Ave, Caesar!

Переглядаючи біржові зведення і новинарні стрічки, я тепер часто згадую віденську осінь 2001 року та свою розмову з Джакомо Панізутті, багаторічним главою департаменту золотовалютних резервів розташованого у швейцарському Базелі Банку міжнародних розрахунків. Через спільний професійний інтерес ми не могли оминути питання про ціну золота. Про це він, звісно, знав незрівнянно більше від мене, але, вочевидь, хотів почути підтвердження своїм надіям. І я його не підвів: «Навряд чи варто очікувати подальшого її падіння, - сказав я. - Враховуючи, що позначка у 250 дол. за унцію є критичною з погляду собівартості багатьох видобувних компаній, вважаю, що ціна згодом навіть підніметься, до… 300 дол.». І пан Панізутті, один із провідних світових експертів (яким і має бути за посадою), з цим радісно погодився. І от тепер я дивлюся на постійно спрямований угору графік ціни жовтого металу за 2002-2011 роки та розумію цілковиту влучність старого жарту: «Щодо біржових цін поради водія таксі так само хороші, як і поради професора економіки».

Ні, і в ті часи можна було знайти людей, які стверджували, що золото зростатиме в ціні завжди. Говорити - говорили, але грошима своїми все ж таки не ризикували. І особливих аргументів на свою користь не наводили, хіба що повторювали мантру про те, що «долар має впасти». Як Карфаген. «А, от воно й сталося!» - може вигукнути уїдливий читач. Ну, таксі не таксі, але автомобілем я все ж таки керую, тож ризикну дати пораду: «Не кажіть гоп, поки не перескочили». Для долара, звичайно, настали скрутні часи, про які серйозні економісти попереджали мало не з часів Бреттон-Вудса. Вже принаймні Р.Триффін на початку шістдесятих прямо вказував на дилему, що виникає в результаті того, що довіра до долара як світової резервної валюти постійно підривається його дедалі зростаючою емісією, яка необхідна саме для того, щоб він виконував функції світової резервної валюти.

Отаке замкнуте коло. Проблему було сформульовано, а її актуальність підтвердилася всього через кілька років крахом «золотого пулу» і скасуванням обміну долара на золото (для центральних банків). А виходу як не було, так і немає. Тому що крах долара загрожує більш серйозними наслідками для власників американської валюти (Китаю, Росії, арабських нафтовидобувних країн тощо), ніж для самих США. Саме тому не було справжньої паніки серед фінансистів, які спостерігали за політичною сутичкою між республіканцями і демократами, на кону якої стояла можливість подальшого життя в кредит. Причому не тільки для Сполучених Штатів.

Дозволю собі нагадати, що на кредиті базується вся сучасна економіка. А долар США є дуже важливим елементом кредитно-грошової системи. Навіть у тих країнах, де він не перебуває в офіційному (як, скажімо, у Панамі) або неофіційному обігу (як, наприклад, в Україні). Тому що одним із механізмів емісії національних кредитних грошей слугує купівля іноземної валюти для резервів центрального банку. А, як широко відомо, саме долар посідає в цих резервах ключову позицію. Тож можливий крах долара - це головний біль не США, а решти світу. От у чому парадокс. Чи означає це, що тепер світ приречений вічно ходити цим зачарованим колом? Гадаю, що ні. Але революційне рішення навряд прийнятне і можливе. У буквальному сенсі (маючи на увазі, що слово «революція» у своєму початковому значенні - це взагалі-то «поворот назад»), тому що повернення до золотого стандарту неможливе навіть технічно. Не кажучи вже про те, що таке стискання грошової маси буде по-справжньому згубним для економіки.

У переносному ж значенні революційні, швидкі та радикальні зміни не знайдуть прибічників серед серйозних політиків і фінансистів. Згадаємо, що проблему міжнародної ліквідності намагалися розв’язати протягом усього періоду після Першої світової війни, але створення МВФ і золотодоларової валютної системи стало можливим тільки в результаті політико-економічної ситуації, яка склалася після Другої світової війни. Для таких змін немає й відповідної альтернативи: ідея SDR реально показала свою неспроможність ще в минулому столітті, євро, схоже, демонструє її в столітті нинішньому. Юань?..

Однак повернімося на нашу грішну землю. Реальною виглядає тільки поступова резервна диверсифікація. ЗА даними МВФ, у першому кварталі цього року частка долара США в офіційних резервах знизилася… з 61,5 до 60,7%. А рік тому вона становила 61,6%. А десять років тому - 72,3%. І не думаю, що нам доведеться чекати ще ціле десятиліття, поки ця частка знизиться до 50%, бо що далі ми відходимо від полюса абсолютної монополії долара, то більше слабшатиме її «тяжіння», і доларова складова у світових резервах «танутиме» дедалі швидше.

Проте головне питання не в тому, коли відійде долар, а в тому, що прийде йому на зміну. Жодна з національних валют не може і в найближчі роки навіть не буде претендувати на те, щоб замінити долар або хоча б скласти з ним тандем. У принципі, це був один із задумів творців євро, але внутрішні суперечності «різношвидкісного» ЄС, схоже, надовго поховали такі амбіції. На сьогодні частка загальноєвропейської валюти у світових резервах становить трохи більше чверті - 26,6%. І, мабуть, на найближчі роки - це її «стеля». Втім, теоретично більшого від неї й не вимагатимуть. Необхідно, щоб ще відсотків 30 «взяли на себе» інші дві-три валюти регіонального характеру. Ймовірно, тоді можна буде розпочати переговори і про заміну долара якоюсь регіональною або міжнародною грошовою одиницею, і про створення нової валютної архітектури з регіональними емісійними банками. Але для цього необхідно, щоб на світовій карті виникли регіональні політико-економічні конгломерати (союзи), здатні стати емітентами таких валют. Причому емітентами більш успішними, ніж ЄС. Питання про те, наскільки це реально, залишаю відкритим.

Усе вищесказане стосується віддаленої перспективи, в якій, за зауваженням Дж.М. Кейнса, ми всі помремо. Навіть долар. Якщо ж говорити про виживання в найближчому майбутньому, то все залежить від швидкості відновлення довіри до провідних валют і фінансових інститутів. Вважається, що цю довіру було кардинально підірвано крахами інвестиційних банків у 2008 році. Формально, ймовірно, це так і є. Але хотілося б звернути увагу на те, що підірвала їх «міна уповільненої дії», закладена ще наприкінці 1999 року, коли в Сполучених Штатах було скасовано закон Гласса-Стігола, на підставі якого ще з часів Великої депресії між інвестиційною і кредитно-грошовою діяльністю банків було зведено свого роду «китайську стіну». Ліквідація «китайської стіни» спровокувала потужний потік доларів, який не тільки ринув у китайські резерви, а й накрив хвилею іпотечний і споживчий ринок, надувши величезну «фінансову бульбашку», яка так голосно луснула…

Тепер «стіну» намагаються якщо не відновити, то хоча б підлатати. На це, зокрема, спрямовано законопроект, поданий до Конгресу США наприкінці липня цього року демократом М.Каптуром. Звичайно, навіть його ухвалення «не зніме проблеми» швидко. Очевидно, Сполученим Штатам доведеться звикати до того, що поняття «інвестиційні ризики» тепер поширюватиметься і на їхні фінансові зобов’язання. А що вдієш: «Дружина Цезаря має бути поза підозрами!» Не в тому сенсі, як це іноді трактується на пострадянському просторі, що, мовляв, наближених до «верхів» навіть не можна підозрювати, а в початковому: що на них не повинна падати навіть тінь якихось підозр. А якщо ні, то вони просто видаляються «згори», тому що, як відомо, Цезар просто розлучився зі своєю дружиною, запідозреною в порушенні правил одного релігійного ритуалу. Проте нам-то з давньоримського ближче інше: «Слався, Цезарю! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!» Адже у той час як у сучасного «цезаря» кредитний рейтинг упав з ААА до АА+ (у результаті чого на самісінькій «вершині» залишилася лише Франція, та, схоже, ненадовго), рейтинг України досі ще, скажімо так, «перебуває нижче інвестиційного рівня», хоча і з перспективою поступового виповзання…

Якщо, звичайно, не причавить якимось уламком фінансової архітектури, що розвалюється, і яку, схоже, може добряче трусонути нова хвиля економічної кризи. Про що посилено сигналізують усі провідні фондові біржі світу не обвальним, та все ж таки значним падінням своїх котирувань (які все-таки частково відновилися). Виявилося, що інвестори надто полохливі. Але ця тенденція з’явилася не сьогодні та не вчора. Рушійні мотиви інституціональних інвесторів (спільних, пенсійних, хедж- та інших фондів) змінювалися поступово, але неухильно: від необхідності заробити на інвестиціях з метою задоволення актуальних (хоча й не життєво необхідних) потреб власників капіталу до можливості отримати додатковий прибуток для збільшення основного капіталу та його подальшого реінвестування. Як-то кажуть, «відчуйте різницю». У результаті «вибагливі інвестори» починають залишати ринок саме тоді, коли реальна економіка особливо потребує припливу додаткового капіталу. Просто за Марком Твеном: «Банкір - це людина, яка позичить вам парасольку в сонячну погоду, щоб забрати її, тільки-но почнеться дощ».

Втім, як відомо, у кожного своя правда, і інвесторів теж можна зрозуміти: раніше попит на позичковий капітал пред’являли здебільшого промисловці, інтереси яких були схожі з інтересами інвесторів і дії яких можна було передбачити на основі простої логіки. Але розвиток «віртуальної економіки» не минає марно, спокуса швидкого збагачення (хоч на інноваціях, хоч на спекуляціях) дедалі підсилюється. За оцінками експертів Standard&Poor’s, корпоративні запозичення в США зі спекулятивним рейтингом у 2010 році становили 11%, у 2012-му можуть досягти 27%, а ще через рік - наблизитися до 50%. Тож довіряти стає нікому.

З іншого боку, в останні роки (особливо у зв’язку зі спробами «лікувати» кризу масованим державним втручанням) дедалі більш значущим гравцем на фінансовому ринку стають уряди, а це кардинально змінює картину: ще жоден глава збанкрутілої держави не викинувся з вік­на хмарочоса. Це дуже тішить віруючих у те, що самогубство - непрощенний гріх, але породжує невиразні підозри інвесторів у тому, що з їхніми грошиками урядовці поводяться недостатньо акуратно. Так, наче (навіть страшно подумати) не збираються їх повертати. І кредитор мимоволі стає обережним: за чужим поженешся - своє втратиш.

Зважаючи на це, для України важливою є перспектива продовження співробітництва з Міжнародним валютним фондом. Чи будемо ми одержувати подальші транші? Чесно кажучи, не беручи безпосередньої участі у таких переговорах, було б надзвичайно сміливим і наївним стверджувати щось напевно. Але, виходячи зі знання загальних принципів і з особистого досвіду, можна припустити, зокрема, що МВФ, швидше за все, транш дасть (можливо, але не обов’язково, з певною затримкою), бо сам зацікавлений у цьому. По-перше, К.Лагард усе ж таки навряд чи захоче починати свої відносини з Україною з негативних кроків (навколо неї і так достатньо негативу). По-друге, було б дещо ризикованим розгойдувати «європейський човен» на хвилях фінансової кризи, створюючи додатковий «вир» поблизу кордонів ЄС. Нарешті, безсумнівно, враховується і те, що відмова в наданні чергового траншу може змусити Мінфін України вийти на ринок міжнародних запозичень, а там у нашому «сміттєвому» секторі вже з’явилися новачки - Греція та Португалія, порятунок яких - «почесний обов’язок» і «справа честі» МВФ. Тож фонд не має жодного резону загострювати конкуренцію на ринку євро­облігацій і відволікати убік потенційних кредиторів країн групи PIGS. «Бог не видасть - свиня не з’їсть».

Чи врятують кредити МВФ від девальвації гривні? Вважаю, що прямої кореляційної залежності між згаданими величинами в нашому випадку не існує: у Нацбанку й нинішніх резервів для підтримання курсу, схоже, достатньо, а фінансові потреби імпортерів останнім часом задовольняються навіть без «курсового підживлення». (Якщо, звичайно, апетити не зростають.) Тим більше що внутрішня інфляція й без того не вписується в передбачувані рамки, тож загострювати ситуацію ризиком її додаткового розкручування за рахунок імпортних цін розумний уряд не повинен (навіть якби для девальвації були інші причини).

Таким чином, можна констатувати, що доля світових фінансів, так само як і грошових заощаджень окремих юридичних і фізичних осіб сьогодні перебуває в руках великих акторів - центральних банків і міністерств фінансів, законодавців і рейтингових агентств, міжнародних спекулянтів та інституціональних інвесторів. Щось вони скажуть найближчим часом? Чи не забракне їм мужності змінити те, що вони можуть, розуму - прийняти те, що вони не можуть змінити, і мудрості - відрізнити одне від іншого? І чи зможуть вони зробити ці три речі одночасно, подібно римському Цезареві?

І що ж накажете в такій ситуації робити «пересічному громадянину»? Гадаю, що краще за все згадати графа Монте-Крісто, який стверджував, що вся людська мудрість міститься у двох словах: «Чекати і сподіватися»!