ДЕСЯТЬ РОКІВ — ЩО ДАЛІ?

Нерозумно і небезпечно чинити проти совісті. На тому стою — і не можу інакше. Боже, допоможи мені.

Мартін Лютер (1521 р.)

Історія — це вектор прогресу, нехай із зигзагами та відступами, але завжди рух до досконалішого. Тож, оцінюючи результати минулого десятиліття, потрібно враховувати насамперед стратегічний ефект. Тут для нас важливі три взаємозалежні результати: по-перше, вирішено головне і визначальне питання — бути чи не бути Україні самостійною; по-друге, ми остаточно порвали зі своїм комуністичним минулим, пішли — насмілюся стверджувати, назавжди — від «тоталітарного соціалізму», системи феодального закріпачення особистості; по-третє, подолано тривалу кризу економіки, витоки якої беруть свій початок ще з радянських часів. Для десятилітньої історії — це дуже вагомо. Однак пікантність нинішньої ситуації полягає в тому, що ми поки не можемо однозначно сказати собі й людям, як будуть розвиватися події в майбутньому, чи зуміємо справді влитися в сім’ю цивілізованих країн чи, зберігши за собою статус держави, що розвивається, назавжди залишимося на європейській периферії.

Відповідно до Дж. Тойнбі, історія кожної окремої країни, як і цивілізації в цілому, розвивається за принципом «виклик — відповідь — виклик». «Розвиток, — писав він у своєму фундаментальному дослідженні «Розуміння історії», — відбувається там, де виклик спонукає успішну відповідь, що у свою чергу породжує подальший і вже відмітний виклик». Переконаний, що питання «Бути чи не бути Україні самостійній?» визначало суть основного «виклику» попереднього десятиліття. Система нових викликів десятиліття, що настало, — це комплекс взаємозалежних проблем, вирішення яких перебуває в принципово іншій площині, а саме — відповідей на питання, якою буде Україна в найближчому майбутньому, у більш тривалій перспективі, а, може, й завжди? Може, тому новий етап розвитку бачиться мені на порядок більш складним і відповідальним порівняно з тим, що ми пройшли, здавалося б, із максимальною мобілізацією сил. І це не аномалія, а природний стан суспільства, котре прагне до прогресу, логіка якого завжди грунтується на принципі руху від простого до складного. Відтак, у наступні десять років мудрість державних мужів, їхня здатність бачити і, головне, вміти крок за кроком вирішувати не лише поточні питання, а й питання перспективи відіграватимуть визначальну роль. У цьому зв’язку Соломонів афоризм «Дивися в самісінький кінець» для нас сьогодні стає як ніколи актуальним.

Про перехідний період

Давайте спробуємо ще раз розібратися в сутності перехідного періоду. Які його складові і тривалість? Чи не загрожує нашому суспільству перспектива перманентно перехідного стану? Прикладів цього достатньо. Це насамперед ряд країн Латинської Америки, які, проголосивши метою трансформації досягнення сучасних стандартів західного суспільства, протягом багатьох десятиліть ніяк не можуть наблизитися до свого ідеалу. А ми ж 1991 року взяли на озброєння (природно, за підказкою ззовні) латиноамериканську модель реформування економіки. Я маю на увазі відомі принципи «Вашингтонського консенсусу», суперечності яких із наростаючою силою почали виявлятися лише тепер.

У контексті цих принципів ми завжди наголошуємо на тому, що визначальною складовою перехідного періоду є ринкова трансформація адміністративної економіки. Тож не випадково Дж. Сакс наполегливо доводив, що за бажання все можна вирішити за п’ять років. І він не помилявся. Чехи, угорці та й поляки вважають, що вони в основному подолали перехідний етап своєї історії. «Заходи перехідного характеру вичерпано», — заявив у своєму посланні парламенту В.Путін.

Насмілюся стверджувати, що критична маса ринкових перетворень сформувалась і в нас. Визначальними в цьому плані є перетворення власності. На сьогодні майже 80% промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах. На приватній основі розвиваються банківська система, підприємства торгівлі та будівництва. Приватному сектору належить 95% сільськогосподарських угідь. Відповідно 99% аграрної продукції виробляється на приватній основі.

У другій половині 90-х років сформувався основний каркас ринкової інфраструктури. Зроблено істотні кроки в реалізації принципу відкритості економіки, лібералізації господарських зв’язків, цінового механізму, грошового та валютного ринків, ринку товарів і капіталу. Результатом цього стало подолання хронічного дефіциту товарів, нескінченних черг, які були невід’ємним атрибутом життя кожної сім’ї протягом 70 років. Нарешті, докорінно змінилися економічні функції держави. Замість системи директивного управління задіяно основні інструменти макроекономічного регулювання. Перелік таких принципово важливих рішень, які підтверджують тезу про формування в Україні досить вагомої (критичної) маси ринкових перетворень, можна продовжити. Десять років ми не сиділи склавши руки, а активно працювали в цьому напрямі, і це аж ніяк не можна недооцінювати.

Попри всі існуючі проблеми трансформації, наша економіка за своєю структурою і системними перетвореннями — це вже не адміністративна, а особливий тип пострадянської ринкової економіки. Це варто визнати в тому числі й зарубіжним експертам. Жодних аналогів із діючою на Заході моделлю (саме вона, як правило, використовується як критерій зробленого) бути не може. Це груба методологічна помилка. Досягнення відповідних стандартів — завдання наступного, більш тривалого періоду, який тільки-но розпочинається. Нині ми близькі до моделі ринкової економіки країн із середнім рівнем розвитку, і хотілося б, щоб наші економічні партнери будували з нами взаємини, виходячи з цього, на мій погляд, незаперечного факту.

Чи можемо ми в контексті зазначених перетворень слідом за В.Путіним стверджувати, що й у нас завдання перехідного періоду багато в чому вичерпані? Природно, залишається багато невирішених питань, але якщо керуватися принципом «перехідний період — це ринкова трансформація», то принципових розбіжностей з офіційною позицією російського президента немає.

Та все ж, на моє глибоке переконання, це помилкова позиція. Вся річ у тім, що перехідний період — це не лише ринкова трансформація. Якщо бачити в цьому періоді вирішення завдань трансформації радянської системи в сучасне західне суспільство, нашої інтеграції в європейський простір, прилучення до високих цінностей сучасної цивілізації, то цілком очевидною стає необхідність складнішого (можливо, аж на порядок) комплексу перетворень. Я наважився б сказати так: «неринкові — ринкові відносини» — це лише початкова суперечність перехідного періоду. Одночасно настільки ж значущими є суперечності «індустріальна — постіндустріальна модель розвитку», «система закріпачення людини — система, що гарантує вільний розвиток особистості», «тоталітарне — демократичне суспільство», «закрите — відкрите суспільство». Таким чином, ідеться про розуміння необхідності розв’язання в процесі перехідного періоду не одної, а щонайменше п’яти базових протиріч.

Можливо, комусь і хочеться поставити крапку на вирішенні лише одного завдання «неринкова — ринкова економіка» і цим ніби остудити гарячі голови у своїх прагненнях до більшого? Можливо, задум ідеологів відповідної трансформації і полягав саме в цьому: є цивілізаційний центр і є периферія — «кесарю — кесареве!», і не далі. А може, в сучасному суперечливому світі розв’язання проблеми «далі» взагалі не існує? Ці питання мають прямий стосунок до нашого розуміння справжньої суті «викликів» нового десятиліття, а отже, й до первісної проблеми «що робити?», як далі будувати свою політику, що визначати в ролі першопорядкових пріоритетів.

Нові пріоритети

Порушені питання безпосередньо стосуються насамперед якісних аспектів розвитку нашої економіки. Високі темпи економічного зростання двох останніх років ані на хвилину не повинні заступати цю ключову для нового десятиліття проблему. Ми зобов’язані бачити й відповідно реагувати на те, що нинішній розвиток — це, швидше за все, процес нової реіндустріалізації, і в жодному випадку не формування основ постіндустріального суспільства, утвердження якого ми прагнемо. Найтривожнішим є те, що в нас відсутні не лише механізми постіндустріальної трансформації, а й ефективна мотивація відповідних перетворень, достатні стимули, що спонукали б суспільство рухатися в потрібному напрямі.

Те ж можна сказати і з приводу економічної політики. У цих питаннях вона звернена скоріше в минуле, ніж у майбутнє. Про це свідчать не лише процеси виробництва, а й зміни в структурі власності, державних фінансів, інвестицій, інновацій, особистого споживання і багато іншого. Аналіз цієї сукупності показників дозволяє зробити висновок, що насправді ми рухаємося в напрямі, який віддаляє нас від постіндустріалізму. Переконаний, що саме це в остаточному підсумку визначатиме надалі наше місце в процесі глобалізації, зокрема й наші реальні можливості європейської інтеграції. Чому ми весь час ідемо від визнання настільки очевидної істини, воліємо замовчувати це?..

У контексті поставленого запитання варто розглядати також проблеми соціальної структури суспільства, перетворення в цій сфері. І тут, як з’ясовується, розвиток йде, по суті, в зворотному від цивілізаційного прогресу напрямі. Обрана модель реформ виявилася згубною для становлення середнього класу. Ми повсякчас говоримо про демократизацію, формування основ громадянського суспільства, забуваючи, що визначальною умовою для них є формування достатньо стійкого середовища середнього класу. За великим рахунком, розвиток громадянського суспільства і формування середнього класу — це ідентичні процеси. Ефективний внутрішній ринок і достатні для економічного зростання нагромадження — це теж середній клас. Навіть проблема бідності, декларації з приводу подолання якої дедалі більше перетворюються на політичну моду, не має рішень поза осмисленою політикою формування середнього класу. Так само й пенсійна реформа: її проведення на рівні сучасних західних стандартів можливе лише в контексті вирішення поставлених питань.

Чому це відбувається?

Я бачу кілька причин. Визначальна з них — здійснювана траєкторія реформ. У західних країнах реальна ідентифікація середнього класу відбувалася в повоєнні роки на основі принципово іншої політики — не просто ринкових, а соціально-ринкових реформ, відомої політики State-Welfare — затвердження базових основ соціально-відповідальної держави. Зміцнення позицій середнього класу органічно пов’язане з цим. У латиноамериканських країнах, де визначальне місце посів олігархічний капітал, що не зумів розвинутися і прагне зміцнити свої конкурентні позиції за рахунок держави, політика State-Welfare виявилася практично неможливою. Вона, цілком імовірно, уже неможлива і в Росії. Напевно, це ж стосується і нас. Щоб попередити такий поворот подій, необхідна була принципово інша логіка первісного нагромадження капіталу, і насамперед — приватизації. Ми ж, винісши свідомо чи ні (для історії це не має значення) вирішення проблеми середнього класу за межі перехідної економіки, опинилися в ситуації, за якої диференціація доходів населення вже давно переступила допустимі (з точки зору міжнародних стандартів) межі. В остаточному підсумку йдеться про природний результат: ми побудували капіталізм, але не для всіх, не соціально-ринковий, а капіталізм «для своїх», і цілком природно, що його результати в зростаючій пропорції присвоюються і будуть присвоюватися в майбутньому цими «своїми».

Хто ці «свої» — теж зрозуміло. Це олігархічний капітал, що контролює ключові позиції в економіці, та народжена в роки реформ нова бюрократична номенклатура. На Заході процес первісного нагромадження відбувався впродовж трьох-чотирьох столітть, у нас — десять років. За таких умов головним перерозподілювачем багатства міг стати лише корумпований державний чиновник. Відповідно, зрощування інтересів першого і другого — це, по суті, неминучий результат того, що відбувається, результат, якого уникнути було неможливо.

Тепер — ми всі заручники того, що сталося. Однак головне навіть не в цьому. Не можна не звернути увагу на те, що в нас і досі не сформувалася альтернативна політика. Немає рецептів, як подолати зростаюче розшарування — основну базу посилення конфліктності суспільства. Ми весь час говоримо про необхідність істотного зміцнення позиції середньої й особливо дрібної власності, але й у даному випадку все обмежується деклараціями: суттєвого руху вперед немає. Це не випадково: у межах моделі, що реалізується, місця для відповідної власності не передбачено, тому вона може себе стверджувати лише за умови своєї віртуальності, реалізації значної частини доходів лише через неформальні (тіньові) взаємини. Подібне можна сказати і з приводу існуючих бар’єрів захисту інтелектуальної власності, затребуваності знань і кваліфікації, підйому соціальної мобільності, з приводу відповідної перебудови податкової системи, житлової політики та інших атрибутів, що зміцнюють позиції середнього класу. Визначальне слово в цьому мав би сказати парламент, але представлені в ньому політичні сили, уособлюючи полярні інтереси суспільства — бідних або дуже багатих, змінити сформовану систему взаємин не можуть.

В аналогічному ключі фактично працює і виконавча влада, особливо на місцях. І це зрозуміло: із першого дня реформ у нас не було і фактично не існує сьогодні політичних сил, котрі обстоюють позиції та інтереси середніх прошарків суспільства. У такому середовищі навіть уже частина середнього класу, що сформувалася, залишається неідентифікованою; вона не може виконувати відповідних соціально-політичних функцій, бути реальним носієм моральних стандартів, гарантом політичних свобод і демократії.

Переконаний, що позначений комплекс проблем, як і питання, що стосуються утвердження постіндустріального вектора розвитку, ми по праву повинні поставити в розряд першочергових, визначальних завдань нового десятиліття. Йдеться по суті про формування принципово нової філософії реформ, інструменти та механізми якої поки ще залишаються до кінця не осмисленими.

Про політичну владу та реальну демократію

Глибоко переконаний і в тому, що єдиною основою подолання зазначених суперечностей може й повинна стати глибока демократизація суспільства. Тож ніколи не погоджуся з відомою позицією «відкладеної до кінця перехідного періоду демократії». Водночас я проти того, щоб обмежити проблему демократії лише удосконаленням її представницької складової. Політики мають зрозуміти, що це тупиковий шлях. На попередньому етапі ми практично створили інституціональну систему представницької демократії. У нас є демократична Конституція, парламент, багатопартійна система, існує поділ влади, місцеве самоврядування, вільна преса й інше. Все це — атрибути представницької демократії, і було б глибокою помилкою стверджувати, що вони не спрацьовують. Однак отриманий ефект від цього дуже скромний.

Проблема демократії в Україні залишається досить гострою. Скажу більше, уважний аналітик не може не звернути увагу на прогресуючу девальвацію ідей представницької демократії, падіння довіри громадян до її цінностей. Переконаний, що йдеться про проблему, яку не можна ігнорувати. Тим більше що вона має досить глибокі корені.

Світовий досвід доводить: представницька демократія може ефективно функціонувати лише за умови глибокої структуризації суспільства. Йдеться про наявність не лише представницьких інституцій, а й, як писав відомий французький соціолог А.Турен, «представницьких соціальних рухів, що посідають центральне місце і є базовою умовою демократизації політичного життя». «Сила демократії, — наголошував він, — базується на здатності суспільства сформувати і трансформувати соціальні рухи в політичну силу». Саме такої базової умови представницької демократії — достатньою мірою сформованих соціальних рухів — у нас поки немає, що істотно ускладнює процес формування класичних партій. Принцип відмінності партій за ідейною та соціальною ознакою не спрацьовує. Практично всі партійні програми копіюють одна одну. Все це дуже добре відомо. Виняток становлять комуністи, і й це, швидше за все, рецидив минулого. У більшості випадків партії функціонують як виборчі машини для лідерів, машини політичних маніпуляцій і торгів.

У всьому цьому гостро позначається прогресуюча деформація соціальної структури суспільства, неприпустима диференціація доходів, а відтак — поглиблювана економічна, соціальна й особливо інформаційна нерівність населення. Йдеться про глибокий розрив між суто політичними аспектами демократії та її економічним змістом. Це, у свою чергу, призводить до затвердження особливого різновиду — представницької демократії елітарного типу. Її ознаки: з одного боку — нерівномірний розподіл політичного ресурсу і небезпечна політична нерівність, з іншого — фактична приватизація окремими групами політиків інституцій політичної влади, у тому числі інституцій парламентаризму та місцевого самоврядування.

Політична еліта отримує надто велику можливість діяти на власний розсуд й у власних інтересах. Певне, цим визначається ставлення значної частини політиків до представницької демократії: вони прагнуть розвитку її інструментів не з принципових міркувань, не в ім’я справжньої демократії, що забезпечує свободу і рівність для всіх, а радше через можливість використовувати відповідні процедури для зміцнення своєї влади та впливу, своїх економічних позицій. Переконаний, що саме цим пояснюються спроби окремих політиків скасувати інститут президентства і на цій основі встановити безперешкодний контроль над виконавчою владою і відповідно — над розподілом національного багатства. Нинішня ситуація багаторазово посилюється фактично повною відсутністю необхідної системи обмежень і противаг, елементарних механізмів, які визначають відповідальність еліти перед населенням, а також явним дефіцитом її політичної культури.

Легко зрозуміти, що така ситуація розхитує підвалини парламентаризму. Звичайно, в оцінках цієї проблеми неприпустима категоричність. Та все ж гадаю, що ми повинні погодитися з висновком про те, що протягом попереднього періоду в нас ще не сформувалася хоча б почасти ефективна функціональна система представництва інтересів громадян. Нас має непокоїти, що наш парламент належним чином не забезпечує реалізацію цієї функції, що він фактично являє собою інституцію не соціально-класового чи ідеологічного представництва, а політичну арену зіткнення інтересів конкуруючих між собою окремих частин політичної еліти.

Скажу більше, суперечності, про які йдеться, за моїми спостереженнями, не лише не згладжуються, а й поглиблюються. Ось лише один із численних прикладів. Протягом десяти років Верховна Рада виявилася нездатною прийняти закон про прибутковий податок з громадян (функцію відповідного закону виконує декрет Кабінету міністрів від 30 квітня 1993 року). Навіть не віриться, що таке взагалі можливо: адже йдеться про питання, що зачіпає інтереси кожного без винятку виборця. Чому народні обранці демонстративно нехтують цими інтересами? Чому таке взагалі можливо? Якщо не віддалятися від суті даної проблеми і називати речі своїми іменами, то в усіх цих явищах, на мій погляд, виявляється криза парламентаризму. Нам ніяк не можна допустити, щоб хвороба перейшла в хронічну.

Десять років ми жили в умовах глибокої політичної конфронтації. Десять років (за винятком нетривалого періоду) Кабінет міністрів був урядом меншості, який не мав реальної парламентської підтримки, і відповідно — десять років нестабільної і неефективної влади. Не думаю, що хтось із серйозних політиків щиро вірить у те, що майбутні парламентські вибори здатні хоч трохи змінити цю ситуацію. Швидше за все, всі події розгортатимуться в протилежному напрямі — нинішня парадигма політичних взаємин почне поглиблюватися. Парламент дедалі більше перетворюватиметься на інститут зміцнення олігархічного режиму, на інструмент реалізації насамперед його інтересів. Переконаний, що переважна більшість громадян країни це розуміє. Багато хто розуміє і те, що єдиною силою, котра може змінити існуючу ситуацію, є сильна й ефективна (наділена відповідними повноваженнями) президентська влада.

Природно, йдеться про президентську владу, котра може забезпечити передусім політичне й економічне ослаблення сформованих елітних (олігархічних) угруповань (незалежно від їхньої партійної приналежності), що зацікавлені у збереженні існуючих порядків і мають для цього достатні владні та фінансові ресурси. Головною опорою президентської влади можуть і повинні стати середні прошарки суспільства, більше від інших зацікавлені в сильній владі, котра могла б захищати їхні інтереси. Йдеться про середніх і малих підприємців, про людей інтелектуальної праці, про кваліфікованих робітників і спеціалістів, про фермерів, про всіх тих, хто володіє власністю, у тому числі й інтелектуальною, хто пристосувався до життя в умовах ринку, хто об’єктивно зацікавлений у вільній ринковій економіці та демократії. До них фактично приєднується і великий бізнес, який не має привілеїв від держави. Немає необхідності доводити, що інтереси олігархічного капіталу, котрий прагне й далі за будь-яку ціну посилювати свої конкурентні позиції за рахунок держави, її фінансових ресурсів, завжди були й залишатимуться протилежними. Тож потрібно розуміти й те, що на новому етапі розвитку основний конфлікт суспільства змістився в площину суперечностей між олігархами та новою номенклатурою — з одного боку, і середніми прошарками суспільства — з іншого, що капіталізм «для своїх» надзвичайно небезпечний для країни, що він не містить потенціалу розвитку, несе в собі загрозу деградації та спаду, відкочування назад і втрати досягнутого. Політичне керівництво країни, як і суспільство в цілому, повинно мати достатнє уявлення про те, наскільки реальна така перспектива.

Україна переживає момент, близький за своєю суттю до подій у повоєнній Франції, коли реальною силою, яка зробила можливим подолання політичного хаосу і на цій основі забезпечила справжній економічний прогрес країни, її демократичний розвиток, стала президентська влада. Але для цього потрібні були принципові зміни, що відбулися у французькій конституції 1958 року. Наші парламентарії все зробили для того, щоб заблокувати результати всеукраїнського референдуму (1999 року), спрямовані на створення таких необхідних для утвердження стабільності політичних противаг (по своїй суті аналогічних із сформованими в той період у Франції). Мова в жодному випадку не йшла про ослаблення українського парламенту, а навпаки — про створення передумов для подолання його кризи, про реальну збалансованість існуючих інституцій влади і про повноваження в цьому процесі глави держави.

Те, що народні обранці не виконали волю народу, лише підтверджує всю складність нинішньої ситуації. Суспільство має знайти в собі ресурси для її подолання. Переконаний, що перспективи істотного прогресу в цьому десятилітті визначальним чином залежатимуть від нашої здатності розрубати цей гордіїв вузол, вирішити насамперед комплекс проблем, пов’язаний із перетвореннями політичної системи суспільства. Основний «виклик» прогресивному розвитку на новому етапі лежить у цій площині.