Чим загрожує Україні деіндустріалізація?

З деякого часу термін "індустріалізація" набув в Україні негативного відтінку. З ним пов'язують стару і зношену радянську інфраструктуру, яка фактично тримала всю українську економіку з 1991 р. Однак і вона майже вичерпала запас міцності. Тому постає просте запитання: що буде після того, як рівень зношеності транспорту, споруд та обладнання сягне 100%?

Термін "індустріалізація" не сприймається ні серед креативних людей, які є прихильниками модної (тут без сарказму) дискусії про четверту промислову революцію, світ розумних речей, ІТ, сільський туризм чи альтернативну енергетику, ні серед людей з непоганою західною освітою, які зазвичай перебувають на позиціях лібертаріанства. Вони чомусь вважають, що в контексті індустріалізації йдеться про відновлення старої інфраструктури з містоутворюючими фабриками і заводами, які забруднюють атмосферу і виснажують ресурси.

Однак насправді мова про зовсім інше. Нова індустріалізація - це процес, який має забезпечити структурні зміни в економіці. Під структурними змінами розуміють перехід від трудомістких галузей до науково- та технологічномістких, в основі яких лежить розвиток людського капіталу. Також у контексті України нову індустріалізацію ми повинні пов'язувати передусім із розвитком переробної чи обробної (що є те саме) промисловості.

Так от, без індустріалізації здійснити цей перехід неможливо, тому що лише вона здатна забезпечити масові робочі місця, зарплати, кваліфікацію працівників і, що найважливіше, адаптаційну здатність економіки та суспільства загалом до технологічних впроваджень. Зрештою, лише вона в змозі розвинути внутрішню купівельну спроможність громадян, необхідну для наступного переходу до постіндустріальної фази розвитку, де значно вищу роль відіграє індустрія послуг.

В Україні, однак, відбувається зворотний процес. Наведемо деякі показники, що характеризують деіндустріалізацію нашого суспільства. Так, з 2006-го по 2014 р. частка промисловості у ВВП скоротилася з 28 до 20%. Це відбулося за рахунок переробної промисловості (з 20 до 12% ВВП). У 2014 р. рівень зношеності виробничих фондів сягнув 83,5%. Станом на 2014 р. з 556 млн т металу в об'єктах основного капіталу країни близько 390 млн т досягли рівня зносу 100%.

Деградація енергетичної та комунально-житлової інфраструктури призводить до колосальних втрат енергії. Так, споживання енергії в Україні в 2012 р становило 323 кг у нафтовому еквіваленті (н.е.) на
1 тис. дол. ВВП (за паритетом купівельної спроможності в постійних цінах 2011 р.),тоді як в ЄС - 27–95 кг н.е., Німеччині - 91, Польщі - 113, Білорусі - 191, Казахстані - 207 кг н.е. Унікальність України полягає в можливості подвоєння ВВП без додаткового споживання енергоносіїв за умови виконання відповідної програми енергоефективності.

У структурі експорту зростають обсяги і питома вага товарів, які є джерелом природної ренти, - залізної руди, сталевих напівфабрикатів і зерна. Часто ми імпортуємо готову продукцію, вироблену з цієї сировини. Тобто ми забезпечуємо створення доданої вартості в інших країнах як сировиною, так і фінансами, що є найбільш програшною економічною позицією.

Заради об'єктивності зазначимо, що тенденція зменшення частки промисловості у ВВП характерна і для розвинених країн світу. Однак це зовсім інше. Досягнувши зрілої індустріалізації, ці країни органічно перейшли у фазу постіндустріального розвитку з розвиненими секторами послуг, зокрема логістики, дизайну, туризму, ІТ або індустрії піклування про літніх людей. Але саме зріла індустріалізація зробила можливим такий перехід, тому що забезпечила незліченну кількість продукції та матеріалів для цих сервісів, купівельну спроможність громадян, щоб вони могли скористатися цими послугами, високу адаптаційну здатність суспільства до навчання та впровадження передових розробок.

Розвиток людського капіталу взагалі слід виокремити. Індустріалізація без нього неможлива, зрештою, як і він без неї. Наявність передової обробної промисловості та пов'язаної з нею інфраструктури дає можливість розкритися науковому та виробничому потенціалу громадян і, що важливо, всередині країни.

Якщо ж деіндустріалізація (читай - згортання переробної промисловості) відбувається у суспільстві з невисоким рівнем доходів, яким є наше суспільство, то це означає небезпечну стагнацію, якщо не глухий кут історії. По-перше, важкий удар завдається по людському капіталу. Люди масово втрачають роботу через скорочення робочих місць. Вони або емігрують за кордон, або переходять до інших видів діяльності, як правило, нижчої кваліфікації. Вони поповнюють сектори тіньової економіки, такі, як приватна торгівля, підпільні виробництва тютюну чи горілки, вирубка лісу, збір металобрухту, тіньовий пошив одягу, видобуток бурштину, приватні перевезення, казино чи нелегальна охорона та ін. Настає загальна соціальна деградація. Здобуття знань і набуття професії втрачають свою цінність, відповідно, знижується адаптивність суспільства до продукування чи запозичення технологій. В Україні, за даними офіційної статистики, кількість "вимитих" з переробної промисловості робочих місць з 2010 р. становить близько 250 тис. чол.

По-друге, падає виробництво та зменшується експорт. Недиверсифікована економіка втрачає стійкість до зовнішніх кон'юнктурних коливань. Вона прив'язується до глобальних сировинних циклів, що в принципі перекреслює саму можливість сталого (тривалого) зростання.

Також "свого" недоодержує державний бюджет. Політики, що змушені маскувати економічні невдачі популізмом, збільшують соціальні видатки, не маючи в активі відповідних доходів. Про цінність професії, знань і чесної праці не згадують, оскільки жанр популізму змушує до іншого. Видатків бюджету недостатньо для вирішення питань освіти, медицини чи оборони. Держава звертається до запозичень, нарощує борги і потрапляє під зовнішнє управління. Так, у 2014 р. видатки зведеного бюджету в розрахунку на одного жителя в Україні становили лише 1 тис. дол., тоді як, наприклад, у сусідній Польщі - 6 тис. дол., Туреччині - 2,7 тис. дол.

У сумі деіндустріалізація блокує потенціал суспільства і країни - людський, ресурсний, технологічний. Вона заважає вийти на траєкторію стабільного і тривалого зростання, точніше, наздоганяльного зростання, яке необхідне Україні, щоб скоротити відрив від сусідів і розвинених країн.

Отже, у бідних народів постіндустріального суспільства не буде, а народи, особливо коли йдеться про Україну, не стануть багатими, якщо не пройдуть шлях індустріалізації. Тобто ми не здійснимо четвертої промислової революції, не встрибнемо раптово в тренд сталого розвитку і не збудуємо економіки знань, якщо заново не здобудемо всіх тих психологічних і адаптаційних навиків, які виховуються індустріалізацією. Все це означає, що Україна повинна втілити стратегію Нової Індустріалізації, спираючись на економічні свободи, звільнену енергію громадян і власні унікальні можливості.