Банки України: як вибратися з петлі недовіри

Вихід із банківської кризи: як розірвати коло недовіри

У 2014–2015 рр. Україна зіштовхнулася з найтяжчою банківською кризою, яка завдала нищівного удару по довірі до банківської системи та її регулятору. За даними дослідження фонду Демініціатив ім. Кучеріва та Центру ім. Разумкова, на кінець липня 2015-го 76,5% українців зовсім або переважно не довіряли банкам. Відтоді ситуація принципово не змінилася: попри боязкі паростки депозитів населення в гривні в останні місяці, загальна ситуація продовжує виглядати похмуро.

Втрати гривневих депозитів за десять місяців від початку нинішнього року становили 10,9% (або понад 21,4 млрд грн), а відплив валютних вкладів триває, досягнувши 31,6% при підрахунках у доларовому еквіваленті. Недовіра трансформується в закриття лімітів із міжбанківського кредитування, згортання кредитування реального сектора, в продовження набігів на банки, для чергової активізації яких досить найменшого негативного сигналу. Сподівання на те, що ситуація розсмокчеться сама по собі, марні, а вжитих заходів явно недостатньо.

За класифікацією МВФ, поточна банківська криза в Україні є системною та має ознаки потрійної фінансової кризи - одночасно банківської, валютної та боргової. У світовій фінансовій історії триплет-кризи - явище досить рідкісне (за період 1970–2012 рр. із 147 системних банківських криз, зареєстрованих МВФ, триплет-криз було лише вісім). У 1998 р. Україна вже переживала триплет-кризу, яка стала відгомоном подій на азіатських фінансових ринках роком раніше. 2015-го наша країна зіштовхнулася з нею знову. Її масштаби нині набагато більші (адже кредити в економіку в 1998 р. становили лише 8,6% ВВП, у 2014 р. - 51,2% ВВП), а координація в здійсненні антикризової політики після всіх внутрішніх потрясінь - набагато менша. Розуміння величини стресу, з яким зіштовхнулася банківська система, і взаємозв'язку фінансових ризиків, що продовжують на неї тиснути, - відправна точка під час пошуку та реалізації конкретних антикризових інструментів. Поки що таке розуміння є не в усіх. Останні півтора року замість скоординованої роботи Нацбанку з урядом ми бачимо спроби "вирішити кризу" одним махом, просто замінивши правління та/або раду Нацбанку, чи призначити винного в дестабілізації фінансової системи.

Банківська криза стала результатом накопичених макроекономічних дисбалансів у минулому та прорахунків у проведенні антикризової політики сьогодні. Нині в публічних дискусіях часто видно крайнощі в оцінках: обвинувачують або Національний банк, або недолугих власників і менеджмент банків, або всіх разом.

Безумовно, факти корупції, які спливли під час банківського регулювання та нагляду за останні півтора року, мають бути розслідувані. Однак пошук персоніфікованого цапа відбувайла не допоможе розв'язати проблеми банківського сектора.

Немає сенсу формувати образ колективного ворога з представників банківського ринку. Якби всі шість десятків банків, що лопнули, були "дутими", то це розкрилося б набагато раніше. Адже після кризи 2008–2009 рр. банківська система країни кілька разів перебувала під прицільним об'єктивом МВФ і Світового банку, які навряд чи закрили б очі на віртуальну частину банківського ринку, якби вона була настільки значною.

Серед банків, які луснули, були, безумовно, такі, що займалися відвертим криміналом, були кептивні, були й просто банки з поганим корпоративним управлінням. Але класифікувати всі неплатоспроможні установи виключно за категоріями "зомбі", "мийки" та "пилососи" неправильно. Так довіри до банківського сегмента не повернути. Та й факт наявності великої кількості дрібних і середніх банків не означає, що всі вони займалися відмиванням грошей.

Більша частина з цих банків справді не впоралася із системним ризиком. Насамперед з валютним ризиком, який матеріалізувався в стрімке зростання відкритої короткої валютної позиції банків із 18,3% регулятивного капіталу в березні 2014 р. до 97,2% (!) у березні 2015-го, і форс-мажорними обставинами, які всі разом трансформувалися в кредитний ризик, погіршення якості активів і вимивання капіталу.

Перше розуміння небезпеки стриження всіх банкірів під одну гребінку вже минає. Поки що цей сигнал виходить від самого банківського середовища у вигляді спроби запустити апеляційну комісію з відбілювання репутації менеджменту збанкрутілих банків, у діях яких не було злого наміру, але які потрапили під "люстрацію" у вигляді заборони на різні терміни займатися своєю професією.

Так само контрпродуктивно робити ворога з Національного банку, девальвуючи його статус як банківського регулятора. За останні півтора року він приймав як правильні, так і сумнівні рішення, а частини необхідних кроків поки що так і не зробив. І тому заслуговує на об'єктивну критику. Але вихід із системної фінансової кризи потребує низки взаємопов'язаних кроків - від забезпечення довгострокового миру й макроекономічної стабільності до підвищення якості державних інститутів та інвестиційного клімату, які лежать за межами компетенції НБУ. Критичного значення набуває координація дій між гілками влади, що, як показує історія з ухваленням закону про реструктуризацію валютних кредитів, часто відсутня. Тому відповідальність за відновлення стійкої роботи банківського сектора НБУ має поділяти з коаліцією, урядом і президентом.

Ядром політики з перезапуску роботи банківського сектора є підвищення ефективності системи банківського регулювання та нагляду (БРН). Здійснення БРН за умов кризи можна умовно розбити на чотири компоненти: стримування кризи на ранніх етапах її прояву; реструктуризація проблемних банків; розчищення токсичних активів; посилення функцій банківського нагляду за банками, що залишилися. При цьому реалізація всіх чотирьох компонентів антикризової стратегії невіддільна від підвищення незалежності та прозорості дій банківського регулятора й регулятора системи страхування вкладів.

Стримування кризи на ранніх етапах можливе, в основному, шляхом застосування адміністративних заходів і надання екстреного рефінансування. Адміністративні заходи запроваджуються на короткий час (максимум кілька місяців) і передбачають заморозку видачі банківських депозитів або їхнє примусове подовження, у рідкісних випадках - банківські канікули. Час, що з'явився, використовується на експрес-діагностику банківського сектора, щоб мінімізувати ризики виділення антикризового рефінансування нежиттєспроможним банкам.

Залишається тільки здогадуватися, чому заморозку видачі депозитів - інструмент, який раніше ефективно застосовувався НБУ наприкінці 2004-го та в 2008 р., - не було задіяно з появою ознак паніки в перші місяці кризи 2014 р. Натомість НБУ в буквальному сенсі почав заливати "банківську пожежу" (дефіцит ліквідності) стабілізаційним рефінансуванням за глибоко від'ємними відсотковими ставками, частина якого без належного контролю та проведеної діагностики була виведена або застрягла в неплатоспроможних банках, а частина перетекла на валютний ринок, розхитуючи й без того високі девальваційні очікування.

Нині Україна перебуває в епіцентрі банківської кризи, тому про жодне її стримування адміністративними заходами на даному етапі йтися не може. Однак на майбутнє Національний банк повинен мати чіткий план дій із застосування адміністративних заходів для стримування кризи, тим паче можливість запровадження мораторію на зняття депозитів нині передбачено законодавчо.

Реструктуризація проблемних банків передбачає проведення стрес-тестів і розподіл банків на три категорії: платоспроможні; неплатоспроможні; платоспроможні, але недокапіталізовані. Неплатоспроможні банки виводяться з ринку через їхню ліквідацію, продаж цілком або частинами новим інвесторам, недокапіталізовані банки зобов'язують довнести капітал або виводять із ринку.

Українська банківська система останнім часом потерпає від хронічної недокапіталізації. Норматив адекватності регулятивного капіталу (НАРК), який розраховується НБУ, на початок жовтня становив 7,1%, поліпшившись до 9,9 на листопада 2015 р. (при мінімально допустимому порозі - 10%). За десять місяців цього року - з урахуванням збанкрутілих банків - регулятивний капітал стиснувся у 1,7 разу (до 110,3 млрд грн). Реально ситуація з капіталізацією ще складніша, що напевно покажуть другі стрес-тести для 20 найбільших банків. Міжнародні рейтингові агентства оцінюють необхідну докапіталізацію в межах від
120 до 150 млрд грн.

Це означає, що система функціонує з від'ємним капіталом. Її втримує та буде ще кілька років (до кінця
2018 р.) утримувати на плаву те, що в рамках програми EFF із МВФ до двадцятки найбільших банків будуть застосовуватися індивідуальні нормативи резервування та адекватності капіталу. Однак навіть такі послаблення не гарантують, що всінайбільші банки буде докапіталізовано відповідно до поданих планів.

Як показали стрес-тести 2014 р. по групі з 37 найбільших установ, банки було докапіталізовано на 45,6 млрд грн при потребі в 66 млрд. Ціла низка банків із цих 37, включаючи три банки з першої групи, не змогли вчасно виконати плани капіталізації й були змушені залишити ринок. Закономірно, що найбільшого стресу зазнали банки з приватним українським капіталом, за якими не було підтримки держави або великих західних материнських структур. На сьогодні таких банків із першої двадцятки залишається п'ять. Яка доля чекає на ці установи з урахуванням об'єктивно обмежених ринкових можливостей залучати капітал - питання далеко не просте.

Під час поточної кризи держава прийняла рішення поки що не брати участі у капіталі проблемних недержавних системних банків, хоча таку можливість законодавчо передбачено. Правильність такого рішення покаже майбутнє.

Практична реалізація "спеціального" підходу до системних банків, що його Україні радить МВФ, потребує вищої якості нагляду, наявності додаткових буферів капіталу та спеціальних антикризових планів. Усе це стосується майбутнього. Поки що клієнти таких системних банків мають бути переконані, що під час кризи при дотриманні жорстких умов (розмиванні частки колишніх акціонерів до 0–25%, конвертації вкладів акціонерів у субборг, конвертації великих вкладів інших кредиторів банку в акціонерний капітал і т.ін.) такі установи зможуть претендувати на рекапіталізацію з боку держави. Це важливий момент у зміцненні довіри до системних банків, що залишилися. Кейс "Дельта банку" (системного роздрібного банку), пущеного в ліквідаційні жорна Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) через розбіжності в підходах до його реструктуризації між НБУ та урядом, не повинен повторитися. Це не додає довіри ні до банківської системи, ні до дій влади. Приймаючи рішення щодо формату участі держави в реструктуризації проблемних установ, необхідно дивитися на загальну ціну, яку заплатить український платник податків за вихід із кризи не лише сьогодні, а й у довгостроковій перспективі.

Крім 20 найбільших, існує майже сотня дрібних і середніх банків, більша частина яких зазнає великих труднощів у довнесенні капіталу. За логікою регулятора, через дефіцит капіталу такі банки або будуть змушені об'єднатися, або будуть виведені з ринку. Концентрація банківського капіталу та банківські злиття - це єдиний правильний шлях у нинішній ситуації. Однак механізм банківських злиттів залишається дуже складним через бюрократичні процедури, які затягуються на один-два роки. Тому операції M&A у банківському секторі, якщо не рахувати кількох внутрішньобанківських злиттів, не одержали розвитку в Україні ні після кризи
2008 р., ні сьогодні. На жаль, за останні півтора року НБУ практично нічого не зробив у цьому напрямі, лише нещодавно анонсувавши опрацювання відповідного законопроекту. Чи не вийде так, що коли з'явиться закон, об'єднувати вже буде нічого? Регулятор за підтримки коаліції має швидко дати адекватний інструмент для стимулювання злиттів, а не чекати закриттів і проблем для вкладників.

В Україні, за інформацією Фонду гарантуванні вкладів, з кінця лютого та до початку грудня 2014 р. неплатоспроможними визнано 63 банки, тобто понад третину від їхньої кількості на початок минулого року, із сумарними активами близько 30% від показника всієї системи.

Роботу тандема НБУ-ФГВФО з виведення проблемних банків із ринку навряд чи можна назвати успішною. Банки доходять у фонд із "вичищеними" активами, не цікавими для інвесторів, що в 90–95% випадків закінчується їхньою ліквідацією та втратами для держави й клієнтів банків. За інформацією фонду, оціночна вартість активів 25 ліквідованих на кінець серпня 2015 р. банків становила лише близько 17% їхньої балансової вартості (по окремих банках - 1–2%).

При цьому Фонд гарантування вкладів планував їх продати за 10–12% балансової вартості. Виходить цікава арифметика, яку в інтерв'ю DT.UA навів директор-розпорядник ФГВФО К.Ворушилін. За перші вісім місяців 2015 р. надходження від продажу активів ліквідованих банків становили лише 600 млн грн (з початку кризи - 955 млн), причому приріст цього показника до 1,5–2 млрд до кінця нинішнього року у фонді "вважатимуть удачею". При цьому у 2014–2015 рр. Фонд гарантування мав виплатити вкладникам ліквідованих банків гарантовані суми на 61,8 млрд грн. Ще 46 млрд грн становить борг ліквідованих банків перед НБУ за виданим рефінансуванням. З такими темпами погашення даних зобов'язань розтягнеться на десятки років! Про клієнтів і вкладників банків з 4–10-ї черги (фізосіб із вкладами "200 тис. грн+", юросіб, а також держустанови, в яких у ліквідованих банках "застрягло" 15 млрд грн) говорити взагалі не доводиться: найшвидше, вони не одержать нічого.

Діяльність самого ФГВФО дедалі більше нагадує фінансову піраміду. Для виплат гарантованих сум залучаються кредити НБУ та Мінфіну, заборгованість за якими може перевищити 60 млрд грн на кінець року. Виплати з обслуговування кредитів у 2015 р. становитимуть 1,3 млрд грн, що порівнянно з обсягами продажів активів ліквідованих банків. Замкнуте коло, вихід з якого - списання боргу Фонду гарантування перед бюджетом, що рано чи пізно обов'язково відбудеться, зафіксувавши прямі збитки держави.

Низький показник відновлення активів ліквідованих банків свідчить про те, що розпочата у 2012 р. реформа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, попри два раунди серйозних законодавчих змін минулого та нинішнього років, поки що не досягла запланованих результатів. Чому так сталося? По-перше, це результат слабкого нагляду кураторів НБУ на етапі визнання банку проблемним, а найчастіше, можливо, злочинної змови куратора з власниками або кредиторами проблемного банку. По-друге, це проблема недостатньої координації дій між НБУ та ФГВФО на різних етапах роботи з проблемним банком і виведення неплатоспроможного банку з ринку.

По-третє, це провал у запуску механізму спрощеної реорганізації неплатоспроможного банку до його потрапляння у ФГВФО, передбаченого Законом від 28 грудня 2014 р. "Про заходи щодо сприяння капіталізації та реструктуризації проблемних банків". Закон дозволяє за два дні прийняти та затвердити план реструктуризації, а за два місяці - повністю завершити таку операцію. Поки що за такою схемою не реструктуризовано жоден неплатоспроможний банк, що підсилює навантаження на Фонд гарантування вкладів. Причин, чому не працює механізм, може бути кілька: від проблем у координації між НБУ та ФГВФО до негнучкості самих підходів продажу банку по частинах, у рамках яких інвестору передається тільки частина активів і всі зобов'язання, що при недостатності активів робить угоду нецікавою для приймаючого банку.

По-четверте, основним способом виведення установи з ринку, як і раніше, залишається його ліквідація. У рекомендаціях МФО щодо виходу з банківської кризи такий спосіб вважається швидким, але, як правило, найбільш витратним. За статистикою ФГВФО, із шести десятків банків, що луснули, на початок жовтня тільки три були успішно реструктуризовані через передачу частини їхніх активів і пасивів приймаючому банку прямо або через створення перехідного банку та один - проданий інвестору повністю. При цьому, виходячи з інформації в ЗМІ, дві з чотирьох угод, по суті, заблоковано в судах.

Безумовно, слабкому застосуванню відмінних від ліквідації інструментів реструктуризації є часткове пояснення: погана якість активів "пацієнтів" ФГВФО. Але це правило поширюється далеко не на всі установи, які потрапили під ліквідацію (наприклад, у банку "Форум" співвідношення між балансовою та оціночною вартістю активів становило 41,1%). Тому застосування операцій, які передбачають продаж реструктуризованих банків частинами або повністю інвестору, мають бути більш поширеними та стати штатними в практиці роботи Фонду гарантування вкладів. Для цього знадобиться підвищення інституціональної спроможності та професійного рівня самого фонду. За оцінками НБУ, частка непрацюючих активів (NPL) по банківській системі зросла з 7,7% на початок 2014 р. до 20,4% на 1 листопада
2015-го (без урахування неплатоспроможних банків). Однак реально частка проблемних кредитів набагато вища. За оцінками МВФ і міжнародних рейтингових агентств, на кінець першого півріччя частка NPL у широкому визначенні становила близько 45% із прогнозом зростання до 60% на кінець року (Moody's).

Однак навіть 40% NPL - це дуже високий рівень, який сигналізує про вірус хронічної інфекції в банківському організмі, до лікування якого, якщо не рахувати виведених з ринку установ, по суті, ми ще навіть не приступали. Якість активів продовжує погіршуватися, а системного вирішення проблеми поки що немає. Зволікання в розчищенні банківської системи від непрацюючих активів, як показує світовий досвід, може загнати її в тривалу стагнацію, пригнічуючи кредитування. Досягти навіть скромних 3–4% зростання економіки в середньостроковому періоді за такого сценарію буде неможливо.

Спроби приступити до вирішення завдання почалися з коаліційного популізму та могли погіршити ситуацію. Як хрестоматійний приклад можна навести ухвалення парламентом закону про реструктуризацію валютних кредитів населення, який перекладає всі збитки реструктуризації валютної іпотеки та валютних споживкредитів у сумі 95–100 млрд грн на банківську систему. На щастя, прийнятий закон "застрягнув" на підпису у спікера Верховної Ради, і можна очікувати, що президент його заветує.

До останнього часу системного підходу до вирішення проблеми NPL не було. Пропозиції з розчищення банківських балансів зводилися до двох інструментів: у короткостроковій перспективі - вирішити всі проблемні питання з податковими бар'єрами в списанні безнадійної заборгованості, у довгостроковій - підсилити захист прав кредиторів. Хоча обидві пропозиції не нові, прогресу по них не спостерігалося. Крім того, це важливі, але недостатні заходи, щоб підштовхнути масоване розчищення та реструктуризацію NPL. Це розуміють і в НБУ, в якому разом з НАБУ та Мінфіном розробили законопроект про добровільну реструктуризацію проблемних кредитів юросіб. Безумовно, потенціал у добровільній реструктуризації NPL є, і його треба використати, однак очікування реструктуризувати з його допомогою 200 млрд грн (чверть кредитного портфеля юросіб) є надто оптимістичними. Можливості для її проведення є й нині, і навряд чи рамковий закон у цьому напрямі кардинально змінить ситуацію.

НБУ та фінансова влада повинні мати варіант "Б" вирішення проблеми NPL на випадок, якщо вжиті заходи не дадуть належного ефекту. Такий підхід передбачає активнішу участь держави з використанням механізму держкомпанії з управління (поганими) активами або "поганого банку", які займалися б викупом або прийняттям на свій баланс NPL банку з наступним відновленням їх вартості, продажу або повернення їх назад на баланс банку. У світі (Корея, Скандинавські країни, Велика Британія) накопичено досить великий позитивний досвід використання таких інститутів із різними схемами фінансування (з використанням ресурсів центробанку, бюджету, самих банків), які дають змогу мінімізувати витрати для держави.

Така спеціалізована держустанова ("санаційний банк"), яка займалася б, як мінімум, реструктуризацією проблемних активів, що залишилися в АРК і зоні АТО (їхнім викупом або прийняттям на баланс, обслуговуванням і поверненням, у т.ч. через міжнародні суди), мала з'явитися "ще вчора". Втрата цих активів через анексію та війну - це державний масштаб проблеми, непорівнянний з можливостями окремо взятого комерційного банку.

Сучасна система нагляду має базуватися більшою мірою на оцінці та попередженні ризиків, ніж на банківських перевірках постфактум. Україна вже сім років рухається в цьому напрямі, однак до повного переходу до ризик-орієнтованого нагляду нам ще далеко. У ряді країн (наприклад у Великій Британії та Туреччині) функцію здійснення монетарної політики відділено від функції банківського нагляду. Банківський нагляд перебуває в управлінні окремого регулятора, незалежного як від центробанку, так і від уряду. У цьому є логіка, оскільки обидві функції можуть конфліктувати між собою, особливо якщо головною метою центробанку є контроль за інфляцією. Водночас розподіл функцій може ускладнити нагляд у разі слабкої координації та поганого обміну інформацією між регуляторами. З урахуванням уже накопиченого неоднозначного українського досвіду розподілу функції банківського нагляду (в 2012 р. функції з виведення проблемних банків із ринку було передано ФГВФО), планованої передачі НБУ частини наглядових функцій НКРРФП, дискусія про вибір інституціональної рамки банківського нагляду має тривати. Але тільки після завершення гострої фази банківської кризи.

Сьогодні ж украй важливо забезпечити прозорість банківського нагляду. У 2014–2015 рр. у рамках програми МВФ було зроблено ряд важливих кроків для підвищення його ефективності, у тому числі збільшено вимоги до розкриття структури власності та прийнято закон про посилення відповідальності пов'язаних із банком осіб. Це правильні заходи, але їхня реалізація потребує часу та усталеної практики застосування. У перехідний період надто важливо забезпечити прозорий і деполітизований нагляд за банками, що зміцнить довіру до НБУ як до регулятора. На жаль, поки що є непоодинокі ознаки того, що банківський нагляд залишається вибірковим. Не вдалося повністю виключити політичні мотиви при визнанні банків банкрутами та виведенні їх із ринку. А в системі продовжують працювати ряд "особливих" банків, які тривалий час без наслідків порушували банківське законодавство, у тому числі затримуючи платежі та повернення депозитів, виводячи активи тощо. Щоб про це довідатися, не треба далеко ходити - досить почитати відгуки про банки на спеціалізованих інтернет-ресурсах.

Шляхи вирішення проблеми вибіркового нагляду полягають у необхідності підвищити незалежність і прозорість діяльності Національного банку. Попри те, що і 2010-го, і 2015 р. до закону про НБУ вносилися відповідні зміни, реальний рівень політичної незалежності регулятора залишався низьким. Він зазнає впливу політичних циклів і зміни влади, домінуванню фіскальних цілей над монетарними. Залишаються питання до прозорості діяльності НБУ та неефективної системи комунікацій. Не зрозумілі та не озвучуються цілі НБУ з реструктуризації банківської системи. З десяти інтегральних показників ефективності в "Комплексній програмі розвитку фінансового ринку" тільки два (рівні доларизації та середня ставка за кредитом) прямо стосуються банківської системи. І на їхній підставі навряд чи можна побачити, яким буде банківський ринок до 2020 р. Хоч би як наївно це звучало, але потреба в щотижневій появі на ТБ голови НБУ з поясненням, яке заслуговує на довіру, ситуації на фінансовому, у т.ч. банківському та валютному ринках, цілей банківської реформи, окремих резонансних кроків та ініціатив щодо проблемних банків сьогодні не менш актуальна, ніж десятихвилинні виступи прем'єр-міністра.

Україна має винести уроки з банківської кризи: перестати ліпити образ колективного ворога з професії банкіра та НБУ; виправити, де ще не пізно, підходи до докапіталізації, виведення проблемних банків із ринку, розчищення непрацюючих активів; підвищити ефективність системи банківського нагляду, забезпечити його неупереджене, прозоре та деполітизоване застосування. Тільки так можна повернути довіру до банківської системи.