптом» падає і вона (гривня) стає дефіцитною. Такі умови не лише не допомагають банкам виконувати їх основну активну функцію — кредитувати економіку і населення (за 2009 рік кредитування знизилося на 2,1%), а навпаки, змушують їх займатися лише «захисними» операціями, причому найбільш «наближені» банки в таких умовах одержують наддоходи на валютному арбітражі…

Важливою функцією центральних банків є нагляд за діяльністю комерційних банків з метою мінімізації їхніх ризиків, які легко трансформуються в ризики країни (світова фінансова криза — яскраве цьому підтвердження). У цивілізованих країнах основний контроль над діяльністю банків здійснюють аудиторські компанії з гарною репутацією (як правило, це «велика четвірка»). Працівники центральних банків вивчають звіти аудиторів, порівнюють їх зі звітами банків, економічними нормативами, якщо треба — організовують виїзні перевірки. В Україні аудитори НБУ — не помічники… Нагляд переважно базується на десантах перевіряльників (які дуже нагадують податкові перевірки), які за своїм фаховим рівнем дуже поступаються як аудиторам «великої четвірки», так і фахівцям комерційних банків. У результаті банк три-чотири тижні не працює, на нього накладаються всілякі обмеження і зобов’язання, які, зрештою, «вирішуються» без радикальних наслідків навіть для «банків», які й на кредитні союзи не тягнуть...

Численна важка щоденна звітність банків із сотнями нікому не потрібних показників лише створює видимість контролю і знижує продуктивність праці в установах. Про якість нагляду можна судити за цифрами, наведеними у табл. 2. Криза показала реальну якість кредитного портфеля і якість нагляду українських банків, а також необхідність форсованого переходу на європейську модель нагляду, що можна зробити буквально за кілька місяців, завершивши, нарешті, перехід на міжнародні стандарти обліку і звітності. Для банків — це здебільшого відмова від «доморослих» методів формування резервів під активні операції і перехід до європейської системи, якою чудово володіють аудитори. До речі, це дасть змогу істотно скоротити чисельність персоналу НБУ і підвищити якість нагляду. Крім того, буде закрито ще три-чотири соціально небезпечні квазі-банки.

Національний банк України відповідає також за рух капіталу, платіжний баланс, а отже — і за фінансові ризики країни, її фінансову стабільність.

Фінансова стабільність країни тісно пов’язана з питаннями адекватних темпів кредитування в ній, структурою кредитних ресурсів, припливу і відпливу капіталу. Про якість виконання цієї функції НБУ можуть свідчити дані табл. 3.

На жаль, Україна посідає одне з перших місць у світі за питомою вагою валютних кредитів (понад 50%), а також за фондуванням кредитів не за рахунок внутрішніх депозитів, а за рахунок зовнішніх джерел (понад 50%). Це свідчить про те, що методи досягнення фінансової стабільності банківської системи і країни треба кардинально змінювати. Необхідно відмовитися від формальних заборон (наприклад від заборони валютного кредитування!) або від безглуздих і бюрократичних обмежень, ліцензій, дозволів на рух капіталу. Криза показала всю неефективність таких інструментів. Вони по суті архаїчні і недієві.

Потрібно переходити до грамотної оцінки ризиків їхньої
мінімізації насамперед за рахунок інструментів валютного хеджування, розвитку довгострокових валютних свопів і врахування всіх ризиків у капіталі банків та інших небанківських фінансових організацій. До речі, це було передбачено в проекті закону про валютне регулювання, розробленому і внесеному до Верховної Ради ще 2008 року депутатами Ю.Воропаєвим, І.Прасоловим та В.Хомутинником. Якби цей закон тоді ухвалили, наслідки кризи були б не такими тяжкими. Проте популізм окремих депутатів і горе-банкірів ставав на заваді цьому.

Із сказаного очевидно, що навіть до кризи методи здійснення грошово-кредитної, валютно-курсової політики, а також політики нагляду істотно різнилися від загальновизнаних у цивілізованих країнах світу, причому не в кращий бік (повторю, що навіть попри це вважаю, що НБУ досі є найбільш сильною та організованою командою в країні). Під час кризи діяльність НБУ було досить детально проаналізовано багатьма: починаючи від прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко і закінчуючи мною, у тому числі на шпальтах «Дзеркала тижня».

Що робити?

Можна ще довго описувати проблеми НБУ, аналізуючи його успіхи і промахи, проте завдання в іншому — треба йти вперед. І не стільки критикувати, скільки конструктивно пропонувати, розуміючи, що без форсованого реформування діяльності НБУ нам не тільки не подолати приблизно 5—10-річного відставання від наших сусідів (включаючи, між іншим, і Білорусь), а й не відновити довіри людей і бізнесу до банківської системи. А без такої довіри можна і не мріяти не те що про високі темпи зростання, а навіть про вихід із кризи в 2010 році. Навіть якщо уряд очолить реформатор.

Починати потрібно з Конституції. Наївно думати, що в ХХI столітті (як, утім, і в ХХ), конституції пишуться для захисту інтересів простих людей. Як правило, там розміщують кілька порожніх, але всеохоплюючих обіцянок, за які ніхто не відповідає. Але разом із тим питанням, як захопити, поділити або зберегти владу, присвячується 90% статей. Саме для цього «державна еліта» і пише або змінює Конституцію. Якщо ж її змінювати для простих людей, то саме їх представники і повинні це робити всупереч владі: через структури громадянського суспільства, нові партії, нових лідерів.

Якщо повернутися до НБУ, то його основною функцією слід вважати стабільність фінансової системи країни, збереження цінності її грошової одиниці і підтримку зростання економіки. Цю складну цільову функцію НБУ треба вписати в Конституцію. Вона допоможе зв’язати разом центральний банк і уряд, зберігши і навіть посиливши незалежність НБУ, причому не тільки від уряду, а й від президента. Щоб пояснити, що таке незалежність центрального банку, наведу факт із життя видатного глави ФРС Поля Волкера. Коли Рональда Рейгана обрали президентом США, він захотів познайомитися з главою ФРС. Проте Рейганові порадили не запрошувати Волкера в Білий дім, оскільки той може сприйняте це, як тиск на ФРС, а самому відвідати центральний банк. Проте президент не послухав поради. Відповідь Волкера була негативною… Після кількох тижнів переговорів Рейган і Волкер зустрілися в міністерстві фінансів… Рейган цінував Волкера за професіоналізм, і після закінчення у 1983 році терміну його повноважень кандидатуру Волкера було подано на другий термін, хоча він і перебував в опозиційній партії!

Проте велика незалежність НБУ передбачає і велику відповідальність, і контроль з боку як Верховної Ради, так і громадськості. Звіти голови Національного банку в парламенті і комітеті мають бути регулярними.

Другим напрямом реформ НБУ має стати його більша відкритість і прозорість усіх ключових рішень, які цілком виключали б репутаційні ризики. Насамперед ідеться про публікацію рішень правління, які стосуються його політики. А також про розкриття механізмів та умов рефінансування, валютних інтервенцій, свопування та іншого, усунення з цих процесів «людського чинника». Скільки питань міг би зняти відкритий конкурс з призначення ліквідаторів банків тощо! Такі нововведення потребують змін у законах України «Про Національний банк України» і «Про банки і банківську діяльність». Особливо це стосується банківської таємниці, яка замість того, щоб захищати права клієнтів, стала захищати махінації чиновників та крадіїв…

Третім напрямом удосконалення діяльності НБУ є його прогнозованість і послідовність. Центральний банк має систематично спілкуватися з урядом, бізнесом і людьми; повідомляти їм про свою політику, наміри, очікування. Слід зазначити, що інформаційна політика центральних банків є складовою його монетарної політики. Це обов’язок НБУ: правдиво орієнтувати банки, бізнес і громадян у їхній діяльності щодо питань, які перебувають у компетенції Нацбанку.

І, нарешті, ще один напрям реформ НБУ — це посилення його регуляторних функцій як за глибиною, так і за масштабами. Ці реформи викликані світовою кризою і зараз широко обговорюються в усьому світі. Справа в тім, що криза показала, що саме центральні банки можуть впливати на фінансову стабільність країни. Отже, сфера їхнього регулювання має поширюватися і на динаміку вартості активів (включаючи цінні папери, нерухомість тощо). А це передбачає не тільки конструювання тонших механізмів регулювання і прогнозування, а й розширення поля регулювання. Принаймні кредитні спілки повинні відійти під контроль НБУ і про якесь відділення (або виділення) від НБУ «нагляду» зараз не може бути й мови. Навпаки, уроки кризи показали, що центральні банки мають розвивати і посилювати наглядову функцію, розширювати свої мандати, включивши в них на законодавчому рівні функцію забезпечення макрофінансової стабільності.

Ще раз наголошую: посткризовий досвід (світ уже змінився назавжди) показав, що країна може нормально розвиватися тільки у разі ретельної координації грошово-кредитної політики і макропруденційних інструментів регулювання як грошового, так і фінансового ринку.