Болісне минуле та багатонадійне майбутнє України: уроки від нобелівських лауреатів

Присудження Нобелівської премії з економіки 2024 року Дарону Аджемоглу, Саймону Джонсону та Джеймсу А. Робінсону за «дослідження того, як формуються та впливають на процвітання інститути», викликало неабиякий резонанс в українському медіапросторі та соціальних мережах.

Пояснення цього досить просте — питання гостро резонує з українськими реаліями. Після Революції Гідності 2014 року тільки лінивий не говорив про важливість інститутів для економічного успіху України. З цього підходу, наприклад, випливає необхідність побудови окремої антикорупційної інфраструктури або реформи корпоративного управління державних компаній. У наявних публікаціях в українському медіапросторі вже досить детально написано і про важливість теоретичного доробку авторів, і про те, як може виглядати його практична імплементація для України. Ми пропонуємо поглянути на те, які висновки необхідно обов’язково зробити щодо економічного та політичного майбутнього України, «озброївшись» інструментарієм нобелівських лауреатів та аналізуючи економічну історію України.

Як в Україні, так і у світі, коли починають пояснювати, за що саме цей колектив авторів отримав премію з економіки, насамперед згадують дві статті: The colonial origins of comparative development: An empirical investigation (2000) та Reversal of fortune: Geography and institutions in the making of the modern world income distribution (2002). У першій статті пояснюється, чим могла бути зумовлена різниця в рівні сучасного розвитку держав, які колись були колоніями. Не вдаючись у деталі того, як було запропоновано та використано інструментальну змінну у вигляді рівня смертності перших поселенців, зазначимо лише, що саме в цій статті вперше використано поняття екстрактивних інститутів (екстрактивні економічні інститути — це інститути, які мають протилежні властивості, тобто спрямовані на те, щоб відбирати доходи й блага в однієї групи людей на користь іншої). На територіях, де поселенцям із Європи було важко прижитися, вони засновували інститути, що були покликані «вичавити» максимально можливу кількість ресурсів для метрополії.

Погляньмо, як наша країна вписується в цей контекст. Територія сучасної України впродовж століть була розділена між різними державами Східної Європи. З одного боку, як у випадку з росіянами, так і з нашими західними сусідами «колоністам» не доводилося перепливати через океан і мати справу з невідомими хворобами, а з іншого — Україна була багатою на важливі ресурси — сприятливі для ведення сільського господарства землі та потрібні для індустріалізації вугілля, руди та згодом нафту / газ. Це сприяло побудові екстрактивних інститутів на теренах України, що підтверджується історичною підозрілістю / ворожістю українців до будь-яких представників влади.

В іншій популярній статті авторів Reversal of fortune: Geography and institutions in the making of the modern world income distribution висловлено твердження про те, що екстрактивні інститути, засновані колонізаторами в країнах, які були заможними 500 років тому (виміряно через щільність населення та рівень урбанізації), призвели до того, що ці країни були менш привабливими для інвестицій, не скористалися плодами індустріалізації і, як наслідок, нині є відносно біднішими. Хоча багата на ресурси Україна, на відміну від південноамериканських колоній європейців, і не була «урбанізованою» 500 років тому, ми можемо зауважити, що Київ початку XIII ст. був одним із найбільших міст феодальної Європи з кількістю населення близько 50 тисяч осіб, а загальною назвою Русі серед скандинавських народів була Гардарикі (давньоскан. і ісл. Garðaríki, Garðaveldi, швед.), що означає «країна міст (городів)» і вказує на те, що ці території були здатні прогодувати численне за мірками середньовіччя населення міст. Водночас така концентрація ресурсів мала й інший негативний прояв. Україна стала ареною ведення найкривавіших війн ХХ століття.

Щоб усвідомити масштаб «потенційних» втрат за останні 100 років, наведемо кілька речень із книжки відомого українського історика Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України»: «У 1848 Руська Рада у Львові твердила, що виступає від імені 15 мільйонів малоруського народу. Переписи кінця 1890-х років показали, що за 50 років це число зросло вдвоє і становило 30 мільйонів. Один з українських патріотів з ентузіазмом писав тоді: якщо збережуться такі темпи приросту, то через 100 років, у 1998-му… хтось із промовців у Львові скаже: «Ми, австрійські русини, — частина 120-мільйонного народу!». Тобто тим часом, як в інших країнах (наприклад, у США, Китаї або у світі загалом) кількість населення впродовж останніх 100 років зросла приблизно вчетверо, населення України не зросло навіть удвічі, а після початку повномасштабної агресії фактично зменшилося до рівня початку ХХ століття.

Воєнної економіки в Україні досі не створено. Може, це на краще?

Про екстрактивність заснованих імперіями (а згодом Радянським Союзом) інституцій також свідчить те, що після розпаду СРСР еліти сконцентрувалися не на справжній розбудові нової країни (побудові інклюзивних інститутів) із залученням максимально широкого кола громадян, а на продовженні експлуатації екстрактивних інститутів через поділ «радянського спадку», що призвело до виникнення промислово-фінансових груп та монополізації цілих галузей економіки.

Здавалося б, ці твердження підводять нас до найвідомішої книжки авторів Why Nations Fail (2012) і логічного висновку щодо України: можна навести безліч аргументів на користь того, чому Україні не вдавалося досягти успіху раніше або чому їй не вдасться це зробити в майбутньому. Проте за більш як 24 роки з моменту виходу статті The colonial origins of comparative development: An empirical investigation Аджемоглу та Робінсон написали ще близько 40 статей на тему взаємозв’язків між суспільством, державними інститутами та економічним розвитком.

Висловлені ними ідеї й далі еволюціонують, а однією з останніх книг є The Narrow Corridor: States, Societies, and the Fate of Liberty (2019). Саме в цій книзі описано, як формуються ліберальні демократії, що є основою добробуту та процвітання. На думку авторів, «справжня демократія та свобода не походять від системи стримувань і противаг або розумного дизайну інституцій, вони проходять (і підтримуються) крізь значно складніший і хаотичніший процес мобілізації суспільства, що захищає свої свободи й активно встановлює обмеження на те, які правила використовує держава у стосунках із ним».

Кластерна економіка vs аграрна: який шлях обере Україна?

Гадаємо, що за останні 20 років українці довели свою здатність чинити опір свавіллю лідерів та еліт. Водночас автори застерігають, що «конфлікт між державою (представленою елітами й лідерами) та суспільством, що створює вузький коридор, у якому процвітає свобода, має бути збалансованим». Дисбаланс шкодить свободі: якщо суспільство слабке, це призводить до деспотії (гарними прикладами є абсолютна більшість колишніх радянських республік), проте, з іншого боку, якщо воно занадто сильне, це призводить до слабкості держави, яка не здатна захистити громадян. І ось тут повномасштабна війна України за незалежність від колишньої метрополії набуває критичного значення.

2022 року, напевно, вперше за останні кілька століть українці відчули державу своєю, не надбудовою, встановленою метрополією на українських землях, а механізмом, здатним захистити громадян у критичних умовах. Завершення війни неминуче зміцнить українську державу: протягом іще кількох років після цього саме держава буде основним гравцем у плані економічної активності. Після «підтягування» держави до рівня суспільства Україна, незважаючи на збереження багатьох шляхів до занепаду, має всі шанси пройти «вузьким коридором» до економічного успіху й добробуту власних громадян.